Окрема думка

від 26.02.2020 по справі 821/1083/17

ВЕЛИКА ПАЛАТА ВЕРХОВНОГО СУДУ

ОКРЕМА ДУМКА

судді Великої Палати Верховного Суду Прокопенка О. Б.

на постанову від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17 (провадження

№ 11-1329апп18) за позовом ОСОБА_1 до Управління Державної пенітенціарної служби України в Херсонській області, Автономній Республіці Крим та м. Севастополі (далі - Управління ДПтС) про стягнення середньомісячного заробітку за час затримки виплати одноразової грошової допомоги при скороченні штату.

Короткий виклад обставин справи

ОСОБА_1 з 14 серпня 1995 року по 31 жовтня 2016 року проходила службу в Державній кримінально-виконавчій службі України.

31 жовтня 2016 року Управління ДПтС видало наказ № 47 о/с про звільнення ОСОБА_1 з Державної кримінально-виконавчої служби України за пунктом 4 частини першої статті 77 Закону України від 2 липня 2015 року № 580-VIII Про Національну поліцію (у зв`язку зі скороченням штату або проведенням організаційних заходів).

На підставі вказаного наказу позивачці було нараховано та виплачено одноразову грошову допомогу при скороченні штату в розмірі 54 тис. 267 грн 89 коп.

Не погоджуючись з указаною сумою, у грудні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до Херсонського окружного адміністративного суду з позовом про стягнення недоплаченої грошової допомоги.

Херсонський окружний адміністративний суд постановою від 30 січня 2017 року у справі № 821/2148/16, залишеною без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 21 березня 2017 року, стягнув з Управління ДПтС суму недоплаченої грошової допомоги при звільненні у зв`язку зі скороченням штату у розмірі 15 тис. 10 грн 27 коп., а також відшкодування за час затримки одноразової грошової допомоги в сумі 14 тис. 68 грн 14 коп. за період з 1 листопада 2016 року по 30 січня 2017 року.

Відповідно до платіжних доручень від 27 липня 2017 року № 89, 90, 91 Управління ДПтС перерахувало ОСОБА_1 грошову допомогу за рішенням суду від 30 січня 2017 року у справі № 821/2148/16 у сумі 14 тис. 785 грн 12 коп., а також сплатило із зазначеної суми військовий збір у розмірі 225 грн 15 коп. та податок з доходів фізичних осіб у сумі 2 тис. 701 грн 85 коп.

Крім того, з матеріалів справи вбачається, що Одеський апеляційний адміністративний суд постановою від 5 липня 2017 року у справі № 821/569/17 стягнув з Управління ДПтС на користь ОСОБА_1 середньомісячний заробіток за час затримки виплати одноразової грошової допомоги у розмірі 33 тис. 182 грн 24 коп. суми відшкодування за час затримки виплати у належному розмірі одноразової грошової допомоги при скороченні штату за період з 31 січня по 23 травня 2017 року. Ця постанова була оскаржена Управлінням ДПтС у касаційному порядку до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, однак на сьогодні зазначена справа касаційним судом не розглянута.

Вважаючи, що відповідач на порушення вимог статті 117 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП), попри наявність судового рішення, що набрало законної сили, протиправно не виплатив недоплачену суму одноразової грошової допомоги, ОСОБА_1 у липні 2017 року звернулася до суду з позовом про стягнення з Управління ДПтС відшкодування за час затримки виплати такої допомоги.

Херсонський окружний адміністративний суд постановою від 8 серпня 2017 року відмовив ОСОБА_1 у задоволенні позову, оскільки в неї відсутнє право на отримання відшкодування за затримку виплати одноразової грошової допомоги на підставі статті 117 КЗпП.

Одеський апеляційний адміністративний суд постановою від 19 жовтня 2017 року скасував рішення суду першої інстанції та стягнув з Управління ДПтС на користь ОСОБА_1 середньомісячний заробіток за час затримки виплати одноразової грошової допомоги при скороченні штату в розмірі 17 тис. 362 грн 80 коп.

Ухвалюючи таке рішення, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що позивачка має право на отримання відшкодування за час затримки виплати одноразової грошової допомоги при звільненні у зв`язку зі скороченням штату за період з 24 травня по 27 липня 2017 року, оскільки Управління ДПтС не виплатило ОСОБА_1 частину такої допомоги в сумі, визначеній в судовому рішенні.

Задовольняючи позовні вимоги, суд апеляційної інстанції керувався правовим висновком Верховного Суду України, викладеним у постанові від 15 вересня 2015 року (№ 21-1765а15), у якій цей суд указав на те, що передбачений частиною першою статі 117 КЗпП обов`язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу, при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку, тобто після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП, а саме виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні (за весь період невиплати власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум).

Не погодившись із рішенням суду апеляційної інстанції, комісія з ліквідації Управління ДПтС подала касаційну скаргу, у якій просила скасувати постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 19 жовтня 2017 року і залишити в силі постанову Херсонського окружного адміністративного суду від 8 серпня 2017 року.

Скаргу мотивовано тим, що передумовою звернення ОСОБА_1 до суду з цим позовом про стягнення відшкодування за час затримки виплати одноразової грошової допомоги при звільненні у зв`язку зі скороченням штату слугувало невиконання відповідачем постанови Херсонського окружного адміністративного суду від 30 січня 2017 року, якою з Управління ДПтС стягнуто недоплачену частину зазначеної допомоги, а тому, на думку скаржника, за затримку виконання вказаного судового рішення не може стягуватися відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП.

Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 8 листопада 2018 року передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки вважав за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у згаданій вище постанові Верховного Суду України від 15 вересня 2015 року (№ 21-1765а15).

На переконання Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, наведений вище висновок Верховного Суду України не узгоджується з практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), а саме з висновком, викладеним у рішенні від 8 квітня 2010 року у справі Меньшакова проти України , відповідно до пункту 57 якого частина друга статті 117 КЗпП, що передбачає право на отримання компенсації у випадку постановлення судом рішення щодо суми такої заборгованості та є застосовною у справі заявниці, не передбачає виплати компенсації за період до фактичного розрахунку по заборгованості, на відміну від частини першої статті 117 цього Кодексу. Таким чином, немає обґрунтованих підстав стверджувати, що ці положення передбачають право на отримання компенсації за затримку виплати заробітної плати, що мала місце після того, як сума такої компенсації була встановлена судом.

Постановою Великої Палати Верховного Суду від 26 лютого 2020 року касаційну скаргу комісії з ліквідації Управління ДПтС залишено без задоволення, а постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 19 жовтня 2017 року - без змін.

Основні мотиви, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду

Велика Палата Верховного Суду вказала на те, що рішення ЄСПЛ від 8 квітня 2010 року у справі Меньшакова проти України не може розглядатися як підстава для відступу від правового висновку, викладеного в постанові Верховного Суду України від 15 вересня 2015 року у справі № 21-1765а15, адже немає жодних підстав вважати, що ЄСПЛ надав для застосування на національному рівні тлумачення приписів статті 117 КЗпП усупереч практиці Верховного Суду України (постанова від 15 вересня 2015 року провадження № 21-1765а15).

Так, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що у цьому рішенні ЄСПЛ не вирішував питання щодо необхідності застосування тієї чи іншої норми права національного законодавства та її тлумачення, а констатував, що застосування процесуальних обмежень у справі заявниці значною мірою залежало від тлумачень матеріальних норм КЗпП, вказав, що обґрунтуванню, наведеному судами, не вистачає чіткості і ясності, оскільки суди детально не розглянули двоякої дії статті 117 КЗпП. Крім того, ЄСПЛ укотре наголосив, що він не є апеляційним судом для оскарження рішень національних судів та, як правило, саме національні суди повинні тлумачити національне законодавство та надавати оцінку наданим їм доказам (рішення у справі Вейт і Кеннеді проти Німеччини (Waite and Kennedy v. Germany), заява № 26083/94, пункт 54, ЄСПЛ 1999-I).

Разом з тим, обґрунтовуючи висновки про наявність правових підстав для часткового задоволення позову у цій справі, Велика Палата Верховного Суду виходила з таких міркувань.

Статтею 116 КЗпП на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку наступає передбачена статтею 117 цього Кодексу відповідальність.

Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.

З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному, заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір своїх втрат, на відміну від доведення розміру збитків.

Звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи із середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.

За змістом частини першої статті 117 КЗпП обов`язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто реальним виконанням цього обов`язку. І саме з цією обставиною пов`язаний період, протягом якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.

Частина перша статті 117 КЗпП переважно стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточного розрахунку з колишнім працівником.

Частина друга статті 117 КЗпП стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем та колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.

Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто зазначене в частині першій статті 117 КЗпП). Отже, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов`язку провести повний розрахунок з колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальності роботодавця протягом усього періоду прострочення.

Натомість якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок, та міру добросовісної поведінки роботодавця.

Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідного обов`язку роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, в тому числі й після прийняття судового рішення.

З огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП, враховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; імовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність імовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Велика Палата Верховного Суду зауважила, що відповідні висновки викладені у її постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц .

З огляду на наведене Велика Палата Верховного Суду усправі, що розглядається, дійшла висновку, що оскільки непроведення Управлінням ДПтС фактичного розрахунку з ОСОБА_1 щодо виплати одноразової грошової допомоги при звільненні у зв`язку зі скороченням штату у межах строку, встановленого статтею 116 КЗпП, є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 цього Кодексу, а саме виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку, у позивачки наявне право на отримання відшкодування за затримку виплати одноразової грошової допомоги на підставі статті 117 КЗпП.

Підстави і мотиви для висловлення окремої думки

Відповідно до частини третьої статті 34 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС) суддя, не згодний із судовим рішенням, може письмово викласти свою окрему думку.

З висновком Великої Палати Верховного Суду про відсутність підстав для скасування рішення суду апеляційної інстанції не погоджуюся, зважаючи на таке.

Предметом спору в цій справі є правомірність стягнення з роботодавця на підставі статті 117 КЗпП середнього заробітку за час затримки остаточного розрахунку при звільненні після визначення суми відповідних виплат судовим рішенням.

За приписами статті 116 КЗпП при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник у день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Частиною першою статті 117 КЗпП визначено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

З аналізу зазначених законодавчих норм убачається, що умовами застосування частини першої статті 117 КЗпП є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум. При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Згідно із частиною другою статті 117 КЗпП при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Таким чином, після ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, та у випадку подальшого невиконання такого рішення положення статей 116 та 117 КЗпП не застосовуються, а зобов`язання роботодавця виплатити заборгованість із заробітної плати та компенсацію замінюється на зобов`язання виконати судові рішення на користь позивача, що не регулюється матеріальними нормами трудового права.

За таких обставин вважаю, що після ухвалення судом рішення, зокрема, про стягнення суми недоплаченої одноразової грошової допомоги при звільненні та звернення такого рішення до виконання відносини щодо виплати присудженої судом суми регулюються Законом України від 2 червня 2016 року № 1404-VIII Про виконавче провадження , а тому положення статті 117 КЗпП, яка передбачає право на отримання компенсації за затримку проведення виплат при звільненні, до таких правовідносин застосовуватись не можуть.

Зазначена позиція узгоджується з практикою ЄСПЛ, яка відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини застосовується судами як джерело права.

Пунктом 57 рішення ЄСПЛ від 8 квітня 2010 року у справі Меньшакова проти України зазначено, що відповідно до статті 117 КЗпП при відсутності спору щодо суми заборгованості із заробітної плати звільнені працівники мають право на компенсацію за несвоєчасну виплату такої заборгованості за період фактичного розрахунку (частина перша статті 117), а при наявності спору про розміри сум заборгованості із заробітної плати компенсація повинна бути виплачена, якщо спір вирішено на користь працівника (частина друга статті 117). Особливу увагу слід звернути на те, що частина друга статті 117 зазначеного Кодексу, яка встановлює право на отримання компенсації у випадку постановлення судом рішення щодо суми такої заборгованості, не передбачає виплати компенсації за період до фактичного розрахунку по заборгованості, на відміну від частини першої цієї статті. Таким чином, відсутні обґрунтовані підстави стверджувати, що ці положення передбачають право на отримання компенсації за затримку виплати заробітної плати, що мала місце після того, як її сума була встановлена судом.

У справі, яка розглядається, спірні правовідносини виникли у зв`язку з невиконанням відповідачем постанови Херсонського окружного адміністративного суду від 30 січня 2017 року про стягнення з Управління ДПтС на користь ОСОБА_1 суми недоплаченої одноразової грошової допомоги при звільненні у зв`язку зі скороченням штатів та відшкодування за час затримки виплати цієї допомоги.

При цьому з матеріалів справи вбачається, що зазначене судове рішення виконане шляхом примусового стягнення з відповідача коштів відповідно до Порядку виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевого бюджетів або боржників, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 3 серпня 2011 року № 845.

Крім того, на мою думку, Велика Палата Верховного Суду помилково послалася на власну практику - постанову від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц, адже у справі № 821/1083/17 за позовом ОСОБА_1 позивачка зверталася до суду з позовом про стягнення відшкодування за час затримки виплати недоплаченої частини одноразової грошової допомоги при звільненні, яка мала місце вже після ухвалення на її користь судового рішення про стягнення сум цієї допомоги та відшкодування за час затримки їх виплати. Водночас у справі № 761/9584/15-ц позивач вперше звернувся до суду з вимогами про стягнення з роботодавця сум заробітної плати за роботу у вихідні дні та затримки розрахунку при звільненні, його вимоги не стосувалися стягнення одноразової грошової допомоги при звільненні.

Підсумовуючи наведене, переконаний, що у позивачки відсутнє право на отримання заявленого нею у цій справі відшкодування за затримку виплати сум одноразової грошової допомоги на підставі статті 117 КЗпП.

З огляду на викладене, на мою думку, Великій Палаті Верховного Суду потрібно було ухвалити рішення про відступлення від висновку щодо застосування статі 117 КЗпП, викладеного у постанові Верховного Суду України від 15 вересня 2015 року (№ 21-1765а15).

Тому за наслідками розгляду касаційної скарги комісії з ліквідації Управління ДПтСнеобхідно було скасувати постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 19 жовтня 2017 року, а постанову Херсонського окружного адміністративного суду від 8 серпня 2017 року про відмову в задоволенні позовних вимог - залишити в силі.

Суддя Великої Палати

Верховного Суду О. Б. Прокопенко