Постанова

від 24.04.2020 по справі 491/204/19

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Номер провадження: 22-ц/813/1537/20

Номер справи місцевого суду: 491/204/19

Головуючий у першій інстанції Желясков О. О.

Доповідач Драгомерецький М. М.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24.04.2020 року м. Одеса

Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді: Драгомерецького М.М.,

суддів колегії: Громіка Р.Д.,

Дрішлюка А.І.,

при секретарі: Павлючук Ю.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Ананьївського районного суду Одеської області від 10 жовтня 2019 року по справі за позовом ОСОБА_1 до Романівської сільської ради Ананьївського району Одеської області про визначення додаткового строку для звернення за спадщиною за законом, треті особи без самостійних вимог: відділ надання адміністративних послуг Ананьївської районної адміністрації Одеської області та Ананьївська районна державна адміністрація Одеської області, -

В С Т А Н О В И В:

05 березня 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Романівської сільської ради Ананьївського району Одеської області про визначення додаткового строку для звернення за спадщиною за законом, треті особи без самостійних вимог: відділ надання адміністративних послуг Ананьївської районної адміністрації Одеської області та Ананьївська районна державна адміністрація Одеської області.

В обґрунтування позову зазначено, ІНФОРМАЦІЯ_1 помер дідусь позивача, ОСОБА_2 , котрий мешкав в АДРЕСА_1 . Він залишив заповіт від 30 травня 2008 року належно посвідчений секретарем Романівської сільради Ананьївського району Одеської області, котрим заповів належну йому на праві приватної власності земельну ділянку площею 3,88 га, розташовану на території Романівської сільради Ананьївського району Одеської області, котра належала йому на підставі Державного акту серії ЯА № 272462 , виданого йому Ананьївською райдержадміністрацією 17 лютого 2005 року, своєму синові, та батькові позивача, ОСОБА_3 .

Проте, батько позивача, ОСОБА_4 , у встановлений ст. 1270 ЦК України шестимісячний строк за цією спадщиною до нотаріальної контори не звернувся, бо сам помер ІНФОРМАЦІЯ_2 , тобто ще до закінчення цього строку. Таким чином спадщина після смерті дідуся залишилась не оформленою, і її повинні були б успадкувати спадкоємці дідуся за законом. Відповідно до Інформаційних довідок з Спадкового реєстру від 18 вересня 2017 року та від 22 лютого 2019 року спадщину після його смерті ніхто не прийняв. Спадкоємцями дідуся першої черги за законом є дві його доньки, тітки позивача ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , але обидві вони відмовились від прийняття спадщини в порядку ст. 1273 ЦК України. Третім спадкоємцем дідуся і за заповітом і за законом був батько позивача, ОСОБА_4 , котрий був живим на день смерті дідуся, але не встиг прийняти спадщину. Таким чином, спадкоємців першої черги на разі нема.

В зв`язку з відсутністю претендентів першої черги на дану спадщину залишились спадкоємці другої черги - це позивач і його брат - ОСОБА_7 . Однак, після смерті батька та неприйняття спадщини братом позивача, котрий не скористався своїм правом на прийняття цієї спадщини і не бажає ним скористатися, про що свідчить його письмова нотаріальна відмова від її прийняття, позивач залишився єдиним спадкоємцем дідуся на всю спадщину - спадкову земельну ділянку.

У зв`язку з викладеним та посилаючись на положення ст.1276 ЦК України позивач просить суд визначити для нього, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , додатковий строк для звернення за спадщиною у вигляді земельної ділянки площею 3,88 га, розташованої на території Романівської сільської ради Ананьївського району Одеської області згідно Державного акту серії ЯА №272462, виданого Ананьївською райдержадміністрацією Одеської області 17 лютого 2005 року, після смерті дідуся - ОСОБА_2 , котрий мешкав в АДРЕСА_1 та помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , як пропущений з поважних причин.

Рішенням Ананьївського районного суду Одеської області від 10 жовтня 2019 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

Не погоджуючись із вказаним рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 звернувся до суду із апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Ананьївського районного суду Одеської області від 10 жовтня 2019 року та прийняти нове, яким задовольнити його позовні вимоги в повному обсязі, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права.

Розгляд справи призначено на 15 квітня 2020 року, однак відповідно до рішення зборів суддів Одеського апеляційного суду від 16 березня 2020 року з подальшими змінами, відповідно до ч. 2 ст. 29 Закону України Про судоустрій і статус суддів , з метою попередження розповсюдження захворюваності на гостру респіраторну інфекцію, спричинену коронавірусом COVID-19, Одеський апеляційний суд тимчасово зупинив розгляд справ у відкритих судових засіданнях за участю учасників судового процесу та вільних слухачів, припинив їх пропуск до залів судових засідань, також призупинено проведення масових заходів, не пов`язаних із процесуальною діяльністю, зокрема, особистий прийом громадян, конкурси, екскурсії, круглі столи, семінари тощо.

Згідно приписів ст. 367 ЦПК України апеляційний суд переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів і вимог апеляційної скарги.

Окрім того, відповідно до ч. 2 ст. 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Сторони сповіщені належним чином, про шо свідчать поштові повідомлення про отримання ними судових повісток, клопотань про відкладення не надходило.

23 грудня 2019 року від Романівської сільської ради Ананьївського району Одеської області надійшло клопотання про розгляд справи за відсутності їх представника.

Крім того, явка сторін не визнавалась апеляційним судом обов`язковою, тому судова колегія прийшла до висновку про розгляд справи за відсутністю учасників справи, за наявними матеріалами.

Відповідно до ч. 5 ст. 268 ЦПК України датою ухвалення рішення є дата його проголошення (незалежно від того, яке рішення проголошено - повне чи скорочене). Датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення.

Повне судове рішення виготовлене 24.04.2020 року.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, розглянувши доводи, викладені в апеляційній скарзі, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах позовних вимог та доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково за таких підстав.

У частинах 1 та 2 статті 367 ЦПК України зазначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Відповідно до статті 5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

За змістом статей 15, 16 ЦК України особа має право на захист свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, яке реалізується шляхом звернення до суду. Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені в частини 2 статті 16 ЦК України.

Згідно статей 1216 - 1218 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом. До складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

За змістом статей 1220, 1221 ЦК України спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою. Часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою (частина третя статті 46 цього Кодексу). Місцем відкриття спадщини є останнє місце проживання спадкодавця.

Спадкоємцями за заповітом і за законом можуть бути фізичні особи, які є живими на час відкриття спадщини, а також особи, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини (стаття 1222 ЦК України).

Право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261 - 1265 цього Кодексу. Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини (стаття 1223 ЦК України).

У статтях 1268, 1269 ЦК України зазначено, що спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її. Не допускається прийняття спадщини з умовою чи із застереженням. Спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї. Малолітня, неповнолітня, недієздатна особа, а також особа, цивільна дієздатність якої обмежена, вважаються такими, що прийняли спадщину, крім випадків, встановлених частинами другою - четвертою статті 1273 цього Кодексу.

Спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу заяву про прийняття спадщини.

Заява про прийняття спадщини подається спадкоємцем особисто.

У частинах 1 та 3 статті 1272 ЦК України зазначено, що, якщо спадкоємець протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, не подав заяву про прийняття спадщини, він вважається таким, що не прийняв її.

За позовом спадкоємця, який пропустив строк для прийняття спадщини з поважної причини, суд може визначити йому додатковий строк, достатній для подання ним заяви про прийняття спадщини.

Правила частини третьої статті 1272 ЦК України про надання додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини можуть бути застосовані, якщо: 1) у спадкоємця були перешкоди для подання такої зави; 2) ці обставини визнані судом поважними (правовий висновок, висловлений Верховним Судом України у постанові від 04 листопада 2016 року у справі №6-1486цс15 та у постанові від 23 серпня 2017 року у справі №6-1320цс17).

Відповідно до листа Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ №24-753/0/4-13 від 16 травня 2013 року Про судову практику розгляду цивільних справ про спадкування поважними причинами пропуску строку для прийняття спадщини є тривала хвороба, перебування спадкоємця тривалий час за межами України, відбування покарання в місцях позбавлення волі, перебування на строковій військовій службі в Збройних Силах України, тощо. Судом не можуть бути визнані поважними такі причини пропуску строку для подання заяви про прийняття спадщини як юридична необізнаність позивача щодо строку та порядку прийняття спадщини, необізнаність особи про наявність спадкового майна, похилий вік, непрацездатність, незнання про існування заповіту, встановлення судом факту, що має юридичне значення для прийняття спадщини (наприклад, встановлення факту проживання однією сім`єю), невизначеність між спадкоємцями хто буде приймати спадщину, відсутність коштів для проїзду до місця відкриття спадщини, несприятливі погодні умови, пригнічений стан та інше.

Судом першої інстанції встановлено, що позивач ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , є сином ОСОБА_4 , що підтверджується копією свідоцтва про народження серії НОМЕР_3 від 16 жовтня 1979 року (а. с. 20).

Батько позивача ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , був сином ОСОБА_2 , що підтверджується доданою до позовної заяви копією свідоцтва про народження серії НОМЕР_4 від 27 листопада 1963 року (а. с. 19).

Дід позивача - ОСОБА_2 , помер ІНФОРМАЦІЯ_1 в м. Ананьїв Одеської області, що підтверджується копією свідоцтва про смерть від 31 травня 2016 року серії НОМЕР_5 , виданого Ананьївським районним відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції в Одеській області (а. с. 10).

ОСОБА_2 на праві власності належала земельна ділянка площею 3,88 га, що розташована на території Романівської сільської ради Ананьївського району Одеської області, що підтверджується доданою до позовної заяви копією державного акту на право власності на земельну ділянку серії ЯА №272462, виданого 17 лютого 2005 року Ананьївською районною державною адміністрацією Одеської області (а. с. 14).

За життя, 30 травня 2008 року, ОСОБА_2 було складено заповіт, посвідчений секретарем виконкому Романівської сільської ради Ананьївського району Одеської області та зареєстровано в реєстрі за №24, яким належну йому земельну ділянку 3,88 га, що розташована на території Романівської сільської ради Ананьївського району Одеської області, згідно державного акту на право власності на земельну ділянку серії ЯА №272462, виданого Ананьївською райдержадміністрацією Одеської області 17 лютого 2005 року, заповів своєму сину ОСОБА_4 (а. с. 11).

Проте, ОСОБА_4 спадщину, яка залишилась після смерті ОСОБА_2 не прийняв, що підтверджується копією Інформаційної довідки зі Спадкового реєстру (про спадкові справи та видані на їх підставі свідоцтва про право на спадщину) №55238741 від 22 лютого 2019 року (а. с. 17).

ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_4 помер у м. Ананьїв Одеської області, що підтверджується копією свідоцтва про смерть серії НОМЕР_6 , виданого 14 вересня 2016 року Ананьївським районним відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції в Одеській області (а. с. 18).

До кола спадкоємців першої черги померлого ОСОБА_2 входять окрім батька позивача - ОСОБА_4 , ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_6 .

З копій заяв ОСОБА_10 , ІНФОРМАЦІЯ_6 (а. с. 29), та ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_5 (а. с. 30), від 11 лютого 2019 року, посвідчені секретарем Ананьївської першої сільської ради Ананьївського району Одеської області вбачається, що вони відмовляються від спадщини з підстав статті 1273 ЦК України.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що заяви про відмову від прийняття спадщини від імені ОСОБА_10 , ІНФОРМАЦІЯ_6 (а. с. 29), та ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_5 (а. с. 30), від 11 лютого 2019 року подано з порушенням закону. Визначені позивачем причини пропуску строку на прийняття спадщини не можуть вважатися поважними.

Проте, з таким висновком суду першої інстанції погодитись неможливо, виходячи з наступного.

У статті 11 ЦПК України зазначено, що суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.

Частиною 1 та 2 статті 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом.

За змістом статей 12 та 81 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

У статті 76 ЦПК України зазначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Статтями 77-80 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Як зазначено у частині 1 статті 95 ЦПК України, письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

Однак, в порушення положень ст. ст. 12, 81, 263, 264 ЦПК України суд першої інстанції не перевірив належним чином обставини, що мають значення для правильного вирішення справи, та не надав правильної оцінки наявним у справі доказам.

Колегія суддів вважає, що у даному випадку докази були досліджені судом першої інстанції з порушенням норм процесуального права, тому апеляційний суд має законні підстави для встановлення обставин, що мають значення для справи, та дослідження й оцінки наявних у справі доказів.

Відповідно до принципів змагальності та диспозитивності цивільного процесу позивач був зобов`язаний довести в судовому засіданні ті обставини, на які він посилався як на підставу своїх вимог, зокрема, наявність правових підстав для встановлення додаткового строку для звернення за спадщиною за законом, а відповідач - ті обставини, на які він посилався як на заперечення проти позову.

Так, з матеріалів справи вбачається, що після смерті батька ОСОБА_4 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_2 позивач ОСОБА_1 двічі звертався до приватного нотаріуса Ананьївського нотаріального округу Воробйова Анатолія Олексійовича із зверненнями про прийняття спадщини після смерті діда ОСОБА_2 18 вересня 2017 року та 22 лютого 2019 року , що підтверджується копіями листів приватного нотаріуса Воробйова А.О. від 18 вересня 2017 року №162/01-16 та від 22 лютого 2019 року №21/01-16 (а. с. 25, 26).

Статтею 5 Закону України Про нотаріат визначено, що нотаріус зобов`язаний сприяти громадянам, підприємствам, установам і організаціям у здійсненні їх прав та захисті законних інтересів, роз`яснювати права і обов`язки, попереджати про наслідки вчинюваних нотаріальних дій для того, щоб юридична необізнаність не могла бути використана їм на шкоду.

Проте, приватний нотаріус в порушення своїх обов`язків не роз`яснив позивачу ОСОБА_1 право на звернення до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини після смерті діду.

Діти спадкодавця ОСОБА_10 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , та ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , звернулись із заявами про відмову від спадщини після смерті батька, посвідченими секретарем Ананьївської першої сільської ради Ананьївського району Одеської області лише 11 лютого 2019 року (а. с. 29, 30).

До теперішнього часу він одноособово користується спадковою земельною ділянкою, яка знаходиться в оренді у ТОВ АЇСТ-1 Ширяєвського району Одеської області, отримує орендну плату за оренду, що підтверджується довідкою ТОВ АЇСТ-1 від 12 лютого 2019 року №2 (а. с. 32).

Обґрунтовуючи поважність причин пропуску строку на звернення із заявою про прийняття спадщини, позивач ОСОБА_1 зазначав, що строк пропущений у зв`язку з його юридичною необізнаністю у привалах прийняття спадщини, помилками адвокатів, які звертались до суду 11 жовтня 2017 року, 09 січня 2018 року та 03 липня 2018 року з позовами, які повертались судом, та не привели до захисту його порушених прав спадкоємця (а. с. 34-36, 37-39, 40-42), а також невизначеністю між спадкоємцями хто буде приймати спадщину.

Згідно частини 4 статті 10 ЦПК України, суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Необхідність визнання обов`язковості практики Європейського Суду з прав людини, що законодавчо ґрунтується на нормах пункту першого Закону України Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2,4,7 та 11 до Конвенції від 17 липня 1997 року , згідно якого Україна повністю визнає на своїй території дію статті 46 Конвенції щодо визнання обов`язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосується тлумачення і застосування Конвенції, а також статті 17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини від 23 лютого 2006 року №3477-IV, у якій зазначено, що суди застосовують Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) гарантує право на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, при визначенні цивільних прав і обов`язків особи чи при розгляді будь-якого кримінального обвинувачення, що пред`являється особі. Ключовими принципами цієї статті є верховенство права та належне здійснення правосуддя. Ці принципи також є основоположними елементами права на справедливий суд.

Ураховуючи той факт, що право на справедливий суд займає основне місце у системі глобальних цінностей демократичного суспільства, ЄСПЛ у своїй практиці пропонує досить широке його тлумачення.

У рішенні від 04 грудня 1995 року у справі Белле проти Франції (Bellet v. France) ЄСПЛ зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права.

Основною складовою права на суд є право доступу до суду в тому розумінні, що особі має бути забезпечена можливість звернутися до суду для вирішення певного питання і що з боку держави не повинні чинитися правові чи практичні перешкоди для здійснення цього права.

У своїй практиці ЄСПЛ неодноразово наголошував на тому, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 розділу І Конвенції, не є абсолютним: воно може бути піддане допустимим обмеженням, оскільки вимагає за своєю природою державного регулювання. Держави-учасниці користуються у цьому питанні певною свободою розсуду. Однак суд повинен прийняти в останній інстанції рішення про дотримання вимог Конвенції; він повинен переконатись у тому, що право доступу до суду не обмежується таким чином чи такою мірою, що сама суть права буде зведена нанівець. Крім того, подібне обмеження не буде відповідати статті 6 розділу І Конвенції, якщо воно не переслідує легітимної мети та не існує розумної пропорційності між використаними засобами й поставленою метою (див. рішення від 12 липня 2001 року у справі Принц Ліхтенштейну Ганс-Адамс ІІ проти Німеччини ).

Практика ЄСПЛ щодо України стосовно гарантій, закріплених статтею 6 розділу І Конвенції, знайшла своє відображення у справах, які стосуються права доступу до суду та справедливого судового розгляду.

Аналізуючи таку практику у контексті гарантій, закріплених статтею 6 розділу І Конвенції, можна зробити висновок, що причини порушення прав людини частіше за все полягають у недосконалому законодавстві або в його практичному застосуванні державними органами та судовими інстанціями.

Європейський суд з прав людини у рішенні від 6 вересня 2005 року у справі Салов проти України зауважує, що однією з вимог, яка постає з вислову передбачений законом , є передбачуваність відповідних заходів. Та чи інша норма не може вважатись законом , якщо її не сформульовано з достатньою чіткістю, щоб громадянин міг регулювати свою поведінку: він повинен мати можливість (за необхідності й за належної правової допомоги) передбачити наслідки, до яких може призвести певна дія. Крім того, ЄСПЛ підкреслює, що рівень передбачуваності значною мірою залежить від змісту заходу, сфери, яку він має охопити, а також кількості й статусу тих, до кого він застосовується.

В рішенні Європейського суду з прав людини по справі Чуйкіна проти України від 13 січня 2011 року (остаточне 13 квітня 2011 року) за заявою №28924/04 у параграфі 50 зазначено, наступне …суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов`язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює право на суд , в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів (див. рішення від 21 лютого 1975 року у справі Голдер проти Сполученого Королівства (Golder v. the United Kingdom), пп. 28-36, Series A №18). Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє усіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції - гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати вирішення спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для пункту 1 статті 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому процесі - провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення у справах Мултіплекс проти Хорватії (Multiplex v. Croatia), заява №58112/00, п. 45, від 10 липня 2003 року, та Кутіч проти Хорватії (Kutic v. Croatia), заява №48778/99, п. 25, ECHR 2002-II).

В рішенні Європейського суду з прав людини по справі Плахтєєв та Плахтєєва проти України від 12 березня 2009 року (остаточне 12 червня 2009 року) за заявою №20347/03 у §35 зазначено, … якщо доступ до суду обмежено внаслідок дії закону або фактично, Суд має з`ясувати, чи не порушило встановлене обмеження саму суть цього права і, зокрема, чи мало воно законну мету, і чи існувало відповідне пропорційне співвідношення між застосованими засобами і поставленою метою (див. рішення у справі Ашинґдейн проти Сполученого Королівства (Ashingdane v. the United Kingdom) від 28 травня 1985 року, серія А, №93, сс. 24-25, п. 57) .

Європейський суд з прав людини (далі ЄСПЛ) наголошує на тому, що право на доступ до суду має бути ефективним. Реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі - Конвенція), кожна держава-учасниця Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких - не допустити судовий процес у безладний рух. Разом із тим не повинно бути занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, так як доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але і реальним (рішення ЄСПЛ у справі Жоффр де ля Прадель проти Франції від 16 грудня 1992 року).

В пункті 45 Рішення Європейського суду з прав людини у справі Бочаров проти України від 17 березня 2011 року (остаточне - 17 червня 2011 року), зазначено, що суд при оцінці доказів керується критерієм поза розумним сумнівом (див. рішення від 18 січня 1978 року у справі Ірландія проти Сполученого королівства ), проте таке доведення може впливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких і узгоджених між особою висновків або подібних неспростовних презумпцій щодо фактів (див. рішення у справі Салман проти Туреччини ).

Аналізуючи зазначені норми права, роз`яснення Верховного Суду України, застосовуючи практику Європейського суду з прав людини, з`ясовуючи вказані обставини, що мають суттєво значення для правильного вирішення права, та оцінюючи належність, допустимість, достовірність наявних у справі доказів кожний окремо й у їх сукупності, керуючись критерієм доведення поза розумним сумнівом , колегія суддів вважає, що суд першої інстанції формально та несправедливо позбавив позивача ОСОБА_1 права на спадкування після смерті сестри ОСОБА_12 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_9 , чим обмежив його у праві на доступ до суду, що порушило сутність цього права.

Статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.

Концепція майна в розумінні статті 1 Першого протоколу має автономне значення, тобто не обмежується власністю на матеріальні речі та не залежить від формальної класифікації у внутрішньому праві. Певні права та інтереси, що становлять активи, також можуть вважатися правом власності, а отже, і майном .

Предметом регулювання статті 1 Першого протоколу до Конвенції є втручання держави у право на мирне володіння майном. У практиці ЄСПЛ (серед багатьох інших, наприклад, рішення ЄСПЛ у справах Спорронґ і Льоннрот проти Швеції від 23 вересня 1982 року, Джеймс та інші проти Сполученого Королівства від 21 лютого 1986 року, Колишній король Греції та інші проти Греції від 23 листопада 2000 року, Трегубенко проти України від 02 листопада 2004 року, Булвес АД проти Болгарії від 22 січня 2009 року, Щокін проти України від 14 жовтня 2010 року, Сєрков проти України від 07 липня 2011 року, East/West Alliance Limited проти України від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання у право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а саме: чи є втручання законним; чи має воно на меті суспільний , публічний інтерес; чи є такий захід (втручання у право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.

Втручання держави у право на мирне володіння майном повинно здійснюватися на підставі закону, під яким розуміється нормативно-правовий акт, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм та не суперечити принципам верховенства права.

Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення суспільного , публічного інтересу держави у право на мирне володіння майном, за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. Саме національні органи влади мають здійснювати первісну оцінку наявності проблеми, що становить суспільний інтерес, вирішення якої б вимагало таких заходів. Поняття суспільний інтерес має широке значення (рішення ЄСПЛ від 23 листопада 2000 року у справі Колишній король Греції та інші проти Греції ). Крім того, ЄСПЛ також визнає, що й саме по собі правильне застосування законодавства, безперечно, становить суспільний інтерес (рішення ЄСПЛ від 02 листопада 2004 року у справі Трегубенко проти України ).

Критерій пропорційності передбачає, що втручання у право власності розглядатиметься як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. Справедлива рівновага передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, визначеною для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідного балансу не буде дотримано, якщо особа несе індивідуальний і надмірний тягар . При цьому з питань оцінки пропорційності , як і з питань наявності суспільного , публічного інтересу, ЄСПЛ визнає за державою досить широку сферу розсуду , за винятком випадків, коли такий розсуд не ґрунтується на розумних підставах.

З урахуванням наведеного колегія суддів вважає, що даному випадку суд першої інстанції, відмовляючи у позові, допустив непропорційно втручання у право позивача як єдиного законного спадкоємця на спадкування майна після смерті сестри, оскільки судом не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та його інтересами, що привело до незаконного позбавлення права спадкове майно.

За таких обставин, виконуючи повноваження суду апеляційної інстанції колегія суддів дійшла висновку про те, що позивачем ОСОБА_1 в судовому засіданні доведено належним чином, що строк для прийняття спадщини пропущений з поважних причин й є законні підстави для визначення додаткового строку для подання до нотаріальної контори заяви про прийняття спадщини, яка відкрилась ІНФОРМАЦІЯ_1 після смерті діда ОСОБА_2 .

Отже, вимоги ОСОБА_1 є законними, обґрунтованими та підлягають задоволенню.

Порушення судом норм процесуального права, а саме, ст. ст. 12, 81, 89, 263 - 265 ЦПК України, та норм матеріального права, а саме, ч. 3 ст. 1272 ЦК України, у відповідності до п. 4 ч. 1 ст. 376 ЦПК України є підставою для скасування рішення суду першої інстанції й ухвалення нового рішення про задоволення позову в повному обсязі шляхом визначення для ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , уродженця та зареєстрованого мешканця АДРЕСА_2 , громадянина України, паспорт серії НОМЕР_7 , виданий Ананьївським РВ ГУ МВС України в Одеській області 23 січня 1996 року, картка платника податків № НОМЕР_8 , додатковий строк для звернення за спадщиною у вигляді земельної ділянки площею 3,88 га, розташованої на території Романівської сільської ради Ананьївського району Одеської області згідно Державного акту серії ЯА №272462, виданого Ананьївською райдержадміністрацією Одеської області 17 лютого 2005 року, після смерті дідуся ОСОБА_2 , котрий мешкав у АДРЕСА_1 . та помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , як пропущений з поважних причин.

Керуючись ст. ст . 367, 368, 374, 376, 382-384 ЦПК України, Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати у цивільних справах,-

П О С Т А Н О В И В

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково, рішення Ананьївського районного суду Одеської області від 10 жовтня 2019 року скасувати.

Ухвалити нове рішення, яким позов ОСОБА_1 до Романівської сільської ради Ананьївського району Одеської області про визначення додаткового строку для звернення за спадщиною за законом, треті особи без самостійних вимог: відділ надання адміністративних послуг Ананьївської районної адміністрації Одеської області та Ананьївська районна державна адміністрація Одеської області задовольнити частково.

Визначити ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , уродженця та зареєстрованого мешканця АДРЕСА_2 , громадянина України, паспорт серії НОМЕР_7 , виданий Ананьївським РВ ГУ МВС України в Одеській області 23 січня 1996 року, картка платника податків № НОМЕР_8 , додатковий строк у два місяці для звернення за спадщиною у вигляді земельної ділянки площею 3,88 га, розташованої на території Романівської сільської ради Ананьївського району Одеської області згідно Державного акту серії ЯА №272462, виданого Ананьївською райдержадміністрацією Одеської області 17 лютого 2005 року, після смерті дідуся ОСОБА_2 , котрий мешкав у АДРЕСА_1 . та помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги протягом 30 днів з дня складення повного судового рішення безпосередньо до Верховного Суду.

Повний текст судового рішення складено: 24 квітня 2020 року.

Судді Одеського апеляційного суду: М.М. Драгомерецький

А.І. Дрішлюк

Р.Д. Громік