Постанова

від 28.04.2020 по справі 826/15675/18

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 826/15675/18 Суддя (судді) першої інстанції: Шрамко Ю.Т.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28 квітня 2020 року м. Київ

Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

головуючого-судді Парінова А.Б.,

суддів: Земляної Г.В.,

Собківа Я.М.,

розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 18 березня 2019 року у справі за адміністративним позовом громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа: Управління державної міграційної служби України в Київській області про скасування наказу та зобов`язання вчинити дії, -

В С Т А Н О В И В:

До Окружного адміністративного суду міста Києва звернувся ОСОБА_1 з позовом до Державної міграційної служби України, третя особа - Управління Державної міграційної служби України в Київській області, в якому просив суд:

- скасувати наказ Державної міграційної служби України №305 від 13.09.2018 року;

- зобов`язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту з урахуванням висновків суду.

Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 18 березня 2019 року в задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись з прийнятим рішенням, позивач звернувся до суду з апеляційною скаргою, та посилаючись на неправильне тлумачення судом першої інстанції норм матеріального та неповне з`ясування обставин, що мають значення для правильного вирішення адміністративного спору, просить скасувати рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 18 березня 2019 та ухвалити нове рішення, яким задовольнити його позовні вимоги.

Вимоги апеляційної скарги обґрунтовує зокрема тим, що позивач надав до відповідача усі докази, що були в його розпорядженні станом на час звернення з відповідною заявою, оскільки він перебував у слідчому ізоляторі. Наголошує на тому, що відповідач поверхнево підійшов до розгляду його заяви, не дослідив належним чином обставини його справи та не перевірив надані ним докази. При цьому, позивач зазначає, що в Російській Федерації на нього чекає політичне переслідування з боку влади, позбавлення волі та навіть можливо політична розправа з боку радикально налаштованих проти України організацій та рухів, що підтверджується об`єктивним положенням у країні та історією, яка відбулась особисто з ним.

Ухвалами Шостого апеляційного адміністративного суду від 17 лютого 2020 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Київської митниці Державної фіскальної служби України на рішення Київського окружного адміністративного суду від 28 жовтня 2019 року та призначено справу до апеляційного розгляду в порядку письмового провадження.

Відповідачем подано відзив на апеляційну скаргу, відповідно до змісту якого останній зазначає, що апеляційна скарга є безпідставною та необґрунтованою, у той час як судом першої інстанції встановлено всі обставини справи та винесено законне і обґрунтоване рішення з дотриманням норм матеріального та процесуального права. Зокрема, відповідач звертає увагу суду, що позивач не обґрунтував своє звернення щодо ризиків, які йому загрожують, при цьому, цілком очевидно, що побоювання позивача мають виключно суб`єктивний характер та не підтверджені жодними доказами. Відтак, відповідач наголошує, що заява позивача не дає підстав вважати, що він зазнав переслідувань за жодною з конвенційних ознак.

З огляду на зазначене, відповідач просить суд апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 18 березня 2019 без змін.

Від третьої особи до суду надійшли письмові пояснення на апеляційну скаргу відповідно до змісту яких остання вказує доводи аналогічні викладеним відповідачем у відзиві на апеляційну скаргу та просить суд відмовити у задоволенні апеляційної скарги, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Перевіряючи законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення суду першої інстанції, колегія суддів виходить з наступного.

Як було встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, 23 серпня 2018 року позивач звернувся до Управління Міграційної служби в Київській області з заявою-анкетою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Вказана заява обґрунтована тим, що в Російський Федерації, громадянином якої є позивач, його переслідують та публічно засуджують через його політичні переконання, зокрема, його позиції щодо анексії Республіки Крим. Також, позивач зазначив про те, що у 2018 році він дізнався про те, що його розшукують органи внутрішніх справ Россії.

В анкеті особи, яка звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту позивач зазначив про те, що у жовтні 2017 року він покинув країну постійного проживання та нелегально (без документів) перетнув державний кордон України внаслідок політичного переслідування, незадоволення владою та незгодою з анексією АРК Крим, а також проблеми з відділом екстримізму.

На підтвердження вказаних у заяві обставин, позивачем було надано копію скріншоту з соціальної мережі Vк та ксерокопію закордонного паспорту (а.с.43-58).

Аналогічні відомості викладені позивачем і у реєстраційному листку на особу, яка звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також протоколі співбесіди (а.с.59-61, 65-69).

Як стверджує позивач, та вбачається з матеріалів справи, станом на час звернення із відповідною заявою ОСОБА_1 перебував у Державній установі Київський слідчий ізолятор .

За результатом вивчення наданих заявником матеріалів, а також матеріалів про країну походження позивача, відповідач дійшов висновку про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою яка потребує додаткового захисту, оскільки громадянин РФ ОСОБА_1 не довів жодних конкретних фактів свого особистого переслідування (або загрози переслідування) в країні походження за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Крім того не надав документи та інші докази, що свідчили би про такі факти (а.с.70-73).

13 вересня 2018 року Управлінням ДМС України в Київській області було видано наказ № 305 про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту гр.. Російської Федерації ОСОБА_1 .

Не погоджуючись з прийнятим суб`єктом владних повноважень рішенням, позивач звернувся до суду з даним адміністративними позовом.

Приймаючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не надано жодних підтверджуючих документів щодо застосування будь-якого насилля стосовно себе, зокрема, останнім надані тільки роздруківки з інтернет-джерел, які містять загальну інформацію та при цьому, не наведено жодного конкретного факту, або інших доказів того, що його побоювання в разі повернення на батьківщину є обґрунтованими. Разом з цим, судом встановлено, що метою приїзду позивача в Україну та звернення за захистом і отримання статусу біженця є спроба уникнути кримінальної відповідальності у країні його громадянської належності.

Отже, оскільки позивачем не обґрунтовано фактами чи документами побоювання стати жертвою переслідування, Окружний адміністративний суд м. Києва дійшов висновку, що наказ Управління Державної міграційної служби України в Київській області від 13.09.2018 року №305 про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянина Російської Федерації є правомірним та відповідає вимогам чинного законодавства.

Переглядаючи справу за наявними у ній доказами та перевіряючи законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів зазначає про таке.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Виходячи зі змісту Конвенції про статус біженців 1951 року та названої правової норми, поняття "біженець" включає чотири основні підстави, за наявності яких, особі може бути наданий статус біженця.

До таких підстав відносяться:

1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або якщо особа не має визначеного громадянства за межами країни свого попереднього місця проживання;

2) неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження;

3) наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань;

4) побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов`язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.

Згідно з визначенням, наведеним в п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону особа, яка потребує додаткового захисту - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Приписами статті 6 зазначеного Закону передбачено, що не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, зокрема, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені п. п. 1 чи 13 ч. 1 ст. 1 Закону, відсутні.

Разом з цим, пунктами 1,2 ст. 5 Закону передбачено, що особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п`яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в`їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

У разі якщо така особа під час незаконного перетинання державного кордону України звернулася із зазначеною заявою до посадової особи Державної прикордонної служби України, вона зобов`язана надати цій посадовій особі пояснення про причини незаконного перетинання державного кордону України. У разі відсутності у такої особи документів, що посвідчують її особу, або якщо такі документи є фальшивими, вона повинна повідомити в поясненні про цю обставину, а також викласти причини зазначених обставин

Статтею 9 Закону визначено порядок розгляду заяви після прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом двох місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Особова справа заявника разом з письмовим висновком надсилається до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, для прийняття остаточного рішення за заявою.

Як вірно встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, позивачу було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 та 13 частини 1 статті 1 Закону, відсутні.

Колегія суддів погоджується з обґрунтованістю такого висновку ДМС України, який підтверджено оскаржуваною постановою суду першої інстанції, з огляду на таке.

Відповідно до п. 45 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування.

Пунктом 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця УВКБ ООН передбачено, що для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Згідно з Позицією УВКБ ООН "Про обов`язки та стандарти доказів у біженців" 1998 року факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права, обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.

Обов`язок доказування покладається на заявника, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, і щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте належне рішення. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.

Відповідно до п. 5 ст. 4 Директиви Ради Європейського Союзу "Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається" від 27.04.2004 року № 8043/04 заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Водночас, як правильно було встановлено судом першої інстанції, позивач не надав ані до ДМС України ані суду як першої так і апеляційної інстанції жодних підтверджуючих документів щодо застосування до нього будь-якого насилля у країні громадянської належності та/або інших доказів того, що його побоювання в разі повернення на батьківщину є обґрунтованими.

При цьому, судова колегія не приймає до уваги посилання апелянта про те, що він не міг надати достатньо доказів на підтвердження відповідних обставин через те, що станом на час звернення з заявою від 23 серпня 2018 року знаходився у слідчому ізоляторі. Суд апеляційної інстанції з даного приводу зауважує, що позивач мав надати відповідні докази під час розгляду даної справи.

Так, зокрема, колегія суддів погоджується з висновком суб`єкта владних повноважень та суду першої інстанції, що копія скріншоту з соціальної мережі сторінки vk.com не є належним, достатнім та достовірним доказом, що підтверджує викладені позивачем у заяві та апеляційній скарзі обставини, зокрема, про те що в Російській Федерації на нього чекає політичне переслідування з боку влади, позбавлення волі та навіть можливо політична розправа з боку радикально налаштованих проти України організацій та рухів.

Щодо доводів позивача про те, що стосовно нього порушена кримінальна справа за ст. 111 Кримінального кодексу Російської Федерації, то колегія суддів зазначає наступне.

Згідно ст. 6 Закону "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа:

- яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві;

- яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів;

- яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об`єднаних Націй;

В матеріалах справи відсутня інформація про те, що ОСОБА_1 визнано винним у вчиненні злочину за ст. 111 Кримінального кодексу Російської Федерації, однак з наданої позивачем копії постанови старшого слідчого Ергаєва В.Г. "Про часткове припинення кримінального переслідування від 12.03.2018 року" вбачається, що злочин, у якому він підозрюється є неполітичного характеру.

За наведених обставин у їх сукупності та взаємозв`язку, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що метою приїзду позивача в Україну та звернення за захистом і отримання статусу біженця була спроба уникнути кримінальної відповідальності, оскільки у заявника відсутнє будь-яке документальне підтвердження стосовно арешту, затримання, надходження повісток, порушених кримінальних справ політичного характеру, тобто відсутність факту обвинувачення та вироку у країні громадянської приналежності.

Крім того, судова колегія зауважує, що з заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту звернувся лише 23 серпня 2018 року у той час, як нелегально перетнув кордон України ще у жовтні 2017 року. Тобто, вказані обставини свідчать про те, що заявник не дотримався вимог п. 5 ст. 4 Директиви Ради Європейського Союзу та не подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, а також приписи ч. 2 ст. 5 Закону України від 08.07.2011 № 3671-VI.

Зазначена обставина також вказує на рівень побоювання позивача зазнати переслідувань або загрози своєму життю та безпеці.

З огляду на зазначене, судова колегія зазначає, що побоювання позивача щодо існування переслідування в крані громадянської приналежності дійсно є необґрунтованими, носять суб`єктивний характер та не підтверджені жодними доказами.

Отже, на підставі викладеного суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що

що позивачем не обґрунтовано фактами чи документами побоювання стати жертвою переслідування.

При цьому, судова колегія зазначає, що відповідно до приписів ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до вимог ч. 1 ст.77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Частиною 2 ст. 77 цього Кодексу передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Проте, враховуючи принцип змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів, а також у доведенні перед судом їх переконливості, суд зазначає, що обов`язок доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності відповідачем не звільняє позивача від обов`язку доказування протилежного.

Натомість, доводи позивача викладені у позовній заяві та апеляційній скарзі щодо протиправності прийнятого відповідачем рішення не ґрунтуються на нормах чинного законодавства та не підтверджені жодними доказами, а тому є безпідставними.

Отже, з урахуванням викладеного суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що оскаржуваний наказ Управління Державної міграційної служби України в Київській області від 13.09.2018 року № 305 про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянина Російської Федерації є правомірним та відповідає вимогам чинного законодавства.

При цьому, доводи апеляційної скарги зазначених висновків суду попередньої інстанції не спростовують та не дають підстав вважати, що судом першої інстанції при розгляді справи неповністю досліджено обставини справи або неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини чи порушено норми процесуального права.

Відповідно до ст. 242 КАС України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Разом з цим, колегією суддів встановлено, що судом першої інстанції було у повній мірі встановлено обставини справи, яким надано належну правову оцінку із дотриманням діючих норм матеріально та процесуального права.

За правилами ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

З огляду на зазначене, та враховуючи, що колегією суддів не встановлено порушень судом першої інстанції під час вирішення даної справи, які відповідно до ст. 317 КАС України є підставою для його скасування, суд апеляційної інстанції приходить до висновку про залишення апеляційної скарги без задоволення, а оскаржуваного рішення суду першої інстанції - без змін.

Керуючись ст.ст. 242-245, 308, 311, 315-316, 321-322, 325, 328-329 КАС України, суд,-

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 18 березня 2019 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття та може бути оскаржена протягом тридцяти днів шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Головуючий суддя А.Б. Парінов

Судді Г.В. Земляна

Я.М. Собків