Рішення

від 30.04.2020 по справі 826/18386/16

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

30 квітня 2020 року м. Київ № 826/18386/16

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Пащенка К.С., за участю секретаря судового засідання Легейди Я.А., розглянувши у порядку письмового провадження адміністративну справу

за позовом ОСОБА_1

до Державної податкової інспекції у Дарницькому районі

Головного управління ДФС у м. Києві

про визнання протиправним та скасування податкового

повідомлення-рішення

представники: позивача - Суньов Є.В. ;

сторін: відповідача - Пінчук Б.В.,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 (далі - позивач або ОСОБА_1 ) подано на розгляд Окружному адміністративному суду міста Києва позов до Державної податкової інспекції у Дарницькому районі Головного управління ДФС у м. Києві (надалі - відповідач або ДПІ у Дарницькому районі ГУ ДФС у м. Києві або Контролюючий орган), у якому позивач просить суд визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення відповідача від 07.04.2016 № 682668-1305.

Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 25.11.2016 (суддя Келеберда В.І.) відкрито провадження у даній адміністративній справі та призначено справу до судового розгляду.

Відповідно до розпорядження щодо призначення повторного автоматизованого розподілу справ від 11.10.2017 № 7419 справу передано на розгляд судді Пащенку К.С.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 26.10.2017 (суддя Пащенко К.С.) судом прийнято справу до свого провадження та призначено до судового розгляду у судове засідання на 12.12.2017.

12.12.2017 судом оголошувалась перерва, розгляд справи призначено на 23.01.2018.

В судовому засіданні 23.01.2018 представник позивача, з викладених у позові підстав, підтримав позовні вимоги у повному обсязі.

В якості підстав позову ОСОБА_1 зазначає, що вона як орендар не користується спірною земельною ділянкою з 2015 року, орендодавець (Київська міська рада), своєю чергою, враховуючи арешт земельної ділянки правоохоронними органами протягом шести останніх років, усунувся від вчинення будь-яких дій (в тому числі поновлення договору оренди) відносно земельної ділянки, у зв`язку із чим позивач вважає, що не є орендарем земельної ділянки та не має передбачених законом підстав для сплати орендної плати за користування землею. Також, підкреслює, що у разі припинення або розірвання договору оренди земельної ділянки орендар повинен сплатити орендну плату за фактичний період перебування землі у користуванні у поточному році, тобто до дати повернення земельної ділянки орендодавцю згідно із актом приймання-передачі, який в даному випадку відмовляється підписувати Київська міська рада.

Представник відповідача проти позову заперечував та просив суд у задоволенні позовних вимог відмовити у повному обсязі.

Зокрема, на думку відповідача, якщо платник продовжує користуватись земельною ділянкою після закінчення строку дії договору оренди та не отримав письмового заперечення від орендодавця щодо використання земельної ділянки, то до поновлення дії договору оренди такий платник сплачує орендну плату відповідно до умов попереднього договору оренди землі. Відповідні твердження в обґрунтування правомірності оскаржуваного рішення містяться у запереченнях на адміністративний позов. Також, в письмових поясненнях, поданих через канцелярію суду 15.02.2019, вх. № 03-14/17488/19, Контролюючий орган посилається на положення статті 377 Цивільного кодексу України, якими унормований перехід права власності на земельну ділянку а саме: до особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення. Окрім того, наголошує, що позивачем не надано доказів того, що він припинив користування земельною ділянкою, зокрема, відсутній акт передачі земельної ділянки.

Разом з тим, представники сторін звернулись до суду з клопотанням про розгляд справи у порядку письмового провадження.

З урахуванням чого адміністративна справа, відповідно до частини третьої статті 194 Кодексу адміністративного судочинства України (по тексту - КАС України), розглядається у порядку письмового провадження.

Щодо інших процесуальних дій, вчинених судом, слід вказати, що ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 28.12.2018 витребувано: у ДПІ у Дарницькому районі ГУ ДФС у м. Києві - розрахунок до податкового повідомлення-рішення від 07.04.2016 № 682668-1305; у Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру (адреса: 03151, м. Київ, вул. Народного Ополчення, 3) - відомості щодо наявності у ОСОБА_1 (ідентифікаційний номер НОМЕР_1 ) зареєстрованих прав на земельну ділянку (кадастровий номер: 8000000000:90:158:0132) у період 2015-2016 року.

На адресу суду від Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру надійшов лист № 9-28-0.21-765/2-19, а від ДПІ у Дарницькому районі ГУ ДФС у м. Києві письмові пояснення з додатковими документами.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.

Відповідачем прийнято податкове повідомлення-рішення від 07.04.2016 № 682668-1305, яким позивачу визначено податкове зобов`язання за платежем орендна плата з фізичних осіб у розмірі 335255,95 грн.

Незгода з приміченим рішенням суб`єкта владних повноважень обумовила звернення позивача до суду із відповідним адміністративним позовом.

Вирішуючи спір по суті, суд наголошує на такому.

Як визначено приписами пункту 1.1 статті 1 Податкового кодексу України (нижче - ПК України), останній регулює відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів, зокрема, визначає вичерпний перелік податків та зборів, що справляються в Україні, та порядок їх адміністрування, платників податків та зборів, їх права та обов`язки, компетенцію контролюючих органів, повноваження і обов`язки їх посадових осіб під час здійснення податкового контролю, а також відповідальність за порушення податкового законодавства.

За приписами 14.1.72 пункту 14.1 статті 14 ПК України земельний податок являє собою обов`язковий платіж, що справляється з власників земельних ділянок та земельних часток (паїв), а також постійних землекористувачів.

При цьому, землекористувачами у розумінні підпункту 14.1.73 пункту 14.1 статті 14 ПК України визнаються юридичні та фізичні особи (резиденти і нерезиденти), яким відповідно до закону надані у користування земельні ділянки державної та комунальної власності, у тому числі на умовах оренди.

Орендною платою за земельні ділянки державної і комунальної власності, відповідно до підпункту 14.1.136 пункту 14.1 статті 14 ПК України, є обов`язковий платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою.

Підставою для нарахування орендної плати за земельну ділянку є договір оренди такої земельної ділянки. Платником орендної плати є орендар земельної ділянки. Обєктом оподаткування є земельна ділянка, надана в оренду. Розмір та умови внесення орендної плати встановлюються у договорі оренди між орендодавцем (власником) і орендарем (пункти 288.1-288.4 статті 288 ПК України).

Своєю чергою, за приписами частини першої статті 93 Земельного кодексу України (скорочено - ЗК України) право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності.

Частиною дев`ятою цієї ж статті ЗК України визначено, що відносини, пов`язані з орендою землі, регулюються законом, а саме: Закон України Про оренду землі від 06.10.1998 № 161-XIV (далі альтернативно - Закон № 161-XIV).

Зокрема, згідно зі статтею 13 Закону № 161-XIV договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов`язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов`язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

Питання припинення договору оренди землі, а також наслідків припинення або розірвання такого договору унормовані статтями 31 та 34 Закону № 161-XIV, за змістом яких договір оренди землі припиняється в разі, зокрема, закінчення строку, на який його було укладено. У разі припинення або розірвання договору оренди землі орендар зобов`язаний повернути орендодавцеві земельну ділянку на умовах, визначених договором. Орендар не має права утримувати земельну ділянку для задоволення своїх вимог до орендодавця. У разі невиконання орендарем обов`язку щодо умов повернення орендодавцеві земельної ділянки орендар зобов`язаний відшкодувати орендодавцю завдані збитки.

У відповідності до приписів частин першої-другої статті 33 Закону № 161-XIV по закінченню строку, на який було укладено договір оренди землі, орендар, який належно виконував обов`язки за умовами договору, має переважне право перед іншими особами на укладення договору оренди землі на новий строк (поновлення договору оренди землі). Орендар, який має намір скористатися переважним правом на укладення договору оренди землі на новий строк, зобов`язаний повідомити про це орендодавця до спливу строку договору оренди землі у строк, встановлений цим договором, але не пізніше ніж за місяць до спливу строку договору оренди землі.

Разом з тим частина шоста вказаної статті Закону № 161-XIV визначає, що у разі якщо орендар продовжує користуватися земельною ділянкою після закінчення строку договору оренди і за відсутності протягом одного місяця після закінчення строку договору листа-повідомлення орендодавця про заперечення у поновленні договору оренди землі такий договір вважається поновленим на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором.

Положеннями пункту в частини першої статті 96 ЗК України визначено обов`язок землекористувачів своєчасно сплачувати земельний податок або орендну плату.

Наведені законодавчі приписи кореспондуються з абзацом першим пункту 287.1 статті 287 ПК України, яким передбачено, що власники землі та землекористувачі сплачують плату за землю з дня виникнення права власності або права користування земельною ділянкою.

Відповідно до пункту 286.5 статті 286 ПК України нарахування фізичним особам сум податку проводиться контролюючими органами, які видають платникові до 1 липня поточного року податкове повідомлення-рішення про внесення податку за формою, встановленою у порядку визначеному статтею 58 цього Кодексу.

Податок фізичними особами сплачується протягом 60 днів з дня вручення податкового повідомлення-рішення (пункт 287.5 статті 287 ПК України).

Згідно зі статтями 269, 270 ПК України платниками податку є: власники земельних ділянок, земельних часток (паїв); землекористувачі; об`єктами оподаткування є: земельні ділянки, які перебувають у власності або користуванні; земельні частки (паї), які перебувають у власності.

У разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об`єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення (стаття 120 ЗК України).

За змістом статей 125 та 126 ЗК України, право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав; право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень .

Аналогічним чином перехід права власності на земельну ділянку до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, унормовують положення статті 377 Цивільного кодексу України. За статтею 378 Цивільного кодексу України право власності особи на земельну ділянку може бути припинене за рішенням суду у випадках, встановлених законом.

Як вбачається з матеріалів справи, між Київською міською радою та ОСОБА_1 укладено договір оренди земельної ділянки, предметом якого є земельна ділянка, розташована за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 0,270 га, кадастровий номер 8000000000:90:158:0132. Договір укладено на три роки. Зареєстровано Головним управлінням земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), про що зроблено запис від 17.02.2009 р. Строк дії договору оренди земельної ділянки закінчився 17.02.2012.

03.09.2010 постановою заступника начальника слідчого відділу - начальника 1-го відділення слідчого відділу ГУ СБУ у м. Києві та Київській області підполковник юстиції Мосьондз Д.В. вказану земельну ділянку визнано речовим доказом у кримінальній справі № 1601, накладено на неї арешт та заборонено вчиняти відносно неї будь-які дії.

За результатами оскарження наведеної постанови в судовому порядку рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 15.09.2014, залишеним без змін ухвалами Апеляційного суду м. Києва від 23.10.2014 та Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 04.02.2015, у задоволенні позову відмовлено.

Листом від 17.03.2016 № 04/4-6113-14 Прокуратурою міста Києва повідомлено позивача про те, що питання про зняття арешту із земельної ділянки буде вирішено при прийнятті остаточного рішення у кримінальному провадженні № 2201211000000003.

В подальшому, ухвалою Печерського районного суду м. Києва від 25.05.2016 залишено без задоволення клопотання про скасування арешту, накладеного на земельну ділянку, подане ОСОБА_1 в порядку статті 174 Кримінального процесуального кодексу України.

Також, у квітні 2016 року позивач зверталась до Контролюючого органу листом від 27.04.2016 б/н, в якому просила не нараховувати орендну плату за відсутністю оренди спірної земельної ділянки.

Окрім того, судом встановлено, що позивач неодноразово (листи від 16.07.2014, від 31.03.2015, від 27.04.2016, від 16.05.2016, від 07.07.2016) зверталась до Київської міської ради щодо вчинення дій, направлених на усунення перешкод у користуванні орендованим майном та продовженню договору оренди земельної ділянки, однак у відповідь отримала листи від 21.08.2014 № 05707-К-4435-4313, від 30.04.2015 № 05703-К-5519-6678, від 02.06.2016 № 057022-08/К-5703-5695, від 25.03.2016 № 057022-К-14140-7713, від 31.08.2016 № 057022-08/К-6462-9183, в яких вказано про недоцільність розгляду питання щодо поновлення строку дії договору оренди до надходження постанов про скасування постанов слідчого відділу Головного управління Служби безпеки України у м. Києві та Київській області від 20.07.2010, 03.09.2010 та 15.11.2012 та Прокуратури м. Києва від 22.10.2012 або відповідних судових рішень (постанов, ухвал), а також про відсутність можливості доказування необхідності скасування арешту в судовому порядку.

Разом з тим, сам факт закінчення строку дії договору оренди у лютому 2012 року не є безумовною підставою для висновку про одночасне припинення у землекористувача обов`язку, пов`язаного зі сплатою орендних платежів.

Суд констатує, що між позивачем та Київською міською радою додаткових угод щодо користування земельною ділянкою після закінчення строку дії договору від 17.02.2009 № 63-6-00532 не укладалось, та доказів того, що позивач (орендар) разом з листами про поновлення договору оренди землі, перерахованими вище, додав проект додаткової угоди, в матеріалах справи не міститься.

Також суд зазначає, що Київська міська рада (орендодавець) не приймала рішення щодо згоди чи заперечення про поновлення договору оренди землі за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 0,270 га.

Вказана правова позиція узгоджується з висновками Верховного Суду України щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеними в постанові від 07.07.2015 у справі 826/12388/13-а та Верховного Суду, викладеними у постановах 05.09.2019 у справі № 808/5913/15, від 29.08.2019 у справі № 824/866/17-а, які відповідно до частини п`ятої статті 242 КАС України суд враховує при виборі та застосуванні норм права до спірних відносин.

Відтак, оскільки позивач на підставі договору купівлі-продажу нежитлової будівлі від 19.03.2007 є власником нежитлової будівлі (мийка ТО-1, літ. Л), що зареєстрована в Київському міському бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна від 26.03.2007, загальною площею 738,1 кв.м. за адресою: АДРЕСА_1, (зазначені обставини встановлені Шевченківським районним судом м. Києва у справі № 2-9756 та не підлягають доказуванню у даній справі), за земельну ділянку під якою відповідач згідно з оскаржуваним податковим повідомленням-рішенням нарахував орендну плату, відповідно, обов`язок зі сплати орендної плати виник у позивача з дати державної реєстрації права власності на вказане нерухоме майно (нежитлову будівлю), тобто з 26.03.2007.

В частині посилань позивача на невірний розрахунок розміру орендної плати, визначеної оскаржуваним рішенням відповідача, суд наголошує на такому.

Процесуальні права та обов`язки сторін визначені статтею 47 КАС України.

Зокрема, позивач має право змінити предмет або підстави позову, збільшити або зменшити розмір позовних вимог шляхом подання письмової заяви до закінчення підготовчого засідання або не пізніше ніж за п`ять днів до першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження

Позивач у відповіді на відзив не погоджується із застосованими відповідачем при розрахунку податку (орендної плати) коефіцієнтом індексації грошової оцінки та узагальнюючим локальним коефіцієнтом, натомість такі підстави позову не заявлялись.

Отже, за відсутності в матеріалах справи заяви позивача про зміну підстав позову, суд позбавлений можливості прийняти до уваги зазначені доводи.

Враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку, що визначення позивачу податкового зобов`язання за платежем орендна плата з фізичних осіб у розмірі 335255,95 грн. є правомірним, а тому податкове повідомлення-рішення від 07.04.2016 № 682668-1305 не підлягає скасуванню.

Відповідно до частин першої, другої статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Відповідно до частини першої статті 90 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), що міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

У відповідності до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

У пункті 50 рішення Європейського суду з прав людини Щокін проти України (№ 23759/03 та № 37943/06) зазначено, що перша та найважливіша вимога статті 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року полягає в тому, що будь-яке втручання публічних органів у мирне володіння майном повинно бути законним. Говорячи про закон , стаття 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року посилається на ту саму концепцію, що міститься в інших положеннях цієї Конвенції (див. рішення у справі Шпачек s.r.о. проти Чеської Республіки (SPACEK, s.r.o. v. THE CZECH REPUBLIC № 26449/95). Ця концепція вимагає, перш за все, щоб такі заходи мали підстави в національному законодавстві. Вона також відсилає до якості такого закону, вимагаючи, щоб він був доступним для зацікавлених осіб, чітким та передбачуваним у своєму застосуванні (див. рішення у справі Бейелер проти Італії (Beyeler v. Italy № 33202/96).

У Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

При цьому, зазначений Висновок, крім іншого, акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (заява № 65518/01; пункт 89), "Проніна проти України" (заява № 63566/00; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; пункт 29).

Наведена позиція ЄСПЛ також застосовується у практиці Верховним Судом, що, як приклад, відображено у постанові від 20.05.2019 (справа № 417/3668/17).

Отже, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України, оцінки поданих сторонами доказів за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, виходячи з наведених судом висновків в цілому, суд наголошує на відсутності підстав для задоволення позову.

Враховуючи, що адміністративний позов задоволенню не підлягає, то судові витрати позивачу не відшкодовуються.

Керуючись статтями 6, 72-77, 241-246, 250, 255 КАС України, суд, -

В И Р І Ш И В:

У задоволенні позову ОСОБА_1 - відмовити повністю.

Рішення, відповідно до ст. 255 КАС України, набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо таку скаргу не було подано, а у разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного провадження.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо у судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного ухвали.

Відповідно до пп. 15.5 п. 1 Розділу VII Перехідні положення КАС України до початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні скарги подаються учасниками справи через Окружний адміністративний суд міста Києва .

Суддя К.С. Пащенко