Постанова

від 18.05.2020 по справі 910/15624/19

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116, (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"18" травня 2020 р. Справа№ 910/15624/19

Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Суліма В.В.

суддів: Гаврилюка О.М.

Ткаченка Б.О.

розглянувши апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Відділення №1 "Автотранспортного підприємства 129966"

на рішення Господарського суду міста Києва від 22.01.2020 року (дата підписання повного тексту

у справі № 910/15624/19 (суддя: Пукшин Л.Г.)

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Відділення №1 "Автотранспортного підприємства 129966"

до Акціонерного товариства Комерційний банк "Приватбанк"

про стягнення коштів 143 251,16 грн

без виклику представників сторін

ВСТАНОВИВ:

Товариство з обмеженою відповідальністю "Відділення №1 "Автотранспортного підприємства 129966" (далі - позивач) звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Акціонерного товариства Комерційний банк "Приватбанк" (далі - відповідач) про стягнення з відповідача на користь позивача 143 251,16 грн.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що рішенням Господарського суду м. Києва від 11.03.2019 року у справі № 908/1442/18, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 19.06.2019 року, позов задоволено про стягнення з АТ КБ "Приватбанк" в особі філії "Запорізьке регіональне управління" ПАТ КБ "Приватбанк" на користь ТОВ "Відділення №1 "Автотранспортного підприємства 129966" кошти у розмірі 107 714, 30 грн. За доводами позивача, сторонами не було визначено розміру процентів за користування чужими грошовими коштами, а тому позивач звернувся до суду з вимогою про стягнення з відповідача 143 251,16 грн, з яких: 13625,12 грн - 3% річних, 52995,44 грн - інфляційні втрати, 76630,60 грн процентів за користування чужими грошовими коштами.

Господарський суд міста Києва частково задовольнив позов Товариства з обмеженою відповідальністю "Відділення №1 "Автотранспортного підприємства 129966" своїм рішенням від 22.01.2020 року та присудив до стягнення з відповідача на користь позивача проценти за користування чужими грошовими коштами у розмірі 560,51 грн.

Не погодившись з прийнятими рішенням, Товариство з обмеженою відповідальністю "Відділення №1 "Автотранспортного підприємства 129966" звернулося до суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення у даній справі та прийняти нове рішення яким позовні вимоги задовольнити повністю.

Апеляційна скарга мотивована тим, що Господарський суд міста Києва, визнав обставини встановленими, які є недоведеними і мають значення для справи, неправильно застосував норми матеріального та процесуального права, зокрема не застосував до спірних правовідносин правову практику Великої палати Верховного Суду від 11.04.2018 року у справі №758/1303/15-ц.

Так, скаржник вказав, що з огляду на те, що відповідач у справі №910/11965/16 порушив грошове зобов`язання, у позивача виникло право застосування наслідків такого порушення відповідно до ст. 625 Цивільного кодексу України.

При цьому, скаржник вказав, що зважаючи на юридичну природу таких правовідносин сторін, на них поширюється дія положень ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України.

Крім того, за твердженням скаржника, суд першої інстанції допустив неправильне застосування норм матеріального права, а саме не застосував до спірних відносин ст. 625 Цивільного кодексу України.

Також, суд помилково і безпідставно не взяв до уваги, що договором не був передбачений розмір процентів за неправомірне використання чужими грошовими коштами, в зв`язку з чим банк зобов`язаний виплатити проценти у розмірі облікової ставки Національного банку України.

Водночас, скаржник вказав, що суд першої інстанції не врахував, що наказ №70 від 15.01.2004 року та протокол №Э . DN.20.1.3.0/6-6789742 є односторонніми документами відповідача, доказів їх автентичності у справ немає та перевірити їхню автентичність неможливо. У справі немає доказів повідомлення банком контрагента про їх ухвалення та їх погодження контрагентом.

Згідно протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 27.02.2020 року справу № 910/15624/19 передано для розгляду колегії суддів у складі: головуючий суддя - Сулім В.В., судді: Гаврилюк О.М., Ткаченко Б.О.

Північний апеляційний господарський суд відкрив апеляційне провадження за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "Відділення №1 "Автотранспортного підприємства 129966" на рішення Господарського суду міста Києва від 22.01.2020 у справі № 910/15624/19. Призначив до розгляду апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Відділення №1 "Автотранспортного підприємства 129966" на рішення Господарського суду міста Києва від 22.01.2020 року у справі № 910/15624/19 у порядку письмового провадження без повідомлення учасників своєю ухвалою від 02.03.2020 року.

16.03.2020 року через відділ забезпечення документообігу суду та моніторингу виконання документів від представника відповідача до суду надійшов відзив на апеляційну скаргу, відповідно до якого останній просив залишити апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Відділення №1 "Автотранспортного підприємства 129966" без задоволення, рішення господарського суду - без змін.

Крім того, представник відповідача у відзиві на апеляційну скаргу, зокрема, зазначив, що застосування позивачем ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України щодо стягнення з відповідача суми індексу інфляції та 3% річних є помилковим, при цьому обґрунтованим є нарахування процентів за користування чужими грошовими коштами на підставі ст. 536, 1073 Цивільного кодексу України.

27.03.2020 року через відділ забезпечення документообігу суду та моніторингу виконання документів від представника скаржника до суду надійшли заперечення на відзив на апеляційну скаргу, відповідно до якого скаржник, зокрема зазначив, що наказ №70 від 05.01.2004 року та протокол №Э . DN.20.1.3.0/6-6789742 є односторонніми документами відповідача.

Розглянувши апеляційну скаргу, перевіривши матеріали справи, Північний апеляційний господарський суд вважає, що рішення Господарського суду міста Києва від 22.01.2020 року підлягає скасуванню, а апеляційна скарга Товариства з обмеженою відповідальністю "Відділення №1 "Автотранспортного підприємства 129966"- частковому задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до ст. 269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Як вбачається з матеріалів справи та правильно встановлено судом першої інстанції , Рішенням Господарського суду міста Києва від 11.03.2019 року у справі №908/1442/18 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Відділення №1 "Автотранспортного підприємства 129966" до Акціонерного товариства Комерційний банк "Приватбанк" в особі філії "Запорізьке регіональне управління" Публічного акціонерного товариства Комерційний банк "Приватбанк" про стягнення коштів, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 19.06.2019 року, стягнуто з Акціонерного товариства Комерційний банк "Приватбанк" в особі філії "Запорізьке регіональне управління" Публічного акціонерного товариства Комерційний банк "Приватбанк" на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Відділення №1 "Автотранспортного підприємства 129966" грошові кошти у розмірі 107 714,30 грн, які зберігаються на рахунку№ НОМЕР_1 , а також судовий збір у розмірі 1762,00 гри.

У вищевказаному рішенні судом було встановлено, що 09.04.2012 року між Банком та ОСОБА_2 (клієнт) був укладений договір надання банківських послуг шляхом підписання клієнтом анкети-заяви про приєднання до Умов та Правил надання банківських послуг в ПриватБанку, на підставі якого ОСОБА_2 був відкритий картковий рахунок.

У період з 17.07.2015 року по 13.08.2015 року клієнтом неодноразово вносилися та знімалися з рахунку грошові кошти, внаслідок чого у Банка виникли підозри щодо використання установи Банка для проведення незаконних операцій.

У серпні 2015 року внаслідок виникнення підозр Банком було заблоковано будь-які фінансові операції, в тому числі щодо видачі грошових коштів у розмірі 107 714,30 грн., наявних на такому рахунку.

03.04. 2017 року між ОСОБА_2 (кредитор) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Відділення №1 "Автотранспортного підприємства 129966" (новий кредитор) був укладений договір відступлення права вимоги (далі - договір відступлення ), на підставі пункту 1.1 якого кредитор передає (відступає) новому кредитору, а новий кредитор приймає належні кредитору права грошової вимоги до AT КБ ПРИВАТБАНК (боржник), у зобов`язаннях щодо повернення (видачі) боржником грошових коштів, які перебувають на рахунку кредитора НОМЕР_1, відкритому боржником відповідно до умов договору про надання банківських послуг, укладеного між кредитором та боржником 09.04.2012 року шляхом підписання кредитором анкети-заяви про приєднання до Умов та Правил на дання банківських послуг.

Відповідно до п. 1.2 договору відступлення внаслідок передачі (відступлення) прав новий кредитор замінює кредитора і набуває права грошових вимог до боржника в зобов`язаннях за договором.

За змістом п. 6.2.3 договору відступлення права вимоги переходять до нового кредитора з моменту укладення цього договору, після чого новий кредитор стає кредитором по відношенню до боржника в зобов`язаннях з повернення (видачі) грошових коштів з рахунків, відкритих відповідно до договору про надання банківських послуг.

Спір у справі №908/1442/18 виник у зв`язку з наявністю, на думку позивача, підстав для стягнення з відповідача грошових коштів, які заблоковані відповідачем на розрахунковому рахунку № НОМЕР_1 .

У рішенні від 11.03.2019 року суд зазначив, що Банком належним чином не було обґрунтовано правомірність блокування карткового рахунку, відкритого на ім`я ОСОБА_2 . Крім того, Банк також не надав суду належних і допустимих доказів звернення із заявою до правоохоронних органів про незаконні, на думку відповідача, дії клієнта, не доведено порушення клієнтом вимог законодавства, за наслідками порушення яких було заблоковано його картковий рахунок. При цьому, рахунок було заблоковано без повідомлення і згоди клієнта протягом 2015-2019 років.

Таким чином, з серпня 2015 року грошові кошти у розмірі 107 714,30 грн знаходяться на рахунку № НОМЕР_1 та належать клієнту на праві власності, проте Банком зупинено операції з розпорядження такими коштами, що не заперечується представником відповідача у відзиві на позовну заяву.

Судом також встановлено, що з моменту укладення договору відступлення позивач набув право вимагати від Банку належного виконання грошового зобов`язання з повернення грошових коштів, що знаходяться на рахунку № НОМЕР_1

За таких обставин суд визнав правомірними та обґрунтованими позовні вимоги про стягнення з відповідача грошових коштів у розмірі 107714,30 грн, які зберігаються на рахунку НОМЕР_1, і задовольнив їх у повному обсязі.

Відповідно до ч. 1 ст. 75 Господарського процесуального кодексу України, обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, можуть бути зазначені в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їх представників.

Оскільки, обов`язковою умовою преюдиціальності фактів, що містяться в рішенні господарського суду, є суб`єктний склад спору, а в справі №908/1442/18 брали участь ті самі сторони, що й у даній справі, суд першої інстанції дійшов правомірного висновку, що факти, встановлені рішенням Господарського суду міста Києва від 11.03.2019 року у справі №908/1442/18, яке набрало законної сили, не можуть бути поставлені під сумнів та не підлягають повторному доказуванню.

Позивач звертаючись з даним позовом до суду зазначає, що відповідач станом на 04.11.2019 року не здійснив розблокування грошових коштів у розмірі 107 714,30 грн на рахунку № НОМЕР_1 , що є підставою для нарахування останньому 3% річних у розмірі 13 625,12 грн, інфляційних втрат у розмірі 52 995,44 грн та процентів за користування чужими коштами у розмірі 76 630,60 грн з моменту безпідставного блокування коштів (13.08.2015 року) до моменту зарахування на рахунок клієнта.

Відповідно до ч. 1 ст. 202 Цивільного кодексу України, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Згідно з ч. 1 ст. 509 Цивільного кодексу України, зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Частина 2 статті 509 Цивільного кодексу України передбачає, що зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

Відповідно п. 1 ч. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України, підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Як вбачається з матеріалів справи, на підставі договору відступлення права вимоги від 03.04.2017 року позивач набув права грошових вимог до Банку в зобов`язаннях за договором про надання банківських послуг від 09.04.2012 року щодо повернення (видачі) грошових коштів в сумі 107 714,30 грн, а також щодо сплати процентів, неустойки (пені, штрафів) та інших штрафних санкцій.

Відповідно до ч. 1 ст. 514 Цивільного кодексу України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлене договором або законом.

Тобто, з моменту підписання договору відступлення позивач набув право вимагати від Банку належного виконання грошового зобов`язання з повернення грошових коштів, що знаходяться на рахунку № НОМЕР_1 .

Згідно ч.ч.1,3 ст. 1068 Цивільного кодексу України Банк зобов`язаний вчиняти для клієнта операції, які передбачені для рахунків даного виду законом, банківськими правилами та звичаями ділового обороту, якщо інше не встановлено договором банківського рахунка. Банк зобов`язаний за розпорядженням клієнта видати або перерахувати з його рахунка грошові кошти в день надходження до банку відповідного розрахункового документа, якщо інший строк не передбачений договором банківського рахунка або законом.

Обмеження прав клієнта щодо розпоряджання грошовими коштами, що знаходяться на його рахунку, не допускається, крім випадків обмеження права розпоряджання рахунком за рішенням суду або в інших випадках, встановлених законом, а також у разі зупинення фінансових операцій, які можуть бути пов`язані з легалізацією (відмиванням) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванням тероризму чи фінансуванням розповсюдження зброї масового знищення, передбачених законом (ст. 1074 Цивільного кодексу України).

Як вбачається з матеріалів справи та правильно встановлено судом першої інстанції, внаслідок блокування Банком у серпні 2015 року грошових коштів на розрахунковому рахунку № НОМЕР_1 , Товариство з обмеженою відповідальністю "Відділення №1 "Автотранспортного підприємства 129966" звернулось з позовом до Акціонерного товариства Комерційний банк "Приватбанк" в особі філії "Запорізьке регіональне управління" Публічного акціонерного товариства Комерційний банк "Приватбанк" про стягнення грошових коштів у розмірі 107 714,30 грн.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 11.03.2019 року у справі №908/1442/18, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 19.06.2019 року, позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю "Відділення №1 "Автотранспортного підприємства 129966" задоволені повністю, стягнуто з Акціонерного товариства Комерційний банк "Приватбанк" в особі філії "Запорізьке регіональне управління" Публічного акціонерного товариства Комерційний банк "Приватбанк" грошові кошти у розмірі 107 714,30 грн, які зберігаються на рахунку № НОМЕР_1 .

Відповідно до ст. 326 Господарського процесуального кодексу України судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами.

Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом.

Відповідно до параграфу 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, учасником якої є Україна, (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Відповідно до ст. 17, ч. 5 ст. 19 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду (Європейського суду з прав людини) як джерело права. Міністерства інші центральні органи виконавчої влади забезпечують систематичний контроль за додержанням у рамках відомчого підпорядкування адміністративної практики, що відповідає Конвенції та практиці Суду.

Конвенція не гарантує захист теоретичних та ілюзорних прав, а гарантує захист прав конкретних та ефективних ( Артіко проти Італії (Аrtico v. Italie), рішення від 13.05.1980 pоку). Особливо це стосується права на доступ до правосуддя в світлі того демократичному суспільстві право на справедливий суд, а саме: не сподівання, що справа не лише буде розглянута, але й державна влада буде дотримуватися прийнятого судом у відповідній справі остаточного рішення, буде діяти з урахуванням встановлених в ньому юридичних фактів і прав осіб та забезпечуватиме таким чином виконання рішення суду.

У справі Войтенко проти України (заява № 18966/02, рішення від 29.06.2004 pjre, п. 39) cуд зазначає, що ефективний доступ до суду включає право на те, щоб рішення суду було виконане без невиправданих затримок (див. Іммобільяре Саффі проти Італії , заява N 22774/93, параграф 66, ЄСПЛ 1999-V).

Так, звертаючись з даним позовом до суду першої інстанції, позивач просив стягнути з моменту безпідставного блокування відповідачем грошових коштів на рахунку № НОМЕР_1 , а саме з 13.08.2015 року по 29.10.2019 року, інфляційні втрати та 3 % річних з посиланням на положення ч.2 ст. 625 Цивільного кодексу України, та проценти за користування чужими грошовими коштами у відповідності до ст. 536, 1073 Цивільного кодексу України.

Відповідно до ст. 625 Цивільного кодексу України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Виходячи із положень зазначеної норми, наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання у вигляді інфляційного нарахування на суму боргу та трьох процентів річних виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

Інфляційні нарахування на суму боргу, сплата яких передбачена ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України, не є штрафною санкцією, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення коштів внаслідок інфляційних процесів за весь час прострочення в їх сплаті.

Інфляція - це знецінення грошей, зниження їхньої купівельної спроможності, дисбаланс попиту і пропозиції.

Встановлення законодавцем права кредитора на одержання коштів з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення зумовлене специфічним видом такого як грошові кошти, якому незалежно від факторів природного середовища (форс-мажорним обставинам) притаманна властивість знецінюватись в більшій мірі ніж всім іншим видам майна (нерухомості, дорогоцінним металам, автомобілям тощо).

А тому, норми ст. 625 Цивільного кодексу України спрямовані в першу чергу на те, щоб внаслідок неправомірних дій боржника (прострочення) право власності кредитора не було порушене, оскільки внаслідок знецінення національної грошової одиниці купівельна спроможність коштів, які б кредитор міг одержати за належного виконання боржником своїх грошових зобов`язань, буде значно меншим, що має відповідно наслідком зменшення майнового блага кредитора.

Крім того, невиконання або неналежне виконання боржником свого грошового зобов`язання не може бути залишене без реагування та застосування до нього міри відповідальності, оскільки б це суперечило б загальним засадам цивільного законодавства, якими є справедливість, добросовісність та розумність (ст. 3 Цивільного кодексу України).

Тому, оскільки застосування індексу інфляції до суми боргу фактично має на меті одержання кредитором того, на що він розраховував одержати у разі належного виконання боржником грошового зобов`язання, то стягнення 3% річних є тою мірою відповідальності, яку боржник зобов`язаний понести за неналежне виконання свого грошового зобов`язання.

Аналогічна правова позиція міститься в постанові Верховного Суду від 18.10.2018 року №910/11965/16.

Як було зазначено вище, підставою для подачі позову у цій справі стало порушення ст. 1073 Цивільного кодексу України та невиконання Акціонерним товариством Комерційний банк "Приватбанк" своїх зобов`язань по сплаті коштів, що підтверджено рішенням Господарського суду міста Києва від 11.03.2019 року у справі №908/1442/18, яким стягнуто з Акціонерного товариства Комерційний банк "Приватбанк" в особі філії "Запорізьке регіональне управління" Публічного акціонерного товариства Комерційний банк "Приватбанк" грошові кошти у розмірі 107 714,30 грн, які зберігаються на рахунку № НОМЕР_1 .

Відповідно до ст. 129-1 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.

Судова колегія відзначає, що ці зобов`язання зі сплати коштів, стягнення яких присуджено рішенням суду, є грошовими, оскільки за змістом статей 524 та 533 Цивільного кодексу України грошовим є зобов`язання, яке виражається в грошових одиницях України (або грошовому еквіваленті в іноземній валюті), тобто будь-яке зобов`язання щодо сплати коштів. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 31.01.2018 року у справі № 910/8399/17.

При цьому, колегія суддів приймає до уваги правову позицію Великої Палати Верховного Суду від 10.04.2018 року №910/10156/17 відповідно до якої, стаття 625 Цивільного кодексу України поширює свою дію на всі види грошових зобов`язань.

Стаття 625 Цивільного кодексу України розміщена в розділі Загальні положення про зобов`язання книги 5 Цивільного кодексу України, а тому визначає загальні правила відповідальності за порушення грошового зобов`язання і поширює свою дію на всі види грошових зобов`язань.

Відповідно до ст. 509 Цивільного кодексу України зобов`язання виникають із підстав, встановлених ст. 11 Цивільного кодексу України.

Згідно зі ст. 11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема, договори та інші правочини, завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі, інші юридичні факти.

Таким чином, грошове зобов`язання може виникати між сторонами не тільки із договірних відносин, а й з інших підстав, зокрема і факту наявності боргу, встановленого рішенням суду. Аналогічна правова позиція міститься в постанові Верховного Суду від 03.09.2018 року №910/5811/16.

З огляду на викладене та зважаючи на юридичну природу цих правовідносин між сторонами як грошових зобов`язань, на них поширюється дія положень ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України, за якою боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Аналогічна правова позиція викладена також Верховним Судом України у справі № 910/17078/15 (3-610гс16), а також Верховним Судом у постанові від 15.03.2018 року у справі № 910/9978/15.

З огляду на викладене та враховуючи, що відповідач порушив грошове зобов`язання, що підтверджено судовим рішенням про стягнення у позивача виникло право на застосування наслідків такого порушення у вигляді стягнення інфляційних втрат і 3% річних відповідно до ст. 625 Цивільного кодексу України.

Таким чином, колегія суддів не приймає як належний висновок суду першої інстанції, що спірні правовідносини не є грошовими, а тому до відповідача не може бути застосовано відповідальність, передбачена ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України

Водночас, з огляду на викладене, твердження відповідача викладені у відзиві на апеляційну скаргу, що застосування позивачем ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України щодо стягнення з відповідача суми індексу інфляції та 3% річних є помилковим та спростовуються вищевикладеним.

Як вбачається з матеріалів справи, станом на момент звернення позивача з позовом до суду, Банк не виконав своїх зобов`язань та не виконав рішення Господарського суду міста Києва від 11.03.2019 року у справі №908/1442/18, що в свою чергу є підставою для стягнення з останнього 3% річних та інфляційних нарахувань.

Разом з цим, колегія суддів критично оцінює твердження позивача та суду першої інстанції щодо застосування до спірних правовідносин ст. 536, ст.ст. 1061, 1070 Цивільного кодексу України, оскільки відповідні відносини врегульовані ст. 625, 1073 Цивільного кодексу України, які передбачають сплату процентів саме за неправомірні дії зобов`язаної особи, відтак вимоги в частині стягнення процентів за користування чужими грошовими коштами в розмірі 76630,60 грн задоволенню не підлягають.

З огляду на викладене, колегія суддів не приймає як належне твердження скаржника, зокрема, щодо обґрунтованості нарахування процентів за користування чужими грошовими коштами на підставі ст.ст. 536, 1061, 1070 Цивільного кодексу України.

При цьому, застосування до спірних правовідносин ст.ст. 536, 1061, 1070 Цивільного кодексу України призведе лише до подвійного стягнення процентів, що є неприпустимим.

З огляду на викладене та враховуючи вищевказані висновки щодо відмови в задоволенні позовних вимог в частині стягнення з відповідача процентів за ст.ст. 536, 10612, 1070 Цивільного кодексу України, суд апеляційної інстанції не вбачає підстав для надання оцінки доводам та посиланням суду першої інстанції та скаржника на наказ №70 від 15.01.2004 року та протокол №Э.DN.20.1.3.0/6-6789742 Акціонерного товариства Комерційний банк "Приватбанк".

Щодо застосування строку позовної давності щодо заборгованості, яка нараховується позивачем з періоду блокування коштів на рахунку - 13.08.2015 року та по 29.10.2019 року, яка була заявлена відповідачем у відзиві на позовну заяву, колегія суддів відзначає наступне.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (ст. 257 Цивільного кодексу України).

Згідно з положеннями ст. 256 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч. 1 ст. 261 Цивільного кодексу України).

Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до прийняття ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ч. ч. 3, 4 ст. 267 Цивільного кодексу України).

Так, при застосуванні позовної давності та наслідків її спливу (ст. 267 Цивільного кодексу України) необхідно досліджувати та встановлювати насамперед обставини про те, чи порушено право особи, про захист якого вона просить, і лише після цього - у випадку встановленого порушення, і наявності заяви сторони про застосування позовної давності - застосовувати позовну давність та наслідки її спливу.

Отже, приймаючи до уваги, що звернення позивача з позовом до суду відбулось 04.11.2019 року (відбиток штемпеля Укрпошти на конверті №6905003178751 в якому надійшла позовна заява), враховуючи заяву відповідача про застосування строку позовної давності, колегія суддів здійснила розрахунок 3 % річних та інфляційних втрат за період з 04.11.2016 року по 29.10.2019 року, відповідно до якого з відповідача на користь позивача підлягають стягненню 3 % річних у розмірі 9623,65 грн та інфляційні нарахування у розмірі 36085,36 грн.

При цьому, колегія суддів зазначає, що хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід сторін (рішення Суду у справі Трофимчук проти України по. 4241/03 від 28.10.2010 року).

Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обгрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 09.12.1994 Європейського суду з прав людини у справі Руїс Торіха проти Іспанії ).

Таким чином, згідно п. 1 ч. 1 ст. 277 Господарського процесуального кодексу України колегія суддів дійшла висновку, що рішення Господарського суду міста Києва від 22.01.2020 року підлягає скасуванню, з підстав неповного з`ясування обставин справи, в порядку п. 2 ст. 275 Господарського процесуального кодексу України, а апеляційна скарга Товариства з обмеженою відповідальністю "Відділення №1 "Автотранспортного підприємства 129966" - частковому задоволенню.

Судові витрати, згідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України покласти на сторін пропорційно задоволеним вимогам.

Керуючись ст. ст. 129, 269, 270, 275, 277 Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд -

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Відділення №1 "Автотранспортного підприємства 129966" на рішення Господарського суду міста Києва від 22.01.2020 року у справі № 910/15624/19 задовольнити частково.

2. Рішення Господарського суду міста Києва від 22.01.2020 року у справі №910/15624/19 скасувати та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити частково. В частині стягнення з відповідача на користь позивача судового збору рішення змінити.

Стягнути з Акціонерного товариства Комерційний банк "Приватбанк" (01001, м. Київ, вул. Грушевського, 1-Д, ідентифікацій код 14360570) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Відділення №1 "Автотранспортного підприємства 129966" (69013, м. Запоріжжя, вул. Базова, 12, ідентифікаційний код 40534338) 3% річних у розмірі 9623,65 грн (дев`ять тисяч шістсот двадцять три гривні 65 копійок), інфляційних нарахувань у розмірі 36085,36 грн (тридцять шість тисяч вісімдесят п`ять гривен 36 копійок) та судовий збір у розмірі 685,46 грн (шістсот вісімдесят п`ять гривен 46 копійок).

В іншій частині позову відмовити.

3. Судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, покласти на сторін пропорційно задоволеним вимогам.

Стягнути з Акціонерного товариства Комерційний банк "Приватбанк" (01001, м. Київ, вул. Грушевського, 1-Д, ідентифікацій код 14360570) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Відділення №1 "Автотранспортного підприємства 129966" (69013, м. Запоріжжя, вул. Базова, 12, ідентифікаційний код 40534338) 2194,99, грн (дві тисячі сто дев`яносто чотири гривні 99 копійок) судового збору за розгляд справи в суді апеляційної інстанції.

4. Видачу наказу доручити Господарському суду міста Києва.

5. Матеріали справи № 910/15624/19 повернути до Господарського суду міста Києва.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та, за загальним правилом, не підлягає оскарженню до Верховного Суду крім випадків, передбачених п. 2 ч. 3 ст. 287 Господарського процесуального кодексу України.

Головуючий суддя В.В. Сулім

Судді О.М. Гаврилюк

Б.О. Ткаченко