Рішення

від 15.05.2020 по справі п/320/534/20

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

15 травня 2020 року № П/320/534/20

Київський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Горобцової Я.В., розглянувши у місті Києві в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної податкової служби у Київській області про визнання протиправною та скасування вимоги про сплату боргу (недоїмки),

о б с т а в и н и с п р а в и:

До Київського окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 до Головного управління Державної податкової служби у Київській області, в якому позивач просить суд:

- визнати протиправною та скасувати вимогу Головного управління ДПС у Київській області про сплату боргу (недоїмки) від 12.11.2019 № Ф-6956-57.

Обґрунтовуючи свої вимоги, позивач зазначив, що спірною вимогою йому як фізичній особі-підприємцю була визначена недоїмка зі сплати єдиного соціального внеску у сумі 26 539,26 грн., однак підстави для нарахування ЄСВ в даному випадку відсутні. Так, позивач зауважує, що з 01.02.2006 до 14.01.2020 він мав статус фізичної особи-підприємця, проте починаючи з 2009 року він не здійснює підприємницьку діяльність та не подає відповідних звітів. При цьому, позивач звертає увагу на те, що з вересня 2012 року і до моменту формування спірної вимоги він був офіційно працевлаштований, що підтверджується записами у трудовій книжці, а відтак сплата єдиного соціального внеску здійснювалась його роботодавцями.

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 27 січня 2020 року провадження в адміністративній справі відкрито, справа призначена за правилами спрощеного позовного провадження.

18 лютого 2020 року представник відповідача, через службу діловодства суду, подав відзив на позовну заяву, в якому проти задоволення позову заперечив та просив відмовити у задоволенні позову. Стверджував, що підприємницьку діяльність позивача припинено лише 14.01.2020. Починаючи з 01.01.2017 фізичні особи-підприємці на загальній системі оподаткування, які не отримували дохід (прибуток) у звітному році або окремому місяці року, зобов`язані сплачувати єдиний внесок за себе не менше мінімального страхового внеску за місяць: у 2017 році - не менше 704,00 грн. за місяць, у 2018 - не менше 819,06 грн. за місяць. Тому, не зважаючи на те, що позивач не отримував дохід у звітному році або окремому місяці, останній як ФОП зобов`язаний сплачувати ЄСВ, навіть не здійснюючи при цьому підприємницької діяльності. ЄСВ позивачу нараховано за 2017, 2018 та І-ІІІ квартали 2019 року. Фізичні особи-підприємці, які одночасно є найманими працівниками, не звільняються від сплати єдиного внеску та подання обов`язкової звітності за себе як ФОП. Сплата ЄСВ у такому разі не вважається подвійною, адже за фізичну особу-підприємця, яка працює найманим працівником у юридичної особи, ЄСВ сплачує її роботодавець (утримань ЄСВ із заробітної плати немає).

10 березня 2020 року позивач, через службу діловодства суду, подав відповідь на відзив. Зазначив, що особа, яка зареєстрована як фізична особа-підприємець, проте не здійснює господарської діяльності та не отримує від неї доходів, зобов`язана сплачувати ЄСВ лише за умови, що вона не являється найманим працівником. Вказане узгоджується з правовояю позицією Верховного Суду викладеної у постанові від 04.12.2019 у справі №440/2149/19. Крім того, спірна вимога не містить період, за який нарахований борг та відповідного розрахунку. Контролюючий орган не надсилав позивачу жодних повідомлень до січня 2020 року щодо спірних нарахувань. Оскаржувана вимога сформована поза межами законодавчо визначених строків, тобто з порушенням податковим органом процедури, яка передує прийняттю вимоги про сплату боргу (недоїмки).

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд

в с т а н о в и в:

Згідно Витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців, громадських формувань, ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_1 ) з 1 лютого 2006 року був зареєстрований як фізична особа-підприємець за адресою: АДРЕСА_1 та взятий на облік як платник єдиного внеску. Видами діяльності позивача є будівництво житлових і нежитлових будівель (Код КВЕД 41.20).

14 січня 2020 року припинено державну реєстрацію підприємницької діяльності фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 .

12 листопада 2019 року Головне управління ДПС у Київській області сформувало вимогу про сплату боргу (недоїмки) № Ф-6956-57 з єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування у розмірі 26 539, 26 грн.

Позивач вважає вказану вимогу протиправною та такою, що не відповідає вимогам законодавства, що і стало підставою для звернення з позовною заявою до суду.

Надаючи правову оцінку відносинам, що виникли між сторонами, суд зазначає наступне.

Правові та організаційні засади забезпечення збору та обліку єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, умови та порядок його нарахування і сплати та повноваження органу, що здійснює його збір та ведення обліку, визначені Законом України Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування від 08.07.2010 №2464-VI (далі - Закон №2464, в редакції, яка була чинна на момент виникнення спірних правовідносин).

Відповідно до частини першої статті 1 Закону №2464 у цьому Законі нижченаведені терміни вживаються в такому значенні:

єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування (далі - єдиний внесок) - консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов`язкового державного соціального страхування в обов`зковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування;

застрахована особа - фізична особа, яка відповідно до законодавства підлягає загальнообов`язковому державному соціальному страхуванню і сплачує (сплачувала) та/або за яку сплачується чи сплачувався у встановленому законом порядку єдиний внесок;

недоїмка - сума єдиного внеску, своєчасно не нарахована та/або не сплачена у строки, встановлені цим Законом, обчислена органом доходів і зборів у випадках, передбачених цим Законом.

Згідно зі статтею 4 Закону №2464 платниками єдиного внеску є, зокрема:

- роботодавці - підприємства, установи та організації, інші юридичні особи, утворені відповідно до законодавства України, незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання, які використовують працю фізичних осіб на умовах трудового договору (контракту) або на інших умовах, передбачених законодавством, чи за цивільно-правовими договорами (крім цивільно-правового договору, укладеного з фізичною особою - підприємцем, якщо виконувані роботи (надавані послуги) відповідають видам діяльності, відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), у тому числі філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи зазначених підприємств, установ і організацій, інших юридичних осіб, які мають окремий баланс і самостійно ведуть розрахунки із застрахованими особами (п.1);

- фізичні особи - підприємці, в тому числі ті, які обрали спрощену систему оподаткування (п.4).

Частиною першою статті 7 Закону №2464 визначено, що єдиний внесок нараховується, серед іншого:

- для платників, зазначених у пунктах 1 (крім абзацу сьомого) частини першої статті 4 цього Закону, - на суму нарахованої кожній застрахованій особі заробітної плати за видами виплат, які включають основну та додаткову заробітну плату, інші заохочувальні та компенсаційні виплати, у тому числі в натуральній формі, що визначаються відповідно до Закону України Про оплату праці , та суму винагороди фізичним особам за виконання робіт (надання послуг) за цивільно-правовими договорами (п.1);

- для платників, зазначених у пунктах 4 (крім фізичних осіб - підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування), 5 та 5-1 частини першої статті 4 цього Закону, - на суму доходу (прибутку), отриманого від їх діяльності, що підлягає обкладенню податком на доходи фізичних осіб. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску на місяць.

У разі якщо таким платником не отримано дохід (прибуток) у звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, такий платник зобов`язаний визначити базу нарахування, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску (п.2);

- для платників, зазначених у пункті 4 частини першої статті 4 цього Закону, які обрали спрощену систему оподаткування, - на суми, що визначаються такими платниками самостійно для себе, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску (п.3).

Згідно з пунктом 5 частини першої статті 1 Закону №2464 мінімальний страховий внесок - сума єдиного внеску, що визначається розрахунково як добуток мінімального розміру заробітної плати на розмір внеску, встановлений законом на місяць, за який нараховується заробітна плата (дохід), та підлягає сплаті щомісяця.

Відповідно до частини п`ятої статті 8 Закону №2464 єдиний внесок для платників, зазначених у статті 4 цього Закону, встановлюється у розмірі 22 відсотки до визначеної статтею 7 цього Закону бази нарахування єдиного внеску.

У разі якщо база нарахування єдиного внеску не перевищує розміру мінімальної заробітної плати, встановленої законом на місяць, за який отримано дохід, сума єдиного внеску розраховується як добуток розміру мінімальної заробітної плати, встановленої законом на місяць, за який отримано дохід (прибуток), та ставки єдиного внеску.

Статтею 8 Закону України Про Державний бюджет України на 2017 рік мінімальну заробітну плату з 1 січня 2017 року установлено у місячному розмірі на рівні 3 200,00 гривень.

Згідно зі статтею 8 Закону України Про Державний бюджет України на 2018 рік розмір мінімальної заробітної плати з 1 січня 2018 року дорівнював 3 723,00 гривні.

Відповідно до статті 8 Закону України Про Державний бюджет України на 2019 рік мінімальну заробітну плату з 1 січня 2019 року визначено на рівні 4 173,00 гривні.

Як виходить з відзиву відповідача, розмір мінімального страхового внеску дорівнював:

- у 2017 році - 704,00 грн. х 12 = 8 448,00 грн., сплачено 0 грн., сума боргу склала 8 448,00 грн.;

- за І квартал 2018 (граничний термін сплати 19.04.2018) - 819,06 грн. х 3 = 2 457,18 грн., сплачено 0 грн., сума боргу склала 10 905,18 грн.;

- за ІІ квартал 2018 року (граничний термін сплати 19.07.2018) - 819,06 грн. х 3 = 2 457,18 грн., сплачено 0 грн., сума боргу склала 13 362,36 грн.;

- за ІІІ квартал 2018 року (граничний термін сплати 19.10.2018) - 819,06 грн. х 3 = 2 457,18 грн., сплачено 0 грн., сума боргу склала 15 819,54 грн.;

- за ІV квартал 2018 року (граничний термін сплати 21.01.2019) - 819,06 грн. х 3 = 2 457,18 грн., сплачено 0 грн., сума боргу склала 18 276,72 грн.;

- за І квартал 2019 року (граничний термін сплати 19.04.2019) - 918,06 грн. х 3 = 2 754,18 грн., сплачено 0 грн., сума боргу склала 21 030,90 грн.;

- за ІІ квартал 2019 року (граничний термін сплати 19.07.2019) - 918,06 грн. х 3 = 2 754,18 грн., сплачено 0 грн., сума боргу склала 23 785,08 грн.;

- за ІІІ квартал 2019 року (граничний термін сплати 19.10.2019) - 918,06 грн. х 3 = 2 754,18 грн., сплачено 0 грн., сума боргу склала 26 539,26 грн.

За таких обставин, загальна сума ЄСВ за період з 01.01.2017 по 19.10.2019, яка підлягає сплаті позивачем, складала 26 539,26 грн., що і була визначена спірною вимогою.

Суд зазначає, що нарахування і сплата фінансових санкцій, стягнення заборгованості зі сплати страхових коштів органами доходів і зборів визначає Інструкція про порядок нарахування і сплати єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, затверджена наказом Міністерства фінансів України 20.04.2015 № 449 (у редакції наказу Міністерства фінансів України від 04.05.2018 № 469) (далі - Інструкція № 449).

Згідно пункту 1 розділу VI Інструкції № 449 до платників, які не виконали визначені Законом обов`язки щодо нарахування, обчислення та сплати єдиного внеску, застосовуються заходи впливу та стягнення.

У відповідності до п.3 розділу VI Інструкції, органи доходів і зборів надсилають (вручають) платникам вимогу про сплату боргу (недоїмки), якщо:

- дані документальних перевірок свідчать про донарахування сум єдиного внеску органами доходів і зборів;

- платник має на кінець календарного місяця недоїмку зі сплати єдиного внеску;

- платник має на кінець календарного місяця борги зі сплати фінансових санкцій.

У випадках, передбачених абзацами третім та/або четвертим цього пункту, вимога про сплату боргу (недоїмки) надсилається (вручається):

- платникам, зазначеним у підпунктах 1 та 2 пункту 1 розділу II цієї Інструкції, протягом десяти робочих днів, що настають за календарним місяцем, у якому виникла, зросла або частково зменшилась сума недоїмки зі сплати єдиного внеску (заборгованість зі сплати фінансових санкцій);

- платникам, зазначеним у підпунктах 3 та 4 пункту 1 розділу II цієї Інструкції протягом п`ятнадцяти робочих днів, що настають за календарним місяцем, у якому виникла, зросла або частково зменшилась сума недоїмки зі сплати єдиного внеску (заборгованість зі сплати фінансових санкцій).

Вимога про сплату боргу (недоїмки) формується на підставі даних інформаційної системи органу доходів і зборів платника на суму боргу, що перевищує 10 гривень.

Пунктом 4 вказаного розділу Інструкції визначено, що вимога про сплату боргу (недоїмки) формується на підставі актів документальних перевірок, звітів платника про нарахування єдиного внеску та облікових даних з інформаційної системи фіскального органу за формою згідно з додатком 6 до цієї Інструкції (для платника - юридичної особи) або за формою згідно з додатком 7 до цієї Інструкції (для платника - фізичної особи).

З аналізу наведених вище положень слідує, що у разі наявності у платника на кінець календарного місяця недоїмки зі сплати єдиного внеску фіскальний орган на підставі даних звітів платника про нарахування єдиного внеску та облікових даних з інформаційної системи фіскального органу формує та надсилає (вручає) платнику вимогу про сплату боргу (недоїмки) на суму такої недоїмки.

У поданому відзиві позивач зазначив, що згідно з даними інтегрованих карток платника податків ОСОБА_1 по єдиному соціальному внеску автоматичні нарахування були здійснені за 2017, 2018 та І-ІІІ квартал 2019 роки.

Разом з тим, вимога про сплату боргу (недоїмки) на загальну суму 26 593,26 грн. (станом на 30.10.2019) винесена посадовими особами лише 12.11.2019, тобто, майже через два роки після нарахування в електронній інформаційній базі даних ГУ ДПС у Київській області суми недоїмки.

Згідно частини 4 статті 25 Закону 2464 Орган доходів і зборів у порядку, за формою та у строки, встановлені центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику, надсилає платникам єдиного внеску, які мають недоїмку, вимогу про її сплату. .

В даній статті Закону не йдеться про право надсилати, а йдеться про обов`язок посадовими особами контролюючого органу дотримуватись процедури чітко визначеної центральним органом у відповідній інструкції щодо формування та направлення вимоги, тобто дотримуватись встановленого порядку, за формою та строки для досягнення мети - сприяння формуванню найліпшої фінансової дисципліни між платником податків та державою.

Більш того, позивач навіть був позбавлений права на вчасне узгодження з контролюючим органом сум недоїмки, штрафів тощо, що також визначено Інструкцією. Жодним чином контролюючий орган не повідомляв позивача про борг (недоїмку) протягом вищезазначеного періоду.

Таким чином, оскаржувана вимога про сплату боргу (недоїмки) прийнята всупереч встановленому порядку, передбаченому пунктами 3, 4 Розділу VI Інструкції №449.

Також суд акцентує увагу, що Законом № 2464 не врегульовано відносини щодо адміністрування єдиного внеску при одночасному перебуванні фізичної особи в трудових відносинах та наявності у неї статусу фізичної особи-підприємця.

Верховний Суд у постанові від 04.12.2019 у справі №440/2149/19 (реєстраційний номер судового рішення в ЄДРСР - 86203700) зазначив, що необхідними умовами для сплати особою єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування є провадження такою особою, зокрема, підприємницької діяльності та отримання доходу від такої діяльності, який і є базою для нарахування ЄСВ. Отже, саме дохід особи від такої діяльності є базою для нарахування, проте за будь-яких умов розмір ЄСВ не може бути меншим за розмір мінімального страхового внеску за місяць. При цьому, за відсутності бази для нарахування ЄСВ у відповідному звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, законодавство встановлює обов`язок особи самостійно визначити цю базу, розмір єдиного внеску не може бути меншим за розмір мінімальної заробітної плати.

Таким чином, метою встановлення розміру мінімального страхового внеску та обов`язку сплачувати його незалежно від наявності бази для нарахування є забезпечення у передбачених законодавством випадках мінімального рівня соціального захисту осіб шляхом отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування.

Наведене правове врегулювання дає підстави для висновку, що, з урахуванням особливостей форми діяльності осіб, що зареєстровані як фізичні особи підприємці, проте фактично не здійснюють та не ведуть господарську діяльність та доходи не отримують, саме задля досягнення вищевказаної мети збору єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування законодавством встановлено обов`язок сплати особами мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу від їх діяльності.

У зазначеній справі №440/2149/19 Верховний Суд сформулював правовий висновок, відповідно до якого особа, яка зареєстрована як фізична особа-підприємець, проте господарську діяльність не веде та доходи не отримує, зобов`язана сплачувати єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування не нижче розміру мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу лише за умови, що така особа не є найманим працівником. В іншому випадку (якщо особа є найманим працівником), така особа є застрахованою і платником єдиного внеску за неї є її роботодавець, а мета збору єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування досягається за рахунок його сплати роботодавцем.

Інше тлумачення норм Закону №2464 щодо необхідності сплати єдиного внеску особами, які перебувають на обліку в органах ДФС і зареєстровані як фізичні особи-підприємці (однак господарську діяльність не здійснюють і доходи не отримують), та які одночасно перебувають у трудових відносинах, спричиняє подвійну його сплату (безпосередньо особою та роботодавцем), що суперечить меті запровадженого державою консолідованого страхового внеску.

На підставі цього Верховний Суд зауважив, що суди попередніх інстанцій при вирішенні спору повинні були зокрема перевірити обставини щодо: наявності у позивача статусу фізичної особи-підприємця; здійснення нею підприємницької діяльності та отримання нею доходу у період, за який податковим органом нарахований єдиний внесок; нараховування та сплати роботодавцем за позивача, як за застраховану особу, єдиного внеску в розмірі не меншому мінімального страхового внеску на місяць.

Відповідно до частини п`ятої статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Частиною шостою статті 13 Закону України Про судоустрій і статус суддів від 02.06.2016 №1402-VIII передбачено, що висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.

Отже, правовий висновок, викладений у вищевказаній постанові, підлягає обов`язковому врахуванню у спірних правовідносинах.

Так, судом на підставі наявних в матеріалах справи доказів встановлено, що ОСОБА_1 працював:

- у період з 25.05.2015 по 20.08.2018 - фахівцем з організації майнової безпеки відділу економічної безпеки на ТОВ ТК-Логістик ;

- у період з 30.08.2018 по 31.10.2019 - начальником охорони відділу безпеки ТОВ Фрея-2016 (а.с.13-14).

Вказані обставини підтверджуються відомостями з копії трудової книжки позивача серії НОМЕР_2 та індивідуальними відомостями про застраховану особу з Реєстру застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування Пенсійного фонду України за формою ОК-5.

Отже, з 2015 року по 2018 рік роботодавцем ТОВ ТК-Логістик (код ЄДРПОУ 34846461), а з 2018 року по 2019 рік роботодавцем ТОВ Фрея-2016 (код ЄДРПОУ 40200649) нараховуючи позивачу заробітну плату, також сплачувався, як страхувальниками, єдиний соціальний внесок за позивача, що підтверджується індивідуальними відомостями про застраховану особу з Реєстру застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування Пенсійного фонду України, в розмірі не меншому мінімального страхового внеску на місяць, що не було спростовано відповідачем належними та беззаперечними доказами.

Разом з тим, вказані обставини щодо нарахування та сплати єдиного внеску на суми нарахованої та одержуваної позивачем заробітної плати відповідач при винесенні оскаржуваної вимоги безпідставно не врахував.

Судом встановлено, позивач підприємницькою діяльністю у 2017-2019 роках фактично не займався, не отримував інших доходів ніж від трудової діяльності як найманим працівник. Доказів протилежного відповідачем суду також не надано.

Згідно положень Закону №2464 єдиною метою збору єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування є забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством саме прав фізичних осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування.

Вказана мета досягається шляхом регулярної сплати мінімального страхового внеску.

Аналіз Закону № 2464-УІ дає підстави дійти висновку про те, що перебування у трудових відносинах та отримання застрахованою особою заробітної плати, на яку нараховується та з якої сплачується єдиний внесок, виключає обов`язок сплати нею як особою, що зареєстрована як фізична особа - підприємець, єдиного внеску, якщо при цьому підприємницьку діяльність вона фактично не здійснює та доходів від неї не отримує.

Таким чином, в розумінні положень Закону №2464-VI позивач є застрахованою особою і єдиний внесок за нього у період, за який винесена спірна вимога, нараховували та сплачували роботодавці як страхувальники в розмірі не менше мінімального внеску, що виключає обов`язок зі сплати єдиного внеску позивачем ще як особою, що була зареєстрована як фізична особа-підприємець. При цьому, підприємницьку діяльність позивач фактично не здійснював.

Саме тому у відповідача були відсутні правові підстави для формування та направлення позивачу вимоги про сплату боргу (недоїмки) з єдиного внеску.

Оскаржувана вимога про сплату боргу з ЄСВ базується на однобокому трактуванні і застосуванні відповідачем вищевказаних норм законодавства, причому на такому, яке здійснено не на користь платника податків і зборів.

Податкове законодавство України ґрунтується, зокрема, на принципі презумпції правомірності рішень платника податку в разі, якщо норма закону чи іншого нормативно-правового акта, виданого на підставі закону, або якщо норми різних законів чи різних нормативно-правових актів припускають неоднозначне (множинне) трактування прав та обов`язків платників податків або контролюючих органів, внаслідок чого є можливість прийняти рішення на користь як платника податків, так і контролюючого органу (п.4.1.4 пп. 4.1 ст.4 Податкового кодексу України).

Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, яка сформувалась з питань імперативності правила про прийняття рішення на користь платників податків, слідує, що у разі існування неоднозначності у тлумаченні прав та/чи обов`язків платника податків слід віддавати перевагу найбільш сприятливому тлумаченню національного законодавства та приймати рішення на користь платника податків (справи "Серков проти України" (заява №39766/05), "Щокін проти України" (заяви №23759/03 та №37943/06), які відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" підлягають застосуванню судами як джерела права.

Відповідно до частини першої та другої статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ).

Згідно положення статті 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

За своїм змістом стаття 1 Першого протоколу до Конвенції гарантує право на мирне володіння майном і обумовлює випадки втручання у таке право мирного володіння майном, а відповідно до тлумачення й усталеної практики Європейського суду з прав людини (напр, рішення в справах "Спорронг і Льоннрої проти Швеції", "Джеймс та інші проти Сполученого Королівства". "Іммобільяре Саффі" проти Італії", "Last/West Alliance Limited" проти України". "Вістіньш і Препьолкінс проти Латвії" тощо) в структурі статті 1 Першого протоколу до Конвенції слід виокремлювати три норми: перша норма (перше речення першого абзацу) - має загальний характер і закладає принцип мирного володіння майном; друга норма (друге речення першого абзацу) - охоплює питання позбавлення права власності та визначає для цього певні критерії й умови; третя норма (другий абзац) - визнає право договірних держав, зокрема, контролювати використання майна в загальних інтересах. При цьому, як підтверджується практикою Суду, друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою.

Європейський суд з прав людини наголошує на тому, що перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно бути законним (див. рішення у справі "Іатрідіс проти Греції" [ВП], заява N 31107/96, п. 58, ECHR. 1999-11). Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля (див. рішення у справі "Антріш проти Франції", від 22.09.1994, Series А N 296-А, гг. 42, та "Куиюглу проти Болгарії", заява N 48191/99, пп. 49 - 62, від 10.05.2007).

Будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно забезпечити "справедливий баланс" між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар (див., серед інших джерел, рішення від 23.09.1982 у справі "Спорронг та Льонрот проти Швеції", пп. 69 і 73, Series А N 52). Іншими словами, мас існувати обгрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть досягти (див., наприклад, рішення віл 21.02.1986 у справі "Джеймс та інші проти Сполученого Королівства", п. 50, Series А N 98).

З огляду на практику ЄСПЛ вимога про сплату другий раз єдиного внеску не відповідає критерію "пропорційності", адже не дотримано справедливої рівноваги між інтересами держави та інтересами особи - позивача, оскільки мета сплати єдиного внеску - страхування особи, в даних правовідносинах досягається сплатою єдиного внеску роботодавцем. В свою чергу помилкове трактування відповідачем законодавства призводить до необхідності сплати другий раз єдиного внеску позивачем (зайві витрати).

Враховуючи вищевикладене суд приходить до висновку, що в даному випадку право позивача на володіння своїми грошовими коштами в розумінні положень статті 1 Першого протоколу до Конвенції є порушеним та підлягає відновленню.

За загальним правилом, що випливає з принципу змагальності, кожна сторона повинна подати докази на підтвердження обставин, на які вона посилається, або на спростування обставин, про які стверджує інша сторона.

Відповідно до частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Як встановлено частиною другою статті 2 КАС України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони:1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Згідно вимог частини третьої статті 242 КАС України обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені у судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

За приписами частини 2 статті 6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Відповідно до пункту 30 Рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Hirvisaari v. Finland" від 27.09.2001, рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані. Згідно пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Позивачем було надано належні та допустимі докази на підтвердження обґрунтованості позовних вимог, а наведені ним доводи не було спростовано відповідачем.

Під час розгляду справи відповідач, як суб`єкт владних повноважень, не надав до суду достатньо належних і достовірних доказів, а відтак, не довів правомірності свого рішення.

Враховуючи викладене, суд дійшов висновку, що оскаржувана вимога від 12.11.2019 № Ф-6956-57 про сплату боргу (недоїмки) з єдиного соціального внеску у сумі 26 593,26 грн. є незаконною та необґрунтованою, а тому, позов підлягає задоволенню.

Відповідно до вимог частини першої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

При зверненні до суду позивачем сплачено судовий збір у сумі 840,80 грн., що підтверджується квитанцією від 17.01.2020 № 00RU4798M, який підлягає відшкодуванню за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Державної податкової служби у Київській області.

Керуючись статтями 9, 14, 73 - 78, 90, 143, 242- 246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,-

в и р і ш и в:

Адміністративний позов ОСОБА_1 - задовольнити.

Визнати протиправною та скасувати вимогу Головного управління ДПС у Київській області про сплату боргу (недоїмки) від 12.11.2019 № Ф-6956-57.

Стягнути на користь ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків - НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 ) судовий збір у сумі 840,80 грн. (вісімсот сорок гривен вісімдесят копійок) за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління ДПС у Київській області (код ЄДРПОУ 43141377, адреса: 03151, м. Київ, вул. Народного ополчення, 5а).

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.

Відповідно до пункту 3 розділу VI "Прикінцеві положення" Кодексу адміністративного судочинства України строк подання апеляційної скарги на рішення суду продовжуються на строк дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19).

Згідно підпункту 15.5 пункту 1 Розділу VII Перехідні положення Кодексу адміністративного судочинства України до початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні скарги подаються учасниками справи через Київський окружний адміністративний суд.

Повний текст судового рішення виготовлено 15.05.2020

Суддя Я.В. Горобцова