Рішення

від 20.05.2020 по справі 640/5687/19

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

20 травня 2020 року м. Київ № 640/5687/19

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Пащенка К.С., за участю секретаря судового засідання Легейди Я.А., розглянувши у порядку письмового провадження адміністративну справу

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Асторі Груп" до третя особа, що не заявляє самостійних вимог на предмет споруГоловного управління Держпраці у Київській області Дніпровського районного відділу державної виконавчої служби міста Києва Головного територіального управління юстиції у місті Києві про представники учасників справи: визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії позивача - Осадча Н.О.; відповідача - Береза Я.О.; третьої особи - не прибув; свідок - не з`явився, ВСТАНОВИВ:

Товариство з обмеженою відповідальністю "Асторі Груп" (адреса: 02094, м. Київ, вул. Червоногвардійська, 12, офіс 177, ідентифікаційний код 40143874) звернулося до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Головного управління Держпраці у Київській області (адреса: 04060, м. Київ, вул. Вавілових, 10, ідентифікаційний код 39794214) (далі - відповідач або ГУ Держпраці) та Дніпровського районного відділу державної виконавчої служби міста Києва Головного територіального управління юстиції у місті Києві (адреса: 02094, м. Київ, вул. Краківська, буд. 20, ідентифікаційний код 35011660), в якому просить суд (з урахуванням уточнень):

- визнати протиправною та скасувати постанову Головного управління Держпраці в Київській області про накладення штрафу уповноваженими посадовими особами № 37 від 04.01.2018.

Мотивуючи позовні вимоги позивач вказує на те, що відповідачем прийнято протиправне рішення про накладення штрафу з порушенням чинного законодавства, що підлягає скасуванню.

У відзиві на позовну заяву, відповідач вказує про правомірність своїх дій та накладення штрафу на позивача. Крім того, відповідач посилається на судову практику Верховного Суду, викладену у справах № 127/21595/16-ц, № 822/723/17. Так, у вказаних постановах міститься правова позиція про те, що предметом трудового договору є власне праця працівника в процесі виробництва, тоді як предметом договору цивільно-правового характеру є виконання його стороною певного визначеного обсягу робіт; основною ознакою, що відрізняє підрядні відносини від трудових є те, що трудовим законодавством регулюється процес організації трудової діяльності; за цивільно-правовим договором процес організації трудової діяльності залишається за його межами, метою договору є отримання певного матеріального результату; підрядник, який працює згідно цивільно-правовим договором, на відмінну від працівника, який виконує роботу відповідно до трудового договору, не підпорядковується правилам внутрішнього трудового розпорядку, він сам організовує свою роботу і виконує її на власний ризик. ГУ Держпраці також наголошує, що предметом укладеного договору позивача з фізичною особою - ОСОБА_1 , є процес праці, а не її кінцевий результат; працівник самостійно не організовував роботу, виконував її не на власний ризик та розсуд, підпорядковувався певним посадовим особам. Відповідач зазначає, що договір укладений позивачем з фізичною особою має ознаки трудового характеру, тому винесена постанова є правомірною.

Ухвалою від 10.04.2019 Окружним адміністративним судом міста Києва позовну заяву залишено без руху.

Позивач зазначені в ухвалі недоліки усунув у строк встановлений судом.

Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 02.05.2019 відкрито провадження у адміністративній справі, призначено до розгляду в підготовче засідання 02.07.2019.

02.07.2019 судом оголошувалась перерва, розгляду справи призначено на 08.08.2019.

Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 08.08.2019 закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду на 10.10.2019.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 10.10.2019 викликано у судове засідання 07.11.2019 працівника на посаді стажера-паркувальника ТОВ "Асторі Груп" - ОСОБА_1 у якості свідка.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 07.11.2019 повторно викликано у судове засідання 12.12.2019 працівника на посаді стажера-паркувальника ТОВ "Асторі Груп" - ОСОБА_1 у якості свідка.

У судовому засіданні 12.12.2019 були присутні представники позивача та відповідача, представник третьої особи не прибув, хоча про дату, час та місце проведення судового засідання був повідомлений належним чином. Також в судове засідання не прибув свідок - ОСОБА_1 .

Представниками присутніх у судовому засіданні сторін було заявлено клопотання про розгляд даної справи в порядку письмового провадження.

Зважаючи на викладене, адміністративна справа, відповідно до ч. 3 ст. 194 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), розглядається у порядку письмового провадження.

Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив таке.

25.02.2019 позивач дізнався, що на його рахунок НОМЕР_1 в ПАТ "КБ "Приват Банк" накладено арешт на підставі постанови про арешт коштів боржника державного виконавця Дніпровського районного відділу державної виконавчої служби міста Києва Головного територіального управління юстиції у м. Києві від 03.09.2018.

Відповідно до даних Автоматизованої системи виконавчого провадження, в провадженні Дніпровського районного відділу державної виконавчої служби міста Києва Головного територіального управління юстиції у м. Києві перебуває виконавче провадження № 56009158 де боржником виступає позивач, а стягувачем відповідач.

Вказане підтверджується відповіддю (вих. № 376/13 від 11.03.2019) на адвокатський запит (№ 27/02-19 від 27.02.2019) заступника начальника Дніпровського районного відділу державної виконавчої служби міста Києва Головного територіального управління юстиції у м. Києві, яким позивача повідомлено про те, що на виконанні у відділі перебуває виконавчий документ № 37 від 04.01.2018 про стягнення штрафу у сумі 96 000,00 з ТОВ "Асторі Груп" на користь ГУ Держпраці.

20.03.2019, під час ознайомлення з матеріалами виконавчого провадження ВП № 56009158, помічником адвоката позивача було встановлено, що вказане виконавче провадження було відкрите на підставі постанови, винесеною відповідачем, про накладення штрафу уповноваженими посадовими особами № 37 від 04.01.2018.

Відповідно до листа вих. № 44/2/19/3653 від 06.03.2019 першого заступника начальника ГУ Держпраці, який надано у відповідь на адвокатський запит № 27/02-19 від 27.02.2019, позивачу було повідомлено про те, що 11.12.2017 у ТОВ "Асторі Груп" було проведено інспекційне відвідування, за результатами якого складено акт перевірки додержання суб`єктом господарювання законодавства про працю та загальнообов`язкове державне соціальне страхування № 26-62/1384, протокол про адміністративне правопорушення № 26-62/923, винесення постанови про накладення штрафу № 37, яку направлено на виконання до Дніпровського районного відділу державної виконавчої служби міста Києва Головного територіального управління юстиції у м. Києві.

Позивач не погоджується із винесеною постановою про накладення штрафу № 37 від 04.01.2018, оскільки його не повідомляли про неї, вважає вказану постанову протиправною і такою що підлягає скасування, тому звернувся до суду з даним позовом.

Вирішуючи спір по суті, суд вказує таке.

Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з положеннями частини другої статті 2 КАС України в справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Правові та організаційні засади, основні принципи і порядок здійснення державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності, повноваження органів державного нагляду (контролю), їх посадових осіб і права, обов`язки та відповідальність суб`єктів господарювання під час здійснення державного нагляду (контролю) визначаються Законом України Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності від 05.04.2007 № 877-V (далі - Закон № 877-V), дія якого поширюється на відносини, пов`язані зі здійсненням державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності.

Згідно з частиною 4 статті 2 Закону № 877-V заходи контролю здійснюються органами державного нагляду та контролю за додержанням законодавства про працю та зайнятість населення у встановленому цим Законом порядку з урахуванням особливостей, визначених законами у відповідних сферах та міжнародними договорами.

Зазначені у частині 4 цієї статті органи, що здійснюють державний нагляд (контроль) у встановленому Законом № 877-V порядку з урахуванням особливостей, визначених законами у відповідних сферах та міжнародними договорами, зобов`язані забезпечити дотримання вимог статті 1, статті 3, частин 1, 4, 6 - 8, абзацу 2 частини 10, частин 13 та 14 статті 4, частин 1 - 4 статті 5, частини 3 статті 6, частин 1 - 4 та 6 статті 7, статей 9, 10, 19, 20, 21, частини 3 статті 22 цього Закону.

Зокрема, відповідно до частини 5 статті 2 Закону № 877-V, органи Державної служби України з питань праці при проведенні заходів державного нагляду (контролю), забезпечують дотримання принципів державного нагляду (контролю); вимог щодо місця здійснення державного нагляду (контролю); вимог щодо врегулювання окремих питань виключно законами; обмежень у проведеннях заходів нагляду контролю в разі наявності конфлікту інтересів; трактувань норм на користь суб`єкта господарювання у разі їх неоднозначного трактування; заборони на вилучення оригіналів документів та техніки; обов`язку збереження комерційної та конфіденційної таємниці; умов проведення планових заходів, розробки методики для визначення критерії ризику; права суб`єкта господарювання на ознайомлення з підставами заходу та отримання посвідчення (направлення) на проведення заходу; вимог до складення наказу, посвідчення (направлення) на проведення заходу та акту за результатами заходу; відповідальності посадових осіб органу державного нагляду (контролю); прав суб`єктів господарювання; права на консультативну підтримку суб`єктів господарювання; громадський захист; оскарження рішень органів державного нагляду (контролю) та умов віднесення суб`єктів господарювання до незначного ступеня ризиків у разі незатвердження відповідних критеріїв розподілу.

Відповідно до частини 1 статті 259 Кодексу законів про працю (надалі - КЗпП України) державний нагляд та контроль за додержанням законодавства про працю юридичними особами незалежно від форми власності, виду діяльності, господарювання, фізичними особами-підприємцями, які використовують найману працю, здійснює центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику з питань нагляду та контролю за додержанням законодавства про працю у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

Згідно з пунктами 1, 7 Положення про Державну службу України з питань праці , затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 11.02.2015 №96, Державна служба України з питань праці (далі також - Держпраці) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра соціальної політики, і який реалізує державну політику у сферах промислової безпеки, охорони праці, гігієни праці, поводження з вибуховими матеріалами промислового призначення, здійснення державного гірничого нагляду, а також з питань нагляду та контролю за додержанням законодавства про працю, зайнятість населення, загальнообов`язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності, у зв`язку з тимчасовою втратою працездатності, на випадок безробіття в частині призначення, нарахування та виплати допомоги, компенсацій, надання соціальних послуг та інших видів матеріального забезпечення з метою дотримання прав і гарантій застрахованих осіб. Держпраці здійснює свої повноваження безпосередньо та через утворені в установленому порядку територіальні органи.

Основні засади процедури здійснення державного контролю за додержанням законодавства про працю юридичними особами (включаючи їх структурні та відокремлені підрозділи, які не є юридичними особами) та фізичними особами, які використовують найману працю врегульовані Порядком здійснення державного контролю за додержанням законодавства про працю , затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 26.04.2017 №295 (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, далі - Порядок №295).

За приписами пунктів 2, 3 Порядку №295 державний контроль за додержанням законодавства про працю здійснюється у формі проведення інспекційних відвідувань та невиїзних інспектувань інспекторами праці, зокрема, Держпраці та її територіальних органів. Контрольні повноваження інспектора праці підтверджується службовим посвідченням встановленої Мінсоцполітики форми, що видається Держпраці.

Відповідно до пункту 5 Порядку №295 інспекційні відвідування проводяться, зокрема, за рішенням керівника органу контролю про проведення інспекційних відвідувань з питань виявлення неоформлених трудових відносин, прийнятим за результатами аналізу інформації, отриманої із засобів масової інформації, інших джерел, доступ до яких не обмежений законодавством, та джерел, зазначених у підпунктах 1, 2, 4-7 цього пункту.

Відповідно до пунктів 19, 20 Порядку №295 за результатами інспекційного відвідування або невиїзного інспектування складаються акт і у разі виявлення порушень законодавства про працю - припис про їх усунення. Акт складається в останній день інспекційного відвідування або невиїзного інспектування у двох примірниках, які підписуються інспектором праці, що його проводив, та керівником об`єкта відвідування або його уповноваженим представником. Один примірник акта залишається в об`єкта відвідування.

Якщо об`єкт відвідування не погоджується з викладеною в акті інформацією, акт підписується із зауваженнями, які є його невід`ємною частиною. Зауваження можуть бути подані об`єктом відвідування не пізніше трьох робочих днів з дати підписання акта. Письмова вмотивована відповідь на зауваження надається інспектором праці не пізніше ніж через три робочих дні з дати їх надходження (пункт 21 Порядку №295).

Відповідно до пункту 29 Порядку №295 заходи до притягнення об`єкта відвідування та його посадових осіб до відповідальності за використання праці неоформлених працівників, несвоєчасну та не у повному обсязі виплату заробітної плати, недодержання мінімальних гарантій в оплаті праці вживаються одночасно із внесенням припису незалежно від факту усунення виявлених порушень у ході інспекційного відвідування або невиїзного інспектування.

Системний аналіз наведених вище положень дає підстави дійти висновку, що інспекційне відвідування є формою державного нагляду за додержанням законодавства про працю, яке відноситься до повноважень відповідача та яке проводиться на підставі наказу та направлення. За результатами інспекційного відвідування складається акт і в разі виявлення порушень - виноситься припис. Якщо під час інспекційного відвідування встановлено факти використання праці неоформлених працівників, то вживаються заходи щодо притягнення об`єкта відвідування до відповідальності незалежно від усунення виявлених порушень.

Аналогічний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 19.06.2019 у справі №2140/1828/18 та від 19.09.2019 у справі № №808/3092/17.

Судом встановлено, що відповідно до Наказу відповідача від 01.12.2017 № 2981 та направлення на перевірку від 01.12.2017 № 2565 у період з 11.12.2017 по 18.12.2017, посадовою особою відповідача була проведена перевірка позивача на предмет дотримання законодавства про працю.

За результатами вказаної перевірки посадовою особою відповідача було складено Акт перевірки додержання суб`єктами господарювання законодавства про працю та загальнообов`язкове державне соціальне страхування № 26-62/1384 (надалі - Акт перевірки).

Відповідно до Акту перевірки, посадовою особою відповідача встановлено наступні порушення:

"У порушення вимог ч. 3 ст. 24 КЗпП України працівник допущений до роботи без укладення трудового договору, оформленого наказом чи розпорядженням власника або уповноваженого ним органу, та без повідомлення центрального органу виконавчої влади з питань забезпечення формування та реалізації державної політики з адміністрування єдиного внеску та загальнообов`язкове державне соціальне страхування про прийняття працівника на роботу в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до листа Головного управління ДФС у м. Києві від 22.11.2017 № 19508/9/26-15-14-09-17 та акту (довідки) фактичної перевірки Головного управління ДФС у м. Києві від 20.11.2017 № 2323/26/15/14/40143874 на момент перевірки за адресою: АДРЕСА_1 а стажером - паркувальником ТОВ "Асторі Груп" Яроцькою Валентиною Аркадіївною здійснювались розрахункові операції за паркування транспортних засобів на паркувальному майданчику, яка з 13.11.2017 допущена до роботи без укладення трудового договору, оформленого наказом чи розпорядженням власника або уповноваженого ним органу, та без повідомлення центрального органу виконавчої влади з питань забезпечення формування та реалізації державної політики з адміністрування єдиного внеску та загальнообов`язкове державне соціальне страхування про прийняття працівника на роботу в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до підтвердження фактичної наявності коштів від 16.11.2017 до акту (довідки) фактичної перевірки Головного управління ДФС у м. Києві від 20.11.2017 № 2323/26/15/14/40143874 за підписом ОСОБА_1 , вказано що, на час перевірки 16.11.2017 ОСОБА_1 працює стажером - паркувальником з 13.11.2017.

Відповідно до пояснення, наданого 11.12.2017 при проведенні інспекційного відвідування за адресою: АДРЕСА_1 а посадовим особам Головного управління Держпраці у Київській області Яроцькою Валентиною Аркадіївною, починаючи з 13.11.2017 ОСОБА_1 працює на посаді стажер - паркувальник у ТОВ "Асторі Груп" з графіком роботи з 08:00 до 20:00.

Відповідно до наданих "Асторі Груп" штатного розпису від 30.12.2016, табелів використання робочого часу з жовтня по листопад 2017 та розрахункової відомості за листопад 2017 прізвище ОСОБА_1 відсутнє.

Додатково ТОВ "Асторі Груп" надано пояснення за підписом директора ТОВ "Асторі Груп" Палія М.В. відповідно до якого з ОСОБА_1 укладено договір цивільно-правового характеру від 01.12.2017 (надано цивільно-правовий договір від 01.12.2017 № 011/1217).

Окрім того керівництвом ТОВ "Асторі Груп" відносно ОСОБА_1 порушено вимоги статті 15 та статті 18 Закону України "Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування" в частині не проведення нарахувань коштів соціального страхування."

Судом встановлено, що вказаний Акт перевірки письмових пояснень працівника ТОВ "Асторі Груп" - ОСОБА_1 , не містить та до нього не долучався.

04.01.2018 відповідачем була винесена постанова про накладення штрафу уповноваженими посадовими особами № 37, відповідно до якого на позивача було накладено штраф у розмірі 96 000,00 грн.

Вирішуючи питання правомірності винесення вказаної постанови суд враховує таке.

За приписами статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку він вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом.

Згідно з частиною першою статті 3 КЗпП України законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.

Статтею 4 КЗпП України визначено, що законодавство про працю складається з Кодексу законів про працю України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього.

За змістом статті 21 КЗпП України трудовий договір є угодою між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін. Працівник має право реалізувати свої здібності до продуктивної і творчої праці шляхом укладення трудового договору на одному або одночасно на декількох підприємствах, в установах, організаціях, якщо інше не передбачене законодавством, колективним договором або угодою сторін.

Статтею 24 КЗпП України передбачено, що трудовий договір укладається, як правило, в письмовій формі. Додержання письмової форми є обов`язковим: 1) при організованому наборі працівників; 2) при укладенні трудового договору про роботу в районах з особливими природними географічними і геологічними умовами та умовами підвищеного ризику для здоров`я; 3) при укладенні контракту; 4) у випадках, коли працівник наполягає на укладенні трудового договору у письмовій формі; 5) при укладенні трудового договору з неповнолітнім (стаття 187 цього Кодексу); 6) при укладенні трудового договору з фізичною особою; 7) в інших випадках, передбачених законодавством України. При укладенні трудового договору громадянин зобов`язаний подати паспорт або інший документ, що посвідчує особу, трудову книжку, а у випадках, передбачених законодавством, - також документ про освіту (спеціальність, кваліфікацію), про стан здоров`я та інші документи. Працівник не може бути допущений до роботи без укладення трудового договору, оформленого наказом чи розпорядженням власника або уповноваженого ним органу, та повідомлення центрального органу виконавчої влади з питань забезпечення формування та реалізації державної політики з адміністрування єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування про прийняття працівника на роботу в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Трудовий договір може бути: 1) безстроковим, що укладається на невизначений строк; 2) на визначений строк, встановлений за погодженням сторін; 3) таким, що укладається на час виконання певної роботи. Строковий трудовий договір укладається у випадках, коли трудові відносини не можуть бути встановлені на невизначений строк з урахуванням характеру наступної роботи, або умов її виконання, або інтересів працівника та в інших випадках, передбачених законодавчими актами (стаття 23 КЗпП України).

З аналізу наведених норм вбачається, що трудовий договір - це угода щодо здійснення і забезпечення трудової функції. За трудовим договором працівник зобов`язаний виконувати не якусь індивідуально-визначену роботу, а роботу з визначеної однієї або кількох професій, спеціальностей, посади відповідної кваліфікації, виконувати визначену трудову функцію в діяльності підприємства. Після закінчення виконання визначеного завдання трудова діяльність не припиняється.

Аналогічний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 04.07.2018 у справі №820/1432/17, від 24.12.2019 у справі №823/1167/16, від 05.02.2020 у справі №620/3913/18, від 06.02.2020 у справі №0840/3690/18, від 03.03.2020 у справі №1540/3913/18.

В той же час взаємовідносини фізичної особи і роботодавця можуть виникати як на підставі трудового, так і на підставі цивільно-правового договору. При цьому сторони цивільно-правової угоди укладають договір в письмовій формі згідно з вимогами статті 208 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).

З наданих позивачем доказів, судом встановлено, що правовідносини між позивачем та ОСОБА_1 виникли на підставі цивільно-правових договорів № 011/1117 від 01.11.2017 (далі - Договір № 1) та № 011/1217 від 01.12.2017 (далі - Договір № 2).

Відповідачем не заперечується наявність вказаних цивільно-правових договорів. Крім того, в Акті перевірки зазначено, що посадовій особі ГУ Держпраці було надано цивільно-правовий договір від 01.12.2017 № 011/1217.

Відповідно до вказаних договорів, ОСОБА_1 (Виконавець) зобов`язувалась надати позивачу (Замовник) послуги (виконати роботу) в обсязі і на умовах передбачених даним договором, а Замовник зобов`язувався прийняти та оплатити дані послуги (роботи). Виконавець не підпорядковується правилам внутрішнього трудового розпорядку, а сам організовує процес надання послуг (виконання робіт), у тому числі використовує власні засоби та матеріали. Виконавець вправі залучати відповідних фахівців для якісного і своєчасного надання послуг (виконання робіт). Послуги (роботу) зазначених фахівців Виконавець оплачує за власний рахунок, згідно з домовленістю з даними особами. Факт надання відповідних послуг (робіт) з боку Виконавця буде засвідчуватися Актами прийому наданих послуг (виконаної роботи). Акт прийому наданих послуг (виконаної роботи) підписується сторонами після надання послуг (виконання робіт) та є невід`ємною частиною даного договору (п.п. 1.1-1.5 Договорів № 1 та № 2).

Відповідно до п. 2 Договорів № 1 та № 2 визначено наступні обов`язки Виконавця:

2.1. Забезпечення безперебійної роботи паркувального комплексу організації.

2.2. Відстеження вільних місць на парковці.

2.3. Зустріч і супровід клієнтів організації на автомобілях.

2.4. Розподіл машино-місць на парковці.

2.5. Позначення конкретних паркувальних місць для автомобілів.

2.6. Надання допомоги клієнтам організації в правильній і безпечної парковці в строго відведені місця для стоянки, в переміщенні по парковці.

2.7. Забезпечення комфортного під`їзду, розміщення і виїзду клієнтів організації.

2.8. Здійснення контролю за паркуванням автомобілів у строго відведених місцях.

2.9. Ліквідація заторів на парковці.

2.10. Підтримка порядку на території парковки.

Даний договір вступає в силу з моменту його підписання і діє до моменту виконання сторонами своїх зобов`язань. Якщо за один місяць до закінчення строку дії цього Договору жодна із сторін письмово, не вимагала його розірвання, договір вважається пролонгованим на один рік (п.п. 6.1.-6.2. Договорів № 1 та № 2).

Аналізуючи норми Договорів № 1 та № 2 суд виходить з такого.

Згідно із статтею 1 ЦК України цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників. До майнових відносин, заснованих на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони другій стороні, а також до податкових, бюджетних відносин цивільне законодавство не застосовується, якщо інше не встановлено законом.

Відповідно до статті 2 ЦК України учасниками цивільних відносин є фізичні особи та юридичні особи (далі - особи) держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб`єкти публічного права.

У відповідності до норм ЦК України діє принцип свободи договору.

Загальне визначення цивільно-правового договору наведено у статті 626 ЦК України, згідно з якою договір - це домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Частиною першою статті 638 ЦК України передбачено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Відповідно до статті 901 ЦК України за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов`язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов`язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.

Згідно зі статтею 902 ЦК України виконавець повинен надати послугу особисто. У випадках, встановлених договором, виконавець має право покласти виконання договору про надання послуг на іншу особу, залишаючись відповідальним в повному обсязі перед замовником за порушення договору.

В той же час, відповідно до статті 6 ЦК України сторони мають право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства. Сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами. Сторони у договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов`язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.

Основною ознакою, що відрізняє цивільні відносини від трудових, є те, що трудовим законодавством регулюється процес організації трудової діяльності. За цивільно-правовим договором процес організації трудової діяльності залишається за його межами, метою договору є отримання певного матеріального результату.

При цьому, виконавець, який працює за цивільно-правовим договором, на відміну від працівника, який виконує роботу відповідно до трудового договору, не підпорядковується правилам внутрішнього трудового розпорядку, хоча і може бути з ними ознайомлений, він сам організовує свою роботу і виконує її на власний ризик, працівник не зараховується до штату установи (організації), не вноситься запис до трудової книжки та не видається розпорядчий документ про прийом його на роботу на певну посаду.

Статтею 627 ЦК України встановлено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

У статті 204 ЦК України закріплено презумпцію правомірності правочину, згідно з якою вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили.

З огляду на викладене, у разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню.

Відповідно до статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Таким чином, суд зазначає за необхідне дослідити питання наявності у цивільно-правових угодах, укладених між позивачем та ОСОБА_1 ознак нікчемних правочинів, встановлення волевиявлення зазначеної особи на укладення саме цивільно-правової угоди.

Суд зауважує, що судження про відсутність цивільно-правових відносин між суб`єктом господарювання і третіми особами, які непідтверджені належними та допустимими доказами, не можуть бути підставою для висновку про допуск працівника до роботи без оформлення трудового договору.

Аналогічна позиція викладена у постановах Верховного Суду від 23.10.2019 у справі №806/2064/18, від 23.04.2020 у справі № 280/5473/18.

У межах правовідносин, що є предметом дослідження у даній справі, спірним є питання укладання саме цивільно-правових договорів.

Відповідач у відзиві на позовну заяву вказує про те, що зміст Договору № 2 "...вказує на те, що предметом цього договору є процес праці, а не її кінцевий результат. Жодним пунктом договору не встановлено обсяг виконуваної роботи у вигляді конкретних фізичних величин, які підлягають вимірюванню, що повинні були бути відображені в акті їх приймання. Не містяться у них і відомості щодо того, який саме конкретний результат роботи повинен передати виконавець замовникові, не визначено переліку завдань роботи, її видів, кількісних і якісних характеристик. Також не надані акти прийому-передачі робіт, звіти про сплату ЄСВ за цивільно-правовим договором".

Відповідно до ч. 4 ст. 78 КАС України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Так, постановою Апеляційного суду міста Києва від 20.07.2018 у справі № 755/483/18 встановлено таке:

1. "У протоколі про вчинення директором ОСОБА_2 правопорушення, передбаченого ч.3 ст. 41 КУпАП, зазначається, що ОСОБА_1 було прийнято на роботу на підставі цивільно-правового договору, при цьому у протоколі відсутні відомості про те, які положення закону порушено внаслідок укладення такого договору.";

2. "Відповідно до чинного законодавства виконання робіт, надання послуг фізичною особою може здійснюватися як на підставі трудового, так і цивільно-правового договору.

Даних про те, що прийняття ОСОБА_1 на роботу за цивільно-правовим договором було здійснено з порушення вимог законодавства України матеріали справи не містять.

Отже у суду немає підстав вважати, що укладення трудового договору з ОСОБА_1 було обов`язковим.".

Проаналізувавши Договори № 1 та № 2, суд дійшов висновку, що вони підпадають під ознаки договорів про надання послуг.

Відповідно до ч. 1 ст. 901 ЦК України за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов`язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов`язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.

Предметом договору про надання послуг є вчинення виконавцем певних дій або здійснення певної діяльності. Предметом договору є надання послуг різного роду за завданням замовника. Специфічні характеристики послуги відрізняють її від товару. Для послуги характерна непомітність (її не можна взяти в руки, зберігати, транспортувати, складувати); послуга є невичерпною (незалежно від кількості разів її надання її власні кількісні характеристики не змінюються).

Корисний ефект від діяльності з надання послуги не виступає у вигляді певного осяжного матеріального результату, як це має місце при виконанні роботи, а полягає в самому процесі надання послуги.

Таким чином, доводи відповідача щодо відсутності кінцевого результату за договором, укладеного між позивачем та ОСОБА_1 , судом відхиляються, оскільки послуга з забезпечення безперебійної роботи паркувального комплексу організації не є вичерпною у розумінні ЦК України.

Суд зазначає, що Договори № 1 та № 2 містять усі істотні умови, що відповідачем не спростовано.

Судом також встановлено, що Договори № 1 та № 2 у судовому порядку не оскаржувалися та не визнавалися недійсними.

Також, з Акту перевірки відповідача не вбачається щоб ОСОБА_1 заперечувала проти укладення названих вище договорів. Протилежного відповідачем не доведено та відповідних доказів суду не надано. Відповідачем крім того не доведено, що Договори № 1 та № 2 укладено проти волі ОСОБА_1 , а матеріали справи не міститься вказаної інформації.

Доводи відповідача про те, що позивачем не надані звіти про сплату єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування спростовуються доданими до позовної заяви Звітностями про суми нарахованої заробітної плати (доходу, грошового забезпечення, допомоги, компенсації) застрахованих осіб та суми нарахованого єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування до органів доходів і зборів за листопад та грудень 2017 року.

Таким чином, встановлені судом обставини справи та наявні в матеріалах справи документи, спростовують доводи відповідача проте, що Договір № 2 не є договором надання послуг та регулює трудові відносини, а відтак, висновки ГУ Держпраці, викладені в акті перевірки № 26-62/1384, на підставі якої винесено постанову № 37 від 04.01.2018, є хибними.

Враховуючи викладене суд дійшов висновку про те, що вимоги позивача про визнання протиправною та скасування постанови Головного управління Держпраці в Київській області про накладення штрафу уповноваженими посадовими особами № 37 від 04.01.2018.

Згідно з частиною першою статті 11 КАС України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

У відповідності до частин 1, 2, 4 статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин. Суд не може витребовувати докази у позивача в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень, окрім доказів на підтвердження обставин, за яких, на думку позивача, відбулося порушення його прав, свобод чи інтересів.

Статтею 90 КАС України передбачено, що суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), що міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

У пункті 50 рішення Європейського суду з прав людини Щокін проти України (№ 23759/03 та № 37943/06) зазначено, що перша та найважливіша вимога статті 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року полягає в тому, що будь-яке втручання публічних органів у мирне володіння майном повинно бути законним. Говорячи про закон , стаття 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року посилається на ту саму концепцію, що міститься в інших положеннях цієї Конвенції (див. рішення у справі Шпачек s.r.о. проти Чеської Республіки (SPACEK, s.r.o. v. THE CZECH REPUBLIC № 26449/95). Ця концепція вимагає, перш за все, щоб такі заходи мали підстави в національному законодавстві. Вона також відсилає до якості такого закону, вимагаючи, щоб він був доступним для зацікавлених осіб, чітким та передбачуваним у своєму застосуванні (див. рішення у справі Бейелер проти Італії (Beyeler v. Italy № 33202/96).

У Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

При цьому, зазначений Висновок, крім іншого, акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (заява № 65518/01; пункт 89), "Проніна проти України" (заява № 63566/00; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; пункт 29).

Наведена позиція ЄСПЛ також застосовується у практиці Верховним Судом, що, як приклад, відображено у постанові від 20.05.2019 (справа № 417/3668/17).

Отже, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України, оцінки поданих сторонами доказів за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, виходячи з наведених висновків в цілому, проаналізувавши всі обставини справи, з урахуванням нормативного регулювання спірних правовідносин, суд приходить до висновку, що позовні вимоги підлягають задоволенню.

Відповідно до частини 1 статті 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Таким чином, на користь позивача належить стягнути сплачений ним судовий збір у розмірі 5 763, 00 грн. за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.

На підставі викладеного, керуючись статтями 6, 72- 77, 139, 241-246, 250, 255 КАС України, суд, -

ВИРІШИВ:

1. Адміністративний позов Товариства з обмеженою відповідальністю "Асторі Груп" задовольнити.

2. Визнати протиправною та скасувати постанову Головного управління Держпраці в Київській області про накладення штрафу уповноваженими посадовими особами № 37 від 04.01.2018.

3. Стягнути на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Асторі Груп" (адреса: 02094, м. Київ, вул. Червоногвардійська, 12, офіс 177, ідентифікаційний код 40143874), за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Держпраці в Київській області (адреса: 04060, м. Київ, вул. Вавілових, 10, ідентифікаційний код 39794214) понесені ТОВ "Асторі Груп" витрати по сплаті судового збору в розмірі 5 763 (п`ять тисяч сімсот шістдесят три) грн.

Рішення, відповідно до ст. 255 КАС України, набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо таку скаргу не було подано, а у разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного провадження.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо у судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного ухвали.

Відповідно до пп. 15.5 п. 1 Розділу VII Перехідні положення КАС України до початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні скарги подаються учасниками справи через Окружний адміністративний суд міста Києва.

Суддя К.С. Пащенко