Рішення

від 20.05.2020 по справі 360/3902/18

ЛУГАНСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

12.3

ЛУГАНСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

Іменем України

20 травня 2020 рокуСєвєродонецькСправа № 360/3902/18

Суддя Луганського окружного адміністративного суду Ірметова О.В., розглянувши в порядку письмового провадження справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Рубіжанського МВ ГУМВС України у Луганській області в особі ліквідаційної комісії про стягнення середнього заробітку за час затримки при звільненні по день фактичного розрахунку, -

ВСТАНОВИВ:

27 листопада 2018 року до Луганського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 до Рубіжанського МВ ГУМВС України у Луганській області в особі ліквідаційної комісії, у якій позивач просив суд:

- стягнути з Рубіжанського міського відділу ГУМВС України у Луганській області в особі ліквідаційної комісії на користь ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки при звільненні по день фактичного розрахунку: в період часу з 07.11.2015 по 31.08.2018 в сумі 119628,36 гривень.

В обґрунтування позову зазначено, що 16.05.2018 року рішенням Луганського окружного адміністративного суду по справі № 812/753/18 адміністративний позов було повністю задоволено, яким стягнуто з Рубіжанського міського відділу ГУМВС України у Луганській області в особі ліквідаційної комісії на користь ОСОБА_1 винагороду за безпосередню участь в антитерористичній операції в розмірі 100 відсотків місячного грошового забезпечення за вересень 2014 року -2772,50 грн., за жовтень 2014 року - 3023,62 грн., за листопад 2014 року -3181,23 грн., за грудень 2014 року -4040,85 грн., а всього за 2014 рік - 13018 грн. з відрахуванням установлених законом, податків та інших обов`язкових платежів.

31 серпня 2018 року на підставі зазначеного судового рішення були виплачені грошові кошти в загальній сумі 10479,65 грн.

26.09.2018 позивач звернувся з заявою до управління Державної Казначейської служби України у м.Рубіжному Луганської області, в якій просив надати інформацію, щодо виплати грошових коштів, відповідно рішення Луганського окружного адміністративного суду по справі №812/753/18.

03.10.2018 отримав відповідь, яким повідомлено про виплату суми грошових коштів за рішенням суду у повному обсязі, а тому судове рішення виконано у повному обсязі.

03.11.2018 на підставі ст.117 Кодексу Закону України про працю позивач звернувся з заявою до голови ліквідаційної комісії ГУМВС України у Луганській області, в якій просив виплатити середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, за період часу з 07.11.2015 року по 31.08.2018 та надати розрахунок, щодо вказаних виплат.

Позивач не отримав жодної відповіді на заяву про виплатити середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку, за період часу з 07.11.2015 по 31.08.2018 та надання розрахунку, щодо вказаних виплат.

Таким чином, позивач не може отримати відповідні грошові виплати, які передбачені законом, у зв`язку із бездіяльністю відповідача, чим порушуються його права та законні інтереси.

Ухвалою суду від 13 грудня 2018 року відкрито провадження у справі, та визначено, що справа розглядатиметься в порядку спрощеного позовного провадження в судовому засіданні на 27 грудня 2018 року (а.с. 1-2).

Ухвалою суду від 27 грудня 2018 року зупинено провадження у справі до набрання законної сили судовим рішенням касаційної інстанції у справі №821/1083/17 (а.с. 57).

Ухвалою суду від 30 квітня 2020 року поновлено провадження у справі, призначено наступне судове засідання на 20 травня 2020 року (а.с.62).

Позивач в судове засідання не прибув, про дату, час та місце розгляду справи повідомлявся належним чином, 20 травня 2020 року від представника позивача надійшла заява про розгляд справи без його участі та без участі позивача (а.с. 69).

Представник відповідача в судове засідання не прибув, про дату, час та місце розгляду справи повідомлявся належним чином, причини неявки суду невідомі, відзив на позовну заяву не надавав.

Дослідивши матеріали справи, розглянувши справу в межах заявлених позовних вимог і наданих доказів, оцінивши докази відповідно до вимог статей 72-79, 90 КАС України, суд дійшов такого.

Судом встановлено, що наказом начальника ГУНП України в Луганській області від 06.11.2015 № 399 о/с старшого сержанта міліції ОСОБА_1 , міліціонера-водія групи конвойної служби міліції, підпорядкованої Рубіжанському міському відділу Головного управління МВС у Луганській області звільнено з 06.11.2015 у запас Збройних Сил за пунктом 63 к (у зв`язку з переходом у встановленому порядку роботу (службу в інші міністерства, центральні органи виконавчої влади (установи, організації) (а.с. 16-23).

Рішенням Луганського окружного адміністративного суду від 16 травня 2018 року у справі №812/753/18 позов ОСОБА_1 до Рубіжанського міського відділу ГУ МВС України у Луганській області в особі ліквідаційної комісії про стягнення винагороди за безпосередню участі в антитерористичній операції задоволено повністю. Стягнуто з Рубіжанського міського відділу ГУМВС України у Луганській області в особі ліквідаційної комісії на користь ОСОБА_1 , винагороду за безпосередню участь в антитерористичній операції в розмірі 100 відсотків місячного грошового забезпечення за вересень 2014 року - 2772,50 грн, за жовтень 2014 року - 3023,62 грн, за листопад 2014 року - 3181,23 грн, за грудень 2014 року - 4040,85 грн, а всього за 2014 рік - 13018,20 грн з відрахуванням установлених законом податків та інших обов`язкових платежів (а.с. 24-26).

Відповідно до виписки по картковому рахунку, позивачу на виконання вказаного рішення Луганського окружного адміністративного суду від 16 травня 2018 року сплачено винагороду за безпосередню участь в антитерористичній операції - 31.08.2018 (а.с. 11).

Вказані обставини також підтверджуються листом Управління Державної казначейської служби України у м.Рубіжному Луганської області №01-43/1254 від 03.10.2018 (а.с. 10).

Як вбачається з листа Головного управління МВС України в Луганській області №ВДЗ/179 від 29.11.2018, 02.11.2018 позивач звернувся до Головного управління МВС України в Луганській області з заявою про виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку (а.с. 47).

Вказаним листом позивачу було відмовлено у виплаті середнього заробітку, з посиланням на те, що рішенням Луганського окружного адміністративного суду від 16 травня 2018 року у справі №812/753/18 дії Рубіжанського МВ ГУМВС України у Луганській області винними або неправомірними не визнано (а.с. 47).

Вирішуючи адміністративну справу по суті заявлених вимог, надаючи оцінку обставинам (фактам), якими обґрунтовано вимоги і заперечення учасників справи, суд виходить з такого.

Частиною другою статті 19 Конституції України обумовлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною першою статті 94 Закону № 580-VIII передбачено, що поліцейські отримують грошове забезпечення, розмір якого визначається залежно від посади, спеціального звання, строку служби в поліції, інтенсивності та умов служби, кваліфікації, наявності наукового ступеня або вченого звання.

Згідно з частиною другою статті 94 Закону № 580-VIII порядок виплати грошового забезпечення визначає Міністр внутрішніх справ України.

Порядок, умови, склад, розміри виплати грошового забезпечення поліцейських врегульовано Постановою Кабінету Міністрів України від 11.11.2015 № 988 Про грошове забезпечення поліцейських Національної поліції (далі Постанова № 988) та Порядком №260.

Пунктом 1 Постанови № 988 встановлено, що грошове забезпечення поліцейських складається з посадового окладу, окладу за спеціальним званням, щомісячних додаткових видів грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, які мають постійний характер), премії та одноразових додаткових видів грошового забезпечення.

Пунктом 3 Порядку № 260 закріплено, що грошове забезпечення поліцейських визначається залежно від посади, спеціального звання, стажу служби в поліції, інтенсивності та умов служби, кваліфікації, наукового ступеня або вченого звання. До складу грошового забезпечення входять: 1) посадовий оклад; 2) оклад за спеціальним званням; 3) щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, які мають постійний характер); 4) премії; 5) одноразові додаткові види грошового забезпечення.

Пунктом 23 Порядку № 260 передбачено, що поліцейським, які звільняються зі служби в поліції та в установленому порядку мають право на отримання одноразової грошової допомоги при звільненні, нарахування такої допомоги здійснюється з розрахунку місячного грошового забезпечення з урахуванням щомісячних додаткових видів грошового забезпечення, що мають постійний характер, та премій, установлених на день звільнення.

Відповідно до статті 102 Закону № 580-VIII пенсійне забезпечення поліцейських та виплата одноразової грошової допомоги після звільнення їх зі служби в поліції здійснюються в порядку та на умовах, визначених Законом України Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб .

Відповідно до частини другої статті 9 Закону України від 09.04.1992 № 2262-XII Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб особам рядового, сержантського, старшинського та офіцерського складу та деяким іншим особам, які мають право на пенсію за цим Законом, при звільненні зі служби за власним бажанням, через сімейні обставини або інші поважні причини, перелік яких визначається Кабінетом Міністрів України, які мають вислугу 10 років і більше виплачується одноразова грошова допомога в розмірі 25 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби.

Згідно з частиною четвертою статті 9 цього Закону, виплата зазначеної в частинах першій та другій цієї статті одноразової грошової допомоги при звільненні зі служби особам рядового, сержантського, старшинського та офіцерського складу та деяким іншим особам, які мають право на пенсію за цим Законом, здійснюється Міністерством оборони України, Міністерством внутрішніх справ України, Національною поліцією, Державною службою спеціального зв`язку та захисту інформації України, центральними органами виконавчої влади, що реалізують державну політику у сферах цивільного захисту, транспорту, виконання кримінальних покарань, пожежної і техногенної безпеки, єдину державну податкову політику, іншими утвореними відповідно до законів України військовими формуваннями та правоохоронними органами, за рахунок коштів Державного бюджету України, передбачених на їх утримання.

Порядок призначення та виплати одноразової грошової допомоги при звільненні поліцейським визначено постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.1992 № 393 Про порядок обчислення вислуги років, призначення та виплати пенсій і грошової допомоги особам офіцерського складу, прапорщикам, мічманам, військовослужбовцям надстрокової служби та військової служби за контрактом, особам начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ, поліцейським та членам їхніх сімей (далі Порядок № 393).

Пунктом 10 Порядку № 393 передбачено, що військовослужбовці, крім військовослужбовців строкової військової служби, поліцейські, особи рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, органів і підрозділів цивільного захисту, податкової міліції, Державної кримінально-виконавчої служби, які звільняються із служби за власним бажанням, через сімейні обставини або з інших поважних причин, перелік яких визначається Кабінетом Міністрів України, та мають вислугу 10 років і більше, виплачується одноразова грошова допомога в розмірі 25 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби.

Відповідно до пункту 2 Постанови Кабінету Міністрів України від 11 листопада 2015 року № 988 Про грошове забезпечення поліцейських Національної поліції , виплата грошового забезпечення поліцейським Національної поліції та курсантам вищих навчальних закладів Міністерства внутрішніх справ із специфічними умовами навчання здійснюється в порядку, що затверджується Міністерством внутрішніх справ. Ця норма є відсилочною та обумовлює існування спеціального нормативно-правового акта для унормування порядку (механізму) нарахування і виплати грошового забезпечення поліцейським.

При цьому, суд звертає увагу, що ані Законом України Про Національну поліцію , Законом України Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб , ані постановами Кабінету Міністрів України від 17 липня 1992 року № 393 Про порядок обчислення вислуги років, призначення та виплати пенсій і грошової допомоги особам офіцерського складу, прапорщикам, мічманам, військовослужбовцям надстрокової служби та військової служби за контрактом, особам начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ, поліцейським та членам їхніх сімей та від 11 листопада 2015 року № 988 Про грошове забезпечення поліцейських Національної поліції , не врегульовано порядок відшкодування за час затримки розрахунку при звільненні працівника з органів внутрішніх справ.

В той же час такі питання врегульовані КЗпП України.

Відповідно до пункту 4 розділу ХІ Прикінцеві та перехідні положення Закону № 580-VIII до приведення законодавства України у відповідність із цим Законом акти законодавства застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону.

За загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовані спірні правовідносини.

Відповідно до статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу.

За приписами статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану нею суму.

Частиною першою статті 117 КЗпП України визначено, що у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

З аналізу зазначених законодавчих норм вбачається, що умовами застосування частини першої статті 117 КЗпП України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум. При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

При цьому, виходячи зі змісту трудових правовідносин між працівником та підприємством, установою, організацією, під належними звільненому працівникові сумами необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).

Згідно з частиною другою статті 117 КЗпП України при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Конституційний Суд України в рішенні від 22 лютого 2012 року №4-рп/2012 щодо офіційного тлумачення положень статті 233 КЗпП України у взаємозв`язку з положеннями статей 117, 237-1 цього Кодексу роз`яснив, що за статтею 47 КЗпП України роботодавець зобов`язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про проведення розрахунку. Не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Аналіз наведених норм матеріального права з урахуванням висновків, що викладені в Рішенні Конституційного Суду України від 22 лютого 2012 року № 4-рп/2012, дає підстави вважати, що невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку.

Верховний Суд України у постанові від 15 вересня 2015 року (справа № 21-1765а15) дійшов до висновку, що передбачений частиною першою статті 117 КЗпП обов`язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені статтею 116 КЗпП, при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.

Відповідно до правової позиції Верховного Суду України, що викладена в справі № 6-144ц13, не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тобто за весь період невиплати власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум.

Згідно з пунктом 20 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 24.12.1999 № 13 Про практику застосування судами законодавства про оплату праці , установивши при розгляді справи про стягнення заробітної плати у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення, коли ж він у цей день не був на роботі, - наступного дня після пред`явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі ст. 117 КЗпП України стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а при не проведенні його до розгляду справи - подень постановлення рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому своєї вини. Сама по собі відсутність коштів у роботодавця не виключає його відповідальності.

Отже, після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП, а саме виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тобто за весь період невиплати власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум.

Крім того, відповідно до частини першої статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України). За приписами частини другої статті 6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики ЄСПЛ.

Елементом верховенства права є принцип правової визначеності, який, зокрема, передбачає, що закон, як і будь-який інший акт держави, повинен характеризуватися якістю, щоби виключити ризик свавілля.

ЄСПЛ трактує поняття якість закону таким чином, а саме - національне законодавство повинно бути доступним і передбачуваним, тобто визначати достатньо чіткі положення, аби дати людям адекватну вказівку щодо обставин і умов, за яких державні органи мають право вживати заходів, що вплинуть на конвенційні права цих людей (рішення ЄСПЛ у справах C.G. та інші проти Болгарії ( C. G. and Others v. Bulgaria , заява №1365/07, 24 April 2008, § 39), Олександр Волков проти України ( Oleksandr Volkov v. Ukraine , заява № 21722/11, § 170).

ЄСПЛ неодноразово зазначав, що формулювання законів не завжди чіткі, тому їх тлумачення та застосування залежить від практики. А роль розгляду справ у судах полягає саме у тому, щоби позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці (рішення ЄСПЛ у справах Кантоні проти Франції від 11 листопада 1996 року Cantoni v. France , заява № 17862/91, § 31-32, Вєренцов проти України від 11 квітня 2013 року Vyerentsov v. Ukraine , заява № 20372/11, § 65).

Разом з тим статтею 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. Невиконання цього обов`язку спричиняє наслідки, передбачені статтею 117 КЗпП України, якою передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Цими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.

Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.

З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.

Крім того, звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.

За змістом частини першої статті 117 КЗпП України обов`язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов`язку. І саме з цією обставиною пов`язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.

Частина перша статті 117 КЗпП України переважно стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.

Частина друга статті 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем та колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.

Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов`язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальність роботодавця протягом усього періоду прострочення.

Натомість, якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.

Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, тому числі й після прийняття судового рішення.

Аналогічний правовий висновок викладено в постанові Верховного суду від 26 лютого 2020 року у справі №821/1083/17.

Матеріалами справи підтверджено, що повністю остаточний розрахунок з позивачем проведено - 31.08.2018, а не в день звільнення - 06.11.2015.

Таким чином, відповідачем проведено фактичний розрахунок з позивачем щодо виплати винагороди за безпосередню участь в антитерористичній операції поза межами строку, встановленого статтею 116 КЗпП України.

Враховуючи, що не проведення з вини власника, або уповноваженого ним органу, розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку, у позивача наявне право на отримання відшкодування за затримку виплати одноразової грошової допомоги на підставі статті 117 КЗпП України.

Частинами першою, другою статті 6 КАС України передбачено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (частина перша статті 7 КАС України).

Відповідно до частини першої статті 17 Закону України від 23.02.2006 № 3477-IV Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Відповідно до статті 9 Конституції України Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод та Протоколи до неї є частиною національного законодавства України як чинний міжнародний договір, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України.

Ратифікація Конвенції відбулась на підставі Закону України від 17.07.1997 № 475/97-ВР Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції .

Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

В пункті 22 рішення від 08.11.2005 у справі Кечко проти України (Заява № 63134/00) Європейський суд з прав людини повторив, що поняття власності , яке міститься в першій частині статті 1 Протоколу № 1, має автономне значення, яке не обмежене власністю на фізичні речі і не залежить від формальної класифікації в національному законодавстві: деякі інші права та інтереси, наприклад, борги, що становлять майно, можуть також розглядатись як майнові права , і, таким чином, як власність в цілях вказаного положення. Питання, що потребує визначення, полягає в тому, чи мав відповідно до обставин справи, взятих в цілому, заявник право на матеріальний інтерес, захищений статтею 1 Протоколу № 1 (див. Broniowski v. Poland, № 31443/96, пар. 98).

У пунктах 23, 24, 25 рішення від 10.03.2011 у справі Сук проти України (Заява № 10972/05) Європейський суд з прав людини вказав, що держава на власний розсуд визначає, які доплати надавати своїм працівникам із державного бюджету. Держава може ввести, призупинити або припинити їх виплату, вносячи відповідні законодавчі зміни. Однак, якщо законодавча норма, яка передбачає певні доплати, є чинною, а передбачені умови - дотриманими, державні органи не можуть відмовляти у їх наданні, доки законодавче положення залишається чинним (див. рішення у справі Кечко проти України (Kechko v. Ukraine), згадане вище, пункт 23). Суд зауважив, що вимога заявника до національного суду ґрунтувалась на чіткому положенні національного законодавства, що було чинним на той час (див. пункт 13 вище). Виплата забезпечення, що розглядається, здійснювалась з огляду лише на єдину об`єктивну умову - належність до рядового або в начальницького складу органів внутрішніх справ. Оскільки заявник виконав цю умову, він може вважатися таким, що мав обґрунтовані сподівання, якщо не право, отримати виплату, яка розглядається. Замінювати національні органи у тлумаченні національного законодавства не є завданням Суду. Однак, національні суди аргументували свої рішення тим, що Закон України Про Державний бюджет України на 2000 рік не передбачав видатків для виплат, передбачених Указом Президента, і, відповідно, постановили, що заявник не мав права на такі виплати протягом відповідного періоду згідно з Законом України Про бюджетну систему України . Таким чином, виявляється, що національні суди проігнорували положення статті 28 Закону України Про бюджетну систему України , яке забороняло вносити зміни до законодавства Законом про Державний бюджет України, спочатку зміни слід було внести до відповідних законів (див. пункти 9 та 12 вище). Більше того, Суд не приймає аргумент Уряду щодо бюджету, оскільки державні органи не можуть посилатися на відсутність коштів як на підставу невиконання зобов`язань (див., з-поміж інших судових рішень, рішення у справі Бурдов проти Росії (Burdov v. Russia), згадане вище, пункт 35). Тому остаточна відмова національних органів у праві заявника на цю доплату за період, що розглядається, є свавільною і такою, що не ґрунтується на законі. Отже, було порушено статтю 1 Першого протоколу.

Питання у цій адміністративній справі пов`язано з правом позивача на виплату, яке походить безпосередньо з чинного та передбачуваного положення національного законодавства - статті 117 КЗпП України, яке по суті захищається статтею 1 Першого протоколу.

Результати аналізу рішень Європейського суду з прав людини, ухвалених за результатами застосування статті 1 Першого протоколу, дають можливість визначити критерії, що підлягають оцінці при вирішенні питання про допустимість правомірного втручання держави в право власності з точки зору його відповідності статті 1 Першого протоколу.

У практиці Європейського суду з прав людини напрацьовані три головні критерії, що їх слід оцінювати з тим, щоб зробити висновок, чи відповідає певний захід втручання в право власності принципу правомірного і допустимого втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме:

- чи є такий захід законним;

- чи переслідує втручання в право власності суспільний інтерес ;

- чи є такий захід пропорційним переслідуваним цілям.

Якщо хоча б одного критерію із перелічених не буде додержано, то Європейський суд з прав людини констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу.

Законність втручання означає, що втручання держави у право власності особи, а тим більш позбавлення власності, повинно здійснюватися на підставі закону. При цьому:

а) до відносин щодо позбавлення державою власності своїх громадян застосовується відповідне національне законодавство (рішення від 21.02.1986 у справі Джеймс та інші проти Сполученого Королівства );

б) під законом розуміється нормативно-правовий акт, який повинен бути доступним для заінтересованих осіб, чітким і передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм у розумних межах (рішення від 11.04.2013 у справі Вєренцов проти України , рішення від 14.10.2010 у справі Щокін проти України ). При цьому власне факт того, що правова норма передбачає більш як одне тлумачення, не означає, що закон є непередбачуваним . Саме суди, повноважні здійснювати правосуддя, мають завданням розсіювати ті сумніви щодо тлумачення закону, що залишаються, враховуючи зміни в повсякденній практиці (рішення від 07.07.2011 у справі Сєрков проти України );

в) тлумачення та застосування національного законодавства - це прерогатива національних органів. Але Європейський суд з прав людини перевіряє, чи спосіб, у який тлумачиться і застосовується національне законодавство, призводить до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у контексті практики Європейського суду з прав людини (згадане рішення в справі Щокін проти України ).

Оскільки стаття 117 КЗпП України, яка передбачає відповідальність власника або уповноваженого ним органу за затримку розрахунку при звільненні у вигляді обов`язку сплати працівнику середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку, не встановлює принципу співмірності та можливості суду як органу, який виносить рішення по суті спору, зменшити розмір такого відшкодування, втручання у право власності позивача шляхом визначення розміру відшкодування за час затримки розрахунку з урахуванням спірної суми, на яку позивач мав право, частки, яку вона становила у заявлених вимогах, істотності цієї частки порівняно із середнім заробітком та інших конкретних обставин справи не буде законним та становитиме порушення державою статті 1 Першого протоколу.

Також, пункт 6 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 грудня 1999 року № 13 Про практику застосування судами законодавства про оплату праці встановлено, що задовольняючи вимоги про оплату праці, суд має навести в рішенні розрахунки, з яких він виходив при визначенні сум, що підлягають стягненню. Оскільки справляння і сплата прибуткового податку з громадян є відповідно обов`язком роботодавця та працівника, суд визначає зазначену суму без утримання цього податку й інших обов`язкових платежів, про що зазначає в резолютивній частині рішення.

Розрахунок розміру суми відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, має розраховуватись відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100.

Відповідно до пункту 2 Порядку № 100, обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв`язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки. У всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час.

Суд зазначає, що оскільки позивача звільнено зі служби в поліції 06.11.2015, тому середньоденний заробіток обчислюється виходячи з грошового забезпечення позивача за вересень-жовтень 2015 року.

Відповідно до довідки про доходи від 05.10.2018 №115, (а.с. 14), сума грошового забезпечення позивача складає: за вересень 2015 року (30 календарних днів) 3551,40 грн, за жовтень 2015 року (31 календарний день) 3547,20 грн, разом 7098,60 грн. Середньоденне грошове забезпечення за два місяці, що передують звільненню складає 116,37 грн (7098,60 грн/61 к.д.).

День звільнення позивача 06.11.2015 вважається останнім днем служби. Період нарахування середнього грошового забезпечення за весь час затримки розрахунку при звільненні складає з 07.11.2015 по 31.08.2018 та становить 1029 календарних днів.

Таким чином, середнє грошове забезпечення за весь час затримки розрахунку при звільненні за період з 07.11.2015 по 31.08.2018, яке належить стягнути на користь позивача, складає 119744,73 грн = 116,37 грн х 1029 календарних днів.

Згідно з роз`ясненнями Пленуму Верховного Суду України в пункті 6 Постанови № 13 від 24.12.1999 Про практику застосування судами законодавства про оплату праці задовольняючи вимоги про оплату праці, суд має навести в рішенні розрахунки, з яких він виходив при визначення сум, що підлягають стягненню. Оскільки справляння і сплата податку з доходів громадян є обов`язком роботодавця та працівника, суд визначає зазначену суму без утримання цього податку й інших обов`язкових платежів, про що зазначає в резолютивній частині рішення.

Таким чином, відповідач як податковий агент згідно вимог Податкового кодексу України зобов`язаний виплатити позивачеві середнє грошове забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні, утримавши з нього при виплаті законодавчо встановлені податки та збори.

Що стосується обраного позивачем способу захисту порушеного права, суд зазначає таке.

Стаття 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) гарантує, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Під ефективним засобом (способом) необхідно розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Тобто ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

Отже, обираючи спосіб захисту порушеного права, слід зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Частиною другою статті 9 КАС України визначено, що суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Як вбачається з прохальної частини позовної заяви позивач просить суд стягнути з відповідача середній заробіток за весь час затримки при звільненні у розмірі 119628,36 грн.

При цьому, судом встановлено, що середнє грошове забезпечення за весь час затримки розрахунку при звільненні за період з 07.11.2015 по 31.08.2018, яке належить стягнути на користь позивача, складає 119744,73 грн.

Отже суд вважає, що в даному випадку суд вважає за необхідне вийти за межі позовних вимог та стягнути з відповідача середнє грошове забезпечення за весь час затримки розрахунку при звільненні за період з 07.11.2015 по 31.08.2018 у розмірі 119744,73 грн.

З урахуванням зазначеного, суд, на підставі наданих доказів в їх сукупності, системного аналізу положень законодавства України приходить до висновку, що адміністративний позов підлягає задоволенню.

Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд виходить з такого.

Суд зазначає, що позивача звільнено від сплати судового збору на підставі пункту 13 статті 5 Закону України Про судовий збір , як учасника бойових дій, а тому позивачем за подання даної позовної заяви судовий збір не сплачено.

При цьому, відповідно до ч. 1 ст. 139 КАС України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

З аналізу наведеної норми вбачається, що у разі задоволення всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті підлягають відшкодуванню за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, незалежно від наявності у позивача пільг щодо сплати судового збору.

Враховуючи те, що позовні вимоги задоволені, та з огляду на розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на момент подання позовної заяви, суд дійшов висновку щодо стягнення за рахунок бюджетних асигнувань відповідача в розмірі 704,80 грн.

Керуючись статтями 2, 6, 72-77, 90, 139, 241-246 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ВИРІШИВ:

Позов ОСОБА_1 до Рубіжанського міського відділу ГУМВС України у Луганській області в особі ліквідаційної комісії про стягнення середнього заробітку за час затримки при звільненні по день фактичного розрахунку - задовольнити.

Стягнути з Рубіжанського міського відділу ГУМВС України у Луганській області в особі ліквідаційної комісії (ідентифікаційний код: 08670705, місцезнаходження: 93000, Луганська обл., місто Рубіжне, вулиця Смирнова, будинок 1) на користь ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_1 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_1 ) середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 119744,73 грн (сто дев`ятнадцять тисяч сімсот сорок чотири гривні 73 коп.) з відрахуванням установлених законом податків та інших обов`язкових платежів.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Рубіжанського міського відділу ГУМВС України у Луганській області в особі ліквідаційної комісії (ідентифікаційний код: 08670705, місцезнаходження: 93000, Луганська обл., місто Рубіжне, вулиця Смирнова, будинок 1) на користь Державного бюджету України, судовий збір у розмірі 704,80 грн (сімсот чотири гривні 80 коп.).

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Апеляційна скарга подається до Першого апеляційного адміністративного суду через Луганський окружний адміністративний суд.

Відповідно до пункту 3 розділу VI Прикінцеві положення Кодексу адміністративного судочинства України строк оскарження судового рішення продовжується на строк дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19).

Повний текст рішення складено та підписано 25 травня 2020 року.

Суддя О.В. Ірметова