Постанова

від 29.05.2020 по справі 619/5104/15-ц

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

29 травня 2020 року

місто Київ

справа № 619/5104/15-ц

провадження № 61-2194св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Олійник А. С., Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на ухвалу Дергачівського районного суду Харківської області від 14 серпня 2017 року, рішення Дергачівського районного суду Харківської області від 14 серпня 2017 року у складі судді Якименко Л. О. та ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 06 листопада 2017 року у складі колегії суддів: Кругової С. С., Колтунової А. І., Пилипчук Н. П.,

ВСТАНОВИВ:

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

У грудні 2015 року ОСОБА_1 звернувся із позовом, у подальшому уточненим, просив визнати за ним право власності на 1/2 частину житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , та на 1/2 частину житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_2 , у порядку поділу майна подружжя.

Позов обґрунтовувався тим, що з ОСОБА_2 він перебував у шлюбі, зареєстрованому 13 вересня 1997 року у відділі державної реєстрації актів цивільного стану реєстраційної служби Дергачівського районного управління юстиції у Харківській області, актовий запис № 99. Цей шлюб 06 листопада 2015 року рішенням Дергачівського районного суду Харківської області розірвано.

Під час шлюбу сторони набули житловий будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_1 , та житловий будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_2 .

Стислий виклад заперечень відповідача

Відповідач позов не визнала, звернулася до суду із зустрічним позовом про поділ майна подружжя.

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Ухвалою Дергачівського районного суду Харківської області від 14 серпня 2017 року зустрічний позов залишений без розгляду.

Постановляючи ухвалу про залишення без розгляду зустрічного позову, суд першої інстанції керувався тим, що, починаючи з 06 грудня 2016 року ОСОБА_2 та її представник просили суд про відкладання розгляду справи з різних причин - 08 грудня 2016 року за складанням екзаменаційної сесії представником ОСОБА_6 , 26 січня 2017 року - зайнятістю представника у розгляді в іншій справі в іншому суді, 17 лютого 2017 року - за неявкою сторін, 15 березня 2017 року - за перебуванням у відрядженні представника у м. Києві, 11 квітня 2017 року - за неявкою ОСОБА_2 та її представника ОСОБА_6 без зазначення причин, 30 травня 2017 року - за неявкою ОСОБА_2 та її представника ОСОБА_6 , так як відповідач перебуває за межами України на відпочинку, 20 червня 2017 року - за складанням екзаменаційної сесії представником ОСОБА_6 . Розгляд справи призначений на 14 серпня 2017 року на 10:00 год, але ОСОБА_2 не прибула у судове засідання, про причини неявки не повідомила, а її представник ОСОБА_6 перебуває у відпустці. Доказів про поважність причин неявки суду не надано.

Рішенням Дергачівського районного суду Харківської області від 14 серпня 2017 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 06 листопада 2017 року, позовну заяву ОСОБА_1 задоволено. Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину житлового будинку з надвірними будівлями, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 ; визнано за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частину житлового будинку з надвірними будівлями, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , у порядку поділу спільної власності подружжя; визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину житлового будинку з надвірними будівлями, розташованого за адресою: АДРЕСА_2 , визнано за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частину житлового будинку з надвірними будівлями, розташованого за адресою: АДРЕСА_2 , у порядку поділу спільної власності подружжя.

Суд першої інстанції, із висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, задовольняючи позов, керувався тим, що сторонами на спільні кошти та сумісними зусиллями для проживання родини під час шлюбу побудовані наведені спірні будинки, відповідачем не спростована презумпція спільності майна, не надано докази, що спірне майно побудовано за її особисті кошти, отже позов підлягав задоволенню.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційних скарг

ОСОБА_2 , не погодившись із судовими рішеннями, у березні 2018 року подала до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просила рішення судів першої та апеляційної інстанцій скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Узагальнені доводи осіб, які подали касаційні скарги

Касаційна скарга обґрунтовується доводами про неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушенням норм процесуального права.

Заявник зазначає, що суди неправильно застосували норми СК України, дійшовши висновку про презумпцію спільності майна, набутого під час шлюбу. Вважає, що суди повинні були застосувати правові висновки Верховного Суду України, викладені у справах № 6-1568цс16, № 6-801цс16, № 2641цс15. Також суди не врахували, що факт того, що будинок за адресою: АДРЕСА_2 , побудований особисто нею, що підтверджується судовим рішенням Дергачівського районного суду Харківської області від 30 квітня 2009 року у справі № 2-1356/2009.

У частині доводів про незаконність ухвали суду першої інстанції про залишення зустрічного позову без розгляду зазначила, що її не було належним чином сповіщено про дату судового засідання 14 серпня 2017 року, отже у суду не було повноважень залишати її позов без розгляду.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

У наданому відзиві позивач просив касаційну скаргу залишити без задоволення з підстав її необґрунтованості та безпідставності.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

Ухвалою Верховного Суду від 23 травня 2018 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою

Провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи (частина третя статті 3 ЦПК України).

Відповідно до пункту 2 розділу II Прикінцеві та перехідні положення Закону України Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ від 15 січня 2020 року № 460-IX

(далі - Закон № 460-IX) касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Враховуючи, що касаційна скарга у справі, що переглядається, подана у 2018 році, вона підлягає розгляду в порядку, що діяв до набрання чинності Законом № 460-IX.

За змістом правила частини першої статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи проводиться колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені у статті 213 ЦПК України (в редакції Закону України від 18 березня 2004 року № 1618-IV, далі - ЦПК України 2004 року), відповідно до якої судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд перевірив правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та дотримання норм процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у шлюбі, зареєстрованому 13 вересня 1997 року у відділі державної реєстрації актів цивільного стану реєстраційної служби Дергачівського районного управління юстиції у Харківській області, актовий запис № 99.

06 листопада 2015 року рішенням Дергачівського районного суду Харківської області у справі №619/4224/15-ц шлюб між сторонами розірвано.

У період зареєстрованого шлюбу побудовані два житлових будинки з надвірними будівлями, розташовані за адресами: АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 .

Щодо першого будинку

На підставі договору дарування жилого будинку з надвірними будівлями, посвідченого нотаріусом Дергачівської державної нотаріальної контори Задоріною Т. В. 22 червня 1993 року, ОСОБА_2 належав на праві власності житловий будинок, житловою площею 20, 80 кв. м, розташований за адресою: АДРЕСА_1 .

У 2001 році ОСОБА_2 звернулася до виконкому Дергачівської міської ради із заявою про отримання дозволу про знесення будинку та будівництва на його місці нового житлового будинку.

Рішенням виконкому Дергачівської міської ради від 15 травня 2001 року такий дозвіл було отримано.

У період з травня 2001 року до листопада 2001 року побудований новий житловий будинок з надвірними будівлями: літня кухня, льох, гараж, зливна яма, вбиральня, літній душ та інші. Зазначений житловий будинок, загальною площею 153, 4 кв. м, житловою площею 47, 10 кв. м, з надвірними будівлями прийнято в експлуатацію у 2002 році.

Рішенням виконкому Дергачівської міської ради від 12 лютого 2002 року № 24/5 надано дозвіл на видачу свідоцтва про право власності на житловий будинок з надвірними будівлями, розташований за адресою: АДРЕСА_1 , на ім`я відповідача.

12 лютого 2002 року згідно із зазначеним рішенням виконкому Дергачівської міської ради від 12 лютого 2002 року № 24/5 видано свідоцтво про право власності на спірний житловий будинок з надвірними будівлями.

Щодо другого будинку

На підставі договору дарування житлового будинку з надвірними будівлями, посвідченого нотаріусом Дергачівської державної нотаріальної контори Задоріною Т. В. 19 лютого 2002 року, ОСОБА_2 належав на праві власності житловий будинок, житловою площею 10, 80 кв. м, розташований за адресою: АДРЕСА_2 .

У 2006 році ОСОБА_2 звернулася до виконкому Дергачівської міської ради із заявою про надання дозволу на будівництво нового житлового будинку. Рішенням виконкому Дергачівської міської ради №114/2 від 10 жовтня 2006 року такий дозвіл надано.

У 2008 році сторонами побудований двоповерховий житловий будинок, загальною площею 140, 5 кв. м, житловою площею 40, 4 кв. м, з надвірними будівлями: літня кухня, гаражі, зливні ями та інші, що розташовані за адресою: АДРЕСА_2 .

Рішенням Дергачівського районного суду Харківської області від 30 квітня 2009 року за ОСОБА_2 визнано право власності на зазначений житловий будинок з надвірними будівлями, розташований за адресою: АДРЕСА_2 .

Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі

Стосовно доводів про незаконність ухвали про залишення зустрічного позову без розгляду

Відповідно до частини другої статті 11 ЦПК України 2004 року особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи (за винятком тих осіб, які не мають цивільної процесуальної дієздатності), в інтересах яких заявлено вимоги.

За правилами частини третьої статті 169 ЦПК України 2004 року у разі повторної неявки в судове засідання позивача, повідомленого належним чином, якщо від нього не надійшла заява про розгляд справи за його відсутності, суд залишає позовну заяву без розгляду.

Згідно з пунктом 3 частини першої статті 207 ЦПК України 2004 року суд постановляє ухвалу про залишення заяви без розгляду, якщо належним чином повідомлений позивач повторно не з`явився в судове засідання, якщо від нього не надійшла заява про розгляд справи за його відсутності.

Як встановлено судами і це підтверджується матеріалами справи, будучи належним чином повідомленою про розгляд справи 14 серпня 2017 року, сторона відповідача у судові засідання, двічі поспіль не з`явилася, поважних причин неявки суду учасники не повідомили, заяви про розгляд справи за їх відсутності не подавали.

Залишаючи позов без розгляду, суд першої інстанції, з чим погодився суд апеляційної інстанції, правильно застосувавши положення статті 169, пункту 3 частини першої статті 207 ЦПК України, зробив обґрунтований висновок, що сторона позивача (за зустрічним позовом), будучи належним чином повідомленою про дату, час та місце проведення судового розгляду справи, повторно не з`явилася у таке судове засідання та від неї не надійшла заява про розгляд справи за її відсутності, у зв`язку з чим суд надав правильну оцінку повторній другій поспіль неявці належним чином повідомленого позивача та його представника як зловживання ними своїми процесуальними правами. При цьому, процесуальний закон надає право суду залишати заяву (позов, скаргу) без розгляду у випадку повторної неявки позивача в судове засідання незалежно від причин його неявки, наявності чи відсутності поважних причин для такого.

Верховний Суд не встановив порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права. Залишаючи без змін ухвалу суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції правильно застосував норми процесуального права.

Стосовно доводів про незаконність рішень по суті вимог

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України, частини першої статті 3 ЦПК України 2004 року кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Згідно з положеннями статті 3 СК України сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки.

Шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у органі державної реєстрації актів цивільного стану (стаття 21 СК України).

Відповідно до частини першої статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Аналогічне положення містилося й у статті 22 КпШС України, який був чинним на момент побудови житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 , відповідно до якої майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку.

Конструкції правил статті 60 СК України та статті 22 КпШС України свідчать про запровадження презумпції спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Зазначений правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17, постановах Верховного Суду від 06 лютого 2018 року у справі № 235/9895/15-ц, від 05 квітня 2018 року у справі № 404/1515/16-ц та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження

№ 14-325цс18). Підстав відступити від зазначених висновків не встановлено.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.

Частиною першою статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Доводи касаційної скарги про те, що спірні житлові будинки побудовані за особисті кошти відповідача, а тому позивач не має права на оспорюване майно та воно не є спільним майном подружжя, Верховний Суд визнає необґрунтованими, оскільки відповідачем не спростовано презумпцію спільності майна. Зазначені доводи зводяться до незгоди з висновками суду апеляційної інстанції стосовно установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували. В силу вимог статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази

Стосовно доводів про те, що рішенням Дергачівського районного суду Харківської області від 30 квітня 2009 року у справі № 2-1356/2009 встановлений факт, що відповідач особисто будувала будинок у АДРЕСА_2 , Верховним Судом враховано, що зазначене судове рішення не містить таких висновків, відповідно до змісту цього судового рішення у справі це не було предметом судового розгляду та дослідження.

Верховний Суд врахував, що житлові будинки, що належали особисто відповідачу було знесено, у зв`язку з чим припинилося право власності на них; на місці їх розташування зведено під час шлюбу інші будинки, виникнення права власності на які відбулося під час шлюбу. При цьому, це повною мірою стосується як того будинку, право власності на який посвідчено відповідним свідоцтвом, так і другого будинку, право власності на який виникло на підставі рішення суду, яким по суті вирішених вимог не змінено статус майна зі спільного та особисте майно одного із подружжя. Відповідно до другого зі спірних будинків застосовується положення про презумпцію спільності майна подружжя, набутого під час шлюбу.

Доводи касаційної скарги про те, що суд 14 серпня 2017 року розглянув справу, незважаючи на подання позивачем уточненого позову, спростовуються матеріалами справи, відповідно до яких 14 серпня 2017 року позивачем фактично подано заяву про залишення частини позовних вимог без розгляду, а не уточнений позов.

Верховний Суд встановив, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують, на законність ухвалених судових рішень не впливають.

Верховний Суд частково погоджується з доводами касаційної скарги щодо безпідставності посилання на положення СК України у частині обґрунтування спільності будинку за адресою: АДРЕСА_1 , оскільки у цьому випадку з урахуванням часу виникнення права на будинок підлягали застосуванню норми КпШС України, однак у цілому це не вплинуло на правильність рішень судів (оскільки СК України містить аналогічне правове регулювання спірних правовідносин) і не може слугувати підставою для їхнього скасування, оскільки по суті спір вирішено правильно та відповідно до змісту та вимог чинного законодавства.

Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України

Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування , що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи ( Проніна проти України , № 63566/00 § 23, ЄСПЛ від 18 липня 2006 року). Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.

Враховуючи наведене, Верховний Суд зробив висновок, що касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ :

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Ухвалу Дергачівського районного суду Харківської області від 14 серпня 2017 року, рішення Дергачівського районного суду Харківської області від 14 серпня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 06 листопада 2017 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді С. О. Погрібний

А. С. Олійник

В. В. Яремко