Ухвала

від 02.06.2020 по справі 914/1196/19

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

02 червня 2020 року

м. Київ

Справа № 914/1196/19

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Волковицької Н. О. - головуючого, Могила С. К., Случа О. В.,

секретар судового засідання - Мельникова Л. В.,

представники сторін у судове засідання не з`явилися,

розглянувши матеріали касаційної скарги управління комунальної власності департаменту економічної політики Львівської міської ради

на рішення Господарського суду Львівської області від 11.11.2019 і постанову Західного апеляційного господарського суду від 17.03.2020 у справі

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Спорт-Центр"

до управління комунальної власності департаменту економічної політики Львівської міської ради,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Львівська міська рада,

про визнання права на приватизацію приміщень.

ВСТАНОВИВ:

Товариство з обмеженою відповідальністю "Спорт-Центр" (далі - ТОВ "Спорт-Центр") звернулося до Господарського суду Львівської області з позовною заявою до управління комунальної власності департаменту економічної політики Львівської міської ради про визнання права на приватизацію приміщень.

Рішенням Господарського суду Львівської області від 11.11.2019 у справі № 914/1196/19, залишеним без змін постановою Західного апеляційного господарського суду від 17.03.2020, позовні вимоги задоволено. Визнано за ТОВ "Спорт-Центр" право на приватизацію способом викупу об`єкта приватизації - приміщень, які є власністю Львівської міської ради, за адресою: м. Львів, пр-т Свободи, 1/3, загальною площею 358,7 м 2 (які згідно з технічним паспортом ОКП ЛОР "БТІ та ЕО" від 15.07.2002 інв. № 893 складаються із підвалу площею 236,1 м 2 , індекси приміщень у підвалі - 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 34, 35, 36, XV, XXIX, та із першого поверху площею 122,6 м 2 , індекси приміщень на першому поверсі - 55-3, 55-4, 55-5, 56-2, 56-3, 56-4, 56-5, 56-6, 56-7).

Рішення суду першої інстанції, з яким погодився апеляційний господарський суд, аргументовано тим, що як станом на час приватизації позивачем цілісного майнового комплексу в 1995 році, так і станом на час приватизації позивачем приміщень у 2001- 2002 роках, а також станом на дату звернення позивача про завершення викупу приміщень у 2017 році передбачалося, що за особами, які здійснили приватизацію шляхом викупу об`єктів приватизації, які знаходяться у будівлях і використовуються такими особами, зберігається право на приватизацію таких будівель шляхом викупу. З огляду на викладене орендоване на теперішній час позивачем нерухоме майно (приміщення у будинку № 1/3 на пр-ті Свободи у м. Львові загальною площею 358,7 м 2 ) було та є частиною його цілісного майнового комплексу, а з моменту прийняття рішення про приватизацію такого майнового комплексу шляхом викупу у 1995 році розпочалася процедура приватизації всього цілісного майнового комплексу, у тому числі й орендованих позивачем приміщень, які належать до цього майнового комплексу. Отже, позивач має право на викуп орендованих приміщень у процесі приватизації, яке вже виникло на законних підставах і підлягає реалізації. Враховуючи, що відповідач залишив без належного і своєчасного реагування заяву позивача про приватизацію спірного приміщення шляхом викупу, суд дійшов висновку, що відповідач у такий спосіб спочатку безпідставно ухилився від завершення процедури приватизації спірного приміщення шляхом викупу, а згодом відмовився від цієї процедури, посилаючись на внесення змін до законодавства. За таких обставин суд зазначив про втручання у право позивача, наслідком чого є позбавлення його наявних майнових прав. Таке втручання, враховуючи, що його передумовою є не лише зміна законодавства, але і бездіяльність відповідача, порушує принцип пропорційності та покладає на позивача надмірний індивідуальний тягар. Наслідком цього втручання є порушення положень статті 1 Першого протоколу Конвенції, що неприпустимо.

Не погоджуючись із рішенням Господарського суду Львівської області від 11.11.2019 і постановою Західного апеляційного господарського суду від 17.03.2020 у справі № 914/1196/19, управління комунальної власності департаменту економічної політики Львівської міської ради звернулося до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій просить скасувати зазначені рішення та прийняти нове, яким відмовити у задоволенні позовних вимог.

08.02.2020 набрав чинності Закон України від 15.01.2020 № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ".

Згідно з пунктом 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" цього Закону касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Оскільки зазначену касаційну скаргу подано 12.02.2020, тобто після набуття чинності Законом України від 15.01.2020 № 460-IX, розгляд цієї скарги має здійснюватися з урахуванням положень Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) у редакції, чинній з 08.02.2020.

Відповідно до частини 2 статті 287 ГПК України (у редакції, чинній з 08.02.2020) підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини 1 цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами 1, 3 статті 310 цього Кодексу.

Отже, у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини 2 статті 287 ГПК України (у редакції, чинній з 08.02.2020) у касаційній скарзі зазначається постанова Верховного Суду, в якій викладено висновок про застосування норми права у подібних правовідносинах, що не був врахований апеляційним судом в оскаржуваному судовому рішенні.

Ухвалою Верховного Суду від 30.04.2020 відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою управління комунальної власності департаменту економічної політики Львівської міської ради на рішення Господарського суду Львівської області від 11.11.2019 і постанову Західного апеляційного господарського суду від 17.03.2020 у справі № 914/1196/19, призначено розгляд цієї справи у судовому засіданні 02.06.2020.

Зазначену ухвалу аргументовано тим, що скаржник обґрунтував наявність підстави касаційного оскарження, передбаченої у пункті 1 частини 2 статті 287 ГПК України (у редакції, чинній з 08.02.2020), і таке обґрунтування полягає у неправильному застосуванні судами норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, у цьому випадку в оскаржуваному судовому рішенні суд апеляційної інстанції застосував норму права щодо способу захисту цивільного права, не врахувавши висновків Великої Палати Верховного Суду у подібних правовідносинах, викладених у постановах від 21.08.2018 у справі № 910/14144/17 та від 15.05.2019 у справі № 757/12726/18-ц, а також норми Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)", не врахувавши висновок Верховного Суду у подібних правовідносинах, викладений у постанові від 02.04.2019 у справі № 910/11054/18.

Разом із тим, дослідивши доводи, викладені у касаційній скарзі, та матеріали справи, Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для закриття касаційного провадження у справі № 914/1196/19 з огляду на таке.

Згідно з пунктом 5 частини 1 статті 296 ГПК України (у редакції, чинній з 08.02.2020) суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини 2 статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

Зазначена норма процесуального права спрямована на формування усталеної судової практики вирішення господарських спорів, що виникають із подібних правовідносин, а її застосування судом касаційної інстанції свідчитиме про дотримання принципу правової визначеності.

Подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність суб`єктного складу учасників відносин, об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності у різних рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи (аналогічну правову позицію викладено у постанові Верховного Суду України від 06.09.2017 у справі № 910/3040/16).

При цьому як судові рішення у справах зі спорів, що виникли із подібних правовідносин, належить розуміти рішення у тих справах, де однаковими є предмет і підстави позову, зміст позовних вимог, встановлені фактичні обставини, а також матеріально-правове регулювання спірних відносин.

Колегія суддів відхиляє доводи скаржника про те, що апеляційний господарський суд ухвалив оскаржувану постанову без урахування висновку щодо застосування норм права (щодо способу захисту цивільного права) у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду від 21.08.2018 у справі № 910/14144/17 та від 15.05.2019 у справі № 757/12726/18-ц, оскільки підстави позовів у зазначених справах та у справі № 914/1196/19, а також правовідносини, які склалися між сторонами, є різними.

Зокрема, у справі № 910/14144/17 позовні вимоги стосуються визнання відсутності у банку права вимагати від товариства-1 сплати суми боргу за кредитними договорами та визнання права товариства-2 вимагати від товариства-1 сплати суми боргу за кредитними договорами, сплаченої товариством-2 на користь банку за договором поруки замість товариства-1.

У справі № 757/12726/18-ц позивач просив припинити дискримінацію осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, визнавши їх право на умовно-дострокове звільнення.

Зазначені постанови свідчать, що предмет і підстави позовів, зміст позовних вимог, установлені фактичні обставини, а також матеріально-правове регулювання спірних відносин у справах № 910/14144/17 та № 757/12726/18-ц є відмінними від предмета, підстав позову, змісту позовних вимог та обставин у справі № 914/1196/19, правовідносини у цих справах є різними, позивачі зверталися до суду за захистом різних прав.

Крім того, у справі № 910/11054/18, на постанову Верховного Суду від 02.04.2019 в якій послався скаржник, предметом позову є зобов`язання укласти договір купівлі-продажу нежитлових приміщень. Хоча у цій справі та у справі № 914/1196/19, яка розглядається, матеріально-правове регулювання правовідносин щодо завершення процедури приватизації до певної міри є подібним, однак установлені фактичні обставини справ, предмет і підстави позовів є різними, а отже правовідносини не є аналогічними та не вказують на подібність правовідносин, а також не можуть підтверджувати необхідність аналогічного застосування правових норм у справі яка розглядається.

Отже, після відкриття касаційного провадження у справі № 914/1196/19 суд касаційної інстанції встановив, що висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах від 21.08.2018 у справі № 910/14144/17 та від 15.05.2019 у справі № 757/12726/18-ц, а також у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 02.04.2019 у справі № 910/11054/18, на які послався скаржник, обґунтовуючи вимоги, заявлені у касаційній скарзі, стосуються правовідносин, які не є подібними правовідносинам у справі № 914/1196/19.

Зважаючи на те, що наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена у пункті 1 частини 2 статті 287 ГПК України (у редакції, чинній з 08.02.2020), не отримала підтвердження після відкриття касаційного провадження, а будь-яких інших підстав касаційного оскарження, передбачених згідно з частиною 2 статті 287 ГПК України, позивач не зазначив та не обґрунтував у поданій касаційній скарзі, колегія суддів відповідно до пункту 5 частини 1 статті 296 цього Кодексу дійшла висновку про необхідність закриття касаційного провадження за касаційною скаргою управління комунальної власності департаменту економічної політики Львівської міської ради на рішення Господарського суду Львівської області від 11.11.2019 і постанову Західного апеляційного господарського суду від 17.03.2020 у справі № 914/1196/19.

В Україні визнається і діє принцип верховенства права, одним з елементів якого є принцип правової визначеності.

Ключовим елементом принципу правової визначеності є однозначність та передбачуваність правозастосування, а отже, системність і послідовність у діяльності відповідних органів, насамперед судів. Суб`єкти (учасники спору) завжди повинні мати можливість орієнтувати свою поведінку таким чином, щоб вона відповідала вимогам норми на момент вчинення дії.

У справі Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) "Sunday Times v. United Kingdom" ЄСПЛ наголосив, що вжитий у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) термін "передбачено законом" має на увазі дотримання такого принципу права як принцип визначеності. ЄСПЛ стверджує, що термін "передбачено законом" охоплює не лише писане право, як-то норми писаних законів, а й неписане, тобто усталені у суспільстві правила та моральні засади суспільства.

До цих правил, які визначають сталість правозастосування, належить і судова практика.

Конвенція вимагає, щоб усе право, чи то писане, чи неписане, було достатньо чітким, щоб дозволити громадянинові, якщо виникне потреба, з належною повнотою передбачати певною мірою за певних обставин наслідки, які може спричинити певна дія.

Вислови "законний" і "згідно з процедурою, встановленою законом" мають на увазі не лише повне дотримання основних процесуальних норм внутрішньодержавного права, але й те, що будь-яке рішення суду відповідає меті і не є свавільним (рішення ЄСПЛ у справі "Steel and others v. The United Kingdom").

Отже, правові норми і судова практика мають бути застосовані таким чином, яким вони є найбільш очевидними та передбачуваними для учасників цивільного обороту в Україні.

При цьому право на доступ до суду не є абсолютним та може підлягати обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг, оскільки право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання державою. Отже, кожна держава встановлює правила судової процедури, зокрема й процесуальні заборони та обмеження, зміст яких - не допустити безладного перебігу судового процесу (рішення ЄСПЛ від 20.05.2010 у справі "Пелевін проти України").

Конвенція має на меті гарантувати не теоретичні або примарні права, а права, які є практичними та ефективними. Це особливо стосується права на доступ до суду, зважаючи на помітне місце, відведене у демократичному суспільстві праву на справедливий суд (рішення ЄСПЛ від 09.10.1979 у справах "Ейрі проти Ірландії", п. 24, серія, № 32; "Гарсія Манібардо проти Іспанії", заява № 38695/97, п. 43, ECHR 2000-II).

У рішенні ЄСПЛ від 15.02.2000 у справі "Гарсія Манібардо проти Іспанії" зазначалося, що спосіб, у який положення статті 6 Конвенції застосовуються до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також необхідно брати до уваги норми внутрішнього законодавства і роль касаційних судів у них (рішення від 02.03.1987 у справі "Monnel and Morris v. the United Kingdom", серія A, № 115, с. 22, п. 56, а також рішення від 29.10.1996 у справі "Helmers v. Sweden", серія A, № 212-A, с. 15, п. 31).

Отже, право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем порядку доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це зумовлено виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким має на меті забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду". При цьому процесуальні обмеження зазвичай запроваджуються для забезпечення ефективності судочинства, а право на доступ до правосуддя, як відомо, не є абсолютним правом, і певні обмеження встановлюються законом з урахуванням потреб держави, суспільства чи окремих осіб (наведену правову позицію викладено в ухвалі об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 910/4647/18).

Керуючись статтями 234, 235, 296 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

УХВАЛИВ:

Касаційне провадження за касаційною скаргою управління комунальної власності департаменту економічної політики Львівської міської ради на рішення Господарського суду Львівської області від 11.11.2019 і постанову Західного апеляційного господарського суду від 17.03.2020 у справі № 914/1196/19 закрити.

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.

Головуючий Н. О. Волковицька

Судді С. К. Могил

О. В. Случ