Рішення

від 09.06.2020 по справі 640/19313/19

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

09 червня 2020 року м. Київ № 640/19313/19

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючої судді Кузьменко А.І., розглянувши в порядку спрощеного провадження адміністративну справу

за позовом ОСОБА_1

до Управління праці та соціального захисту населення Святошинської районної в місті Києві державної адміністрації

про визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити дії

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Управління праці та соціального захисту населення Святошинської районної в місті Києві державної адміністрації (далі - відповідач), в якому просить суд: визнати протиправними дії Управління праці та соціального захисту населення Святошинської районної в місті Києві державної адміністрації щодо відмови позивачу у встановленні статусу особи з інвалідністю внаслідок війни та видачі відповідного посвідчення; зобов`язати Управління праці та соціального захисту населення Святошинської районної в місті Києві державної адміністрації встановити позивачу статус особи з інвалідністю внаслідок війни та видати позивачу посвідчення "Особи з інвалідністю внаслідок війни".

В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на те, що він є учасником ліквідації аварії на ЧАЕС, має відповідне посвідчення категорія І, є інвалідом ІІ групи безстроково.

В лютому 2019 року він звернувся до відповідача із заявою про встановлення статусу інваліда війни та видачі відповідного посвідчення. Проте, листом Управління праці та соціального захисту населення Святошинської районної в місті Києві державної адміністрації відмовлено у наданні такого статусу.

З вказаною відмовою позивач не погоджується, оскільки вважає, що він приймав участь у формуваннях Цивільної оборони, в тому числі невоєнізованих, так як станом на 26 квітня 1986 року працював черговим дозиметристом відділу охорони праці і техніки безпеки Чорнобильської атомної електростанції імені В.І. Леніна, виконував роботи по ліквідації аварії на ЧАЕС та її наслідків саме у складі Цивільної оборони, що підтверджено наказом від 19 квітня 1985 року №2с.

Ухвалою Окружного адміністративного суд міста Києва від 17 жовтня 2019 року відкрито провадження у справі та вирішено здійснити її розгляд за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

Заперечуючи проти задоволення позовних вимог представник відповідача вказує, що позивачем не надано докази його участі у заходах Цивільної оборони під час ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС. З огляду на викладене, відповідач вважає відсутніми підстави для встановлення позивачу статусу та видачі посвідчення інваліда війни.

Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва встановив наступне.

ОСОБА_1 є учасником ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС (посвідчення 1-ї категорії, серія НОМЕР_1 , видане 16 грудня 2010 року, вкладка № НОМЕР_2 від 16 грудня 2010 року) та інвалідом ІІ групи (довідка до акту огляду МСЕК №013218).

25 лютого 2019 року позивач звернувся до Управління праці та соціального захисту населення Святошинської районної в місті Києві державної адміністрації із заявою про встановлення статусу інваліда війни та видачу посвідчення інваліда війни.

Листом від 28 лютого 2019 року №3160/35-02/22 Управління праці та соціального захисту населення Святошинської районної в місті Києві державної адміністрації повідомило позивача, що за результатами розгляду поданих останнім документів відсутні підстави для встановлення йому статусу інваліда війни та видачі відповідного посвідчення відповідно до Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", мотивуючи таку відмову відсутністю належних документів, які б засвідчували особисту участь позивача у складі формувань Цивільної оборони.

Вважаючи таке рішення відповідача протиправним, позивач звернувся до адміністративного суду з відповідною позовною заявою, при вирішенні якої суд виходить з наступного.

Так, у відповідності до статті 10 Закону України від 28 лютого 1991 року №796-ХІІ учасниками ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС вважаються громадяни, які безпосередньо брали участь у будь-яких роботах, пов`язаних з усуненням самої аварії, її наслідків у зоні відчуження у 1986-1987 роках незалежно від кількості робочих днів, а у 1988-1990 роках - не менше 30 календарних днів, у тому числі проведенні евакуації людей і майна з цієї зони, а також тимчасово направлені або відряджені у зазначені строки для виконання робіт у зоні відчуження, включаючи військовослужбовців, працівники державних, громадських, інших підприємств, установ і організацій незалежно від їх відомчої підпорядкованості, а також ті, хто працював не менше 14 календарних днів у 1986 році на діючих пунктах санітарної обробки населення і дезактивації техніки або їх будівництві.

Відповідно до пункту 9 частини 2 статті 7 Закону України від 22 жовтня 1993 року № 3551-XII до інвалідів війни належать особи, залучені до складу формувань Цивільної оборони, які стали інвалідами внаслідок захворювань, пов`язаних з ліквідацією наслідків Чорнобильської катастрофи.

Положенням про Цивільну оборону СРСР, затвердженим постановою КПРС і Ради Міністрів СРСР від 18 березня 1976 року № 1111, та Положенням про невоєнізовані формування Цивільної оборони СРСР, затвердженим наказом начальника ІДО СРСР від 06 червня 1975 року № 90, формування Цивільної оборони, в тому числі невоєнізовані, створювались для виконання заходів по ліквідації аварій, катастроф, стихійних лих, великих пожеж та їх наслідків, а також при ліквідації аварій, катастроф, стихійних сил, великих пожеж, та їх наслідків, а також при застосуванні засобів масового ураження (у воєнний час), захисту і організації життєзабезпечення населення. Завдання щодо виконання завдань виробничого характеру на них не покладалися та не покладаються.

У відповідності до чинних на момент аварії на Чорнобильській АЕС нормативно-правових актів з питань Цивільної оборони, в першу чергу, Положення про Цивільну оборону СРСР, затвердженого постановою ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР № 1111 від 18 березня 1976 року, наказу заступника Міністра оборони СРСР - начальника ЦО СРСР № 90 від 06 червня 1975 року (Положення про невоєнізовані формування ЦО і норми оснащення (табелювання) їх матеріально-технічними засобами) та № 92 від 29 червня 1976 року (Пастанова про організацію та ведення Цивільної оборони в районі (сільському на сільськогосподарському об`єкті народного господарства), Розпорядження ЦО СРСР від 26 квітня 1986 року, начальника ЦО УРСР від 28 квітня 1986 року, начальника Цивільної оборони Київської області - голови Київської обласної Ради народних депутатів трудящих за 1986 рік (від 29 квітня 1986 року № 01, від 30 квітня 1986 року № 2, від 04 травня 1986 року № 16, від 19 травня 1986 року № 52 та інші), Цивільна оборона організовувалась за територіально-виробничим принципом в усіх населених пунктах та на всіх об`єктах народного господарства, а до складу її невоєнізованих формувань зараховувались в обов`язковому порядку громадяни СРСР, в тому числі - чоловіки у віці від 16 до 60 років, за винятком інвалідів та осіб, що мали мобілізаційні приписи та жінки від 16 до 55 років за винятком вагітних жінок та жінок, які мають малолітніх дітей.

Так, на підтвердження участі у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС у складі невоєнізованого формування Цивільної оборони позивачем надано, зокрема, довідку Державного спеціалізованого підприємства Чорнобильська АЕС №18/3-3535, витяг з трудової книжки, табель обліку робочого часу Чорнобильська АЕС за квітень 1986 року, наказ Чорнобильська АЕС від 19 квітня 1985 року №2с, лист Всесоюзного промислового об`єднання з атомної енергетики Союзатоменерго від 06 грудня 1982 року №672 с.

З системного аналізу наведених вище документів вбачається, що позивач у період з 02 лютого 1981 року по 01 червня 1989 року працював черговим дозиметристом на Чорнобильській АЕС та 26-27 квітня 1986 року здійснював заходи по ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС. При цьому відповідно до наказу Чорнобильська АЕС від 19 квітня 1985 року №2с створено пункт управління цивільної оборони Чорнобильської АЕС та створено формування Цивільної оборони на Чорнобильській АЕС.

При цьому, листом Всесоюзного промислового об`єднання з атомної енергетики Союзатоменерго від 06 грудня 1982 року №672с визначено, що переведення роботи персоналу в структуру Цивільної оборони є обов`язковим при виникненні гіпотетичної аварії на атомній станції або введення періоду Загальна готовність ЦО .

З огляду на те, що позивач, є ліквідатором наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, та станом на 26 квітня 1986 року працював черговим дозиметристом на Чорнобильській АЕС, отже з урахуванням наказу Чорнобильська АЕС від 19 квітня 1985 року №2с, листа Всесоюзного промислового об`єднання з атомної енергетики Союзатоменерго від 06 грудня 1982 року №672 с позивач був переведеним в структуру Цивільної оборони.

З огляду на викладене, доводи відповідача про те, що позивач не був залучений до складу формувань Цивільної оборони є безпідставним, що вказує на протиправність рішення Управління праці та соціального захисту населення Святошинської районної в місті Києві державної адміністрації, оформленого листом від 28 лютого 2019 року №3160/35-02/22 щодо відмови позивачу у встановленні статусу особи з інвалідністю внаслідок війни.

Суд зауважує, що позивачем заявлено позовну вимогу про визнання протиправними дій відповідача щодо відмови позивачу у встановленні статусу особи з інвалідністю внаслідок війни, проте наслідком таких дій є прийняття рішення, оформленого листом від 28 лютого 2019 року №3160/35-02/22, а відтак суд вбачає наявними підстави саме для визнання протиправним та скасування такого рішення.

Щодо позову в частині зобов`язання Управління праці та соціального захисту населення Святошинської районної в місті Києві державної адміністрації встановити позивачу статус особи з інвалідністю внаслідок війни та видати позивачу посвідчення "Особи з інвалідністю внаслідок війни", суд зазначає таке.

Відповідно до пункту 4 частини 2 статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України, у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії.

Згідно частини 4 статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов`язати відповідача - суб`єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.

У випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов`язує суб`єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.

Тобто, законодавець передбачив обов`язок суду змусити суб`єкта владних повноважень до правомірної поведінки, а не вирішувати питання, які належать до функцій і виключної компетенції останнього (дискреційні повноваження), тому втручання в таку діяльність є формою втручання в дискреційні повноваження наведеного органу та виходить за межі завдань адміністративного судочинства.

Як слідує зі змісту Рекомендації № R (80) 2 Комітету Міністрів державам-членам стосовно реалізації адміністративними органами влади дискреційних повноважень від 11 березня 1980 року під дискреційним повноваженням слід розуміти повноваження, яке адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Адміністративний суд під час розгляду та вирішення публічно-правових спорів перевіряє, чи рішення суб`єкта владних повноважень прийняте у межах законної дискреції. При цьому, відповідно до правил правозастосування практики Європейського суду з прав людини, суд не може своїм рішенням підмінити рішення суб`єкта владних повноважень.

Тобто, дискреційними є повноваження суб`єкта владних повноважень обирати у конкретній ситуації між альтернативами, кожна з яких є правомірною. Прикладом таких повноважень є повноваження, які закріплені у законодавстві із застосуванням слова може .

Натомість, у даному випадку суд не вважає повноваження відповідача дискреційними, оскільки відповідач не наділений повноваженнями за конкретних фактичних обставин діяти не за законом, а на власний розсуд.

Згідно судової практики Європейського суду з прав людини (рішення у справі Олссон проти Швеції від 24 березня 1988 року) запорукою вірного застосування дискреційних повноважень є високий рівень правової культури державних службовців, водночас, суди повинні відновлювати порушене право шляхом зобов`язання суб`єкта владних повноважень, у тому числі колегіальний орган, прийняти конкретне рішення про надання можливості, якщо відмова визнана неправомірною, а інших підстав для відмови не вбачається.

Також суд враховує правову позицію, висловлену в рішенні Європейського Суду з прав людини від 20 жовтня 2011 року у справі Рисовський проти України , в якому суд зазначив, що принцип належного урядування , зокрема передбачає, що державні органи повинні діяти в належний і якомога послідовніший спосіб. При цьому, на них покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у правовідносинах. Державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість уникати виконання своїх обов`язків.

Суд зазначає, що відповідно до статті 17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини практика ЄСПЛ підлягає застосуванню судами як джерело права.

Верховний Суд України у своїй постанові від 16 вересня 2015 року по справі №21-1465а15 зазначив, що у випадку задоволення позову, рішення суду має бути таким, яке б гарантувало дотримання і захист прав, свобод, інтересів позивача від порушень з боку відповідача, забезпечувало його виконання та унеможливлювало необхідність наступних звернень до суду. Спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії, чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникла б необхідність повторного звернення до суду.

Конституційний Суд України в своєму рішенні від 30 січня 2003 року №3-рп/2003 зазначив, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах. Загальною декларацією прав людини 1948 року передбачено, що кожна людина має право на ефективне поновлення в правах компетентними національними судами у випадках порушення її основних прав, наданих їй конституцією або законом (стаття 8). Право на ефективний засіб захисту закріплено також у Міжнародному пакті про громадянські та політичні права (стаття 2) і в Конвенції про захист прав людини та основних свобод (стаття 13).

Оскільки суд прийшов до висновку про протиправність рішення Управління праці та соціального захисту населення Святошинської районної в місті Києві державної адміністрації, оформленого листом від 28 лютого 2019 року №3160/35-02/22, щодо відмови позивачу у встановленні статусу особи з інвалідністю внаслідок війни, інших підстав для відмови у встановленні позивачу статусу інваліда війни судом під час розгляду справи не встановлено, наявні обґрунтовані підстави для задоволення позовних вимог в цій частині, що, водночас, з урахуванням наведеного вище, не є втручанням в дискреційні повноваження відповідача, а є способом відновлення порушеного права позивача та є дотриманням судом гарантій на те, що спір між сторонами буде остаточно вирішений.

Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Згідно з частиною 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Відповідно до статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Частиною 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

На думку Окружного адміністративного суду міста Києва, позивачем надано суду достатні документальні докази, якими підтверджується обґрунтованість позовних вимог та, як наслідок, протиправність оскаржуваного рішення суб`єкта владних повноважень, в той час, як відповідачем не доведено правомірність та обґрунтованість винесеного рішення з урахуванням вимог, встановлених частиною 2 статті 19 Конституції України та частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, а тому, виходячи з меж заявлених позовних вимог та системного аналізу положень законодавства України, суд приходить до висновку про наявність правових підстав для часткового задоволення позову.

Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат, відповідно до положень статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, суд приходить до висновку про відсутність правових підстав для їх розподілу, оскільки позивач звільнений від сплати судового збору.

Враховуючи викладене, керуючись статтями 72-77, 139, 143, 241-246, 255, 257-263 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

В И Р І Ш И В:

1.Адміністративний позов ОСОБА_1 задовольнити частково.

2.Визнати протиправним та скасувати рішення Управління праці та соціального захисту населення Святошинської районної в місті Києві державної адміністрації, оформлене листом від 28 лютого 2019 року №3160/35-02/22, щодо відмови ОСОБА_1 у встановленні статусу особи з інвалідністю внаслідок війни.

3.Зобов`язати Управління праці та соціального захисту населення Святошинської районної в місті Києві державної адміністрації встановити ОСОБА_1 статус інваліда війни та видати посвідчення "Особи з інвалідністю внаслідок війни".

4.В задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Рішення набирає законної сили відповідно до статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 293, 295-297, пункту 3 розділу VI "Прикінцеві положення" Кодексу адміністративного судочинства України.

Відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Суддя А.І. Кузьменко