Постанова

від 09.06.2020 по справі 319/29/19

ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Дата документу 09.06.2020 Справа № 319/29/19

ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Єдиний унікальний №319/29/19 Головуючий у 1 інстанції: Мальований В.О.

Провадження № 22-ц/807/1218/20 Суддя-доповідач: Дашковська А.В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09 червня 2020 року м. Запоріжжя

Запорізький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого: Дашковської А.В.,

суддів: Кримської О.М.,

Кочеткової І.В.,

секретар: Семенчук О.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу з апеляційною скаргою ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_2 на рішення Куйбишевського районного суду Запорізької області від 09 січня 2020 року у справі за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_3 до Куйбишевської районної державної лікарні ветеринарної медицини про визнання права власності на квартиру за набувальною давністю,

ВСТАНОВИВ:

В січні 2019 року ОСОБА_1 , ОСОБА_3 звернулись до суду з позовом до Куйбишевської районної державної лікарні ветеринарної медицини про визнання права на безоплатне отримання квартири у власність в порядку приватизації житлового фонду.

В вересні 2019 року ОСОБА_1 , ОСОБА_3 звернулись з уточненим позовом до Куйбишевської районної державної лікарні ветеринарної медицини про визнання права власності на квартиру за набувальною давністю.

В обґрунтування позовних вимог зазначили, що проживають у квартирі АДРЕСА_1 , ОСОБА_1 з 1969 року, ОСОБА_3 - з 1989 року, заселились в спірну квартиру з дозволу відповідача.

Понад 28 років відкрито, безперервно та добросовісно позивачі володіють спірним майном, утримують квартиру в належному стані, здійснюють її поточний ремонт, сплачують усі належні платежі.

Рішенням №188 виконавчого комітету Куйбишевської селищної ради Куйбишевського району Запорізької області від 11 грудня 2003 року на ім`я відповідача було видано свідоцтво на право власності на спірну квартиру.

Вважали, що набули право власності на квартиру за набувальною давністю до того, як відповідач став власником спірного майна.

14 вересня 2018 року позивачем ОСОБА_1 отримано лист відповідача про необхідність виселення з квартири в строк до 15 жовтня 2018 року. ОСОБА_1 вважав, що порушені його права та права членів його сім`ї на набуття права власності на квартиру за набувальною давністю.

На підставі зазначеного просили визнати за ними за набувальною давністю право власності по 1/2 частки за кожним на квартиру, загальною площею 41,4 кв.м, житловою площею 19,6 кв.м, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 .

Рішенням Куйбишевського районного суду Запорізької області від 09 січня 2020 року позов залишено без задоволення.

Не погоджуючись із зазначеними рішенням суду, ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись проживання у спірній квартирі з 1969 року, проживання ОСОБА_3 в спірній квартирі з народження, набуття права власності на квартиру за набувальною давністю до того, як відповідач став власником спірного майна, помилковість тлумачення судом першої інстанції поняття добросовісності, просив скасувати рішення суду та ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Куйбишевська районна державна лікарня ветеринарної медицини подала відзив на апеляційну скаргу, в якому зазначила, що за набувальною давністю може бути набуто право власності на нерухоме майно, яке не має власника, або власник якого невідомий, або власник відмовився від права власності на належне йому нерухоме майно та майно, що придбане добросовісним набувачем і у витребуванні якого його власнику відмовлено, вказала на відсутність доказів надання ОСОБА_4 квартири для проживання, а також, що факт народження у квартирі не є підставою для набуття права власності.

Заслухавши у засіданні апеляційного суду суддю-доповідача, пояснення учасників апеляційного розгляду, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, позивачем не доведено добросовісності заволодіння спірним майном.

Колегія суддів погоджується з вказаним висновком суду першої інстанції з наступних підстав.

Матеріалами справи підтверджено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_3 з 1999 і 2005 року відповідно зареєстровані в будинку по АДРЕСА_1 . Номер квартири, в якій зареєстровані позивачі, в паспортах не зазначено (а.с.5,6).

Відповідно до свідоцтва про право власності серія НОМЕР_1 від 01 листопада 2004 року спірна двокімнатна квартира АДРЕСА_1 , належить на праві власності Куйбишевській районній лікарні ветеринарної медицини. Згідно опису об`єкт складається з: квартира загальною площею 41,4 кв., житловою - 19,6 кв.м., кухня №1 - загальною площею 9,0 кв.м., житлова №2, загальною площею 9,2 кв.м., житлова №3 загальною площею 10,4 кв.м., коридор №6 загальною площею 2,5 кв.м, коридор №5 загальною площею 4,4 кв.м., коридор №4, загальною площею 5,9 кв.м., сарай літ.Б - 1/2 частина, сарай літ.В - 1/2 частина, погріб. (а.с.21).

20 листопада 2018 року ОСОБА_1 звернувся до Куйбишевської районної державної лікарні ветеринарної медицини із заявою про оформлення передачі в приватну власність вказаної квартири (а.с.24).

Листом Куйбишевської районної державної лікарні ветеринарної медицини №397 від 29 листопада 2018 року ОСОБА_1 повідомлено про відсутність можливості розглянути заяву у зв`язку з тим, що до заяви не додано копії документів, зазначених в опису під №5 (копія технічного паспорту та ордер на жиле приміщення) (а.с.27-28).

Відповідно до статті 328 Цивільного кодексу України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Згідно з положеннями частин першої та четвертої статті 344 Цивільного кодексу України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п`яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом. Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду.

Правовий інститут набувальної давності опосередковує один із первинних способів виникнення права власності, тобто це такий спосіб, відповідно до якого право власності на річ виникає вперше або незалежно від права попереднього власника на цю річ, воно ґрунтується не на попередній власності та відносинах правонаступництва, а на сукупності обставин, зазначених у частині першій статті 344 Цивільного кодексу України, а саме: наявність суб`єкта, здатного набути у власність певний об`єкт; законність об`єкта володіння; добросовісність заволодіння чужим майном; відкритість володіння; безперервність володіння; сплив установлених строків володіння; відсутність норми закону про обмеження або заборону набуття права власності за набувальною давністю. Для окремих видів майна право власності за набувальною давністю виникає виключно на підставі рішення суду (юридична легітимація).

Так, набути право власності на майно за набувальною давністю може будь-який учасник цивільних правовідносин, якими за змістом статті 2 Цивільного кодексу України є фізичні особи та юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб`єкти публічного права.

Проте не будь-який об`єкт може бути предметом такого набуття права власності. Право власності за набувальною давністю можна набути виключно на майно, не вилучене із цивільного обороту, тобто об`єкт володіння має бути законним.

Аналізуючи поняття добросовісності заволодіння майном як підстави для набуття права власності за набувальною давністю відповідно до статті 344 Цивільного кодексу України, слід виходити з того, що добросовісність як одна із загальних засад цивільного судочинства означає фактичну чесність суб`єктів у їх поведінці, прагнення сумлінно захистити свої цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов`язків. При вирішенні спорів має значення факт добросовісності заявника саме на момент отримання ним майна (заволодіння майном), тобто на той початковий момент, який включається в повний давнісний строк володіння майном, визначений законом. Володілець майна в момент його заволодіння не знає (і не повинен знати) про неправомірність заволодіння майном. Крім того, позивач як володілець майна повинен бути впевнений у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього.

Звідси, йдеться про добросовісне, але неправомірне, в тому числі безтитульне, заволодіння майном особою, яка в подальшому претендуватиме на набуття цього майна у власність за набувальною давністю. Підставою добросовісного заволодіння майном не може бути, зокрема, будь-який договір, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність. Володіння майном за договором, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність, виключає можливість набуття майна у власність за набувальною давністю, адже у цьому разі володілець володіє майном не як власник.

Якщо володілець знає або повинен знати про неправомірність заволодіння чужим майном (у тому числі і про підстави для визнання договору про його відчуження недійсним), то, незважаючи на будь-який строк безперервного володіння чужим майном, він не може його задавнити, оскільки відсутня безумовна умова набуття права власності - добросовісність заволодіння майном.

Відповідна особа має добросовісно заволодіти саме чужим майном, тобто об`єкт давнісного володіння повинен мати власника або бути річчю безхазяйною (яка не має власника або власник якої невідомий). Нерухоме майно може стати предметом набуття за набувальною давністю якщо воно має такий правовий режим, тобто є об`єктом нерухомості, який прийнято в експлуатацію.

Відкритість володіння майном означає, що володілець володіє річчю відкрито, без таємниць, не вчиняє дій, спрямованих на приховування від третіх осіб самого факту давнісного володіння. При цьому володілець не зобов`язаний спеціально повідомляти інших осіб про своє володіння. Володілець має поводитися з відповідним майном так само, як поводився б з ним власник.

Давнісне володіння є безперервним, якщо воно не втрачалося володільцем протягом усього строку, визначеного законом для набуття права власності на майно за набувальною давністю. При цьому втрата не зі своєї волі майна його володільцем не перериває набувальної давності в разі повернення майна протягом одного року або пред`явлення протягом цього строку позову про його витребування (абзац 2 частини третьої статті 344 Цивільного кодексу України); не переривається набувальна давність, якщо особа, яка заявляє про давність володіння, є правонаступником іншого володільця, адже в такому випадку ця особа може приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем (правонаступником) вона є (частина друга статті 344 Цивільного кодексу України). Також не перериває набувальної давності здійснення володільцем фактичного розпорядження майном у вигляді передання його в тимчасове користування іншій особі.

Давнісне володіння має бути безперервним протягом певного строку, тобто бути тривалим. Тривалість володіння передбачає, що має спливти визначений у Цивільному кодексі України строк, що різниться залежно від речі (нерухомої чи рухомої), яка перебуває у володінні певної особи. Для нерухомого майна такий строк складає десять років.

Також для набуття права власності на майно за набувальною давністю закон не повинен обмежувати чи забороняти таке набуття. При цьому право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається виключно за рішенням суду.

Отже, набуття відповідною особою права власності за набувальною давністю можливе лише за наявності всіх указаних умов у сукупності.

У постанові від 01 серпня 2018 року у справі № 201/12550/16-ц (провадження № 61-19156св18) Верховний Суд зазначив, що при вирішенні спорів, пов`язаних із набуттям права власності за набувальною давністю, необхідним є встановлення, зокрема, добросовісності та безтитульності володіння. За висновком Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду наявність у володільця певного юридичного титулу унеможливлює застосування набувальної давності. При цьому безтитульність визначена як фактичне володіння, яке не спирається на будь-яку правову підставу володіння чужим майном. Отже, безтитульним є володіння чужим майном без будь-якої правової підстави. Натомість володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності.

За змістом частини першої статті 344 Цивільного кодексу України добросовісність особи має існувати саме на момент заволодіння нею чужим майном, що є однією з умов набуття права власності на таке майно за набувальною давністю. Після заволодіння чужим майном на певних правових підставах, які в подальшому відпали, подальше володіння особою таким майном має бути безтитульним, тобто таким фактичним володінням, яке не спирається на будь-яку правову підставу володіння чужим майном. Адже володіння майном на підставі певного юридичного титулу виключає застосування набувальної давності, оскільки у цьому разі володілець володіє майном не як власник.

Відсутність добросовісності в позивача під час заволодіння ним спірним майном звільняє від потреби аналізувати інші умови набуття права власності за набувальною давністю, передбачені статтею 344 Цивільного кодексу України.

Аналогічний правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 травня 2019 року у справі № 910/17274/17 провадження № 12-291гс18.

Належно встановивши обставини справи, взявши до уваги та надавши правову оцінку всім зібраним у справі доказам на предмет їх належності, допустимості та достатності за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що позивачі не надали належних, допустимих, достовірних та достатніх доказів на підтвердження наявності правових підстав щодо володіння спірним нерухомим майном, а відповідно й наявності у них добросовісності такого володіння.

Саме по собі проживання позивачів у спірній квартирі та її утримання не є безумовною підставою для задоволення позовних вимог з підстав, передбачених статтею 344 ЦК України.

За приписами до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч.ч. 1, 5, 6 ст. 81 ЦПК України).

Факт відмови відповідача від права власності на належне йому нерухоме майно - спірну квартиру не встановлено.

Посилання ОСОБА_1 в апеляційній скарзі на необізнаність з особою власника спірної квартири спростовується змістом апеляційної скарги, в якій позивач зазначив, що з 1969 року власником спірної квартири була держава СРСР, з 1991 року - держава Україна, з 2004 року - Куйбишевська районна державна лікарня ветеринарної медицини, сплата комунальних послуг позивачами здійснювалась за рахунками, які надавались саме Куйбишевською районною державною лікарнею ветеринарної медицини.

Доводи апеляційної скарги щодо надання спірної квартири батьку ОСОБА_1 - ОСОБА_3 та набуття ОСОБА_1 права власності на спірну квартиру не підтверджені належними доказами.

Отже, позивачі не можуть вважатися такими, що набули у власність спірне житлове приміщення за набувальною давністю.

Вагомих, достовірних та достатніх доводів, які б містили інформацію щодо предмета доказування і спростовували висновки суду першої інстанції та впливали на законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення, апеляційні скарги не містять.

Наведені в апеляційних скаргах доводи фактично зводяться до переоцінки доказів та незгоди сторін з висновками суду першої інстанції, а тому не дають підстав для висновку про неправильне застосування місцевим судом норм матеріального і процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.

Згідно зі ст. 17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини від 23 лютого 2006 року № 3477-IV суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського Суду як джерело права.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (справа Проніна проти України , № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Колегія суддів вважає, що рішення суду ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права, підстав для його скасування з мотивів, викладених в апеляційній скарзі, не вбачається, тому апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишенню без змін.

Згідно зі ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст. ст. 374, 375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд,

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Куйбишевського районного суду Запорізької області від 09 січня 2020 року у цій справі залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19) процесуальні строки щодо касаційного оскарження продовжуються на строк дії такого карантину.

Повний текст постанови складений 11 червня 2020 року.

Головуючий А.В. Дашковська

Судді: О.М. Кримська

І.В. Кочеткова