Постанова

від 02.06.2020 по справі 609/1363/19

ТЕРНОПІЛЬСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ТЕРНОПІЛЬСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 609/1363/19Головуючий у 1-й інстанції Ковтунович О.В. Провадження № 22-ц/817/489/20 Доповідач - Костів О.З. Категорія -

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

02 червня 2020 року м. Тернопіль

Тернопільський апеляційний суд в складі:

головуючого - Костів О.З.

суддів - Сташків Б. І., Щавурська Н. Б.,

з участю секретаря - Сович Н.А.

представників апелянта - ОСОБА_1 , Братівника І.В. ,

відповідачів - ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,

ОСОБА_5 ,

представника ОСОБА_3 - Бартків-Краєвської І.Б.

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу № 609/1363/19 за апеляційною скаргою Релігійної організації Парафія Покрови Пресвятої Богородиці села Кордишів Шумського районну Тернопільської області Тернопільської єпархії Православної Церкви України на рішення Шумського районного суду Тернопільської області від 11 лютого 2020 року, ухваленого суддею Ковтунович О.В., повний текст якого складено 12 лютого 2020 року, у справі за позовом Релігійної організації Парафія Покрови Пресвятої Богородиці села Кордишів Шумського району Тернопільської області Тернопільської єпархії Православної Церкви України до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням,

В С Т А Н О В И В:

У жовтні 2019 року Релігійна організація Парафія Покрови Пресвятої Богородиці села Кордишів Шумського районну Тернопільської області Тернопільської єпархії Православної Церкви України (далі - позивач) звернулася в суд із позовом до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням.

В обґрунтування заявлених вимог позивач посилався на те, що Релігійна організація Парафія Покрови Пресвятої Богородиці села Кордишів Шумського району Тернопільської області Тернопільської єпархії Православної Церкви України є власником житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами по АДРЕСА_1 . Відповідач ОСОБА_3 проживав та зареєстрований у вказаному житловому будинку з 1997 року, оскільки виконував обов`язки настоятеля храму. Разом з відповідачем проживали члени його сім`ї - ОСОБА_4 та ОСОБА_5 . З квітня 2019 року відповідачі самостійно виїхали із найманого житлового будинку та передали ключі релігійній громаді, оскільки ОСОБА_3 був звільнений з посади настоятеля, керівника та бухгалтера релігійної організації Парафія Покрови Божої Матері Шумського району Тернопільської області Тернопільської єпархії Православної Церкви України . До відповідачів надсилався лист - прохання про те, щоб вони добровільно провели зняття із реєстрації із вищевказаного житлового будинку, який залишився без відповіді та задоволення, чим порушені права позивача, як власника майна. Вважає, що позивач, як власник нерухомого майна, не може вільно розпоряджатися та користуватися своїм приватним майном через реєстрацію у даному житловому приміщенні сторонніх людей, які не мають жодного відношення до Релігійної організації Парафії Покрови Пресвятої Богородиці села Кордишів Шумського району Тернопільської області Тернопільської єпархії Православної Церкви України.

Враховуючи наведене, позивач просив визнати відповідачів такими, що втратили право на користування вказаним житловим будинком.

Рішенням Шумського районного суду Тернопільської області від 11 лютого 2020 року у задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись із вказаним судовим рішенням, представник Релігійної організації Парафія Покрови Пресвятої Богородиці села Кордишів Шумського районну Тернопільської області Тернопільської єпархії Православної Церкви України - адвокат Братівник І.В. подав на нього апеляційну скаргу, посилаючись на його незаконність та необґрунтованість, порушення судом норм матеріального та процесуального права. Вказує, що судом неповно встановлено фактичні обставини справи та дано невірну оцінку доказам.

Апеляційна скарга мотивована тим, що на початку квітня 2019 року відповідачі самостійно звільнили займане приміщення, повернули ключі від житлового будинку і переїхали до іншого житла, що підтверджено відповідачами, а також показаннями свідків.

Представник апелянта звертає увагу на те, що в матеріалах справи відсутні докази того, що вищевказаний житловий будинок є службовим житловим приміщенням, оскільки відсутні рішення державних органів на підтвердження останнього.

Крім того, право користування житловим будинком відповідачів припинилося з моменту реєстрації права власності на нього (21 серпня 2019 року) за релігійною організацією Парафія Пресвятої Покрови Пресвятої Богородиці села Кордишів Шумського району Тернопільської області Тернопільської єпархії Православної Церкви України.

Враховуючи наведене, просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення, яким позов задоволити.

21 квітня 2020 року представник відповідача ОСОБА_3 - адвокат Бартків-Краєвська І.Б. подала відзив на апеляційну скаргу, в якому просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду без змін.

Відзив мотивований тим, що спірне будинковолодіння використовувалось як службове приміщення, без оформлення відповідних договорів, а тому ОСОБА_3 , який пропрацював понад 10 років, не може бути виселено із службового приміщення. Вказує, що позивачем не доведено факт того, що сім`я відповідача добровільно покинула спірне будинковолодіння.

В судовому засіданні представники апелянта - ОСОБА_1 та адвокат Братівник І.В. апеляційну скаргу підтримали, зіславшись на мотиви, викладені в ній.

Відповідачі та представник ОСОБА_3 - адвокат Бартків-Краєвська І.Б. проти апеляційної скарги заперечили та просили рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Заслухавши доповідача, перевіривши матеріали справи, доводи, зазначені в апеляційній скарзі, заслухавши пояснення представника апелянта, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга до задоволення не підлягає виходячи з наступного.

За загальним правилом статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес у один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або й іншим способом, що встановлений договором або законом.

Судом встановлено наступні обставини.

Указом Архієпископа УПЦ Тернопільського і ОСОБА_10 № 396 від 01 грудня 1996 року відповідач ОСОБА_3 був призначений на посаду настоятеля у церквах - Свято-Покровській церкві села Кордишів та Свято-Михайлівській церкві парафії села Мирове Шумського благочиння (а.с.69).

В ході судового розгляду судом встановлено та сторонами визнано, що в 1997 році відповідачу та його родині для проживання було надано житловий будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_1 .

Згідно довідки від 18 березня 2019 року КП Шумське БТІ , що за адресою АДРЕСА_1 , видавалося свідоцтво про право власності на житловий будинок з господарськими будівлями на підставі розпорядження Шумської райдержадміністрації №435 від 28 листопада 2001року. Власник - церковна громада с.Кордишів УПЦ (а.с.68).

Згідно розпорядження голови Тернопільської обласної державної адміністрації від 16 квітня 2019 року №205-од було створено Релігійну організацію Парафія Покрови Пресвятої Богородиці села Кордишів Шумського району Тернопільської області Тернопільської єпархії Православної Церкви України (а.с.24).

Згідно Витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності, індексний номер 178669842 від 27 серпня 2019 року, Релігійна організація Парафія Покрови Пресвятої Богородиці села Кордишів Шумського району Тернопільської області Тернопільської єпархії Православної Церкви України є власником житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами за адресою: АДРЕСА_1 . Дата державної реєстрації 21 серпня 2019 року (а.с.5).

Указом № 1 від 20 березня 2019 року відповідач ОСОБА_3 звільнений з посади настоятеля, керівника та бухгалтера релігійної організації Парафія Покрови Божої Матері Шумського району Тернопільської області Тернопільської єпархії Православної Церкви України (а.с.8).

Згідно довідки №404 від 10 жовтня 2019року, виданої Шумською міською радою на підставі погосподарської книги №1 особовий рахунок № НОМЕР_1 , за адресою АДРЕСА_1 , зареєстровані такі особи: ОСОБА_1 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_11 , ОСОБА_13 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 (а.с.11)

З довідки №738 від 03 жовтня 2018 року про реєстрацію місця проживання особи вбачається, що відповідач ОСОБА_5 зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 (а.с.75).

Із акту обстеження проживання сім`ї ОСОБА_3 від 18 жовтня 2019 року вбачається, що в приватній власності (житловий будинок в АДРЕСА_1 ) релігійної організації Парафія Покрови Пресвятої Богородиці с.Кордишів зареєстрована сім`я ОСОБА_3 - 1971 р.н, його дружина ОСОБА_4 - 1974 р.н., дочка - ОСОБА_14 - 2001р.н. Сім`я не проживає в даному будинку з квітня 2019 року. Також в даному будинку проживає сім`я священика ОСОБА_1 - 1984 р.н., його дружина ОСОБА_11 - 1980 р.н., син - ОСОБА_12 - 2005 р.н., син - ОСОБА_11 - 2006 р.н., дочка - ОСОБА_13 - 2013 р.н. (а.с.12).

Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи, апеляційний суд виходить з наступного.

Порядок користування жилими приміщеннями у будинках державного та громадського житлового фонду регулюють положення статей 71, 72 ЖК Української РСР.

Стаття 71 ЖК Української РСР встановлює загальні правила збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадянами.

За змістом цієї статті при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Якщо наймач або члени його сім`ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк, за заявою відсутнього, може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору - судом.

Відповідно до статті 72 ЖК Української РСР визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.

Аналіз статей 71, 72 ЖК Української РСР дає підстави для висновку про те, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщеннями за двох умов: непроживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин.

У постанові Верховного Суду від 24 жовтня 2018 року у справі №490/12384/16-ц зроблено висновок щодо застосування статей 71, 72 ЖК Української РСР, який полягає в тому, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщенням за двох умов: не проживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин. Саме на позивача процесуальний закон покладає обов`язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК Української РСР строки у жилому приміщенні без поважних причин. Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення.

У справах про визнання наймача або члена його сім`ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням (стаття 71 ЖК УРСР), необхідно з`ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. В разі їх поважності (перебування у відрядженні, у осіб, які потребують догляду, внаслідок неправомірної поведінки інших членів сім`ї тощо) суд може продовжити пропущений строк.

Вичерпного переліку таких поважних причин житлове законодавства не встановлює, в зв`язку з чим указане питання вирішується судом у кожному конкретному випадку з урахуванням конкретних обставин справи.

Аналогічний висновок викладений у постанові КЦС у складі Верховного Суду від 02 жовтня 2019 року, справа № 520/6001/15-ц.

Згідно з статтею 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених ЦПК України.

Отже, сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому разі, за умови недоведеності тих чи інших обставин, суд вправі винести рішення по справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов`язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі.

Згідно акту обстеження проживання сім`ї ОСОБА_3 від 18 жовтня 2019 року відповідачі з квітня 2019 року не проживають у житловому будинку в АДРЕСА_1 .

У відзиві на позовну заяву ОСОБА_3 пояснив, що 20 квітня 2019 року його примусово виселили із спірного будинковолодіння.

Із показів свідків ОСОБА_15 та ОСОБА_16 в суді першої інстанції вбачається, що відповідачу ОСОБА_3 пропонували звільнити будинок, в якому останній проживав разом з родиною.

Із показів свідків ОСОБА_17 , ОСОБА_18 та ОСОБА_19 в суді першої інстанції вбачається, що під впливом психологічного тиску відповідачі виїхали із даного будинку, залишивши ключі від нього.

Згідно з роз`ясненням, наданим судам у пункті 10 постанови Пленуму Верховного Суду України № 2 від 12 квітня 1985 року Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України , відповідно до якого у справах про визнання наймача або члена його сім`ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням (стаття 71 ЖК Української РСР), необхідно з`ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. У разі їх поважності (перебування у відрядженні, у осіб, які потребують догляду, внаслідок неправомірної поведінки інших членів сім`ї тощо) суд може продовжити пропущений строк.

Згідно письмових пояснень ОСОБА_5 та ОСОБА_4 від 02 березня 2019 року, які надавались працівникам поліції, вбачається, що останні скаржились на те, що прихожани храму до них застосували грубу силу та вимагали залишити житловий будинок (а.с.70-71).

Таким чином судом першої інстанції вірно встановлено, що відповідачі не мали наміру залишати спірний житловий будинок, оскільки іншого житла в них не було.

Апеляційний суд не погоджується з доводами апелянта про те, що відповідачі самостійно (добровільно) звільнили спірне будинковолодіння, оскільки вказане спростовується поясненнями сторін, показами свідків та матеріалами справи.

Колегія суддів звертає увагу, що відповідач ОСОБА_3 оплачував послуги щодо утримання будинковолодіння, чим підтвердив, що не втратив інтерес до спірного житла. Вказані обставини підтверджуються квитанціями про оплату послуг зв`язку від 12 серпня 2019 року та про оплату земельного податку від 08 серпня 2019 року (а.с.72).

Крім цього, в судовому засіданні встановлено, що через місяць після звільнення відповідачами житлового будинку по АДРЕСА_1 в ньому стали проживати новий настоятель храму Покрови Божої Матері Тернопільської єпархії Православної Церкви України протоієрей ОСОБА_1 разом із сім"єю, що також унеможливлювало користування відповідачами спірним житлом.

Також з матеріалів справи вбачається, що відповідач ОСОБА_5 , зареєстрована за адресою АДРЕСА_2 , а тому апеляційний суд вважає позовні вимоги до ОСОБА_5 є безпідставні.

За таких обставин у матеріалах справи відсутні належні та допустимі докази на підтвердження непроживання без поважних причин відповідачів у житловому будинку більше шести місяців.

За змістом рішень Європейського суду з прав людини тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням у приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла.

Такого висновку дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду при розгляді справи № 428/3476/17.

Апеляційний суд зазначає, що втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення Європейського суду з прав людини у справі МакКенн проти Сполученого Королівства від 13 травня 2008 року пункт 50, Кривіцька та Кривіцький проти України від 02 грудня 2010 року).

Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенції), якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється згідно із законом та не може розглядатись як необхідне в демократичному суспільстві (рішення у справі Савіни проти України від 18 грудня 2008 року).

У пункті 36 рішення від 18 листопада 2004 року у справі Прокопович проти Росії Європейський суд з прав людини зазначив, що концепція житла за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. Житло - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. Тому чи є місце конкретного проживання житлом , що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зв`язків з конкретним місцем проживання (рішення Європейського суду з прав людини по справі Баклі проти Сполученого Королівства від 11 січня 1995 року, пункт 63).

Крім того, Європейський суд з прав людини у рішенні від 2 грудня 2010 року у справі Кривіцька та Кривіцький проти України також визначив, що втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й необхідним у демократичному суспільстві . Інакше кажучи, воно має відповідати нагальній суспільній необхідності , зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Концепція житла має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві. Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої уваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення. Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Право на житло є конституційним правом людини, яке гарантується Основним Законом України, Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод, а тому позбавлення цього права, у тому числі шляхом визнання особи такою, що втратила право користування житлом, можливо лише на підставі закону. Позбавлення особи житла повинно мати легітимну мету та відповідати принципу пропорційності втручання.

Таким чином, Шумський районний суд обґрунтовано відмовив у задоволенні позову

Разом з тим, щодо висновків суду першої інстанції про те, що спірне будинковолодіння використовувалось як службове житло апеляційний суд зазначає наступне.

Нормативно-правовими актами, які визначають правовий статус службового житла, є: Житловий кодексу УРСР; Положення про порядок надання службових жилих приміщень і користування ними в Українській РСР, затверджене постановою Ради Міністрів УРСР від 04 лютого 1988 року № 37.

Службове житлове приміщення - це таке житлове приміщення, що перебуває у державній, комунальній, а в окремих випадках і в приватній власності (але крім житлових приміщень, що перебувають у приватній власності фізичних осіб), яке у зв`язку з характером трудових відносин призначене для більш близького проживання працівників.

Для того, щоб житлове приміщення набуло статусу службового, відповідний орган місцевого самоврядування на підставі клопотання адміністрації органу, закладу, установи, підприємства повинен прийняти рішення про включення житла до числа службових. У зв`язку з таким рішенням службове житлове приміщення закріплюється як службове за відповідним органом, закладом, установою, підприємством.

Відповідно до статті 119 Житлового кодексу УРСР службові житлові приміщення можуть бути надані лише категоріям осіб, що визначені у відповідному Переліку, затвердженому постановою Ради Міністрів УРСР від 04 лютого 1988 року № 37.

У визначеному Переліку категорій працівників відсутня посада - настоятель (священник). Крім того, в матеріалах справи відсутні докази того, що спірний житловий будинок є службовим житловим приміщенням, яке надавалось ОСОБА_3 .

Враховуючи наведене суд першої інстанції дійшов передчасного висновку, що спірне будинковолодіння використовувалось, як службове житло.

Згідно з вимогами ст.13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

У відповідності до ст.ст. 12, 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини на які посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно ч.2 ст.78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Згідно ч.2 ст.89 ЦПК України, жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Відмовляючи у задоволенні позову, судом першої інстанції вірно встановлено фактичні обставини справи та дано правильну оцінку доказам.

Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду та не впливають на їх правильність.

Норми матеріального права відповідно до спірних правовідносин, застосовані правильно.

Порушень норм процесуального права, які б призвели до неправильного вирішення справи, колегією суддів не встановлено.

Відповідно до ст.375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Беручи до уваги всі встановлені судом факти і відповідні їм правовідносини, належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у сукупності колегія суддів приходить до висновку про законність та обґрунтованість постановленого по даній справі рішення та відсутність підстав для його скасування з мотивів, викладених в апеляційній скарзі.

Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, суд апеляційної інстанції,

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу Релігійної організації Парафія Покрови Пресвятої Богородиці села Кордишів Шумського районну Тернопільської області Тернопільської єпархії Православної Церкви України - залишити без задоволення.

Рішення Шумського районного суду Тернопільської області від 11 лютого 2020 року - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.

Дата складення повного тексту постанови - 09 червня 2020 року.

Головуючий

Судді