Рішення

від 15.06.2020 по справі 278/1412/19

ЖИТОМИРСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД ЖИТОМИРСЬКОЇ ОБЛАСТІ

справа № 278/1412/19

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

15 червня 2020 року м. Житомир

Житомирський районний суд Житомирської області в складі головуючого судді Грубіяна Є.О. за участю секретаря Фурман О.А., розглянув цивільну справу за заявою ОСОБА_1 про встановлення факту, що має юридичне значення, заінтересовані особи: Глибочицька сільська рада Житомирського району Житомирської області, Управління державної міграційної служби України в Житомирській області, -

В С Т А Н О В И В :

Представник заявника звернувся до суду із заявою про встановлення факту, що має юридичне значення, а саме про те, що заявник ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 є однією і тією ж особою, яка зображена на фотографії у довідці Глибочицької сільської ради Житомирського району Житомирської області від 11.05.2019 року №1190 та проживає за адресою: АДРЕСА_1 .

Встановлення такого факту, що має юридичне значення, необхідно заявниці для відновлення документів.

В судовому засіданні представники заявника заяву підтримали та просили її задовольнити. Представник заінтересованої особи, управління державної міграційної служби України в Житомирській області, заперечувала проти задоволення заяви. Представник іншої заінтересованої особи, Глибочицької сільської ради Житомирського району Житомирської області, подав до суду заяву, якою підтримав вимоги заяви та не заперечував проти задоволення заяви, справу просив розглядати без його участі.

Дослідивши матеріали справи, судом встановлено наступні фактичні обставини справи.

Заявник, ОСОБА_1 , народилася ІНФОРМАЦІЯ_2 в с. Ново-Воскресенське Лихославського району Калінінської області у Російській Федерації, що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_1 від 31.08.1963 року, у якому зазначено дівоче прізвище останньої " ОСОБА_1 " (а.с. 7).

У свідоцтві про народження сина заявника, ОСОБА_3 , виданого 1.04.1988 року Сосновською сільською радою Хвойнинського району Новгородської області №473059, прізвище заявника зазначено російською мовою " ОСОБА_1 " (а.с. 8).

Заявник прибула в Україну 31.10.1992 року і зареєструвалася за адресою: в АДРЕСА_1 , що підтверджується довідкою Глибочицької сільської ради Житомирського району Житомирської області №1190 від 11.05.2019 року (а.с.6).

У зв`язку зі втратою паспорта, заявниця на даний час не в змозі отримати посвідку на тимчасове проживання в Україні, оскільки її особа не підтверджується відповідними документами з фотокарткою.

Листом Житомирського районного відділу УДМС України в Житомирській області від 30.03.2019 року заявниці відмовлено в оформленні паспорта громадянина України у зв`язку з неможливістю встановлення особи та належності до громадянства України (а.с.10).

Ухвалою від 19.06.2019 року клопотання представника заявника про звернення до іноземних судів із судовим дорученням для отримання доказів, необхідних для вирішення справи, задоволено (а.с.37).

28.04.2020 року на адресу Житомирського районного суду Житомирської області надійшли документи, складені в ході виконання запитів (а.с.54-64). Серед таких документів наявний лист відділу Міністерства внутрішніх справ Російської Федерації по Лихославському району, з якого вбачається, що заявник, ОСОБА_1 , документувалася паспортом НОМЕР_2 від 31.05.1982 року (а.с.61-63).

Процесуальним законом з даного приводу визначено наступне.

За нормою ст. 293 ЦПК України окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.

У відповідності до п. 5 ч. 2 ст. 293 ЦПК України суд розглядає справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.

Наведений у ст. 315 ЦПК перелік фактів, які встановлюються судом, не є вичерпним. У судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення (ч. 2 ст. 315 ЦПК України).

Доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, які мають значення для вирішення справи (ст. 76 ЦПК України).

Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (ч. 2 ст. 77 ЦПК України).

Частиною 1 ст. 81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до частин 5, 6 ст.81 ЦПК України, докази подаються сторонами та іншими учасниками справи; доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Суд при оцінці наявних у справі доказів повинен виконувати положення ст. 89 ЦПК України та враховувати висновки, які викладені у Рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Кобець проти України" від 14.02.2008 року та у Рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Бочаров проти України" (остаточне рішення від 17.06.2011 року) про те, що суд при оцінці доказів повинен керуватися критерієм доведення "поза розумним сумнівом"; таке доведення може випливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою висновків або подібних неспростовних презумпцій щодо фактів.

Згідно Постанови Пленуму Верховного Суду України №5 від 31.03.1995 року "Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення" в порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, якщо згідно з законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення; заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений чи знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення; встановлення факту не пов`язується з наступним вирішенням спору про право.

Так, відповідно до змісту ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", при розгляді справ українські суди повинні застосовувати Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Також, у п. 12 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18.12.2009 року №14 "Про судове рішення у цивільній справі" зазначено, що "в мотивувальній частині кожного рішення у разі необхідності мають бути посилання на Конвенцію та рішення Європейського суду, які згідно з Законом №3477 "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" є джерелом права і підлягають застосуванню в такій справі".

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та Протоколи до неї є складовою національного законодавства України. Рішення Європейського суду є офіційною формою роз`яснення основних (невідчужуваних) прав кожної людини, закріплених і гарантованих Конвенцією, яка є частиною національного законодавства, та у зв`язку з цим - джерелом законодавчого правового регулювання і правозастосування в Україні.

Європейський Суд з прав людини визначив, що оскільки призначенням Конвенції є захищати реальні права людини, а не ілюзорні, справедливий баланс між різними інтересами, що розглядаються, може бути порушено не тільки тоді, коли відсутні положення для захисту гарантованих прав, а й коли їх не дотримуються належним чином (пункти 56 та 61 Рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Морено Гомес проти Іспанії", заява № 4143/02).

В рішенні Європейського суду з прав людини "Проніна проти України" в пп. 25, 26 Європейський суд, визнаючи порушення вимог ч. 1 ст. 6 Конвенції зазначив, що національні суди не вчинили жодної спроби проаналізувати позов заявниці з точки зору доводів заявниці щодо порушення вимог Конституції України попри пряме посилання у кожній судовій інстанції, хоча ці доводи були специфічними, доречними та важливими.

Статтею 55 Конституції України встановлено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Аналогічні положення містяться у ч. 1 ст. 15 ЦК України та ст. 4 ЦПК України.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України (ст. 5 ЦПК).

Відповідно до статті 8 Конституції України в Україні діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу та пріоритет над іншими нормативно-правовими актами. Закони та підзаконні нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції і повинні відповідати їй. Норми Конституції є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Конституційний Суд України у Рішенні від 02.11.2004 року у справі №15-рп/2004 зазначив, що "верховенство права - це панування права в суспільстві. Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема у закони, які за своїм змістом мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо. Одним із проявів верховенства права є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства. Всі ці елементи права об`єднуються якістю, що відповідає ідеології справедливості, ідеї права, яка значною мірою дістала відображення в Конституції України. Таке розуміння права не дає підстав для його ототожнення із законом, який іноді може бути й несправедливим, у тому числі обмежувати свободу та рівність особи. Справедливість - одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права".

Також, за статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визнається право людини на доступ до правосуддя, а за статтею 13 Конвенції - на ефективний спосіб захисту прав, і це означає, що особа має право пред`явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення. Пряма чи опосередкована заборона законом на захист певного цивільного права чи інтересу не може бути виправданою.

Європейський суд з прав людини у своїй прецедентній практиці виходить із того, що положення пункту 1 статті 6 та статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує кожному право подати до суду будь-який позов, що стосується його прав і обов`язків цивільного характеру (п. 36 рішення ЄСПЛ від 21.02.1975 року у справі "Голден проти Сполученого королівства") та кожен має право на ефективний засіб юридичного захисту (ст. 13 Конвенції).

Також, Європейський суд з прав людини, ухвалюючи рішення у справі "Буланов та Купчик проти України" від 09.12.2010 року, яке набуло статусу остаточного 09.03.2011 року ще раз вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції гарантує кожному право звернутися до суду з будь-якою вимогою щодо своїх цивільних прав та обов`язків. У такий спосіб здійснюється "право на суд", яке відповідно до практики Суду включає не тільки право ініціювати провадження, але й право отримати "вирішення" спору судом (рішення у справі "Кутій проти Хорватії" (Kutit v Croatia), № 48778/99, пункт 25, ЕCHR 2002-II). Крім того, Європейський суд з прав людини в своїй практиці, а саме: рішення від 13 травня 1980 року в справі "Артіко проти Італії" (п. 35), рішення від 30 травня 2013 року в справі "Наталія Михайленко проти України" (пункт 32), визначає, що Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод призначена для гарантування не теоретичних або примарних прав, а прав практичних та ефективних.

У пункті 42 рішення "Бендерський проти України" від 15.11.2007 року Європейський суд з прав людини зазначив, що відповідно до практики, яка відображає принцип належного здійснення правосуддя, судові рішення мають в достатній мірі висвітлювати мотиви, на яких вони базуються. Межі такого обов`язку можуть різнитися залежно від природи рішення та мають оцінюватись в світлі обставин кожної справи (рішення ЄСПЛ у справі "Руїз Торійа проти Іспанії" від 09.12.1994 року).

Отже, проаналізувавши всю сукупність письмових доказів по даній цивільній справі, заслухавши сторін, проаналізувавши оглянуті матеріали даної цивільної справи, з огляду на наявні письмові докази та з метою захисту прав та інтересів конкретної людини (заявника у справі), яка на даний час не може вирішити питання оформлення та отримання документів і, як наслідок, не може в повному обсязі здійснювати реалізацію свої прав та свобод, а також законних інтересів, з огляду на сукупність конкретних досліджених обставин справи у їх взаємозв`язку та сукупності, а також виходячи із принципу верховенства права, одним із елементів якого є справедливість, а також враховуючи практику ЄСПЛ щодо захисту реальних прав конкретної особи та застосування ефективного засобу юридичного захисту, суд приходить до висновку, що заява є обґрунтованою та такою, що підлягає задоволенню.

Суд не приймає до уваги заперечень представника УДМС висловлені в судовому засіданні 15 червня 2020 року, як такі, що стосуються предмету заявленого питання, адже дана особа не погоджується із наявністю підстав для отримання громадянства заявницею. У даній справі питання щодо набуття громадянства заявницею не вирішується. Вирішення питання про документування заявниці в поза судовому порядку органами ДМС судом вважається примарним. Так, заявниця зверталась до територіального підрозділу ДМС, однак отримала відмову в тому числі у зв`язку із відсутністю в наявності оригіналу або засвідченої копії документа, що підтверджує її особистість, а також через те, що заявниця не змогла підтвердити документально зміну свого прізвище з ОСОБА_1 на ОСОБА_1 (а.с.10,29). Єдиним документом, що наявний у заявниці є незасвідчена копія паспорту громадянина Російської Федерації. При цьому, суд зауважує, що на початку розгляду справи заявою датованою 19 червня 2019 року той самий представник УДМС, який приймав участь і в судовому засіданні 15 червня 2020 року висловив позицію про те, що довіритель при вирішенні спору покладається на розсуд суду (а.с.29).

Після цього, з метою встановлення усіх обставин, які маються значення для справи, судом направлено доручення про надання правової допомоги до іноземного суду в порядку передбаченому Законом України "Про міжнародне приватне право".

В ході виконання даного доручення, як зазначалось раніше, отримано відповідь з компетентного суду Російської Федерації про те, що дійсно заявниця документувалась паспортом громадянина РФ тобто наявна в неї копія дійсного, у свій час, документу.

Лише після відновлення провадження у справі та призначення судового засідання через майже річний проміжок часу з дня відкриття провадження у справі отримав відповідь компетентного суду, невідомо з яких та не пояснених суду причин той самий представник УДМС став заперечувати щодо задоволення заяви.

Саме такий перебіг подій і непояснене ставлення до вимог заявника УДМС судом вважає примарним способом отримання документа в поза судовому порядку.

Крім цього, на переконання суду, фактично представник УДМС не заперечувала, щодо задоволення заяви про встановлення факту, що має юридичне значення у заявленому позивачем обсязі. Заперечування подальших та можливих дій заявниці у питання отримання громадянства України одним з можливих варіантів, а саме звернення до УДМС безпосередньо з рішенням суду про встановлення даного факту, суд вважає, не є заперечуванням факту та не може бути кваліфіковано, як спір про право з відповідними процесуальними наслідками.

Змінення позиції представника УДМС щодо спрямованої заяви в ході розгляду даної справи без зазначення причин такого, судом вважається зловживанням процесуальними правами на підставі положень п. 1 ч. 2 ст. 44 ЦПК України, що направлені на затягування розгляду справи. Так, в разі висловлення представником УДМС позиції про заперечення щодо спрямованої заяви, що освітлювалась листом від 19 червня 2019 року з наведенням дійсних мотивів, які б свідчили про наявний спір про право, ОСОБА_1 після залишення заяви без розгляду в порядку ч. 6 ст. 294 ЦПК України мала би право звернутись із тими самим вимогами в порядку позовного провадження і станом на день прийняття рішення у даній справі, наприклад, мати подібне рішення в порядку позовного провадження.

На підставі вищевикладеного, керуючись ст. ст. 263 - 265, 315-316 ЦПК України, суд, -

На підставі вищевикладеного, керуючись ст. ст. 263-265 ЦПК України, суд, -

У Х В А Л И В :

Заяву задовольнити.

Встановити факт, що має юридичне значення про те, що ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 , паспорт громадянки Російської Федерації серії НОМЕР_3 , виданий 31 травня 1982 року відділом внутрішніх справ Лихославського райсполкому Калининської області, є однією і тією ж особою, яка зображена на фотографії у довідці Глибочицької сільської ради Житомирського району Житомирської області від 11 травня 2019 року № 1190, проживає у будинку АДРЕСА_1 .

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги. Рішення може бути оскаржено шляхом подання апеляційної скарги безпосередньо до Житомирського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повне рішення виготовлене 15 червня 2020 року.

На час дії карантину строк на оскарження рішення зупиняється.

Суддя Є.О. Грубіян