Постанова

від 17.06.2020 по справі 826/13754/18

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 826/13754/18 Суддя (судді) першої інстанції: Чудак О.М.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 червня 2020 року м. Київ

Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

головуючого судді-доповідача Глущенко Я.Б.,

суддів Мельничука В.П., Собківа Я.М.,

секретаря Суркової Д.О.,

за участю представників сторін:

від позивача - ОСОБА_1., адвокат Калашник О.М.,

від відповідача, третьої особи - Адамишин А.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача - Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у місті Києві та Київській області, про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії, за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 13 лютого 2020 року, -

В С Т А Н О В И В :

У серпні 2018 року ОСОБА_1 (далі - позивач, апелянт, ОСОБА_1 ) звернулась у суд з позовом до Державної міграційної служби України (далі - відповідач, ДМС України), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача - Управління Державної міграційної служби України в Київській області, про визнання протиправним та скасування рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та зобов`язання відповідача повторно розглянути заяву про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Позовні вимоги обґрунтовує тим, що відповідачем під час прийняття оскаржуваного рішення не перевірено всіх доводів позивача про наявність у неї обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідування у країні походження через свої політичні погляди. Також звертає увагу на те, що вона не може повернутися до Російської Федерації, оскільки знаходиться там в розшуку по звинуваченню в приналежності до терористичної організації, до якої вона ніколи не належала.

Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 13 лютого 2020 року в задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись із рішенням суду, позивач подала апеляційну скаргу, в якій просить його скасувати та прийняти нове, яким позов задовольнити.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги зазначає про порушення судом норм процесуального права, неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи.

У відзиві на апеляційну скаргу відповідач наголошує, що рішення суду ґрунтується на нормах матеріального права та прийняте за результатами повного та всебічного дослідження матеріалів справи та доводів сторін.

Третьою особою надано письмові пояснення на апеляційну скаргу, в яких зазначено, що рішення суду є законним та обґрунтованим, а тому підстави для його скасування відсутні.

Відповідно до статті 52 Кодексу адміністративного судочинства України у разі вибуття або заміни сторони чи третьої особи у відносинах, щодо яких виник спір, суд допускає на будь-якій стадії судового процесу заміну відповідної сторони чи третьої особи її правонаступником. Усі дії, вчинені в адміністративному процесі до вступу правонаступника, обов`язкові для нього в такій самій мірі, у якій вони були б обов`язкові для особи, яку він замінив.

Постановою Кабінету Міністрів України від 12 вересня 2018 року №732 Про реорганізацію територіальних органів Державної міграційної служби прийнято рішення утворити Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у місті Києві та Київській області як юридичну особу публічного права, реорганізувавши шляхом злиття Управління Державної міграційної служби у Київській області та Головне управління Державної міграційної служби у м. Києві. Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у місті Києві та Київській області є правонаступником майна, прав та обов`язків Управління Державної міграційної служби у Київській області та Головного управління Державної міграційної служби у м. Києві

Отже, суд дійшов висновку замінити третю особу Управління Державної міграційної служби у Київській області його правонаступником - Центральним міжрегіональним управлінням Державної міграційної служби у місті Києві та Київській області (далі - третя особа, ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області).

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, дослідивши матеріали справи та доводи скарги, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду - без змін, з таких підстав.

Судом установлено, що 25 травня 2017 року позивач звернулась до третьої особи із заявою про визнання ї біженцем або собою, яка потребує додаткового захисту.

14 червня 2017 року на підставі висновку про результати розгляду справи позивача, ГУ ДМС України в м. Києві прийняло наказ №256 про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

За результатами розгляду скарги позивача, рішенням ДМС України від 03 жовтня 2017 року вказаний наказ скасовано.

23 травня 2018 року за результатами розгляду справи позивача, відповідач встановив, що стосовно заявниці умови, передбачені пунктами 1 та 13 частини 1 статті 1 Закону України Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту , відсутні, у зв`язку з чим прийнято рішення про відмову у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Уважаючи зазначене рішення протиправним, позивач звернулась з відповідним позовом до суду.

Відмовляючи в задоволені позову, суд першої інстанції виходив з того, що повідомлені позивачем у заяві-анкеті та протоколах співбесіди й додаткової співбесіді дані викликають сумнів щодо їх правдоподібності. Обставини щодо отримання позивачем документів в посольстві Російської Федерації свідчать, що захист країни громадянської належності позивачем приймається. Згідно даних з відкритих джерел, судом не встановлено інформації, яка б підтверджувала переслідування позивача за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань

Колегія суддів з висновками суду першої інстанції погоджується з огляду на наступне.

Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначено Законом України Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту від 08 липня 2011 року №3671-VI (далі - Закон України № 3671-VI).

Відповідно до частини 1 статті 5 цього Закону, особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п`яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Частиною 2 статті 13 Закону України № 3671-VI передбачено, що особа, яка звернулася за наданням статусу біженця чи додаткового захисту і стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов`язана подати відповідному органу міграційної служби відомості, необхідні для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до пунктів 1, 13 частини 1 статті 1 Закону України № 3671-VI біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань; особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Аналізуючи умови, передбачені частиною 1 статті 1 названого Закону, суд зазначає, що згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття біженець включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця.

Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

При розгляді зазначених категорій справ слід ураховувати, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін.

Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї суб`єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем.

Ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.

Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальну інформацію в країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ тощо.

Виходячи з буквального тлумачення наведених вище положень, небажання особи, яка звертається до міграційної служби про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, повернутися в країну своєї громадянської належності має бути обґрунтоване об`єктивними обставинами, які стали причинами побоювання цієї особи за своє життя.

Необхідність доказування наявності умов для надання статусу біженця знаходить своє підтвердження у міжнародно-правових документах.

Так, Законом України від 21 жовтня 1999 року №1185-ХІV ратифіковано Угоду між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців та Протокол про доповнення пункту 2 статті 4 Угоди між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців.

Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців ухвалено Керівництво з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця, відповідно до Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року (Женева, 1992 рік) (далі - Керівництво УВК ООН СБ), яке встановлює критерії оцінки при здійсненні процедур розгляду заяви особи щодо надання їй статусу біженця.

Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва УВК ООН СБ, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Пунктами 99-100 глави другої Керівництва УВК ООН СБ встановлено, що під відмовою в захисті країни громадянської належності необхідно розуміти, що особі відмовлено в послугах по відмові видати національний паспорт, продовжити термін його дії, відмовити в дозволу повернутися на свою територію. Вказані факти можна розцінювати як відмова в захисті країни громадянської належності. Але, якщо захист з боку своєї країни приймається і немає підстав для відмови з причин цілком обґрунтованих побоювань від цього захисту, дана особа не потребує міжнародного захисту і не є біженцем.

У кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього, особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника (пункт 195 Керівництва УВКБ ООН).

Згідно з Позицією УВКБ ООН Про обов`язки та стандарти доказів у біженців 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.

Отже, обов`язок доказування покладається на заявника, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, і щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте належне рішення. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.

Умови, за наявності яких правовий статус біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, не надається, передбачені статтею 6 Закону України №3671-VI.

За змістом частини 1 цієї правової норми не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини 1 статті 1 цього Закону, відсутні.

Відповідно до частини 1 статті 12 Закону України №3671-VI рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, протягом п`яти робочих днів з дня отримання повідомлення про відмову можуть бути оскаржені в установленому Законом порядку до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, а також до суду у строки, встановлені цим Законом.

Як установлено судом першої інстанції, позивач 17 квітня 2017 року прибула до України літаком із Єгипту транзитом через Йорданію, однак була затримана у зв`язку з її перебуванням у міжнародному розшуку правоохоронними органами Російської Федерації для притягнення до кримінальної відповідальності за членство в терористичній організації (частина 1 статті 205.5 Кримінального кодексу Російської Федерації).

В обґрунтування заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, позивач вказала про її переслідування на території Російської Федерації за ознаками віросповідання та політичних переконань.

При цьому, як вірно встановлено судом першої інстанції, у заяві-анкеті позивач зазначає про політичні причини надання статусу біженця (через звинувачення у приналежності до терористичної організації), натомість у протоколі співбесіди від 02 червня 2017 року зазначено, що позивач покинула Російську Федерацію у зв`язку зі знаходженням її чоловіка в Єгипті - поїхала до нього. У тому ж протоколі зазначено, що позивач вказала релігійні причини в реєстраційному листку, оскільки хотіла навчати дітей в Єгипті ісламу, щоб вони пізнали іслам. Водночас, у протоколі додаткової співбесіди від 22 лютого 2018 року вже зазначено, що позивач вказала релігійну причину виїзду через те, що постійно чула погрози в свою адресу: ми знімемо з тебе хіджаб, все одно ти не будеш в ньому ходити, будемо принижувати твою гідність.

Також у анкеті позивач зазначає про те, що не зверталась за наданням притулку або за наданням статусу біженця в інших країнах, натомість у протоколі співбесіди від 02 червня 2017 року стверджує, що в Туреччині їй відмовили у наданні статусу біженця, а у протоколі додаткової співбесіди від 22 лютого 2018 року зазначає, що зверталася за статусом біженця в Грузії, оскільки там гарна медицина.

Зазначаючи про причини приїзду до України у протоколі співбесіди від 02 червня 2017 року, позивач стверджує, що приїхала в Україну через те, що її не впускали ані в Грузію, ані в Туреччину, натомість у протоколі додаткової співбесіди від 22 лютого 2018 року вказує, що завжди планувала жити в Туреччині, а вирішила летіти через Йорданію до України, тому що їй повідомили, що в Україні можливе якісне обстеження її дітей, які були на той час хворі.

На обґрунтування наявності побоювань повернутися до країни громадянської належності, у протоколі співбесіди від 02 червня 2017 року позивач стверджує, що зазнавала переслідувань, які виразились в обшуках по всіх домах внаслідок протистояння місцевого населення проти спецслужб, що проходило періодично з 2011 року до 2014 року, проте дати та час вона не пам`ятає. При цьому позивач не стверджує, що такі обшуки стосувались безпосередньо її чи її домівки. Натомість у тому ж протоколі, на запитання чому їй не загрожувала небезпека в Російській Федерації до 2014 року, відповіла, що не знає, а наразі небезпека загрожує, мабуть через те, що вона довго була в Єгипті.

Під час проведення співбесід позивач повідомила, що неодноразово результативно зверталась до посольства Російської Федерації в Єгипті для оформлення документів. Так, паспорт громадянина Російської Федерації сину позивача виданий 10 жовтня 2016 року, тобто після обставин, з якими позивач пов`язує виникнення проблем (травень 2016 року). На питання: чи не переслідують її в країні громадянської належності за ознаками національності, позивач відповіла Ні ; Чи є Ви або хтось із Ваших рідних являється членом релігійних організацій, політичних партій, партизанських, громадських рухів, теж відповіла Ні . На питання: Ви відкрито сповідували релігію вдома позивач відповіла Так , До якої політичної, релігійної, військової чи громадської організації Ви належите? позивач відповіла: Я не належу до будь-якої організації .

Водночас, у матеріалах справи містяться докази перебування позивача у розшуку за вчинення на території Російської Федерації кримінально караного злочину, передбаченого частиною 2 статті 205.5 Кримінального кодексу Російської Федерації - членство в терористичній організації - Ісламська держава . Зокрема, перебуваючи неподалік міста Ракка, в підконтрольному Ісламській державі госпіталі позивач надавала медичну допомогу пораненим членам цієї організації, які приймали участь в бойових діях проти урядових військ Сирійської Арабської Республіки, а також займалась приготуванням їжі для діючих членів Ісламської держави .

Під час проведення співбесід позивач не змогла надати пояснення чому в її паспорті відсутні відмітки про в`їзд на територію будь-якої держави після виїзду з Туреччини 31 грудня 2014 року. Також позивач не змогла надати інформацію про місце проживання в місті Александрія та місце знаходження дитячого садочка, який відвідували її діти протягом двох років.

Під час розгляду справи судом апеляційної інстанції, позивач наголошувала на тому, що побоювання повернутися до країни походження обумовлені тим, що її чоловіка було викрадено та вбито на території Російської Федерації.

Тим часом, ані в заяві-анкеті, ані під час співбесід таких доводів позивач не зазначала.

Із наявної у матеріалах справи копії паспорта позивача вбачається, що в ньому є відмітка про виїзд на територію Туреччини 22 листопада 2014 року та виїзд з Туреччини 31 грудня 2014 року. Будь-яких відміток про в`їзд до будь-якої країни в паспорті не поставлено.

За вказаних обставин, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що звернення позивача із заявою про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, свідчить про намагання уникнути покарання.

Крім того, у даному випадку позивачем до заяви, що подана до міграційного органу, не надано документів або матеріалів, що могли б бути доказом наявності умов для набуття статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту.

Разом з тим, позивачем також не було вказано, чим можуть бути підтвердженні обставини ймовірної небезпеки для на неї у випадку повернення до країни громадянської належності - Російської Федерації.

Як правильно встановлено судом першої інстанції, в матеріалах справи відсутні докази на підтвердження реальних побоювань позивача за власне життя у разі повернення до країни громадянської належності, як і докази переслідування позивача за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Такі докази також не були надані до міграційного органу при розгляді заяви позивача про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Ураховуючи те, що звертаючись до органу міграційної служби, заявник зацікавлений в наданні усієї можливої інформації та доказів на підтвердження загрози життю та здоров`ю, колегія суддів уважає, що доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції про відсутність конкретних фактів про можливі утиски через політичні погляди щодо позивача у країні походження, оскільки така інформація не була належним чином підтверджена та обґрунтована.

Крім того, позивачем також не було надано доказів на підтвердження фактів недозволеного поводження ані відносно себе, ані відносно близьких членів сім`ї, не надано доказів перебування членом жодної політичної, релігійної, військової або громадської організації, не надано доказів причетності до інцидентів із застосуванням фізичного насильства, які були пов`язані з расовою, національною, релігійною належністю, політичними поглядами.

У даному випадку, колегія суддів погоджується з висновком місцевого суду про те, що приймаючи оскаржуване рішення, відповідач належним чином дослідив який рівень небезпеки для позивача існував на момент залишення нею країни свого походження та проаналізував належним чином інформацію, повідомлену позивачем в заяві про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, анкеті та протоколах співбесід.

При цьому, матеріали справи не містять інформації на підтвердження факту переслідувань позивача за расовою належністю, віросповіданням, національністю, громадянством та підданством, відношення до певної соціальної групи, політичних переконань.

Клопотання позивача про допит свідка, колегія суддів залишила без задоволення, оскільки ОСОБА_1 на виконання вимог частини 4 статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України не змогла підтвердити та надати докази неможливості заявлення такого клопотання в суді першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від неї.

Ураховуючи вищевказані обставини, колегія суддів погоджується з висновком місцевого суду та вважає, що оскаржуване рішення відповідачем прийнято на підставі, у межах повноважень, та у спосіб, що передбачені Конституцією та чинним законодавством України, з використанням своїх повноважень обґрунтовано, та з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття такого рішення.

Оцінюючи доводи апеляційної скарги, колегія суддів виходить з того, що судом першої інстанції було надано належну правову оцінку аргументам, викладеним у позовній заяві та запереченнях проти позову. Жодних нових доводів, які б доводили порушення норм матеріального права при винесенні оскаржуваного судового рішення, в апеляційній скарзі не зазначено.

Відповідно до статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Відповідно до пункта 1 частини 1 статті 315 Кодексу адміністративного судочинства України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.

Приписи статті 316 Кодексу адміністративного судочинства України визначають, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

З огляду на викладене, колегія суддів дійшла висновку, що судом першої інстанції судове рішення ухвалено з дотриманням норм чинного матеріального та процесуального права і підстави для його скасування відсутні.

Керуючись статтями 33, 34, 243, 310, 316, 321, 322, 325, 328, 329, 331 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 13 лютого 2020 року без змін .

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом 2 частини 5 статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий суддя Я.Б. Глущенко

Судді В.П. Мельничук

Я.М. Собків

(Повний текс постанови складено 18 червня 2020 року.)