Рішення

від 18.06.2020 по справі 640/15699/19

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

18 червня 2020 року м. Київ № 640/15699/19

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Пащенка К.С., за участю секретаря судового засідання Легейди Я.А., розглянувши у спрощеному (письмовому) провадженні без проведення судового засідання та виклику учасників справи адміністративну справу

за позовом Громадянки Ісламської Республіки Іран ОСОБА_1

до Центрального Міжрегіонального Управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області

про визнання протиправним та скасування рішення зобов`язання вчинити певні дії,

В С Т А Н О В И В:

Громадянкою Ісламської Республіки Іран ОСОБА_1 (адреса: АДРЕСА_1 ) (надалі - позивач або Суб`єкт звернення) подано на розгляд Окружному адміністративному суду міста Києва позов до Центрального Міжрегіонального Управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області (адреса: 02152, м. Київ, вул. Березняківська, 4-а, ідентифікаційний код - 42552598) (надалі - відповідач або Міграційна служба, або ЦМУ ДМС м. Києві та Київській області), у якому позивач просить суд:

- визнати протиправними дії щодо прийняття рішення Центральним міжрегіональним управлінням Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області від 21.06.2019 про відмову у наданні дозволу на імміграцію громадянці Ісламської Республіки Іран ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , паспорт серії НОМЕР_1 , та скасувати вказане рішення;

- зобов`язати Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області переглянути заяву від 03.08.2018 громадянки Ісламської Республіки Іран ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , паспорт серії НОМЕР_1 , про надання дозволу на імміграцію в Україну на підставі наявних в матеріалах справи документів, врахувавши мотивувальну частину судового рішення в даній справі;

- зобов`язати Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області прийняти рішення про надання дозволу на імміграцію громадянці Ісламської Республіки Іран ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , паспорт серії НОМЕР_1 .

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що Центральним міжрегіональним управлінням ДМС у м. Києві та Київській області безпідставно відмовлено позивачу у наданні дозволу на імміграцію в Україні посилаючись на те, що позивач зазначила свідомо неправдиві відомості, а тому, відповідач прийняв рішення від 21.06.2019 № 139 на підставі п. 4 ч. 1 ст. 10 Закону України "Про імміграцію", яким позивачу відмовив у наданні дозволу на імміграцію.

На думку позивача оскаржуване рішення є незаконним, необґрунтованим та підлягає скасуванню, у зв`язку із чим останній звернувся до суду за захистом своїх прав.

Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 23.08.2019 (суддя Пащенко К.С.) відкрито спрощене провадження у означеній адміністративній справі у порядку письмового провадження без виклику учасників справи та проведення судового засідання; витребувано у Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області належним чином завірені копії документів, що стали підставою для прийняття рішення від 21.06.2019 про відмову у наданні дозволу на імміграцію громадянці Ісламської Республіки Іран ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , паспорт серії НОМЕР_1 ; запропоновано відповідачу подати до суду у п`ятнадцятиденний строк з дня вручення даної ухвали відзив на позовну заяву (відзив) та докази, які підтверджують обставини, на яких ґрунтуються заперечення відповідача, а також документи, що підтверджують надіслання (надання) відзиву і доданих до нього доказів позивачу.

02.10.2019 через канцелярію до суду від відповідача надійшов відзив на позов, в додаток до якого додано матеріали особової справи гр. ОСОБА_1 . У відзиві відповідач зауважує необґрунтованість позовних вимог.

В свою чергу у своїй відповіді на відзив позивач відмітив про недоведеність правової позиції відповідача щодо обґрунтованості відмови позивачу у наданні дозволу на імміграцію у зв`язку із зазначенням гр. ОСОБА_1 свідомо неправдивих відомостей.

Представником позивача подано додаткові пояснення, у яких представник позивача послався на практику Шостого апеляційного адміністративного осуду та просив позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.

Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 25.03.2020 витребувано у Подільського управління поліції Головного управління Національної поліції в місті Києві (адреса: 04071, м. Київ, вул. Хорива, 20): належним чином завірені копії пакету документів, отриманих Подільським управлінням поліції у ході перевірки запиту № 8001.21.2-22216/80.1-18 від 14.08.2018 Головного управління Державної міграційної служби в м. Києві на предмет питання проживання громадянки Ісламської Республіки Іран ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , паспорт серії НОМЕР_1 за адресою: АДРЕСА_1 в період з 13.07.2018 по 09.08.2018; письмові пояснення щодо вчинених Головним управлінням поліції Головного управління Національної поліції в місті Києві дій щодо перевірки обставин проживання громадянки Ісламської Республіки Іран ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , паспорт серії НОМЕР_1 за адресою: АДРЕСА_1 в період з 13.07.2018 по 09.08.2018; витребувано Громадянина України ОСОБА_4 (паспорт НОМЕР_2 , адреса реєстрації: АДРЕСА_3 ) письмові пояснення стосовно проживання громадянки Ісламської Республіки Іран ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , паспорт серії НОМЕР_1 за адресою: АДРЕСА_1 в період з 13.07.2018 по 09.08.2018.

Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 08.05.2020 призначено у справі № 640/15699/19 судове засідання з приводу процесуального питання допиту свідків на 28.05.2020; викликано у судове засідання в якості свідка: гр. України ОСОБА_4 (паспорт НОМЕР_2 , адреса реєстрації: АДРЕСА_3 ); ОСОБА_3 (паспорт НОМЕР_3 , виданий Мінським РУ ГУ МВС України в м. Києві 12.12.1996, адреса реєстрації: АДРЕСА_1 ).

Так у судовому засіданні 28.05.20202, в порядку ст. 91 КАС України, були допитані в якості свідків ОСОБА_4 та ОСОБА_3 , які надали суду пояснення про відомі їм по справі обставини, обсяг яких буде відображено у мотивувальній частині рішення.

Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.

ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянкою Ісламської Республіки Іран, паспорт НОМЕР_1 .

Позивач, перебуваючи на території України на законних підставах (перетин кордону через КПП Жуляни 13.07.2018), 03.08.2018 звернувся до Центрального міжрегіонального управління ДМС у м. Києві із заявою про надання дозволу на імміграцію в Україну на підставі п. 4 ч. 2 ст. 4 Закону України "Про імміграцію", у зв`язку з тим, що є сестрою громадянина України.

Громадянка Ірану ОСОБА_1 , має повнорідного брата громадянина України ОСОБА_4 .

В тексті заяви про надання дозволу на імміграцію в Україну ОСОБА_1 в графі "місце проживання в Україні" зазначила наступну адресу: АДРЕСА_1 .

До заяви позивачем додані всі необхідні документи, передбачені ст. 9 Закону України "Про імміграцію" та п. 11 Порядку провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26.12.2002 № 1983. Факт прийняття відповідачем заяви разом з додатками підтверджується підписом уповноваженої особи відповідача в розділі Службові відмітки заяви про надання дозволу на імміграцію в Україну.

Центральним міжрегіональним управлінням ДМС у м. Києві та Київській області 21.06.2019 за результатами розгляду матеріалів справи громадянки Ірану ОСОБА_1 , прийнято рішення № 139 про відмову у наданні дозволу на імміграцію в Україну на підставі п. 4 ч. 1 ст. 10 Закону України "Про імміграцію".

Підставою для прийняття такого рішення слугувала інформація, надана Управлінням з питань тимчасового та постійного проживання іноземців та осіб без громадянства ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області, яким повідомлено, що проведеною перевіркою місця проживання заявника встановлено, що за вказаною адресою громадянка Ірану ОСОБА_1 не проживає, що може свідчити про надання нею неправдивих відомостей при заповненні анкети про надання дозволу на імміграцію в Україну відповідно до п. 4 ч. 2 ст. 4 Закону України Про імміграцію , як особі, яка є сестрою громадянина України.

Не погоджуючись з правомірністю прийняття відповідачем оскаржуваного рішення про відмову у наданні дозволу на імміграцію в Україну, позивач звернувся з відповідним позовом до суду.

Вирішуючи спір по суті суд зауважує, що спірні правовідносини, які виникли між сторонами, регулюються Конституцією України, Законом України Про імміграцію (в рішенні - Закон), Порядком провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень , затв. Постановою Кабінету Міністрів України від 26 грудня 2002 року № 1983 (нижче скорочено - Порядок № 1983), та іншими нормативно-правовими актами (тут і по тексту відповідні нормативно-правові акти наведено в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин).

В контексті нормативного регулювання спірних правовідносин та обставин справи, суд акцентує, що відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно зі статтею 26 Конституції України, іноземці та особи без громадянства, які знаходяться в Україні на законних підставах користуються тими ж правами та свободами, а також несуть такі ж самі обов`язки, що і громадяни України.

Відповідно до статті 1 Закону України Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства від 22.09.2011 №3773-VI (далі - Закон №3773) іноземець - це особа, яка не перебуває у громадянстві України і є громадянином (підданим) іншої держави або держав.

За змістом частини 15 статті 4 Закону №3773 іноземці та особи без громадянства, які в`їхали в Україну на інших законних підставах, вважаються такими, які тимчасово перебувають на території України на законних підставах на період наданого візою дозволу на в`їзд або на період, встановлений законодавством чи міжнародним договором України.

Згідно зі статтею 2 Закону №3773-VI іноземці та особи без громадянства мають ті ж права і свободи та виконують ті ж обов`язки, що і громадяни України, якщо інше не передбачено Конституцією, цим та іншими законами України, а також міжнародними договорами України.

Іноземці та особи без громадянства є рівними перед законом незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, мови, ставлення до релігії, роду і характеру занять, інших обставин.

Статтею 3 Закону №3773-VI передбачено, що іноземці та особи без громадянства можуть у встановленому порядку іммігрувати в Україну на постійне проживання або прибути для працевлаштування на визначений термін, а також тимчасово перебувати на її території.

Умови і порядок імміграції в Україну іноземців та осіб без громадянства визначаються Законом України Про імміграцію від 07.06.2001 №2491-ІІІ (далі - Закон №2491-ІІІ).

Положеннями Закону України Про імміграцію визначаються умови і порядок імміграції в Україну іноземців та осіб без громадянства.

Стаття 1 Закону надає визначення термінів, що застосовуються у Законі, серед яких: імміграція - це прибуття в Україну чи залишення в Україні у встановленому законом порядку іноземців та осіб без громадянства на постійне проживання; іммігрант - іноземець чи особа без громадянства, який отримав дозвіл на імміграцію і прибув в Україну на постійне проживання, або, перебуваючи в Україні на законних підставах, отримав дозвіл на імміграцію і залишився в Україні на постійне проживання; дозвіл на імміграцію - рішення спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань імміграції та підпорядкованих йому органів, що надає право іноземцям та особам без громадянства на імміграцію; посвідка на постійне проживання - документ, що підтверджує право іноземця чи особи без громадянства на постійне проживання в Україні.

Дозвіл на імміграцію надається в межах квоти імміграції.

Квота імміграції встановлюється Кабінетом Міністрів України у визначеному ним порядку по категоріях іммігрантів: 1) діячі науки та культури, імміграція яких відповідає інтересам України; 2) висококваліфіковані спеціалісти і робітники, гостра потреба в яких є відчутною для економіки України; 3) особи, які здійснили іноземну інвестицію в економіку України іноземною конвертованою валютою на суму не менше 100 (ста) тисяч доларів США, зареєстровану у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України; 4) особи, які є повнорідними братом чи сестрою, дідом чи бабою, онуком чи онукою громадян України; 5) особи, які раніше перебували в громадянстві України; 6) батьки, чоловік (дружина) іммігранта та його неповнолітні діти; 7) особи, які безперервно прожили на території України протягом трьох років з дня надання їм статусу біженців в Україні чи притулку в Україні, а також їхні батьки, чоловіки (дружини) та неповнолітні діти, які проживають разом з ними (ст. 4 Закону України Про імміграцію ).

Спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань імміграції і підпорядковані йому органи: 1) приймають заяви разом з визначеними цим Законом документами щодо надання дозволу на імміграцію від осіб, які перебувають в Україні на законних підставах; 2) перевіряють правильність оформлення документів щодо надання дозволу на імміграцію, виконання умов для надання такого дозволу, відсутність підстав для відмови у його наданні; 3) приймають рішення про надання дозволу на імміграцію, про відмову у наданні дозволу на імміграцію, про скасування дозволу на імміграцію та видають копії цих рішень особам, яких вони стосуються; 4) видають та вилучають у випадках, передбачених цим Законом, посвідки на постійне проживання; 5) ведуть облік осіб, які подали заяви про надання дозволу на імміграцію, та осіб, яким надано такий дозвіл (ст. 6 Закону).

Розділом ІІІ Закону врегульовано правовий порядок надання дозволу на імміграцію та видачі посвідки на постійне проживання, згідно якого заяви про надання дозволу на імміграцію подаються: 1) особами, які постійно проживають за межами України, - до дипломатичних представництв та консульських установ України за кордоном за місцем їх постійного проживання; 2) особами, які перебувають в Україні на законних підставах, - до органів спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань імміграції за місцем їх проживання.

Заяву про надання дозволу на імміграцію заявник подає особисто до відповідного органу державної влади. За наявності поважних причин (хвороба заявника, стихійне лихо тощо) заява може надсилатися поштою або за дорученням заявника, посвідченим нотаріально, подаватися іншою особою.

За неповнолітніх осіб, а також осіб, яких у встановленому порядку визнано недієздатними, заяву про надання дозволу на імміграцію подають їх законні представники.

Якщо іммігрує один з батьків, якого (яку) супроводжують неповнолітні діти, він (вона) повинен подати заяву чоловіка (дружини), посвідчену нотаріально, про те, що він (вона) не заперечує проти імміграції дітей разом з батьком (матір`ю). У випадку відсутності такої згоди батько (мати) повинен подати рішення відповідного державного органу про залишення дітей при батькові (матері). Зазначене рішення має бути легалізоване консульською установою України, якщо інше не передбачено міжнародним договором України.

Для надання дозволу на імміграцію до заяви додаються такі документи: 1) три фотокартки; 2) копія документа, що посвідчує особу; 3) документ про місце проживання особи; 4) відомості про склад сім`ї, копія свідоцтва про шлюб (якщо особа, яка подає заяву, перебуває в шлюбі); 5) документ про те, що особа не є хворою на хронічний алкоголізм, токсикоманію, наркоманію або інфекційні захворювання, перелік яких визначено центральним органом виконавчої влади з питань охорони здоров`я.

Вимога пункту 5 не поширюється на осіб, зазначених у пунктах 1, 3 частини третьої статті 4 цього Закону.

Крім зазначених документів подаються: 1) для осіб, зазначених у пункті 1 частини другої статті 4 цього Закону, - документ, що підтверджує підтримку їхнього клопотання центральним органом виконавчої влади України; 2) для осіб, зазначених у пункті 2 частини другої статті 4 цього Закону, - копії документів, що підтверджують відповідність рівня кваліфікації спеціаліста або робітника вимогам, передбаченим у переліку, затвердженому центральним органом виконавчої влади з питань праці та соціальної політики; 3) для осіб, зазначених у пункті 3 частини другої статті 4 цього Закону, - копія документа про державну реєстрацію іноземної інвестиції в економіку України іноземною конвертованою валютою на суму не менше 100 (ста) тисяч доларів США; 4) для осіб, зазначених у пункті 4 частини другої та у пункті 1 частини третьої статті 4 цього Закону, - копії документів, що засвідчують їх родинні стосунки з громадянином України; 5) для осіб, зазначених у пункті 5 частини другої статті 4 цього Закону, - документ, який підтверджує, що особа раніше перебувала в громадянстві України; 6) для осіб, зазначених у пункті 6 частини другої статті 4 цього Закону, - копії документів, що засвідчують їх родинні стосунки з іммігрантом, і документ про те, що іммігрант не заперечує проти їх імміграції та гарантує їм фінансове забезпечення на рівні не нижчому від прожиткового мінімуму, встановленого в Україні; 7) для осіб, зазначених у пункті 7 частини другої статті 4 цього Закону, - копія документа, що підтверджує надання особі статусу біженця в Україні чи притулку в Україні, а також документ, що підтверджує факт безперервного проживання особи на законних підставах на території України протягом трьох років з дня надання їй статусу біженця в Україні чи притулку в Україні; 8) для осіб, зазначених у пункті 2 частини третьої статті 4 цього Закону, - копії документів про призначення їх опікунами чи піклувальниками над громадянами України або про встановлення над ними опіки чи піклування громадянина України; 9) для осіб, зазначених у пункті 3 частини третьої статті 4 цього Закону, - документи, які підтверджують, що вони або хоча б один з їх батьків, дід чи баба, повнорідні брат чи сестра народилися або постійно проживали до 16 липня 1990 року на території, яка стала територією України відповідно до статті 5 Закону України "Про правонаступництво України", а також на інших територіях, що входили до складу Української Народної Республіки, Західно-Української Народної Республіки, Української Держави, Української Соціалістичної Радянської Республіки, Закарпатської України, Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР); 10) для осіб, зазначених у пункті 4 частини третьої статті 4 цього Закону, - подання центрального органу виконавчої влади України про те, що імміграція особи становить державний інтерес для України.

Особи, які постійно проживають за межами України, за винятком осіб, зазначених у пунктах 1, 3 частини третьої статті 4 цього Закону, разом із заявою про надання дозволу на імміграцію подають також довідку про відсутність судимості.

Якщо за дії, пов`язані з наданням дозволу на імміграцію, законодавством України передбачена сплата державного мита або консульського збору, разом із заявою подається документ про його сплату.

У разі неподання особою всіх визначених цим Законом документів заява про надання дозволу на імміграцію не приймається.

Термін розгляду заяви про надання дозволу на імміграцію не може перевищувати одного року з дня її подання (ст. 9 Закону).

Частиною 1 статті 10 Закону №2491-ІІІ встановлено перелік обставин, за яких дозвіл на імміграцію не надається: 1) особам, засудженим до позбавлення волі на строк більше одного року за вчинення діяння, що відповідно до законів України визнається злочином, якщо судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку; 2) особам, які вчинили злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людяності та людства, як їх визначено в міжнародному праві, або розшукуються у зв`язку із вчиненням діяння, що відповідно до законів України визнається тяжким злочином, або їм повідомлено про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, досудове розслідування якого не закінчено; 3) особам, хворим на хронічний алкоголізм, токсикоманію, наркоманію або інфекційні захворювання, перелік яких визначено центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я; 4) особам, які в заявах про надання дозволу на імміграцію зазначили свідомо неправдиві відомості чи подали підроблені документи; 5) особам, яким на підставі закону заборонено в`їзд на територію України; 6) в інших випадках, передбачених законами України.

Постановою Кабінету Міністрів України від 26.12.2002 №1983 затверджено Порядок формування квоти імміграції (далі - Порядок формування квоти імміграції) та Порядок провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень.

Пунктом 1 Порядку формування квоти імміграції встановлено, що квота імміграції формується за категоріями іммігрантів і за регіональним принципом (з урахуванням поточної демографічної ситуації) відповідно до пропозицій центральних та місцевих органів виконавчої влади.

Пропозиції стосовно осіб, які є повнорідними братом чи сестрою, дідом чи бабою, онуком чи онукою громадян України, а також тих, що раніше перебували в громадянстві України, та батьків, чоловіка (дружини) іммігранта, його неповнолітніх дітей готуються безпосередньо ДМС (пункт 3 Порядку формування квоти імміграції).

Разом з тим Порядок провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень (далі - Порядок №1983) визначає процедуру провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію іноземцям та особам без громадянства, які іммігрують в Україну, поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, а також компетенцію центральних органів виконавчої влади та підпорядкованих їм органів, які забезпечують виконання законодавства про імміграцію.

Так підпунктом 2 пункту 2 цього Порядку №1983 передбачено, що територіальні органи ДМС приймають рішення за заявами про надання дозволу на імміграцію залежно від категорії іммігрантів - стосовно іммігрантів, які підпадають під квоту імміграції (крім іммігрантів, стосовно яких рішення приймає ДМС), а саме: осіб, батьки, чоловік (дружина) іммігранта та його неповнолітні діти.

МВС, органи Національної поліції, СБУ та її регіональні органи, Робочий апарат Укрбюро Інтерполу, Держприкордонслужба відповідно до компетенції вживають у місячний строк за зверненням ДМС, її територіальних органів та територіальних підрозділів заходів: до виявлення серед осіб, які подали заяву про надання дозволу на імміграцію, таких, яким дозвіл на імміграцію не може бути наданий відповідно до статті 10 Закону України "Про імміграцію" (п.9 Порядку №1983).

Заяви про надання дозволу на імміграцію подаються до територіальних підрозділів за місцем проживання - особами, які тимчасово перебувають в Україні на законних підставах (п.10 Порядку №1983).

У разі необхідності відповідні територіальні органи і підрозділи, які забезпечують провадження у справах з питань імміграції, можуть затребувати інші документи, що уточнюють наявність підстав для надання дозволу на імміграцію, якщо це не суперечить Закону України "Про імміграцію", а також запросити для бесіди заявників чи інших осіб (п.11 Порядку №1983).

Відповідно до п.12 Порядку №1983, територіальні підрозділи за місцем проживання, до яких подано заяви про надання дозволу на імміграцію: формують справи, перевіряють підстави, законність перебування в Україні іммігрантів, справжність поданих документів та відповідність, їх оформлення вимогам законодавства, у разі потреби погоджують це питання з органами місцевого самоврядування, у межах своєї компетенції з`ясовують питання щодо наявності чи відсутності підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію; надсилають у місячний термін разом з матеріалами справи інформацію про результати їх розгляду територіальним органам або підрозділам (відповідно до категорії іммігрантів). Справи, прийняття рішення за якими належить до компетенції ДМС чи територіальних органів, надсилаються територіальним органам, в інших випадках - територіальним підрозділам; здійснюють провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію, якщо таке провадження належить до їх компетенції.

За змістом п.14 Порядку №1983, територіальні органи і підрозділи після отримання документів від зазначених у пунктах 12 і 13 цього Порядку органів перевіряють у місячний термін правильність їх оформлення, з`ясовують у межах своєї компетенції питання щодо наявності чи відсутності підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію, передбачених статтею 10 Закону України "Про імміграцію", надсилають відповідні запити до МВС, органів Національної поліції, регіональних органів СБУ, Робочого апарату Укрбюро Інтерполу та Держприкордонслужби. МВС, органи Національної поліції, регіональні органи СБУ, Робочий апарат Укрбюро Інтерполу та Держприкордонслужба проводять відповідно до компетенції у місячний строк після надходження таких запитів перевірку з метою виявлення осіб, яким дозвіл на імміграцію не надається. Про результати перевірки інформується орган, який надіслав запит. Термін перевірки може бути продовжений, але не більше ніж на один місяць.

У разі коли прийняття рішення щодо надання дозволу на імміграцію належить до компетенції ДМС, територіальні органи у місячний термін аналізують отриману від зазначених в абзаці другому пункту 14 цього Порядку органів інформацію і надсилають до ДМС разом з матеріалами справи дані про результати розгляду (п.15 Порядку №1983).

У разі коли прийняття рішення щодо надання дозволу на імміграцію належить до компетенції територіальних органів і підрозділів, ці органи аналізують у місячний термін отриману від зазначених в абзаці другому пункту 14 цього Порядку органів інформацію та на підставі матеріалів справи приймають рішення про надання дозволу на імміграцію чи про відмову у наданні такого дозволу (п.16 Порядку №1983).

Отже зі змісту наведених вище положень Порядку №1983 слідує, що територіальні органи ДМС, отримавши від особи заяву про імміграцію в Україну, у місячний термін проводять перевірку правильності її оформлення, з`ясовують у межах своєї компетенції питання щодо наявності чи відсутності підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію, передбачених статтею 10 Закону України "Про імміграцію", а також надсилають відповідні запити до компетентних органів, висновки яких враховуються при прийнятті рішення про надання дозволу на імміграцію.

Як убачається з матеріалів справи 03.08.2018 громадянкою Ісламської Республіки Іран ОСОБА_1 подано до Центрального міжрегіонального управління ДМС у м. Києві та Київській області заяву про надання дозволу на імміграцію в Україну.

До заяви позивачем додані всі необхідні документи, передбачені ст.9 Закону України "Про імміграцію" та п.11 Порядку провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26.12.2002 №1983. Факт прийняття відповідачем заяви разом з додатками підтверджується підписом уповноваженої особи відповідача в розділі Службові відмітки заяви про надання дозволу на імміграцію в Україну.

Матеріали справи свідчать, що підставою для прийняття відповідачем оскаржуваного рішення стала інформація, надана Управлінням з питань тимчасового та постійного проживання іноземців та осіб без громадянства ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області, яким повідомлено, що проведеною перевіркою місця проживання заявника встановлено, що за вказаною адресою громадянка Ірану ОСОБА_1 не проживає, що може свідчити про надання нею неправдивих відомостей при заповненні анкети про надання дозволу на імміграцію в Україну відповідно до п.4 ч.2 ст.4 Закону України Про імміграцію , як особі, яка є сестрою громадянина України.

Внаслідок цього, відповідач дійшов висновку, що у заяві про надання дозволу на імміграцію заявника - громадянки Ісламської Республіки Іран ОСОБА_1 , зазначено свідомо неправдиві відомості про місце проживання в Україні.

За таких обставин, здійснивши перевірку справи позивача, відповідач відмовив у наданні дозволу на імміграцію в Україну громадянці Ісламської Республіки Іран ОСОБА_1 на підставі п.4 ч.1 ст.10 Закону України "Про імміграцію".

Суд звертає увагу, що ст.10 Закону України "Про імміграцію" встановлений вичерпний перелік підстав для відмови в наданні дозволу на імміграцію в Україну, зі змісту якого вбачається, що підставами для відмови в наданні дозволу на імміграцію можуть бути лише доведені та обґрунтувані докази.

Однак інформація, надана Управлінням з питань тимчасового та постійного проживання іноземців та осіб без громадянства ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області, не містить жодних конкретних даних щодо вчинення або можливості вчинення позивачем протиправних дій, які містять ознаки порушення чинного законодавства України в частині зазначення в заяві про надання дозволу на імміграцію свідомо неправдивих відомостей.

У свою чергу за пунктом 4 частини 1 статті 10 Закону № 2491-ІІІ обставиною, за якою дозвіл на імміграцію не надається є зазначення особою в заяві про надання дозволу на імміграцію свідомо неправдивих відомостей чи подання підроблених документів.

Суд критично оцінює посилання Управлінням з питань тимчасового та постійного проживання іноземців та осіб без громадянства ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області на відсутність громадянки Ісламської Республіки Іран ОСОБА_1 за місцем проживання, зазначеним нею у заяві про надання дозволу на імміграцію, як на порушення п.4 ч.1 ст.10 Закону №2491-ІІІ, оскільки дана обставина не підтверджена належними доказами, тобто не містить ознак неправдивих відомостей чи підроблених документів, що свідомо наведені позивачем у заяві про надання дозволу на імміграцію.

Також суд зазначає, що інформація, надана Управлінням з питань тимчасового та постійного проживання іноземців та осіб без громадянства ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області, не є нормативно-правовим актом, який врегульовує спірні правовідносини в розумінні пункту 6 частини 1 статті 10 Закону, а носить рекомендаційний характер, а відтак - не є безумовною підставою для відмови у наданні дозволу на імміграцію.

Разом з цим суд звертає увагу, що позивач має повнорідного брата громадянина України ОСОБА_4 , що відповідно до пункту 4 частини 2 статті 4 Закону №2491-ІІІ дає їй квотне право на отримання дозволу на імміграцію в Україну.

При цьому суд наголошує, що пункт 11 Порядку № 1983 не зобов`язує особу, яка подає заяву про надання дозволу на імміграцію, поновлювати відомості у документах, які можуть змінюватися з дня їх подачі.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 16.05.2018 у справі №802/864/16-а (К/9901/11374/18).

Як установлено судом, у заяві про надання дозволу на імміграцію позивач зазначив місце проживання: АДРЕСА_1 .

Крім того суд враховує, що до вказаної заяви долучена нотаріально засвідчена заява ОСОБА_3 , яка є власником квартири, що знаходиться за вищезазначеною адресою, про згоду на проживання та реєстрацію громадянки Ісламської Республіки Іран ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , паспорт серії НОМЕР_1 .

Отже матеріалами справи підтверджується, що у позивача наявна згода власника квартири за вказаною вище адресою на реєстрацію та проживання.

Також суд бере до уваги долучені представником позивача до матеріалів справи пояснення, відібрані адвокатом 25.06.2019 року від ОСОБА_3 , зі змісту якого вбачається, що 11.06.2019 на адресу АДРЕСА_1 прибули співробітники відповідача, їм було повідомлено, що згода на проживання позивачу надавалась - ОСОБА_3 , та її чоловіком - ОСОБА_4 , братом позивача та зазначено, що Суб`єкт звернення виїхав після подання заяви про оформлення дозволу на імміграцію до країни постійного проживання - Ісламської Республіки Іран, де буде очікувати прийняття рішення. Підтвердженням виїзду з території України позивача слугують відповідні відмітки в її паспорті.

Окремо суд акцентує, що допитаний 28.05.2020 у судовому засіданні в якості свідка ОСОБА_4 зазначені у поясненнях від 25.06.2019 обставини підтвердив, зазначив, що позивач є його рідною сестрою, в період з 13.07.2018 по 09.08.2018 проживала разом з ним та ОСОБА_3 за вказаною адресою. Щодо відповідності обставин, викладених у підкресленій вище нотаріально засвідченій заяві, підтверджено у судовому засіданні також і ОСОБА_3 .

Також суд звертає увагу, що пунктом 11 Порядку №1983 визначено, що у разі необхідності, відповідні територіальні органи і підрозділи, які забезпечують провадження у справах з питань імміграції, можуть затребувати інші документи, що уточнюють наявність підстав для надання дозволу на імміграцію, якщо це не суперечить Закону України "Про імміграцію", а також запросити для бесіди заявників чи інших осіб.

З аналізу вказаної норми вбачається, що функція територіальних органів, які розглядають питання про надання дозволу на імміграцію, реалізується шляхом всебічної перевірки документів, а також запрошення для надання пояснень заявників, стосовно яких розглядається це питання.

Проте відповідач не надав суду жодних доказів того, що ним вчинено будь-які дії з метою з`ясування обставин, які стали підставою для відмови позивачу у наданні дозволу на імміграцію в Україну.

Крім того в матеріалах справи відсутні будь-які докази, що позивачем надавалися відповідачу свідомо неправдиві відомості, підроблені документи чи документи, що втратили чинність; відповідачем не надано суду вироку суду, яким позивача засуджено до позбавлення волі, та будь-яких доказів того, що дії позивача становлять загрозу національній безпеці України, громадському порядку в Україні; доказів того, що рішення про відмову у наданні дозволу на імміграцію є необхідним для охорони здоров`я, захисту прав і законних інтересів громадян України; відповідачем також не надано суду жодного доказу, який би підтверджував порушення позивачем законодавства про правовий статус іноземців та осіб без громадянства.

Отже відповідачем не надано суду належних доказів існування обставин, що передбачені ст.10 Закону України "Про імміграцію", які б надавали йому підстави для відмови в наданні дозволу на імміграцію.

Таким чином відповідачем не доведено наявність передбачених законами України підстав для відмови в наданні дозволу на імміграцію в Україну.

З урахуванням вищенаведеного суд дійшов висновку про неправомірність дій відповідача в площині питання прийняття оскаржуваного рішення, яке, в свою чергу, є невмотивованим, а відповідно протиправним та підлягає скасуванню, у зв`язку із чим позовні вимоги в цій частині підлягають задоволенню.

Щодо позовної вимоги в частині зобов`язання відповідача повторно розглянути заяву позивача про надання дозволу на імміграцію в Україну, суд зазначає наступне.

Згідно з частиною першої статті 2 КАС України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Так враховуючи, що судом визнано протиправним та скасовано рішення відповідача про відмову в наданні дозволу на імміграцію в Україну від 21.06.2019 № 139 щодо громадянки Ісламської Республіки Іран ОСОБА_1 , а також з метою ефективного захисту прав та інтересів позивача у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єкта владних повноважень, позовна вимога про зобов`язання відповідача повторно розглянути заяву громадянки Ісламської Республіки Іран ОСОБА_1 , паспорт серії НОМЕР_1 , щодо надання дозволу на імміграцію в Україну відповідно до норм Закону України "Про імміграцію" з урахуванням висновків, навединих в судовому рішенні, підлягає задоволенню.

В частині позовної вимоги про зобов`язання відповідача прийняти рішення про надання дозволу на імміграцію стосовно позивача, суд вказує таке.

В частині заявлених вимог про зобов`язання відповідача прийняти рішення про надання дозволу на імміграцію позивачу, суд відмічає, що відповідно до часини першої статті 2 КАС України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Захист порушених прав, свобод чи інтересів особи, яка звернулася до суду, може здійснюватися судом також в інший спосіб, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень (ч. 2 ст. 5 КАС України).

Судом підкреслюється, що у відповідності до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

Обираючи спосіб захисту порушеного права, слід врахувати положення статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту), за якою під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект.

Отже, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

У пункті 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі Чахал проти Об`єднаного Королівства (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.

У пункті 74 Рішення у справі "Лелас проти Хорватії" і пункті 70 Рішення у справі "Рисовський проти України" ЄСПЛ підкреслив особливу важливість принципу "належного урядування" та пояснив його практичне значення, зокрема, зазначивши, що держава, чиї органи влади не дотримувалися своїх власних внутрішніх правил та процедур, не повинна отримувати вигоду від своїх правопорушень та уникати виконання своїх обов`язків. Іншими словами, ризик будь-якої помилки, зробленої органами державної влади, повинна нести держава, а помилки не повинні виправлятися за рахунок зацікавленої особи, особливо якщо при цьому немає жодного іншого приватного інтересу. Принцип "належного урядування" передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб (див. рішення у справах "Беєлер проти Італії" [ВП] (Beyeler v. Italy [GC]), заява № 33202/96, п. 120, ECHR 2000-I, "Онер`їлдіз проти Туреччини" [ВП] (Oneryildiz v. Turkey [GC]), заява № 48939/99, п. 128, ECHR 2004-XII, "Megadat.com S.r.l. проти Молдови" (Megadat.com S.r.l. v. Moldova), заява № 21151/04, п. 72, від 8 квітня 2008 року, і "Москаль проти Польщі" (Moskal v. Poland), заява № 10373/05, п. 51, від 15 вересня 2009 року). Зокрема, на державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок (див., наприклад, рішення у справах "Лелас проти Хорватії" (Lelas v. Croatia), заява № 55555/08, п. 74, від 20 травня 2010 року, і "Тошкуце та інші проти Румунії" (Toscuta and Others v. Romania), заява № 36900/03, п. 37, від 25 листопада 2008 року) і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси (див. зазначені вище рішення у справах "Онер`їлдіз проти Туреччини" (Oneryildiz v. Turkey), п. 128, та "Беєлер проти Італії" (Beyeler v. Italy), п. 119).

У справі № 569/16681/16-а від 03.04.2018 Верховний Суд стосовно питання втручання судами в дискреційні повноваження органів державної влади та органи місцевого самоврядування зазначив наступне: Рекомендаціями Комітету Міністрів Ради Європи № R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11 березня 1980 року, під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин. Дискреційні повноваження в більш вузькому розумінні - це можливість діяти за власним розсудом, в межах закону, можливість застосувати норми закону та вчинити конкретні дії (або дію) серед інших, кожні з яких окремо є відносно правильними (законними). Аналогічна правова позиція міститься у постанові Верховного Суду України від 21 травня 2013 року в справі № 21-87а13.

Так Європейський суд з прав людини у рішенні по справі Рисовський проти України (№ 29979/04) визнав низку порушення пункту 1 статті 6 Конвенції, статті 1 Першого протоколу до Конвенції та статті 13 Конвенції у справі, пов`язаній із земельними правовідносинами; в ній також викладено окремі стандарти діяльності суб`єктів владних повноважень, зокрема, розкрито елементи змісту принципу доброго врядування . Цей принцип, зокрема, передбачає, що у разі якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і послідовний спосіб (див. рішення у справах Beyeler v. Italy № 33202/96, Oneryildiz v. Turkey № 48939/99, Moskal v. Poland № 10373/05). Крім того, в рішеннях Європейського суду з прав людини склалася практика, яка підтверджує, що дискреційні повноваження не повинні використовуватися свавільно, а суд повинен контролювати рішення, прийняті на підставі реалізації дискреційних повноважень, максимально ефективно (див. рішення у справі Hasan and Chaush v. Bulgaria № 30985/96) .

Згідно практики Європейського суду з прав людини (рішення по справі Олссон проти Швеції від 24.03.1988) запорукою вірного застосування дискреційних повноважень є високий рівень правової культури державних службовців, водночас, суди повинні відновлювати порушене право шляхом зобов`язання суб`єкта владних повноважень, у тому числі колегіальний орган, прийняти конкретне рішення про надання можливості, якщо відмова визнана неправомірною, а інших підстав для відмови не вбачається. При цьому судовою колегією враховується, що спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.

Аналогічна позиція викладена у постановах Верхового Суду України від 16.09.2015 у справі № 21-1465а15 та від 02.02.2016 у справі №804/14800/14.

Суд зазначає, що з метою належного судочинства та гарантування того, що спір між сторонами буде остаточно вирішений, вимога зобов`язати відповідача прийняти конкретне рішення є обґрунтованою, оскільки, у випадку задоволення даного позову, оскаржуване рішення відповідача буде визнано протиправним, а інші правові підстави для відмови в наданні дозволу на імміграцію позивачу, за висновками суду, відсутні.

Підсумовуючи наведене, з урахуванням висновків суду щодо неправомірності спірного рішення, що є підставами для визнання його протиправним та скасування, приймаючи до уваги похідність вимоги про зобов`язання вчинити певні дії, суд вважає, що обґрунтованими є вимоги позивача ОСОБА_1 про зобов`язання Центрального Міжрегіонального Управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області прийняти рішення про надання дозволу на імміграцію громадянці Ісламської Республіки Іран ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , паспорт серії НОМЕР_1 ., і даний спосіб захисту порушеного права, за висновками суду, є належним ефективним захистом прав, свобод та інтересів позивача.

У відповідності до ч.ч. 2, 4 ст. 77 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин. Суд не може витребовувати докази у позивача в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень, окрім доказів на підтвердження обставин, за яких, на думку позивача, відбулося порушення його прав, свобод чи інтересів.

За переконанням суду, відповідач не довів правомірності прийнятого ним рішення, та не надав суду достатніх беззаперечних доказів в обґрунтування обставин, на яких ґрунтуються його заперечення.

Згідно до ст. 73 КАС України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

За ст. 75 КАС України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання (ст. 76 КАС України).

Статтею 90 КАС України передбачено, що суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), що міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

У пункті 50 рішення Європейського суду з прав людини Щокін проти України (№ 23759/03 та № 37943/06) зазначено, що перша та найважливіша вимога статті 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року полягає в тому, що будь-яке втручання публічних органів у мирне володіння майном повинно бути законним. Говорячи про закон , стаття 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року посилається на ту саму концепцію, що міститься в інших положеннях цієї Конвенції (див. рішення у справі Шпачек s.r.о. проти Чеської Республіки (SPACEK, s.r.o. v. THE CZECH REPUBLIC № 26449/95). Ця концепція вимагає, перш за все, щоб такі заходи мали підстави в національному законодавстві. Вона також відсилає до якості такого закону, вимагаючи, щоб він був доступним для зацікавлених осіб, чітким та передбачуваним у своєму застосуванні (див. рішення у справі Бейелер проти Італії (Beyeler v. Italy № 33202/96).

У Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

При цьому, зазначений Висновок, крім іншого, акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (заява № 65518/01; пункт 89), "Проніна проти України" (заява № 63566/00; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; пункт 29).

Наведена позиція ЄСПЛ також застосовується у практиці Верховним Судом, що, як приклад, відображено у постанові від 24.01.2020 (справа № 420/2921/19).

Отже виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України, оцінки поданих сторонами доказів за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись принципом верховенства права, виходячи з наведених висновків в цілому, суд дійшов висновку, що позов підлягає задоволенню у повному обсязі.

Згідно з ч. 1 ст. 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Таким чином, на користь позивача належить стягнути сплачений ним судовий збір у розмірі 768,40 грн. за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.

Керуючись ст.ст. 72-77, 139, 241-246, 257-262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ВИРІШИВ:

1. Позов громадянки Ісламської Республіки Іран ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , паспорт серії НОМЕР_1 - задовольнити повністю.

2. Визнати протиправними дії Центрального Міжрегіонального Управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області щодо прийняття рішення № 139 від 21.06.2019 про відмову у наданні дозволу на імміграцію громадянці Ісламської Республіки Іран ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , паспорт серії НОМЕР_1 .

3. Визнати протиправним та скасувати рішення Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області від 21.06.2019 за № 139 про відмову у наданні дозволу на імміграцію громадянці Ісламської Республіки Іран ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , паспорт серії НОМЕР_1 .

4. Зобов`язати Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області переглянути заяву від 03.08.2018 громадянки Ісламської Республіки Іран ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , паспорт серії НОМЕР_1 , про надання дозволу на імміграцію в Україну на підставі наявних в матеріалах справи документів, врахувавши мотивувальну частину судового рішення в даній справі.

5. Зобов`язати Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області прийняти рішення про надання дозволу на імміграцію громадянці Ісламської Республіки Іран ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , паспорт серії НОМЕР_1 .

6. Cтягнути на користь громадянки Ісламської Республіки Іран ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , паспорт серії НОМЕР_1 ) за рахунок бюджетних асигнувань Центрального Міжрегіонального Управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області (адреса: 02152, м. Київ, вул. Березняківська, 4-а, ідентифікаційний код - 42552598) понесені ОСОБА_1 витрати по сплаті судового збору в розмірі 768,40 грн. (сімсот шістдесят вісім гривень 40 копійок).

Рішення, відповідно до ст. 255 КАС України, набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма часниками справи, якщо таку скаргу не було подано, а у разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного провадження.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо у судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного ухвали.

Відповідно до пп. 15.5 п. 1 Розділу VII Перехідні положення КАС України до початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні скарги подаються учасниками справи через Окружний адміністративний суд міста Києва .

Суддя К.С. Пащенко