Ухвала

від 17.06.2020 по справі 910/12489/18

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

17 червня 2020 року

м. Київ

Справа № 910/12489/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду: Краснова Є. В. - головуючого, Мачульського Г. М., Кушніра І. В.,

секретар судового засідання- Астапова Ю. В.,

розглянувши касаційну скаргу Приватного підприємства "Райдуга" на постанову Північного апеляційного господарського суду від 19.02.2020 і рішення Господарського суду міста Києва від 19.02.2019 у справі

за позовом Приватного підприємства "Райдуга" до Київської міської ради, за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача: 1) Департамент земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації); 2) Житлово-будівельний кооператив "Суднобудівник", про визнання незаконним та скасування рішення № 807/4871 від 17.05.2018,

представники:

позивача - Скуратовський С. І., адвокат,

відповідача - Ільчик М. О., самопредставництво,

третьої особи-1 - Філімончук І. М., самопредставництво,

третьої особи-2 - Руденко В. Б., адвокат,

18.09.2018 Приватне підприємство "Райдуга" (далі - ПП "Райдуга") звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Київської міської ради про визнання незаконним та скасування рішення від 17.05.2018 № 807/4871.

Обґрунтовуючи позов, ПП "Райдуга" зазначило, що відповідно до рішення Київської міської ради від 15.07.2004 № 419/1829 позивачеві було передано в оренду на 5 років земельну ділянку по вул. Малишка, 9-А у Дніпровському районі м. Києва площею 0,04513 га, кадастровий номер - 8000000000:66:158:0050 для будівництва, експлуатації та обслуговування житлового будинку з вбудовано-прибудованим торгівельним комплексом і підземним паркінгом. На підставі рішення між сторонами було укладено договір оренди земельної ділянки від 07.12.2004, який зареєстровано 17.01.2005 за № 66-6-00220, строк якого у подальшому було поновлено на 10 років із 18.10.2010 згідно з рішенням Київської міської ради від 25.03.2010 № 551/3989. На пленарному засіданні VI сесії VIII скликання Київської міської ради 17.05.2018 прийнято рішення № 807/4871, відповідно до якого розірвано договір оренди від 17.01.2005 № 66-6-00220.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 19.02.2019 (суддя Сівакова В. В.) в позові відмовлено.

Постановою Північного апеляційного господарського суду від 19.02.2020 (колегія суддів у складі: Іоннікова І. А., Михальська Ю. Б., Козир Т. П) рішення суду першої інстанції залишено без змін.

ПП "Райдуга" у касаційній скарзі просить рішення та постанову попередніх судових інстанцій скасувати, прийняти нове рішення, яким позов задовольнити.

Скарга мотивована неправильним застосуванням та порушенням судами норм чинного законодавства, зокрема статей 610, 611, 614 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статті 188 Господарського кодексу України (далі - ГК України), статті 31 Закону України "Про оренду землі", а також неврахуванням висновку про застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 25.07.2019 у справі № 910/2566/16, від 13.09.2019 у справі № 910/10643/18.

Скаржник наголошує, що суди дійшли помилкового висновку про наявність самого факту порушення позивачем умов договору, а саме про недотримання строків забудови та передачу спірної земельної ділянки в суборенду іншій особі без згоди орендодавця.

Житлово-будівельний кооператив "Суднобудівник" у відзиві просить закрити касаційне провадження, наголошуючи, що твердження, наведене у касаційній скарзі, про наявність підстав для касаційного оскарження судових рішень, спростовується матеріалами справи та змістом висновків Верховного Суду у справах, в яких спори виникли із правовідносин, що не можуть розцінюватися як подібні.

08.02.2020 набрав чинності Закон України від 15.01.2020 № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ".

Оскільки зазначену касаційну скаргу подано після набуття чинності Законом України від 15.01.2020 № 460-IX, її розгляд має здійснюватися з урахуванням положень Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) у редакції від 08.02.2020.

Ухвалою Верховного Суду від 18.05.2020 відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ПП "Райдуга" на постанову Північного апеляційного господарського суду від 19.02.2020 і рішення Господарського суду міста Києва від 19.02.2019 у справі № 910/12489/18, призначено розгляд цієї справи у судовому засіданні на 17.06.2020 о 16:00.

Зазначену ухвалу мотивовано тим, що скаржник обґрунтував наявність підстави для касаційного оскарження, передбаченої у пунктах 1, 3 частини 2 статті 287 ГПК України. Зокрема, ПП "Райдуга" вважає, що суди попередніх інстанцій під час ухвалення судових рішень не врахували висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду, на які послався скаржник.

Разом із тим, дослідивши доводи, наведені у касаційній скарзі, і матеріали справи, Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для закриття касаційного провадження у справі № 910/12489/18 з огляду на таке.

Ухвалюючи судові рішення у цій справі, суди виходили з того, що на пленарному засіданні VI сесії VIII скликання Київської міської ради 17.05.2018 прийнято рішення № 807/4871, відповідно до якого розірвано договір оренди від 17.01.2005 № 66-6-00220. Під час видання цього рішення Київська міська рада керувалася Законом України "Про місцеве самоврядування в Україні", статтями 9, 83, 93, 95, 96, 141 Земельного кодексу України (далі - ЗК України), статтею 31 Закону України "Про оренду землі", статтею 188 ГК України та статтею 416 ЦК України, Правилами утримання зелених насаджень у населених пунктах України, затверджених наказом Міністерства будівництва, архітектури та житлово-комунального господарства України від 10.04.2006 № 105, пунктами 8.1, 8.4, 11.4 договору оренди земельної ділянки від 17.01.2005 № 6-66-00220, а також тим, що ПП "Райдуга" порушило вимоги пункту "а" статті 96 ЗК України в частині використання земельної ділянки не за цільовим призначенням, що відповідно до пункту "г" статті 141 ЗК України, пункту 11.4 договору оренди є підставою для припинення права користування земельною ділянкою.

Відповідно до статті 651 ЦК України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору. У разі односторонньої відмови від договору у повному обсязі або частково, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом, договір є відповідно розірваним або зміненим.

У статті 31 Закону України "Про оренду землі" зокрема передбачено, що договір оренди землі може бути розірваний за згодою сторін. На вимогу однієї із сторін договір оренди може бути достроково розірваний за рішенням суду в порядку, встановленому законом. Розірвання договору оренди землі в односторонньому порядку не допускається, якщо інше не передбачено законом або цим договором.

За змістом положень пункту 11.4 договору від 27.12.2004 він може бути розірваний в односторонньому порядку за ініціативи орендодавця, із звільненням орендодавця від відповідальності згідно з ГК України, в разі, коли орендар використовує земельну ділянку способами, які суперечать екологічним вимогам, не за цільовим призначенням, систематично не сплачує орендну плату (протягом двох місяців поспіль), порушує строки завершення забудови земельної ділянки, встановлені у пункті 8.4 цього договору, здійснення без згоди орендодавця передачі або відчуження права користування земельною ділянкою третім особам.

Судами встановлено, що станом на 17.01.2008 (закінчення трирічного строку забудови) і станом на дату прийняття відповідачем оспорюваного у цій справі рішення (17.05.2018) забудови об`єкта нерухомого майна позивач не здійснив, а наведені ним обставини не дають правових підстав вважати, що умови договору оренди щодо встановлення трирічного строку забудови, порушено не з вини позивача.

Під час розгляду справи № 910/2566/16, на постанову Верховного Суду від 25.07.2019 в якій послалося ПП "Райдуга", суди встановили, що земельна ділянка на вул. Глибочицькій, 5 у м. Києві у 2003 році була передана Релігійній організації "Релігійне Управління Церкви Ісуса Христа Святих Останніх Днів в Україні" у зв`язку із розташуванням на ній нерухомого майна, належного позивачу на праві власності, а в подальшому згідно з рішенням Київської міської ради від 17.03.2005 цю ж земельну ділянку було надано позивачеві вже для будівництва та обслуговування молитовного будинку з недільною школою. На земельній ділянці розташовані фундаменти та стіни майнового комплексу площею 2 234,7 м 2 , придбаного Релігійною організацією "Релігійне Управління Церкви Ісуса Христа Святих Останніх Днів в Україні" у 2001 році.

Суди встановили, що позивач вчиняв необхідні дії для будівництва об`єкта на виконання умов договору оренди земельної ділянки.

Крім того, суди зазначили, що надання Київською міською радою земельній ділянці "статусу скверу" та передача її у користування комунальному підприємству за умови розташування на цій ділянці нерухомого майна, належного позивачеві, не може бути визнана законною з огляду на положення статей 316 та 317 ЦК України.

Під час розгляду справи № 910/10643/18, на постанову Верховного Суду від 13.09.2019 в якій послалося ПП "Райдуга", суд апеляційної інстанції встановив недоведеність вини позивача у невиконанні умов договору оренди земельної ділянки в частині закінчення забудови. Позивач протягом часу землекористування вчиняв дії, спрямовані на оформлення дозвільної документації, підготовки документів для містобудівних умов та обмежень, а виготовлення проектно-кошторисної та дозвільної документації на будівництво багатофункціонального комплексу на земельній ділянці не залежало від волі відповідача. Крім того, суд встановив, що ухвалені Департаментом з питань державного архітектурно-будівельного контролю КМДА рішення, зокрема щодо скасування реєстрації декларації про початок виконання будівельних робіт, у подальшому були скасовані в адміністративних судах у справі № 826/4742/17, але до моменту їх скасування перешкоджали будівництву багатофункціонального комплексу.

Як уже зазначалося, згідно з пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, зокрема у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду.

Подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність суб`єктного складу учасників відносин, об`єкта і предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи (аналогічну правову позицію викладено у постанові Верховного Суду України від 06.09.2017 у справі № 910/3040/16).

При цьому під судовими рішеннями у справах зі спорів, що виникли із подібних правовідносин, необхідно розуміти рішення у тих справах, де однаковими є предмет і підстави позову, зміст позовних вимог, встановлені фактичні обставини, а також матеріально-правове регулювання спірних відносин.

Отже, правовідносини у справах № 910/2566/16, № 910/10643/18 не є подібними правовідносинам у справі № 910/12489/18, оскільки підстави позовів у зазначеній справі та у справах № 910/2566/16, № 910/10643/18 і встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, а також їх правове регулювання є різними, що виключає подібність спірних правовідносин у цих справах.

Щодо твердження скаржника про порушення апеляційним господарським судом норм процесуального права щодо порушення меж розгляду справи, що призвело до заміни правових підстав дострокового розірвання спірного договору оренди земельної ділянки з нецільового використання до самовільної передачі ділянки в суборенду за відсутності відповідного висновку Верховного Суду у подібних правовідносинах колегія суддів зазначає таке.

Як вбачається з тексту постанови апеляційної інстанції обставини передачі спірної земельної ділянки в суборенду було встановлено судом в контексті розгляду посилання позивача на те, що на об`єкті будівництва здійснено ряд підготовчих робіт, а саме виконано проектні роботи, проведено геотопозйомку, проведено топографо-геодезичні роботи, обстеження зелених насаджень, проведено роботи з перевірки функціонального призначення території та підтвердження можливості будівництва, поставки елементів огородження, встановлення санітарних біокабін, про надання послуг з охорони тощо. При цьому встановлено, що договори стосовно виконання робіт на спірній земельній ділянці було укладено з відповідними організаціями і Товариством з обмеженою відповідальністю "ІБК "КДС Інвест" (який в договорах зазначений як замовник), копії договорів містяться в матеріалах справи, позивач як орендар спірної земельної ділянки не надав суду доказів, що він безпосередньо брав участь у будівництві на спірній земельній ділянці.

Таким чином формально наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена у пункті 3 частини 2 статті 287 ГПК України, не отримала підтвердження після відкриття касаційного провадження.

Згідно з пунктом 5 частини 1 статті 296 ГПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини 2 статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

Відповідно до частини 2 статті 296 ГПК України про закриття касаційного провадження суд касаційної інстанції постановляє ухвалу.

Колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що право на доступ до суду не є абсолютним і може підлягати обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг, оскільки право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання державою. Отже, кожна держава встановлює правила судової процедури, зокрема й процесуальні заборони та обмеження, зміст яких - не допустити безладного перебігу судового процесу (рішення ЄСПЛ у справі "Пелевін проти України" (Pelevin v. Ukraine) , заява № 24402/02, § 27, 20.05.2010).

Конвенція про захист прав і основоположних свобод має на меті гарантувати не теоретичні або примарні права, а права, які є практичними і ефективними. Це особливо стосується права на доступ до суду, зважаючи на помітне місце, відведене у демократичному суспільстві праву на справедливий суд (рішення ЄСПЛ у справах "Ейрі проти Ірландії" (Airey v. Ireland) , заява № 6289/73, § 24, 09.10.1979; "Гарсія Манібардо проти Іспанії" (Garcia Manibardo v. Spain) , заява № 38695/97, § 43, 15.02.2000).

У рішенні ЄСПЛ у справі "Гарсія Манібардо проти Іспанії" (Garcia Manibardo v. Spain), зазначалося, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них (рішення ЄСПЛ у справі "Monnel and Morris v. the United Kingdom", заява № 9562/81, § 56, 02.03.1987).

Отже, право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем порядку доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це зумовлено виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким має на меті забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду". При цьому процесуальні обмеження зазвичай запроваджуються для забезпечення ефективності судочинства, а право на доступ до правосуддя, як відомо, не є абсолютним правом, і певні обмеження встановлюються законом з урахуванням потреб держави, суспільства чи окремих осіб (наведену правову позицію викладено в ухвалі об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 910/4647/18).

Враховуючи викладене та керуючись статтями 234, 235, 296, 314 ГПК України, Верховний Суд

УХВАЛИВ:

Касаційне провадження за касаційною скаргою Приватного підприємства "Райдуга" на постанову Північного апеляційного господарського суду від 19.02.2020 і рішення Господарського суду міста Києва від 19.02.2019 у справі у справі № 910/12489/18 закрити.

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.

Суддя Є. Краснов

Суддя Г. Мачульський

Суддя В. Кушнір