Рішення

від 22.06.2020 по справі 910/18287/19

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

22.06.2020Справа № 910/18287/19 Господарський суд міста Києва у складі судді Грєхової О.А., за участю секретаря судового засідання Коверги П.П., розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали господарської справи

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Брайтон ЛТД"

до Публічного акціонерного товариства Комерційний банк "Приватбанк"

третя особа , яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача Товариство з обмеженою відповідальністю "Ойл-Прайм"

про визнання Договору недійсним.

Представники учасників справи:

від позивача: Лаврик С. В. , б/н від 25.01.2020;

від відповідача: Баранов В.С., за довіреністю № 150 від 25.10.2019;

від третьої особи: не з`явився.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Товариство з обмеженою відповідальністю Брайтон ЛТД звернулось до Господарського суду міста Києва із позовними вимогами до Публічного акціонерного товариства Комерційний банк Приватбанк про визнання Договору недійсним.

Позовні вимоги обґрунтовані укладенням Договору поруки № 4О12289И/П від 26.10.2016 під впливом введення в оману.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 26.12.2019 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі, постановлено здійснювати розгляд справи за правилами загального позовного провадження, залучено до участі у справі Товариство з обмеженою відповідальністю Ойл-Прайм в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача, підготовче засідання призначено на 27.01.2020.

27.01.2020 представником позивача подано клопотання про долучення документів до матеріалів справи.

27.01.2020 представником відповідача подано відзив на позовну заяву.

У судове засідання 03.02.2020 представники сторін з`явились, представник третьої особи не з`явився.

За результатами судового засідання судом постановлено ухвалу про відкладення підготовчого судового засідання до 24.02.2020, яку занесено до протоколу судового засідання.

05.02.2020 представником позивача подано відповідь на відзив.

14.02.2020 представником позивача подано клопотання про витребування доказів.

21.02.2020 представником позивача подано клопотання про відкладення підготовчого судового засідання.

У судове засідання 24.02.2020 представник відповідача з`явився, представники позивача та третьої особи не з`явились.

За результатами судового засідання судом постановлено ухвалу про продовження строків підготовчого провадження на 30 днів та про відкладення підготовчого судового засідання на 16.03.2020, яку занесено до протоколу судового засідання.

16.03.2020 представником позивача подано клопотання про витребування доказів.

У судове засідання 16.03.2020 представники сторін з`явились, представник третьої особи не з`явився.

За наслідками розгляду клопотання представника позивача про витребування доказів, суд залишив вказані клопотання без задоволення, постановивши протокольну ухвалу з наступних підстав.

Згідно з ч. 1 ст. 81 ГПК України учасник справи у разі неможливості самостійно надати докази вправі подати клопотання про витребування доказів судом, яке повинно бути подане в строк, зазначений в частинах другій та третій статті 80 цього Кодексу, а отже, оскільки позивач не подав клопотання про витребування доказів разом з позовною заявою, клопотання заявлені з пропуском встановленого строку, в зв`язку з чим, суд залишає їх без задоволення. При цьому, суд враховує, що будь-яких клопотань про продовження/поновлення процесуальних строків, означене клопотання, із обґрунтуванням неможливість його подання у встановлений строк з причин, що не залежали від нього, не містить.

В свою чергу, за результатами розгляду клопотання представника відповідача про витребування доказів, заслухавши пояснення представників сторін, судом відмовлено у задоволенні вказаного клопотання у зв`язку з його необґрунтованістю.

Враховуючи, що судом здійснено усі необхідні та достатні дії для забезпечення правильного і своєчасного розгляду справи по суті, з огляду на відсутність підстав для відкладення підготовчого засідання, судом постановлено ухвалу про закриття підготовчого засідання та призначено справу до судового розгляду по суті на 13.04.2020, яку занесено до протоколу судового засідання.

У судове засідання 13.04.2020 представники учасників судового процесу не з`явились.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 13.04.2020 розгляд справи відкладено на 12.05.2020.

08.05.2020 представником позивача подано клопотання про відкладення розгляду справи.

12.05.2020 представником позивача подано клопотання про відкладення розгляду справи.

12.05.2020 представником відповідача подано клопотання про відкладення розгляду справи.

У судове засідання 12.05.2020 представники учасників справи не з`явились.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 12.05.2020 розгляд справи відкладено на 01.06.2020.

У судове засідання 01.06.2020 представник позивача з`явився, представники інших учасників справи не з`явились.

За результатами судового засідання судом постановлено ухвалу про відкладення розгляд справи на 22.06.2020, яку занесено до протоколу судового засідання.

22.06.2020 представником відповідача подано письмові пояснення, які судом до уваги не приймаються, з огляду на наступне.

При розгляді справи судом в порядку позовного провадження учасники справи викладають письмово свої вимоги, заперечення, аргументи, пояснення та міркування щодо предмета спору виключно у заявах по суті справи, визначених цим Кодексом (ч. 1 ст. 161 ГПК України).

Частиною 2 ст. 161 ГПК України визначено, що заявами по суті справи є: позовна заява; відзив на позовну заяву (відзив); відповідь на відзив; заперечення; пояснення третьої особи щодо позову або відзиву.

Як вбачається з матеріалів справи, відповідач скориставшись наданими процесуальними правами подав відзив на позовну заяву, виклавши свої аргументи та заперечення.

Однак в подальшому відповідачем подано 22.06.2020 письмові пояснення, які за своєю суттю зводяться до заяв по сутті спору, а саме відзиву на позовну заяву із запереченнями проти позову.

При цьому, відповідачем не ставилось питання про надання дозволу для надання нових заперечень по суті спору, а судом у порядку ч. 5 ст. 161 ГПК України такого дозволу не надавалось.

Водночас, пунктами 2 та 4 ч. 3 ст. 2 ГПК України визначено, що основними засадами (принципами) господарського судочинства є рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом та змагальність сторін.

В свою чергу подання пояснень із новими запереченнями проти позову, фактично зводиться до порушення таких принципів та суперечить ч. 1 ст. 161 ГПК України.

Суд зазначає, що доступ до правосуддя в контексті пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та прецедентної практики Європейського суду з прав людини не може бути абсолютним і підлягає державному регулюванню й обмеженню. Кожна держава встановлює правила судової процедури, зокрема й процесуальні заборони та обмеження, зміст яких - не допустити судовий процес у безладний рух. Доступ до правосуддя здійснюється шляхом точного, послідовного і неухильного дотримання процесуального алгоритму, що передбачений Господарським процесуальним кодексом України.

У судове засідання 22.06.2020 представники сторін з`явились, представник третьої особи не з`явився.

Згідно з ч. 1 ст. 202 ГПК України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час та місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті.

Зважаючи на те, що неявка представника третьої особи не перешкоджає всебічному, повному та об`єктивному розгляду всіх обставин справи, суд вважає за можливе розглянути справу за наявними в ній матеріалами.

Представник позивача в судовому засіданні позовні вимоги підтримав у повному обсязі.

Представник відповідача не визнав заявлені позовні вимоги у повному обсязі та просив суд відмовити у задоволенні позову повністю.

На виконання вимог ст. 223 Господарського процесуального кодексу України складено протоколи судових засідань, які долучено до матеріалів справи.

Відповідно до ст. 219 ГПК України рішення у даній справі прийнято у нарадчій кімнаті за результатами оцінки доказів, поданих сторонами.

У судовому засіданні 22.06.2020 відповідно до ст. 240 Господарського процесуального кодексу України судом проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представників сторін, з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва

ВСТАНОВИВ:

26.10.2016 між Товариством з обмеженою відповідальністю Брайтон Лтд (далі - позивач, поручитель) та Публічним акціонерним товариства Комерційний банк Приватбанк (далі - відповідач, кредитор) укладено Договір поруки № 4О12289И/П (далі - договір поруки), предметом якого є надання поруки поручителем перед кредитором за виконання Товариством з обмеженою відповідальністю Ойл-Прайм (далі - боржник, третя особа) своїх зобов`язань за Кредитним договором від 01.11.2012 № 4О12289И (далі - Кредитний договір), а саме: з повернення кредиту та сплати відсотків за користування кредитом на умовах та в терміни, відповідно до Кредитного договору.

Відповідно до п. 2 та п. 3 Договору поруки поручитель відповідає перед кредитором за виконання обов`язку боржника за Кредитним договором з повернення кредиту та сплати відсотків за користування кредитом на умовах та в терміни, відповідно до кредитного договору. Поручитель з умовами кредитного договору ознайомлений.

Згідно з пунктами 4, 5 та 6 Договору поруки у випадку невиконання боржником зобов`язань за кредитним договором, боржник і поручитель відповідають перед кредитором, як солідарні боржники у сумі заборгованості за кредитом та у сумі відсотків за користування кредитом на умовах та в терміни, відповідно до Кредитного договору. У випадку невиконання боржником п. 1 цього Договору, кредитор направляє на адресу поручителя письмову вимогу із зазначенням порушеного зобов`язання. Поручитель зобов`язаний виконати обов`язок, зазначений в письмові вимозі кредитора, впродовж 5 календарних днів з моменту отримання вимоги, зазначеної в п. 5 цього Договору.

У випадку порушення поручителем зобов`язання, передбаченого п. 6 цього Договору, кредитор та поручитель прийшли до згоди, що кредитор має право в рахунок погашення боргу за Кредитним договором здійснювати договірне списання грошових коштів, що належать поручителю і знаходяться на його рахунку у ПАТ КБ Приватбанк . Договірне списання грошових коштів згідно з умовами цього пункту оформлюється меморіальним ордером, у реквізиті Призначення платежу якого зазначається інформація про платіж, номер, дату цього Договору (п. 7 Договору поруки).

За умовами пункту 8 Договору поруки, до поручителя, що виконав обов`язки боржника за Кредитним договором, переходять всі права кредитора за Кредитним договором і договору(ам) застави (іпотеки), укладеним в цілях забезпечення виконання зобов`язань боржника перед кредитором за Кредитним договором у частині виконаного зобов`язання.

У відповідності до п. 9 Договору поруки, у випадку невиконання поручителем обов`язку боржника за Кредитним договором впродовж 5 (п`яти) календарних днів з моменту отримання письмової вимоги кредитора, зазначеної в п. 5 цього Договору, поручитель сплачує на користь кредитора пеню в розмірі 1 % від суми заборгованості, яка зазначена в зазначеній письмові вимозі, але не більше подвійної облікової ставки НБУ, що діяла у період, за який сплачується пеня, за кожний день прострочення. Сплата пені не звільняє поручителя від виконання зобов`язань за цим Договором.

Згідно з п. 10 Договору поруки, кредитор зобов`язаний у випадку виконання поручителем обов`язку боржника за Кредитним договором передати поручителю впродовж 5 (п`яти) робочих днів банку з моменту виконання обов`язків належним чином посвідчені копії документів, що підтверджують обов`язки боржника за Кредитним договором.

Цей Договір вступає в силу з моменту його підписання сторонами та скріплення печатками і діє до повного виконання зобов`язань за цим Договором (п. 11 Договору поруки).

Цей Договір укладено/підписано із використання електронного цифрового підпису (печатки) з посиленим сертифікатом ключа Акредитованого центру сертифікації ключів ПАТ КБ Приватбанк в порядку, передбаченому Законом України Про електронні документи та електронний документообіг та Законом України Про електронний цифровий підпис , а також на підставі угоди про використання електронного цифрового підпису з посиленим сертифікатом ключа від 29.12.2015, укладеної сторонами (п. 17 Договору).

Обґрунтовуючи заявлені позовні вимоги, позивач зазначає, що ПАТ КБ Приватбанк , володіючи повною фінансовою інформацією про товариство, усвідомлюючи високі економічні показники діяльності товариства, висунув позивачу пропозицію, щодо можливості участі позивача у процедурі трансформації кредитного портфеля ПАТ КБ Приватбанк , яка зі слів співробітників банку, була ініційована Національним Банком України, та відповідно до рішення Правління Національного банку України від 05.10.16 №323/БТ, ПАТ КБ Приватбанк зобов`язано розробити план реструктуризації (трансформації) кредитного портфеля.

При цьому, за твердженнями позивача, ПАТ КБ Приватбанк наголошував на тому, що кредитні зобов`язання попередніх боржників забезпеченні ліквідними активами, у тому числі корпоративними правами, товаром в обороті, цінними паперами та інше. Про ліквідність забезпечення зобов`язань боржників також свідчили дані окремої фінансової звітності за Міжнародними стандартами фінансової звітності та звіт незалежного аудитора 31.12.2015 (ТОВ АФ Прайсвортерхаускуперс (аудит) . Пізніше, такі дані були підтверджені Окремою фінансовою звітністю та звітом незалежного аудитора 31.12.2016 (ТОВ Ернст енд Янг аудиторські послуги ), які були розміщені на вебсайті ПАТ КБ Приватбанк .

Таким чином, позивач зазначає, що оцінивши пропозицію ПАТ КБ Приватбанк , між сторонами укладено Договір поруки, спрямований на отримання прибутку від реалізації таких активів або набуття права власності на них, так як зі слів банку сукупна вартість активів, що передані такими третіми особами в якості забезпечення своїх зобов`язання банку, у декілька разів перевищують заборгованість таких осіб перед банком, при цьому, обов`язковою умовою на якій наполягав позивач було набуття позивачем права власності на акти, що забезпечували зобов`язання боржників перед банком, що узгоджено сторонами у п. 10 Договору поруки.

Як зазначає позивач, після завершення процесу переоформлення боргів боржників перед банком, Рішенням Національного банку України від 18.12.2016 № 498-р. ПАТ КБ Приватбанк визнано неплатоспроможним, у результаті чого, відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 18.12.2016 № 961 Деякі питання забезпечення стабільності фінансової системи ПАТ КБ Приватбанк перейшов у власність Держави, при цьому зобов`язання банку, щодо передання позивачу документів, що посвідчували права заставодержателя на активи, якими були забезпечені зобов`язання боржників банком не виконані, документи позивачу не передані.

Позивач зазначає, що намагався отримати документи від банку, проте як виявилося банк і не був зобов`язаний передавати такі документи позивачу, хоча саме отримання згаданих документів і було метою укладення Договору поруки.

Відтак, позивач зазначає, що у зв`язку з тривалим невиконанням банком умов п.8 та п. 10 Договору поруки, банк не мав на меті передати позивачу документи, що підтверджували наявність забезпечення зобов`язань боржників у вигляді цінних для позивача активів, а лише використовував інформацію про такі активи для спонукання позивача укласти Договір поруки з метою реалізації плану трансформації (на виконання вимог Національного Банку України), чим ввів позивача в оману, щодо істотних умов Договору, в зв`язку з чим просить визнати укладений між сторонами Договір поруки недійсним на підставі ст. 230 ЦК України.

Відповідач в свою чергу, заперечуючи проти позову, зазначає, що позивачем не доведено належними та допустимими доказами ті обставини на які він посилається, як на підставу своїх вимог, а саме не доведено наявності підстав для визнання недійсним Договору поруки на підставі ст. 230 ЦК України.

Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов наступного висновку.

Частинами 1-2 статті 4 ГПК України встановлено, що право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Відповідно до частини 1 статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Частиною другою цієї статті визначено способи захисту цивільних прав та інтересів, якими можуть бути, зокрема, визнання правочину недійсним.

Відповідно до статті 20 ЦК України, право на захист особа здійснює на свій розсуд.

З огляду на положення зазначеної норми та принцип диспозитивності у господарському судочинстві, позивач має право вільно обирати способи захисту порушеного права чи інтересу.

За змістом статей 15 і 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Такий спосіб захисту цивільних прав та інтересів, як визнання правочину недійсним, застосовується до оспорюваних правочинів. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.06.2019 у справі № 916/3156/17 (провадження № 12-304гс18).

Згідно з частинами 1-3, 5 статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно з ч.ч. 1, 3 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом. Такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Вирішуючи спір про визнання угоди недійсною, суд з`ясовує наявність тих обставин, з якими закон пов`язує визнання угоди недійсною і настання певних юридичних наслідків.

Відповідно до ч. 1 ст. 230 ЦК України, якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (ч. 1 ст. 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

У вирішенні спорів про визнання правочинів недійсними на підставі ст. ст. 230-233 ЦК України господарські суди повинні мати на увазі, що відповідні вимоги можуть бути задоволені за умови доведеності позивачем фактів обману, насильства, погрози, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, тяжких обставин і наявності їх безпосереднього зв`язку з волевиявленням другої сторони щодо вчинення правочину.

Під обманом слід розуміти умисне введення в оману представника підприємства, установи, організації або фізичної особи, що вчинила правочин, шляхом: повідомлення відомостей, які не відповідають дійсності; заперечення наявності обставин, які можуть перешкоджати вчиненню правочину; замовчування обставин, що мали істотне значення для правочину (наприклад, у зв`язку з ненаданням технічної чи іншої документації, в якій описуються властивості речі). Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення. Суб`єктом введення в оману є сторона правочину, - як безпосередньо, так і через інших осіб за домовленістю.

Обман - це певні винні, навмисні дії сторони, яка намагається запевнити іншу сторону про такі властивості й наслідки правочину, які насправді наступити не можуть. При обмані наслідки правочину, що вчиняється, є відомими й бажаними для однієї зі сторін.

Правочин може бути визнаний вчиненим під впливом обману у випадку навмисного цілеспрямованого введення іншої сторони в оману щодо фактів, які впливають на укладення правочину. Ознакою обману, на відміну від помилки, є умисел: особа знає про наявність чи відсутність певних обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї. Обман також має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

Тобто обман має місце, коли задля вчинення правочину або надається невірна інформація, або вона замовчується. Причому це робиться навмисно, з метою, аби правочин було вчинено. Усі ці обставини - наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману.

Правочин, здійснений під впливом обману, на підставі ст. 230 ЦК України може бути визнаний судом недійсним. Отже позивач має довести наявність одночасно трьох складових, а саме:

- наявність умислу в діях відповідача;

- істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману;

- наявність обману.

Якщо все інше, крім умислу, доведено, вважається, що мала місце помилка.

Встановлення наявності умислу у недобросовісної сторони ввести в оману другу сторону, щоб спонукати її до укладення правочину, є неодмінною умовою кваліфікації недійсності правочину за статтею 230 ЦК України.

При цьому, відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. У силу приписів статті 204 Цивільного кодексу України правомірність правочину презюмується.

Обґрунтовуючи заявлені позовні вимоги, позивач зазначає, що Договір поруки, укладався відповідачем з метою отримання прибутку від реалізації активів або набуття права власності на них, так як зі слів банку сукупна вартість активів, що передані такими третіми особами в якості забезпечення своїх зобов`язань банку, у декілька разів перевищують заборгованість таких осіб перед банком, при цьому, обов`язковою умовою на якій наполягав позивач було набуття позивачем права власності на акти, що забезпечували зобов`язання боржників перед банком, що узгоджено сторонами у п. 10 Договору поруки, однак у зв`язку з тривалим невиконанням банком умов п.8 та п. 10 Договору поруки, банк не мав на меті передати позивачу документи, що підтверджували наявність забезпечення зобов`язань боржників у вигляді цінних для позивача активів, а лише використовував інформацію про такі активи для спонукання позивача укласти Договір поруки з метою реалізації плану трансформації (на виконання вимог Національного Банку України), чим ввів позивача в оману, щодо істотних умов Договору, що за доводами позивача свідчить про недійсність укладеного правочину на підставі ст. 230 ЦК України.

Відповідно до ст. 626 Цивільного кодексу України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Договір є двостороннім, якщо правами та обов`язками наділені обидві сторони договору.

Статтею 627 Цивільного кодексу України передбачено, що сторони є вільними в укладанні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до ст. 564 ЦК України виконання зобов`язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.

За приписами ч.ч. 1, 2 ст. 553 Цивільного кодексу України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов`язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов`язання боржником. Порукою може забезпечуватися виконання зобов`язання частково або у повному обсязі.

Таким чином, як вбачається із ч. 1 ст. 553 Цивільного кодексу України договір поруки є двостороннім правочином, що укладається між поручителем і кредитором, водночас він встановлює одностороннє зобов`язання, відповідно до якого кредитор має право вимагати від поручителя, щоб той виконав свій основний договірний обов`язок у відповідності до умов договору поруки, а поручитель зобов`язаний провести таке виконання.

Отже згідно зі ст. 626 ЦК України порука створює права для кредитора та обов`язки для поручителя.

З умов Договору поруки вбачається, що сторонами узгоджено, що предметом його є надання поруки поручителем перед кредитором за виконання Товариством з обмеженою відповідальністю Ойл-Прайм своїх зобов`язань за Кредитним договором від 01.11.2012 № 4О12289И, а саме: з повернення кредиту та сплати відсотків за користування кредитом на умовах та в терміни, відповідно до Кредитного договору..

Жодних умов щодо укладення Договору поруки з метою отримання прибутку позивачем, останній не містить.

У даному випадку суд зазначає, що договір поруки є консенсуальним та безоплатним правочином, що разом з тим, не позбавляє поручителя права на оплату згідно із ст. 558 ЦК України, яку він міг отримати від боржника на підставі договору про надання поручительських послуг, який виходячи із презумпції оплатності цивільно-правових договорів, передбаченої ч. 5 ст. 626 ЦК України, є оплатним, а не на підставі Договору поруки, про що також свідчить відсутність таких умов у Договорі поруки, що відповідно виключає можливість отримання поручителем прибутку, як мети укладення та виконання саме Договору поруки.

Суд звертає увагу, що сторони при укладенні спірного договору були вільні у виборі контрагентів та визначенні умов договору, на свій розсуд приймали даний правочин на певних встановлених умовах, узгодили ці умови, уклавши такий Договір.

Статтею 628 Цивільного кодексу України встановлено, що зміст договору становлять умови, визначені на розсуд сторін і погодженні ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Відповідно до п. 8 Договору поруки до поручителя, що виконав обов`язки боржника за Кредитним договором, переходять всі права кредитора за Кредитним договором і договору(ам) застави (іпотеки), укладеним в цілях забезпечення виконання зобов`язань боржника перед кредитором за Кредитним договором у частині виконаного зобов`язання.

Згідно з п. 10 Договору поруки, кредитор зобов`язаний у випадку виконання поручителем обов`язку боржника за Кредитним договором передати поручителю впродовж 5 (п`яти) робочих днів банку з моменту виконання обов`язків належним чином посвідчені копії документів, що підтверджують обов`язки боржника за Кредитним договором.

При цьому згідно із ч. 1 ст. 543 ЦК України у разі солідарного обов`язку боржників (солідарних боржників) кредитор має право вимагати виконання обов`язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо.

Таким чином, з огляду на зазначені вимоги закону, кредитор має право вимагати виконання обов`язку в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо. При цьому у разі пред`явлення вимоги кредитора про виконання обов`язку лише до поручителя останній солідарно відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник.

Так, згідно із ч. 2 ст. 556 ЦК України до поручителя, який виконав зобов`язання, забезпечене порукою, переходять усі права кредитора в цьому зобов`язанні, у тому числі й ті, що забезпечували його виконання.

Тобто безпосередньо законом закріплено право поручителя вимагати від боржника відновлення свого майнового стану, який зазнав змін в результаті виконання ним обов`язку за боржника.

Підтвердженням цього є також норма ч. 1 ст. 512 ЦК України, якою встановлено вичерпний перелік підстав заміни кредитора у зобов`язанні, серед яких передбачено і виконання обов`язку боржника поручителем.

Оскільки перехід до поручителя прав кредитора у зобов`язанні після виконання ним обов`язку боржника відбувається в силу прямої вказівки в законі, будь-яких інших дій для переходу такого права вчиняти не потрібно.

Однак, обсяг прав кредитора, які переходять до поручителя у такому випадку, повинен відповідати обсягу задоволених ним вимог кредитора за основним зобов`язанням, що також виключає можливість отримання позивачем прибутку на підставі Договору поруки.

Таким чином, посилання позивача на укладення Договору поруки з метою отримання прибутку суперечить суті забезпечувального заходу - поруці, що з урахуванням відсутності в матеріалах справи жодних доказів в підтвердження укладення Договору поруки саме з метою отримання прибутку, як і в підтвердження наявності таких пропозицій від відповідача, свідчить про недоведеність позивачем заявленого позову.

В свою чергу, згідно зі ст. 14 Цивільного кодексу України цивільні обов`язки виконуються у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства. Особа не може бути примушена до дій, вчинення яких не є обов`язковим для неї.

Відповідно до ч. 1 ст. 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно з ст. 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Обов`язок доказування та подання доказів відповідно до ст. 74 Господарського процесуального кодексу України розподіляється між сторонами виходячи з того, хто посилається на певні юридичні факти, які обґрунтовують його вимоги та заперечення.

Це стосується позивача, який мав довести наявність тих обставин, на підставі яких він звернувся до господарського суду з позовними вимогами.

Зважаючи на вищевказане, суд дійшов висновку про те, що заявлені позивачем вимоги про визнання Договору поруки № 4О12289И/П від 26.10.2016 недійсним, є необґрунтованими та такими, що задоволенню не підлягають.

Відповідно до ст. 129 ГПК України судовий збір покладається на позивача.

Керуючись ст.ст. 74, 76-80, 129, 236 - 240 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва

ВИРІШИВ :

1. У задоволенні позову відмовити повністю.

2. Витрати по сплаті судового збору покласти на позивача.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до апеляційного господарського суду через відповідний місцевий господарський суд протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повне рішення складено: 30.06.2020

Суддя О.А. Грєхова