Постанова

від 17.06.2020 по справі 199/653/19

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/803/1974/20 Справа № 199/653/19 Суддя у 1-й інстанції - Подорець О. Б. Суддя у 2-й інстанції - Городнича В. С.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 червня 2020 року м. Дніпро

Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Дніпровського апеляційного суду у складі:

головуючого - Городничої В.С.,

суддів - Варенко О.П., Лаченкової О.В.,

за участю секретаря - Порубай М.Л.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпрі апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м.Дніпропетровська від 21 жовтня 2019 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - Приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Батова Тетяна Сергіївна про визнання недійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна, відшкодування матеріальних збитків , -

ВСТАНОВИЛА:

У січні 2019 року позивачзвернулася до суду першої інстанції з вищевказаним позовом, обґрунтовуючи його тим, що 27 березня 2018 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено договір купівлі-продажу нерухомого майна - квартири АДРЕСА_1 , який посвідчено приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Батовою Т.С. Сторони дійшли згоди щодо усіх умов договору та у день укладання договору купівлі-продажу покупцем було дано продавцю грошові кошти за придбане нерухоме майно. Наприкінці 2018 року позивач ОСОБА_1 отримав поштою позовну заяву ТОВ Кредитні ініціативи про звернення стягнення на предмет іпотеки, яким виявилася спірна квартира. Через те, що наразі нерухоме майно обтяжено іпотечним застереженням, до позивача пред`явлені вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки, що порушує його право на вільне та безперешкодне володіння належним йому майном через введення позивача відповідачем в оману щодо всіх істотних умов договору.

У зв`язку з викладеним, позивач просив суд визнати недійсним укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 договір купівлі-продажу нерухомого майна - квартири АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Батовою Т.С. 27.03.2018, стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошові кошти у розмірі 649 427 грн. у якості матеріальної шкоди та судові витрати по справі.

Рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду м.Дніпропетровська від 21 жовтня 2019 року у задоволенні позовних вимог відмовлено.

В своїй апеляційній скарзі ОСОБА_1 посилається на порушення судом першої інстанції норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, а також на невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи.

ОСОБА_2 відповідно до ст. 360 ЦПК України подав відзив, в якому просив апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м.Дніпропетровська від 21 жовтня 2019 року - без змін, посилаючись на незаконність та необґрунтованість доводів апеляційної скарги.

Інші учасники процесу своїм правом, передбаченим положеннями ст. 360 ЦПК України щодо подачі відзиву на апеляційну скаргу, не скористались.

Розглянувши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення суду в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду - залишити без змін, з наступних підстав.

Судом встановлено, що 27 березня 2018 року між сторонами по справі - ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Батовою Т.С.

Судом встановлено, що при укладенні договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , посвідченого 24.03.2011 приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Суховаровою Н.В., зареєстрованого в реєстрі за №343, відповідно до інформації з Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна від 24.03.2011 відсутні обтяження спірного нерухомого майна. Також при укладенні договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , посвідченого приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Батовою Т.С. також в Єдиному реєстрі заборон відчуження об`єктів нерухомого майна відомості щодо зазначеної квартири відсутні.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції посилався на недоведеність позовних вимог, зокрема, суд виходив з того, що позивачем не доведено навмисного введення його відповідачем в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину щодо спірної квартири.

В своїй апеляційній скарзі апелянт посилається на наявність іпотечного застереження на нерухоме майно, наявність вимог третіх осіб на предмет спору, що повністю унеможливлює користування квартирою АДРЕСА_1 , даний недолік апелянт відносить до істотних. Крім того, апелянт зазначає, що для підтвердження фактів, зазначених в позові, разом з позовною заявою позивачем до суду було подано клопотання про витребування доказів для встановлення фактів обізнаності відповідача щодо наявності спору з приводу нерухомого майна. Однак, суд першої інстанції задовольнив частково вказане клопотання, витребувавши у приватного нотаріуса Суховарової Н.В. належним чином завірені копії нотаріальної справи по посвідченню договору купівлі-продажу спірної квартири, в іншій частині відмовлено.

Однак, колегія суддів не приймає до уваги такі доводи апелянта з наступних підстав.

Як вбачається з матеріалів справи, у клопотанні про витребування доказів, що подане разом із позовною заявою, не ставилося питання про витребування від банків чи факторингових компаній доказів направлення досудових вимог ОСОБА_2 . Зазначене клопотання стосувалося витребування усіх кредитних справ та інших документів, що стосуються ОСОБА_3 .

Оскільки позивачем у клопотанні про витребування доказів не заявлялося про витребування у банків чи факторингових організацій доказів направлення на ім`я ОСОБА_2 та отримання ним досудових вимог, отже, суд першої інстанції не міг задовольнити вимоги, що не були заявлені. З огляду на зазначене, апелянт прийшов до помилкового висновку, що суд першої інстанції поставив у нерівне становище позивача та відповідача, частково відмовивши йому у задоволенні клопотання про витребування доказів.

Крім того, ОСОБА_2 не має ніякого відношення до будь-яких кредитних чи іпотечних договорів, укладених ОСОБА_3 , як вбачається з копії позовної заяви ТОВ Кредитні ініціативи та доданих до неї доказів, які долучені позивачем до даної справи.

Враховуючи те, що ОСОБА_2 не був стороною кредитних договорів, за якими ОСОБА_3 є позичальником, та не був поручителем ОСОБА_3 , отже, ні у банків, ні у факторингових організацій не було підстав для направлення ОСОБА_2 будь-яких вимог. Так само, як позивачу ОСОБА_1 ні банки, ні факторингові організації, ні ТОВ Кредитні ініціативи не направляли досудових вимог щодо кредитних договорів, за якими ОСОБА_3 є позичальником.

Також слід зазначити наступне.

Зазначені у договорі купівлі-продажу квартири, посвідченої приватним нотаріусом Дніпропетровського районного нотаріального округу Батовою Т.С. 27.03.2018 року за реєстровим № 1322, гарантії були дійсними на момент укладення зазначеного договору та інформації про вимоги чи права інших осіб, про наявність спорів щодо квартири у ОСОБА_2 , не було.

Безпідставними є твердження апелянта про те, що ОСОБА_2 введено ОСОБА_1 в оману щодо всіх істотних умов договору, з огляду на наступне.

Так, спірна квартира АДРЕСА_1 належала ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу квартири, посвідченого приватним нотаріусом Дніпропетровського районного нотаріального округу Суховаровою Н.В. 24.03.2011 року, за реєстровим №343. Відповідно до умов зазначеного договору купівлі-продажу квартири, у п.5 зазначено, що ОСОБА_4 ОСОБА_5 ) свідчить, що квартира нікому іншому не продана, не подарована, в спорі та під забороною не перебуває, не заставлена, а також, продавець свідчить, що на момент підписання цього договору не існує будь-яких прав третіх осіб, у тому числі права власності або право користування квартирою малолітніми, неповнолітніми дітьми, а також відсутні будь-які обставини, які обмежують чи забороняють продавцю здійснити її вільний продаж, зокрема, що квартира не відчужена, не знаходиться у цивільно-правовій чи податковій заставі, не передана в оренду чи найм, не передана як внесок до статутного капіталу, будь-якого фонду юридичної особи, не обтяжена будь-якими іншими зобов`язаннями або речовими правами третіх осіб.

З вищезазначеного вбачається, що на момент придбання квартири (24.03.2011) вона була не обтяжена правами третіх осіб, не перебувала у заставі (іпотеці), під арештом, та про інші обставини щодо відсутності прав інших осіб щодо квартири.

Крім того, у договорі купівлі-продажу квартири, посвідченого приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Суховаровою Н.В. 24.03.2011 року за реєстровим №343, у п.6. міститься наступна інформація: Відсутність заборони відчуження (арешту) майна підтверджується витягом №30776572 з Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна від 24.03.2011 року, відсутність обтяжень рухомого майна підтверджується витягом №30776888 з Державного реєстру обтяжень рухомого майна від 24.03.2011 року, виданих Реєстратором - приватним нотаріусом ДМНО Суховаровою Н.В.. Зазначене, в свою чергу, підтверджує, що на момент придбання ОСОБА_2 зазначеної квартири, остання не перебувала під заборонами та арештами.

За змістом ч. 5 ст. 12 ЦК України добросовісність набувача презюмується, отже, зважаючи на викладене, ОСОБА_6 був добросовісним набувачем квартири АДРЕСА_1 .

Таким чином, за період з моменту придбання ОСОБА_2 по дату продажу квартири, ОСОБА_2 не було відомо про те, що є особи, які мають права чи вимоги щодо квартири АДРЕСА_1 , оскільки на протязі зазначеного періоду (більше семи років) до ОСОБА_2 не було пред`явлено жодних вимог щодо зазначеної квартири з приводу звернення стягнення за договором іпотеки, про витребування майна, про визнання недійсним договору купівлі-продажу, тощо, крім того, ОСОБА_2 не був обізнаний про те, що треті особи мають вимоги щодо зазначеної квартири, а тому ОСОБА_2 не міг ввести в оману ОСОБА_1 щодо предмета договору, що спростовує твердження позивача про введення його в оману відповідачем.

Згідно з частиною першою та другою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Частиною першою статті 230 ЦК України передбачено, що якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

За змістом зазначеної норми закону правочин може бути визнаний таким, що вчинений під впливом обману, у випадку навмисного цілеспрямованого введення іншої сторони в оману стосовно фактів, які впливають на укладення правочину. Ознакою обману є умисел. Установлення у недобросовісної сторони умислу ввести в оману другу сторону, щоб спонукати її до укладення правочину, є обов`язковою умовою кваліфікації недійсності правочину за статтею 230 ЦК України.

У пункті 20 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними судам роз`яснено, що правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину.

При вчиненні правочину під впливом обману формування волі потерпілого відбувається не вільно, а вимушено, під впливом недобросовісних дій інших осіб, які полягають у навмисному створенні у потерпілого помилкового уявлення про обставини, які мають істотне значення: природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речей, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Внутрішня воля потерпілого на вчинення правочину відповідає його зовнішньому волевиявленню, однак її формування відбувається не вільно, а під впливом обману з боку інших осіб. Спонукати потерпілого до вчинення правочину повинна саме друга сторона. При цьому таке спонукання може бути як безпосередньо, так і через третіх осіб.

Саме на стороні, яка введена в оману, лежить тягар доведення умислу.

Відповідно до статті 230 ЦК України у взаємозв`язку зі статтею 12 ЦПК України наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману.

Відповідно до ст.ст.12,81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Колегія суддів звертає увагу на те, що ні в суді першої інстанції, ні в суді апеляційної інстанції позивачем не доведено навмисного введення його ОСОБА_2 в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину щодо спірної квартири.

Приведені в апеляційній скарзі доводи апелянтом не можуть бути прийняті до уваги, оскільки зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду по їх переоцінці та особистого тлумачення апелянтом норм процесуального закону.

Відповідно до вимог ст. 89 ЦПК України оцінка доказів є виключною компетенцією суду, переоцінка доказів діючим законодавством не передбачена.

Крім цього, зазначене також узгоджується з практикою Європейського суду з прав людини, відповідно до якої пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення Європейського суду з прав людини у справі Проніна проти України від 18 липня 2006 року).

Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Тому, вирішуючи даний спір, суд першої інстанції в достатньо повному обсязі встановив права і обов`язки сторін, обставини по справі, перевірив доводи і дав їм належну правову оцінку, ухвалив рішення, яке відповідає вимогам закону.

Таким чином, доводи апеляційної скарги є необґрунтованими, а рішення суду відповідає вимогам закону та матеріалам справи.

Керуючись ст. ст. 259, 367, 374, 375 ЦПК України, колегія суддів, -

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.

Рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м.Дніпропетровська від 21 жовтня 2019 року - залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її проголошення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Головуючий: В.С. Городнича

Судді: О.П. Варенко

О.В. Лаченкова