Постанова

від 01.07.2020 по справі 161/19502/18

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

01 липня 2020 року

м. Київ

справа № 161/19502/18

провадження № 61-19776св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Ступак О. В., Усика Г. І.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Приватне підприємство Бонум пак ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на заочне рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 05 червня 2019 року в складі судді Івасюти Л. В. та постанову Волинського апеляційного суду від 25 вересня 2019 року в складі колегії суддів: Федонюк С. Ю., Карпук А. К., Шевчук Л. Я.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і рішень судів

У грудні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до Приватного підприємства Бонум пак (далі - ПП Бонум пак ) про встановлення факту трудових відносин та зобов`язання вчинити дії.

В обґрунтування позову зазначив, що у період з 20 травня 2012 року по 31 грудня 2014 року він працював за сумісництвом у відповідача на посаді регіонального менеджера з продажу. До його обов`язків входило пошук клієнтів, проведення переговорів щодо співпраці з підприємством, збір замовлень на поставку товарів. Стверджував, що спілкування з робочих питань з відповідачем відбувалося у телефонному режимі та за допомогою електронного листування, оскільки робота позивача проводилася віддалено від офісу відповідача.

Вказував, що електронним листом від 29 грудня 2014 року його повідомлено про звільнення. Після цього він звернувся із заявою до відповідача про надання йому копії наказу на звільнення та довідки про заробітну плату, однак на таку заяву він отримав відповідь, з якої зрозумів, що на даному підприємстві він не був працевлаштований і йому не можуть зробити у трудовій книжці запис про перебування у трудових відносинах з відповідачем.

Стверджував, що відповідач заборгував йому станом на 31 грудня 2014 року заробітну плату в розмірі 24 275,29 грн, що підтверджується роздруківкою електронної переписки від 19 січня 2015 року.

Також стверджував, що відповідачем порушено вимоги частини четвертої статті 23 та статті 48 Кодексу законів про правцю України (далі - КЗпП України), а саме допущено до роботи та використано працю позивача, як регіонального менеджера, без укладення трудового договору із ним.

З огляду на вищевикладене, ОСОБА_1 просив суд зобов`язати ПП Бонум-ПАК внести запис до його трудової книжки про прийняття на роботу за сумісництвом на посаді регіонального менеджера з 20 травня 2012 року по 31 грудня 2014 року; внести запис про звільнення із займаної посади відповідно до поданої заяви про звільнення за власним бажанням; зобов`язати відповідача виплатити заборгованість із заробітної плати в сумі 62 186,37 грн; виплатити компенсацію за витрати по кримінальній справі та судові витрати у розмірі 4 542,00 грн.

У відзиві на позовну заяву, поданому уповноваженим представником відповідача до суду першої інстанції, зазначено про те, що твердження позивача не визнаються відповідачем повністю, так як не відповідають дійсності, у зв`язку з тим, що в кінці квітня 2012 року ОСОБА_1 сам звернувся до керівника підприємства з пропозицією здійснювати розповсюдження продукції/товарів підприємства. Оскільки позивач не був зареєстрований як суб`єкт господарювання, відповідач не мав можливості укласти з ним повноцінний господарський (дистриб`юторський) договір, а тому між позивачем та керівником відповідача були досягнуті усні домовленості про надання позивачем послуг із пошуку клієнтів. За надання таких послуг відповідач сплачував позивачеві винагороду в розмірі по 1 500,00 грн.

Окрім того, у відзиві представником відповідача зазначав, що доводи, наведені в позовній заяві, є необґрунтованими та безпідставними, такими, що не відповідають дійсності, а додані до матеріалів справи докази - такими, що не підтверджують існування факту перебування ОСОБА_1 саме у трудових відносинах з ПП Бонум ПАК .

Заочним рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 05 червня 2019 року в задоволені позову ОСОБА_1 відмовлено.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що стороною позивача не надано належних та допустимих доказів на підтвердження своїх позовних вимог, а надані до суду докази в своїй сукупності не дають змоги дійти висновку про обґрунтованість та доведеність позову.

Постановою Волинського апеляційного суду від 25 вересня 2019 року апеляційну скаргу позивача ОСОБА_1 залишено без задоволення, а заочне рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 05 червня 2019 року - без змін.

Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд виходив з того, що доводи апеляційної скарги, наведені ОСОБА_1 , не є суттєвими, спростовуються іншими наявними в матеріалах справи доказами, тому не дають підстав для висновку про неправильність застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи, а тому відсутні підстави для задоволення апеляційної скарги та скасування рішення суду першої інстанції.

Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги та позиції інших учасників справи

У листопаді 2019 року ОСОБА_1 із застосуванням засобів поштового зв`язку звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою на заочне рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 05 червня 2019 року та постанову Волинського апеляційного суду від 25 вересня 2019 року, в якій посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просить оскаржувані судові рішення скасувати та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій:

- не надали належну оцінку наявним у справі доказам, зокрема роздруківкам регулярного електронного листування, що здійснювалося між електронною скринькою заявника та скриньками ПП Бонум пак , та виписці із банківської картки заявника;

- не врахували доводи заявника про те, що відповідачем порушено вимоги частини четвертої статті 23 та статті 48 КЗпП України, а саме допущено до роботи та використано працю позивача, як регіонального менеджера, без укладення трудового договору із ним;

- не звернули увагу на факт наявності показань у кримінальному провадженні менеджерів клієнтів про його роботу, про його регулярне спілкування та збір замовлень, доставки та інше.

Крім того, заявник вказував на те, що суд першої інстанції, в порушення вимог частини першої статті 280 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) незаконно, з істотним порушенням вимог цивільного процесуального законодавства, розглянув дану справу в порядку заочного провадження (оскільки у справі представником відповідача подано відзив на позов) та безпідставно вказав недостовірні відомості про ненадходження відзиву відповідача.

На момент розгляду справи відзиву на касаційну скаргу ОСОБА_1 на від інших учасників справи не надходило.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду від 06 листопада 2019 року касаційну скаргу ОСОБА_1 передано на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю.

Ухвалою Верховного Суду від 24 грудня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 на заочне рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 05 червня 2019 року та постанову Волинського апеляційного суду від 25 вересня 2019 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ПП Бонум пак про встановлення факту трудових відносин та зобов`язання вчинити дії; витребувано матеріали справи № 161/19502/18 із суду першої інстанції та надано учасникам справи строк для подачі відзиву на касаційну скаргу.

У січні 2020 року матеріали справи № 161/19502/18 надійшли до Верховного Суду.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ (далі - Закон № 460-ІХ).

Відповідно до пункту 2 Розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону № 460?ІХ касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України (редакції, чинній на час подання касаційної скарги) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).

Частиною першою статті 400 ЦПК України (в редакції, чинній на час подання касаційної скарги) передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, з огляду на наступне.

Фактичні обставини справи

Судами попередніх інстанцій встановлено, що у період з 20 травня 2012 року по 31 грудня 2014 року ОСОБА_1 виконував роботу на замовлення відповідача ПП Бонум пак , яка полягала в пошуку клієнтів, проведенні переговорів щодо співпраці з підприємством, зборі замовлень на поставку товарів.

У період роботи позивачем до ПП Бонум-ПАК не подавалася заява про прийом на роботу та про припинення трудових відносин.

Позивач жодного разу не з`являвся в офісі ПП Бонум-ПАК у м. Луцьку, не мав свого визначеного робочого місця, протягом тривалого часу співробітництва з підприємством не ознайомлювався ні з правилами внутрішнього трудового розпорядку, ні з наказом про його прийняття на роботу за відповідною кваліфікацією, професією, посадою, не був проінформований про свої права та обов`язки, письмово - про умови праці.

Нормативно-правове обґрунтування

Відповідно до частини першої статті 19 ЦПК України суди розглядають в порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.

Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до частини другою статті 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно зі статтею 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Статтею 81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків встановлених цим Кодексом.

Згідно зі статтею 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до частини другої статті 2 КЗпП України, працівник реалізує своє право на працю шляхом укладення трудового договору про роботу на підприємстві, в установі чи організації, або з фізичною особою.

Стаття 21 КЗпП України визначає трудовий договір як угоду між працівником і власником чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядку, а власник підприємства, установи, організації, чи фізична особа зобов`язуються виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечити відповідні умови праці, необхідні для виконання обумовленої договором роботи.

Відповідно до вимог статті 24 КЗпП України (у редакції, чинній станом на травень 2012 року) трудовий договір укладається, як правило, в письмовій формі. Додержання письмової форми є обов`язковим.

Укладення трудового договору оформляється наказом чи розпорядженням власника або уповноваженого ним органу про зарахування працівника на роботу. Трудовий договір вважається укладеним і тоді, коли наказ чи розпорядження не були видані, але працівника фактично було допущено до роботи (частина 4 цієї статті, яку було виключено з 01 січня 2015 року згідно із Законом України від 28 грудня 2014 року).

При укладенні трудового договору громадянин зобов`язаний подати паспорт або інший документ, що посвідчує особу, трудову книжку, а у випадках, передбачених законодавством, - також документ про освіту (спеціальність, кваліфікацію), про стан здоров`я та інші документи (частина друга статті 24 КЗпП України).

Тобто, за трудовим договором працівника приймають на роботу (посаду), включену до штату підприємства, для виконання певної роботи (певних функцій) за конкретною кваліфікацією, професією, посадою. Працівникові гарантуються заробітна плата, встановлені трудовим законодавством гарантії, пільги, компенсації тощо.

Аналіз наведених вище норм матеріального права дає підстави для висновку, що укладення трудового договору свідчить про те, що між працівником та роботодавцем виникли правовідносини, що зобов`язують їх виконувати певні функції та дотримуватись вимог, встановлених для сторін трудового договору законодавством про працю. Отже, лише у разі доведення факту укладення трудового договору працівник має право вимагати, а роботодавець зобов`язаний вчинити дії, спрямовані на реалізацію прав працівника, які гарантовані йому законодавством.

Основною ознакою, що відрізняє трудові відносини є те, що трудове законодавство регулює процес трудової діяльності, її організації, а за цивільно-правовим договором процес організації трудової діяльності залишається поза його межами, метою договору є отримання певного матеріального результату. На відміну від працівника, виконавець не підпорядковується правилам внутрішнього трудового розпорядку, він сам організовує та виконує свою роботу.

Цивільно-правовий договір відповідно до частини першої статті 626 ЦК України є домовленістю двох або більше сторін, що спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

На підставі статті 901 ЦК України, за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов`язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов`язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.

В частині першій статті 903 ЦК України чітко вказано, якщо договором передбачено надання послуг за плату, замовник зобов`язаний оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, що встановлені договором.

Характерною відмінністю трудового та цивільно - правового договорів є те, що в цивільно-правових договорах має місце рівність сторін і за цивільно-правовим договором оплачується не процес праці, а його результат, який визначається після закінчення роботи. Особа, що виконує роботу на підставі такого договору, на відміну від працівника, не підпорядковується правилам внутрішнього трудового розпорядку, вона сама організовує свою роботу і виконує її на власний ризик. Тобто, за цивільно-правовим договором процес організації трудової діяльності залишається поза його межами, а метою договору є отримання певного матеріального результату. Отже, за цивільно - правовим договором, в даному випадку договором надання послуг, оплачується готовий результат наданої виконавцем послуги.

На відміну від трудового договору, розмір винагороди за виконану роботу (надану послугу) визначається у договорі (підряду чи про надання послуг). При цьому розмір винагороди не залежить від розміру мінімальної заробітної плати. Строк оплати також зазначається у договорі.

Трудовий договір - це угода щодо здійснення і забезпечення трудової функції. За трудовим договором працівник зобов`язаний виконувати не якусь індивідуально-визначену роботу, а роботу з визначеної однієї або кількох професій, спеціальностей, посади відповідної кваліфікації, виконувати визначену трудову функцію в діяльності підприємства. Після закінчення виконання визначеного завдання, трудова діяльність не припиняється.

Предметом трудового договору є власне праця працівника в процесі виробництва, тоді як предметом договору цивільно-правового характеру є виконання його стороною певного визначеного обсягу робіт.

Як визначено нормами трудового законодавства, про роботу за сумiсництвом з працiвником укладається трудовий договiр. За кожною посадою (основною i за сумiсництвом) тривалiсть робочого часу, порядок оплати працi, надання вiдпустки тощо має визначатися окремо.

Тривалiсть роботи сумiсникiв, якi працюють не на державному пiдприємствi, в установi, органiзацiї, може бути встановлена впродовж усього вiльного вiд основної роботи часу, який не має перевищувати нормальної тривалостi робочого часу, встановленої КЗпП. Проте працiвник-сумiсник не може виконувати одночасно роботу за сумiсництвом та за основним мiсцем роботи.

Умови, за яких робота для працiвника вважатиметься сумiсництвом, це - наявнiсть основної роботи на умовах трудового договору; можливiсть працювати на тому самому або iншому пiдприємствi, в установi, органiзацiї або в громадянина; робота провадиться у вiльний вiд основної роботи час.

Вiдповiдно до статті 102-1 КЗпП України працiвники, якi працюють за сумiсництвом, одержують заробiтну плату за фактично виконану роботу.

Пiд фактично виконаною роботою слiд вважати роботу, виконання якої вiдображено у вiдрядному нарядi, або роботу, виконання якої зафiксовано в табелi облiку робочого часу.

Пiд час прийняття на роботу працiвника-сумiсника та оформлення з ним трудових вiдносин обидвi сторони (власник або уповноважений ним орган та працiвник) насамперед повинні визначити режим роботи за сумісництвом та порядок оплати працi.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Вирішуючи спір, який виник між сторонами справи, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, повно та всебічно дослідивши наявні у справі докази і надавши їм належну оцінку, правильно виходив із того, що позивач не довів факту перебування у трудових відносинах із відповідачем в період з 20 травня 2012 року по 31 грудня 2014 року , та дійшов обґрунтованого висновку про те, що його позовні вимоги задоволенню не підлягають.

Посилання у касаційній скарзі стосовно відсутності у суду першої інстанції підстав для ухвалення судового рішення в заочному порядку, з огляду на наявність відзиву у справі є такими, що не спростовують правильність висновків судів першої та апеляційної інстанцій з огляду на таке.

Так, відповідно до частини п`ятої статті 124 Конституції України судові рішення є обов`язковими до виконання на всій території України, і тому вважаються законними і обґрунтованими, доки вони не скасовані в апеляційному чи касаційному порядку або не переглянуті компетентним судом в іншому порядку, визначеному процесуальним законом.

Отже особи, які беруть участь у справі не вправі робити висновок щодо законності та обґрунтованості рішення суду, в тому числі і про те, що ухвалене рішення не є заочним у зв`язку з недотриманням судом вимог статей 280-289 ЦПК України.

Інші наведені у касаційній скарзі доводи не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки судів першої та апеляційної інстанцій, обґрунтовано викладені у мотивувальних частинах судових рішень, а зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх спростували. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів згідно з положеннями статті 400 ЦПК України.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (§ 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі Проніна проти України , заява № 63566/00).

При цьому Верховний Суд враховує, що, як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі Руїз Торія проти Іспанії , §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі Хірвісаарі проти Фінляндії , заява № 49684/99).

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, арішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України (в редакції, чинній на час подання касаційної скарги).

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту в пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400, 401, 402, 409, 410 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Заочне рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 05 червня 2019 року та постанову Волинського апеляційного суду від 25 вересня 2019 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:І. Ю. Гулейков О. В. Ступак Г. І. Усик