Рішення

від 13.07.2020 по справі 420/3915/20

ОДЕСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа № 420/3915/20

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 липня 2020 року м. Одеса

Одеський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Тарасишиної О.М., за участю секретаря судового засідання Сидорівського С.А., розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовною заявою ОСОБА_1 (місце проживання: АДРЕСА_1 ; реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) до Головного управління Держгеокадастру в Одеській області (місцезнаходження: 65012, Одеська область, м. Одеса, вул. Канатна, буд. 83; код ЄДРПОУ 39765871) про визнання протиправним та скасування наказу від 10.04.2020 року, зобов`язання вчинити певні дії, -

ВСТАНОВИВ:

07.05.2020 року до Одеського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 до Головного управління Держгеокадастру в Одеській області, в якій позивач просить суд:

визнати протиправним та скасувати наказ Головного управління Держгеокадастру в Одеській області від 10.04.2020 року, яким відмовлено ОСОБА_1 у наданні дозволу на розробку документації із землеустрою щодо відведення земельної ділянки, розташованої на території Йосипівської сільської ради Овідіопольського району Одеської області (за межами населеного пункту), орієнтовний розмір земельної ділянки 2,00 га, із цільовим призначенням - для ведення особистого селянського господарства;

зобов`язати Головне управління Держгеокадастру у Одеській області розглянути клопотання ОСОБА_1 про надання дозволу на розробку документації із землеустрою щодо відведення земельної ділянки сільськогосподарського призначення, державної власності, орієнтовною площею 2,0 га, яка має кадастровий номер 5123781600:01:001:0403 з метою подальшої передачі безоплатно у власність для ведення особистого селянського господарства, за межами населеного пункту Йосипівської сільської ради Овідіопольського району Одеської області та прийняти рішення, яким надати дозвіл на розробку документації із землеустрою щодо відведення земельної ділянки.

стягнути з відповідача на користь позивача 10 000,00 грн. у відшкодування завданої моральної шкоди.

Ухвалою від 12.05.2020 року Одеським окружним адміністративним судом відкрито провадження у справі в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін.

28.05.2020 року за вх.№20488/20 від представника Головного управління Держгеокадастру в Одеській області надійшов відзив на позовну заяву.

28.05.2020 року за вх.№ЕП/7824/20 від представника позивача надійшла відповідь на відзив на позовну заяву.

01.06.2020 року за вх.№20905/20 від представника позивача надійшла заява про стягнення з відповідача судових витрат на професійну правничу допомогу у сумі 12200 грн.

04.06.2020 року за вх.№ЕП/8274/20 від представника позивача надійшла заява, згідно якої останній уточнив прохальну частину заяви від 01.06.2020 року та просив стягнути з відповідача витрати на правничу допомогу у сумі 14200 грн.

11.06.2020 року за вх.№22357/20 від представника відповідача надійшли заперечення на заяву про стягнення витрат на правничу допомогу.

19.06.2020 року за вх.№ЕП/9192/20 від представника позивача надійшла відповідь на заперечення на заяву про стягнення витрат на правничу допомогу.

В обґрунтування позовних вимог та у відповіді на відзив зазначено, що позивач 20.06.2019 року та 04.07.2019 року звернувся до відповідача із заявою про надання йому дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки безоплатно у власність для ведення особистого селянського господарства орієнтовною площею 2,0 га за рахунок земель сільськогосподарського призначення державної власності на території Йосипівської сільської ради Овідіопольського району Одеської області (за межами населеного пункту). За результатом розгляду даної заяви Головним управлінням Держгеокадастру було відмовлено у її задоволенні.

Вказана відмова позивачем була оскаржена у суді і рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 15.11.2019 року у справі №420/5372/19 визнано протиправною бездіяльність Головного управління Держгеокадастру в Одеській області щодо не прийняття рішення (наказу) за результатами розгляду клопотань ОСОБА_1 ; зобов`язано Головне управління Держгеокадастру в Одеській області повторно розглянути клопотання ОСОБА_1 від 20.06.2018 року та від 04.07.2019 року про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки сільськогосподарського призначення державної форми власності, орієнтованою площею 2 га, з метою подальшої передачі безоплатно у власність для ведення особистого селянського господарства за межами населеного пункту Йосипівської сільської ради Овідіопольського району Одеської області та прийняти рішення у виді наказу, яким вирішити питання надання або мотивованої відмови у наданні дозволу позивачу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, з урахуванням правової оцінки, наданої судом у рішенні.

Внаслідок повторного розгляду заяви позивача було прийнято наказ №15-6855/13-20-СГ від 10 квітня 2020 року, яким відмовлено ОСОБА_1 у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність, розташованої на території Йосипівської сільської ради Овідіопольського району Одеської області (за межами населеного пункту) орієнтовною площею 2,0 га, із цільовим призначенням - для ведення особистого селянського господарства, в зв`язку з тим, що Головним управлінням затверджено перелік земельних ділянок, право оренди на які виставляється на земельні торги окремими лотами, до якого бажана земельна ділянка і включена. Позивач вважає, що наказ відповідача є незаконними та протиправними, а тому звернувся до суду з даним адміністративним позовом.

Від відповідача надійшов відзив на адміністративний позов, в якому в обґрунтування правової позиції зазначено, що ОСОБА_1 було відмовлено у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, оскільки при повторному розгляді клопотання з`ясовано, що земельна ділянка включена до переліку земельних ділянок, право оренди на які виставляється на земельні торги окремими лотами відповідно до наказу Головного управління Держгеокадастру в Одеській області №326 від 30.07.2019 року, а отже відмова у видачі дозволу на розробку проекту землеустрою є правомірною, а позовні вимоги задоволенню не підлягають.

Розглянувши у письмовому провадженні матеріали справи, всебічно та повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши надані учасниками судового процесу докази в їх сукупності, суд дійшов наступного.

Завданням адміністративного судочинства відповідно до ч. 1 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Згідно з ч. 1 ст. 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист.

За правилами предметної підсудності встановленими ст. 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема: спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження (п. 1 ч. 1).

За таких обставин суд дійшов висновку про підсудність позовної заяви ОСОБА_1 Одеському окружному адміністративному суду.

Під час розгляду справи судом встановлено, що 20.06.2019 року позивач звернувся до ГУ Держгеокадастру в Одеській області з клопотанням про надання дозволу на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки сільськогосподарського призначення, державної власності, орієнтовною площею 2,0 га, кадастровий номер 5123781600:01:001:0403, з метою подальшої передачі безоплатно у власність для ведення особистого селянського господарства, за межами населеного пункту Йосипівської сільської ради Овідіопольського району Одеської області (а.с.9).

За наслідками розгляду клопотання позивач отримав лист-відмову у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність від 23.07.2019 року №К-7181/0-4195/0/37-19, оскільки у Головному управлінні відсутня інформація щодо позиції Йосипівської сільської ради Овідіопольського району Одеської області щодо надання ОСОБА_1 даної земельної ділянки, та на доданих до клопотання графічних матеріалах не зазначено межі бажаної до відведення у власність земельної ділянки (а.с.10).

04.07.2019 року позивач повторно звернувся до ГУ Держгеокадастру в Одеській області з клопотанням про надання дозволу на виготовлення проекту землеустрою (зворотній бік а.с.9). За наслідками розгляду даного клопотання позивач отримав лист-відмову у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність від 08.08.2019 року №К-7939/0-4575/0/37-19, оскільки відповідно до Наказу №77 від 18.09.2014 року Про затвердження переліку земельних ділянок зі змінами від 30.07.2019 року №326 Про доповнення переліку земельних ділянок згідно з додатком №1 бажана позивачем земельна ділянка входить до переліку земельних ділянок, права оренди на які виставляються на земельні торги окремими лотами (а.с.11).

Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 15.11.2019 року у справі №420/5372/19 визнано протиправною бездіяльність Головного управління Держгеокадастру в Одеській області щодо не прийняття рішення (наказу) за результатами розгляду клопотань ОСОБА_1 ; зобов`язано Головне управління Держгеокадастру в Одеській області повторно розглянути клопотання ОСОБА_1 від 20.06.2018 року та від 04.07.2019 року про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки сільськогосподарського призначення державної форми власності, орієнтованою площею 2 га, з метою подальшої передачі безоплатно у власність для ведення особистого селянського господарства за межами населеного пункту Йосипівської сільської ради Овідіопольського району Одеської області та прийняти рішення у виді наказу, яким вирішити питання надання або мотивованої відмови у наданні дозволу позивачу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, з урахуванням правової оцінки, наданої судом у рішенні (а.с.18-24).

Наказом Головного управління Держгеокадастру в Одеській області №15-6855/13-20-СГ від 10 квітня 2020 року ОСОБА_1 відмовлено у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність, розташованої на території Йосипівської сільської ради Овідіопольського району Одеської області (за межами населеного пункту) орієнтовною площею 2,0 га, із цільовим призначенням - для ведення особистого селянського господарства в зв`язку з тим, що Головним управлінням затверджено перелік земельних ділянок, право оренди на які виставляється на земельні торги окремими лотами, до якого бажана земельна ділянка і включена (а.с. 25).

На погоджуючись із вказаним наказом та покладеними в його основу доводами позивач звернувся до Одеського окружного адміністративного суду із даним позовом.

Відповідно до ч.2 ст.19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією України та законами України.

Згідно ст.55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом, кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією (ст. 13 Конституції України).

Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону (ст. 14 Конституції України).

Частиною 4 ст. 122 ЗК України передбачено, що центральний орган виконавчої влади з питань земельних ресурсів у галузі земельних відносин та його територіальні органи передають земельні ділянки сільськогосподарського призначення державної власності, крім випадків, визначених частиною восьмою вказаної статті, у власність або у користування для всіх потреб.

Відповідно частини 3 статті 78 ЗК України визначено, що земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності.

Згідно з ст. 19 Земельного кодексу України землі України за основним цільовим призначенням поділяються на такі категорії: а) землі сільськогосподарського призначення; б) землі житлової та громадської забудови; в) землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення; г) землі оздоровчого призначення; ґ) землі рекреаційного призначення; д) землі історико-культурного призначення; е) землі лісогосподарського призначення; є) землі водного фонду; ж) землі промисловості, транспорту, зв`язку, енергетики, оборони та іншого призначення.

Частинами 2, 3 статті 22 Земельного кодексу України передбачено, що до земель сільськогосподарського призначення належать: а) сільськогосподарські угіддя (рілля, багаторічні насадження, сіножаті, пасовища та перелоги); б) несільськогосподарські угіддя (господарські шляхи і прогони, полезахисні лісові смуги та інші захисні насадження, крім тих, що віднесені до земель інших категорій, землі під господарськими будівлями і дворами, землі під інфраструктурою оптових ринків сільськогосподарської продукції, землі тимчасової консервації тощо). Землі сільськогосподарського призначення передаються у власність та надаються у користування громадянам - для ведення особистого селянського господарства, садівництва, городництва, сінокосіння та випасання худоби, ведення товарного сільськогосподарського виробництва, фермерського господарства.

Відповідно до статті 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.

Пунктом "б" ч. 1 ст. 81 Земельного кодексу України визначено, що громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності.

Безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі: а) приватизації земельних ділянок, які перебувають у користуванні громадян; б) одержання земельних ділянок внаслідок приватизації державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій; в) одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом.

Згідно п. "б" ч. 1 ст. 121 Земельного кодексу України громадяни України мають право на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності для ведення особистого селянського господарства у розмірі не більше 2,0 гектара

Стаття 118 ЗК України визначає порядок безоплатної приватизації земельних ділянок громадянами.

Так, громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу.

У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства).

У разі, якщо земельна ділянка державної власності розташована за межами населених пунктів і не входить до складу певного району, заява подається до Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Верховній Раді Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею.

Відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об`єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.

Таким чином, Земельним кодексом України визначено вичерпний перелік підстав для відмови у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, зокрема: невідповідність місця розташування об`єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.

При цьому чинним законодавством не передбачено права суб`єкта владних повноважень відступати від положень статті 118 Земельного кодексу України. Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 27 лютого 2018 року у справі №545/808/17.

Судом встановлено, що у клопотанні позивача від 04.07.2019 року було зазначено цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додано графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, тобто вимоги ч. 6 ст. 118 ЗК України щодо таких клопотань позивачем дотримано. Викопіювання з схеми розташування бажаної земельної ділянки містить посилання на адресу цієї земельної ділянки, на зазначеній схемі виділено її місце розташування, а також визначено кадастровий номер бажаної земельної ділянки.

З огляду на зазначене, позивач при зверненні до відповідача з клопотанням про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства подав всі необхідні документи, передбачені нормами ЗК України.

Однак, позивачу Наказом Головного управління Держгеокадастру в Одеській області №15-6855/13-20-СГ від 10 квітня 2020 року відмовлено у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність, розташованої на території Йосипівської сільської ради Овідіопольського району Одеської області (за межами населеного пункту) орієнтовною площею 2,0 га, із цільовим призначенням - для ведення особистого селянського господарства, в зв`язку з тим, що Головним управлінням затверджено перелік земельних ділянок, право оренди на які виставляється на земельні торги окремими лотами, до якого бажана земельна ділянка і включена.

Разом з тим суд зазначає, що вищезазначеної підстави для відмови не передбачено частиною 7 статті 118 Земельного кодексу України. Більше того, згідно ч.3 ст.136 ЗК України земельні ділянки, включені до переліку земельних ділянок державної чи комунальної власності або прав на них, які виставлені на земельні торги, не можуть відчужуватися, передаватися в заставу, надаватися у користування до завершення торгів, однак надання дозволу на розробку проекту землеустрою не є рівнозначним відчуженню земельної ділянки, передачі в заставу чи у користування. Не є надання дозволу на розробку проекту землеустрою і обов`язковим свідченням того, що така земельна ділянка буде передана у наступному.

Оскільки надання дозволу на розробку проекту землеустрою є самостійним етапом отримання земельної ділянки у власність безоплатно, встановлений вичерпний перелік підстав для відмови у наданні відповідного дозволу, а отже така відмова є протиправною та такою, що не відповідає нормам чинного законодавства. З огляду на зазначене позовна вимога про визнання протиправним та скасування наказу №15-6855/13-20-СГ від 10 квітня 2020 року є обґрунтованою та такою, що підлягає задоволенню.

Стосовно позовної вимоги про зобов`язання Головного управління Держгеокадастру у Одеській області розглянути клопотання ОСОБА_1 про надання дозволу на розробку документації із землеустрою щодо відведення земельної ділянки сільськогосподарського призначення, державної власності, орієнтовною площею 2,0 га, яка має кадастровий номер 5123781600:01:001:0403 з метою подальшої передачі безоплатно у власність для ведення особистого селянського господарства, за межами населеного пункту Йосипівської сільської ради Овідіопольського району Одеської області та прийняти рішення, яким надати дозвіл на розробку документації із землеустрою щодо відведення земельної ділянки, суд зазначає наступне.

Суд зазначає, що спосіб відновлення порушеного права позивача має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.

Зазначена позиція повністю кореспондується з висновками Європейського суду з прав людини, відповідно до яких, обираючи спосіб захисту порушеного права, слід зважати на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності "небезпідставної заяви" за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов`язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею, повинен бути "ефективним" як у законі, так і на практиці, зокрема, в тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (пункт 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Афанасьєв проти України" від 5 квітня 2005 року (заява № 38722/02)).

Отже, "ефективний засіб правого захисту" в розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права й одержання особою бажаного результату.

Окрім того, в матеріалах справи з приводу даних правовідносин вже наявне рішення Одеського окружного адміністративного суду від 15.11.2019 року у справі №420/5372/19, яким визнано протиправною бездіяльність Головного управління Держгеокадастру в Одеській області щодо не прийняття рішення (наказу) за результатами розгляду клопотань ОСОБА_1 ; зобов`язано Головне управління Держгеокадастру в Одеській області повторно розглянути клопотання ОСОБА_1 від 20.06.2018 року та від 04.07.2019 року про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки сільськогосподарського призначення державної форми власності, орієнтованою площею 2 га, з метою подальшої передачі безоплатно у власність для ведення особистого селянського господарства за межами населеного пункту Йосипівської сільської ради Овідіопольського району Одеської області та прийняти рішення у виді наказу, яким вирішити питання надання або мотивованої відмови у наданні дозволу позивачу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, з урахуванням правової оцінки, наданої судом у рішенні (а.с.18-24).

Тобто відповідача було зобов`язано повторно розглянути клопотання позивача про надання ОСОБА_1 дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення безоплатно у власність земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства, орієнтовною площею 2,0 га, за рахунок земель сільськогосподарського призначення державної власності на території Дивізійської сільської ради Татарбунарського району Одеської області (за межами населених пунктів).

Однак, відповідач повторно відмовив позивачу у задоволенні клопотання наказом №15-6855/13-20-СГ від 10 квітня 2020 року (а.с.25), при цьому посилаючись на ті ж доводи, що і при відповіді від 08.08.2019 року, яка була предметом спору у справі №420/5372/19.

Аналізуючи правові обставини, які склались, суд наголошує, що згідно ч.1 ст.2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Частиною 2 ст.5 КАС України визначено, що захист порушених прав, свобод чи інтересів особи, яка звернулася до суду, може здійснюватися судом також в інший спосіб, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Таким чином, суд у вказаних правовідносинах має застосувати такий захід правового впливу, який беззаперечно забезпечить належний захист порушених прав позивача. Підлягають застосуванню у даному випадку висновки суду у справі №420/5372/19, згідно яких надано оцінку попередній відмові позивачу у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою. Визначаючи попередню відмову неправомірною та безпідставною, обов`язком суб`єкта владних повноважень є застосування вказаних висновків при повторному розгляді заяви особи і недопущення прийняття рішення на основі тих же підстав, які суд визнав необґрунтованими.

Європейський суд з прав людини у рішенні по справі "Рисовський проти України" (№ 29979/04) визнав низку порушення пункту 1 статті 6 Конвенції, статті 1 Першого протоколу до Конвенції та статті 13 Конвенції у справі, пов`язаній із земельними правовідносинами; в ній також викладено окремі стандарти діяльності суб`єктів владних повноважень, зокрема, розкрито елементи змісту принципу "доброго врядування".

Цей принцип, зокрема, передбачає, що у разі якщо справа впливає на такі основоположні права особи, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і послідовний спосіб (рішення у справах "Beyeler v. Italy" № 33202/96, "Oneryildiz v. Turkey" № 48939/99, "Moskal v. Poland" № 10373/05).

Також суд враховує, що статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

При цьому під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект.

Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам та виключати подальше звернення особи до суду за захистом порушених прав.

Крім того, суд зазначає, що у Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень зазначено, що чітке обґрунтування та аналіз є базовими вимогами до судових рішень і важливим аспектом права на справедливий суд. Судове рішення високої якості - це рішення, яке досягає правильного результату, наскільки це дозволяють надані судді матеріали, у справедливий, швидкий, зрозумілий та недвозначний спосіб.

Враховуючи повторну відмову з аналогічних підстав, щодо яких судом вже надано оцінку, суд вважає за необхідне, з урахуванням позиції Європейського суду з прав людини, зобов`язати Головне управління Держгеокадастру у Одеській області надати ОСОБА_1 дозвіл на розробку документації із землеустрою щодо відведення земельної ділянки сільськогосподарського призначення, державної власності, орієнтовною площею 2,0 га, яка має кадастровий номер 5123781600:01:001:0403 за межами населеного пункту Йосипівської сільської ради Овідіопольського району Одеської області.

Саме такий спосіб порушеного права, на переконання суду, слугуватиме належним механізмом недопущення повторного порушення права позивача, а спір між сторонами буде вирішено остаточно.

Суд не бере до уваги доводи відповідача про втручання суду у дискреційні повноваження Головного управління Держгеокадастру в Одеській області з наступних підстав.

Згідно до положень Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи № R (80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11 березня 1980 року під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Таким чином, дискреція - це елемент управлінської діяльності. Вона пов`язана з владними повноваженнями і їх носіями - органами державної влади та місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами. Дискрецію не можна ототожнювати тільки з формалізованими повноваженнями - вона характеризується відсутністю однозначного нормативного регулювання дій суб`єкта.

Тобто, дискреційне повноваження може полягати у виборі діяти, чи не діяти, а якщо діяти, то у виборі варіанту рішення чи дії серед варіантів, що прямо або опосередковано закріплені у законі. Важливою ознакою такого вибору є те, що він здійснюється без необхідності узгодження варіанту вибору будь-ким.

У справі, що розглядається, повноваження щодо надання дозволу на розробку проекту землеустрою чи надання мотивовано відмови у його наданні, регламентовано частиною шостою статті 118 ЗК України.

Умови, за яких орган відмовляє у наданні дозволу, визначені законом. Якщо такі умови відсутні, орган повинен надати дозвіл. Ці повноваження та порядок їх реалізації передбачають лише один вид правомірної поведінки відповідного органу - надати дозвіл або не надати (відмовити). За законом у цього органу немає вибору між декількома можливими правомірними рішеннями. Тому зазначені повноваження не є дискреційними.

В даному випадку не є втручанням суду у дискреційні повноваження Головного управління Держгеокадастру в Одеській області, а є обґрунтованим способом захисту порушеного права позивача, оскільки позивач звертався до відповідача з питанням щодо надання дозволу на розроблення проекту землеустрою, проте відповідач протиправно надав ОСОБА_2 формальну відмову.

Відповідно до ч.5 ст. 242 КАС України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду України від 23 травня 2018 року у справі №825/602/17, від 22 грудня 2018 року у справі №804/1469/17 від 26 лютого 2019 року у справі №802/721/18-а та від 05 березня 2019 року у справі №2040/6320/18, де зазначено що на законодавчому рівні поняття "дискреційні повноваження" суб`єкта владних повноважень відсутнє. У судовій практиці сформовано позицію щодо поняття дискреційних повноважень, під якими слід розуміти такі повноваження, коли у межах, які визначені законом, адміністративний орган має можливість самостійно (на власний розсуд) вибирати один з кількох варіантів конкретного правомірного рішення. Водночас, повноваження державних органів не є дискреційними, коли є лише один правомірний та законно обґрунтований варіант поведінки суб`єкта владних повноважень. Тобто, у разі настання визначених законодавством умов відповідач зобов`язаний вчинити конкретні дії і, якщо він їх не вчиняє, його можна зобов`язати до цього в судовому порядку.

За приписами статті 6 КАС України, суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.

Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Так, Європейський суд з прав людини у рішенні від 13.01.2011р. (остаточне) по справі "ЧУЙКІНА ПРОТИ УКРАЇНИ" (CASE OF CHUYKINA v. UKRAINE) (Заява №28924/04) констатував: "Суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов`язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює "право на суд", в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів (див. рішення від 21 лютого 1975року у справі "Голдер проти Сполученого Королівства" (Golder v. theUnitedKingdom), пп.28-36, Series A №18). Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє усіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції - гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати "вирішення" спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для пункту 1 статті 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому процесі - провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення у справах "Мултіплекс проти Хорватії" (Multiplex v. Croatia), заява №58112/00, п.45, від 10 липня 2003року, та "Кутіч проти Хорватії" (Kutic v. Croatia), заява № 48778/99, п. 25, ECHR 2002-II)".

З урахуванням вищевикладеного, факту повторної відмови Головного управління Держгеокадастру в Одеській області у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення безоплатно у власність земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства, беручи до уваги необхідність ефективного захисту прав та інтересів позивача, суд вважає необхідним захистити права позивача шляхом зобов`язання зобов`язати Головного управління Держгеокадастру у Одеській області надати ОСОБА_1 дозвіл на розробку документації із землеустрою щодо відведення земельної ділянки сільськогосподарського призначення, державної власності, орієнтовною площею 2,0 га, яка має кадастровий номер 5123781600:01:001:0403 за межами населеного пункту Йосипівської сільської ради Овідіопольського району Одеської області.

Щодо позовної вимоги про стягнення з Головного управління Держгеокадастру в Одеській області на користь ОСОБА_1 відшкодування моральної шкоди у сумі 10000 гривень, суд відмовляє у її задоволенні з огляду наступне.

Відповідно до пункту Декларації про майбутнє Європейського суду з прав людини від 26.04.2011 р.: Установити і зробити передбачуваними для всіх сторін публічні правила стосовно застосування статті 41 Конвенції, включаючи рівень справедливого відшкодування, котрого слід очікувати за різних обставин.

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року була підписана від імені України 9 листопада 1995 року та ратифікована Законом України Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції № 475/97-ВР від 17 липня 1997 року. Законом України від 9 лютого 2006 року № 3436-IV до офіційного тексту та назви Конвенції були внесені зміни та застосований новий переклад. Згідно з пунктом 3 статті 59 Конвенції для тих держав, які підписали цю Конвенцію і які ратифікуватимуть її після набрання нею чинності, Конвенція набирає чинності з дня здачі на зберігання Генеральному секретарю Ради Європи ратифікаційних грамот. У рішенні Європейського суду від 25 липня 2002 року по справі "Совтрансавто-Холдинг проти України" 11 вересня 1997 року визначено як дату вступу Конвенції в законну силу щодо України.

Стаття 41 Конвенції проголошує: Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє законодавство відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткову сатисфакцію, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.

При цьому за практикою Європейського суду з прав людини щодо моральної шкоди, Суд вважає, що саме визнання порушення пункту 1 статті 6 Конвенції становить достатню сатисфакцію (Справа "Бушемі проти Італії", рішення від 16.09.1999 р.).

Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абзац 10 пункту 9 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 30.01.2003 р. № 3-рп/2003).

З урахуванням суб`єктного складу спірних правовідносин, до застосування підлягають положення загального законодавства про моральну шкоду, а саме: стаття 56 Конституції України, ст.ст. 23, 1167, 1173 ЦК України.

Згідно з ст.ст. 22, 23 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.

За правилами ст.1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини.

Відповідно до ст.1173 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.

Як вбачається зі змісту п.3 Постанови Пленуму Верховного Суду України Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди № 4 від 31.03.1995р. під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв`язку з ушкодженням здоров`я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав.

Відповідно до п.5 Постанови Пленуму Верховного Суду України Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди № 4 від 31.03.1995р. обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. При цьому з`ясовується, чим підтверджено факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.

Позовні вимоги про стягнення моральної шкоди позивач пов`язує з тим, що він, протягом тривалого часу повинен звертатися та відвідувати суди різних рівнів щодо поновлення своїх порушених прав в зв`язку з незаконними, на його думку, діями відповідача, вважає таке відношення відповідача таким, що призводить до неможливості реалізації прав позивача як людини і громадянина.

Стосовно розміру моральної шкоди, яку на думку позивача, заподіяно неправомірними діями посадових осіб відповідача, то суд зазначає, що розмір моральної шкоди має визначатись залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру майнових втрат (їхньої тривалості та можливості відновлення) та з урахуванням інших обставин, як то стан здоров`я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих та ділових стосунках, ступінь зниження репутації, час та зусилля, докладені для відновлення попереднього стану, виходячи з принципів розумності, пропорційності (співрозмірності), виваженості та справедливості.

Позивачем жодними доказами не підтверджено факту заподіяння йому відповідачем моральних чи фізичних страждань, не обґрунтовано визначення заподіяної моральної шкоди у розмірі 10000 грн. та не зазначено, з чого позивач при цьому виходив.

Підсумовуючи вищевикладене, аналізуючи матеріали справи та з`ясовуючи питання щодо визначення наявності шкоди взагалі та обов`язку її відшкодування, суд, вважає необґрунтованими, непідтвердженими належними та допустимими доказами та такими, що не підлягають задоволенню вимоги позивача стосовно стягнення з відповідача на його користь 10000 грн. у якості компенсації моральної шкоди.

У позовній заяві представник позивача також просив суд зобов`язати відповідача надати звіт про виконання рішення суду по даній справі у встановлений судом строк згідно ст.382 КАС України, з приводу чого суд зазначає наступне.

Згідно ч.1 ст.382 КАС України суд, який ухвалив судове рішення в адміністративній справі, може зобов`язати суб`єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення.

Перш за все, суд акцентує увагу, що встановлення зобов`язання надати до суду звіт про виконання рішення суб`єкта владних повноважень за змістом цитованої норми є правом, а не обов`язком суду. Необхідність встановлення звіту не перебуває у залежності від факту встановлення протиправних дій як таких. Такий захід має застосовуватись лише за умови наявності обставин, що свідчать про невиконання рішення суду, а таких обставин на даний момент не встановлено.

По-друге, чинне процесуальне законодавство не встановлює критеріїв та умов, за яких суд має встановлювати зобов`язання надати звіт про виконання рішення, а тому рішення щодо необхідності його надання судом приймається на підставі критеріїв розумності, допустимості та співмірності.

Оскільки на даний момент відсутні належні підстави для зобов`язання Головного управління надати звіт про виконання рішення, суд відмовляє у клопотанні представника позивача.

Відповідно до ч. 1 ст. 72 та ч. 2 ст. 73 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмету доказування.

Частиною 1 ст. 77 КАС України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.

Відповідно до ч. 2 ст. 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Відповідно до ч.1, 2 ст. 6 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Згідно ч. 2 ст. 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Решта доводів та заперечень учасників справи висновків суду по суті позовних вимог не спростовують. Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі "Серявін та інші проти України" від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).

На підставі викладеного, позовні вимоги ОСОБА_1 підлягають задоволенню частково.

Позивачем під час подання позовної заяви сплачено судовий збір у розмірі 840 (вісімсот сорок) грн. 80 (вісімдесят) коп. (а.с.31), отже на підставі ч.1 ст.139 КАС України суд дійшов висновку про стягнення з Головного управління Держгеокадастру в Одеській області (код ЄДРПОУ 39765871) за рахунок бюджетних асигнувань на користь ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) повністю 840 (вісімсот сорок) грн. 80 (вісімдесят) коп. судового збору.

Крім того, 01.06.2020 року за вх.№20905/20 від представника позивача надійшла заява про стягнення з відповідача судових витрат на професійну правничу допомогу у сумі 12200 грн.

04.06.2020 року за вх.№ЕП/8274/20 від представника позивача надійшла заява, згідно якої останній уточнив прохальну частину заяви від 01.06.2020 року та просив стягнути з відповідача витрати на правничу допомогу у сумі 14200 грн.

11.06.2020 року за вх.№22357/20 від представника відповідача надійшли заперечення на заяву про стягнення витрат на правничу допомогу. В обґрунтування наданих заперечень представник відповідача вказує, що у доданих до заяви документах представником позивача неналежним чином враховано витрачений ним час на вчинення наданих послуг та інших дій, пов`язаних з підготовкою та розглядом справи. Також, представник відповідача наголосив, що адвокат Ковальчук О.М. надає правові послуги різним позивачам в Одеському окружному адміністративному суді, при цьому складаючи аналогічні процесуальні документи, а тому непропорційним є заявлений розмір витрат про правничу допомогу та ціна визначених послуг.

Згідно п.1 ч.3 ст.132 КАС України до витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу.

Згідно ч.2-4 ст.134 КАС України за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.

Для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

У матеріалах справи наявні Договір №1/28-2 про надання правової допомоги (а.с.29), Опис юридичних послуг (а.с.27), Акт прийому-передачі юридичних послуг (зворотній бік а.с.29), а також прибутковий касовий ордер на суму 11700 грн. (а.с.30), Акт прийому-передачі юридичних послуг (а.с.78), прибутковий касовий ордер на суму 2500 грн. (а.с.79).

Загалом представником позивача заявлено стягнення 14200 грн. витрат на професійну правничу допомогу.

Дослідивши клопотання представника позивача та проаналізувавши чинне процесуальне законодавство суд дійшов висновку про необхідність часткового задоволення заявленого клопотання.

Згідно ч.5-7 ст. 134 КАС України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:

1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);

2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);

3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;

4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини п`ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

У матеріалах справи міститься Договір №1/28-2 про надання правової допомоги.

Згідно Опису юридичних послуг та Актів прийому-передачі до Договору правової допомоги №1/28-2 позивачу було надано наступні послуги:

1. Зустріч та усна консультація з клієнтом - 1 година, що складає 500 грн.;

2. Складання та підготовка клопотання, запиту до ГУ Держгеокадастру у Одеській області - 3 години (1 клопотання, 2 запити), що складає 2400 грн.;

3. Написання позовної заяви про визнання протиправним відмови у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність та зобов`язання вчинити дії - 4 години, що складає 8000 грн.;

4. Написання одного клопотання про розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження - 1 документ, що складає 800 грн.;

5. Написання, направлення сторонам та до суду відповіді на відзив - 2500 грн.

Згідно наявних у матеріалах справи Прибуткових касових ордерів позивачем було передано адвокату кошти за надання професійної правової допомоги у розмірі 11700 грн. та 2500 грн.

Як вбачається з матеріалів справи, представником позивача було подано позов та надано відповідь на відзив, а також надано заяву про розгляд справи у порядку спрощеного позовного провадження.

Згідно висновку Верховного Суду, наведеного у Постанові від 15.05.2018 року у справі №821/1594/17, "розмір витрат на правничу допомогу адвоката, серед іншого, складає гонорар адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, які визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги".

Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" від 23 лютого 2006 року № 3477- IV суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

У справі "East/West Alliance Limited" проти України" Європейський суд із прав людини, оцінюючи вимогу заявника щодо здійснення компенсації витрат у розмірі 10 % від суми справедливої сатисфакції, виходив з того, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (див., наприклад, рішення у справі "Ботацці проти Італії" (Bottazzi v. Italy) [ВП], заява № 34884/97, п. 30, ECHR 1999-V).

У пункті 269 Рішення у цієї справи Суд зазначив, що угода, за якою клієнт адвоката погоджується сплатити в якості гонорару певний відсоток від суми, яку присудить позивачу суд - у разі якщо така сума буде присуджена та внаслідок якої виникають зобов`язання виключно між адвокатом та його клієнтом, не може бути обов`язковою для Суду, який повинен оцінити рівень судових та інших витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також - чи була їх сума обґрунтованою (див. вищезазначене рішення щодо справедливої сатисфакції у справі "Іатрідіс проти Греції" (Iatridis v. Greece), п. 55 з подальшими посиланнями).

Суд погоджується із доведеністю фактичного понесення витрат, проте в рамках розгляду даної справи відсутні документальні підтвердження надання окремих видів юридичних послуг. Так, складання запитів та клопотань до Головного управління Держгеокадастру в Одеській області відбулось до звернення до суду з позовом, а тому такі документи не можуть вважатись підготовкою до судового розгляду даної справи.

Крім цього, суд критично ставиться до визначення вартості складання позовної заяви 8000 грн. із розрахунку витрачених 4 годин часу та вважає вартість даної послуги завищеною, адже вартість складання інших процесуальних документів є значно меншою. Так, визначені представником позивача заяви та запити до Головного управління вартують 800 грн./год., а складання та направлення відповіді на відзив складає 1250 грн./год.

З огляду та зазначене суд у контексті витрат на складання позовної заяви стягує 4000 грн. із розрахунку 1000 грн. за годину роботи, що є співмірним аналогічним наданим послугам.

Таким чином, з урахуванням встановлених ч.5 ст.134 КАС України вимог, суд вважає, що стягненню підлягають витрати на професійну правничу допомогу адвоката у розмірі 7800,00 грн. (сім тисяч вісімсот гривень 00 коп.), що безпосередньо понесені ОСОБА_1 у зв`язку із послугами адвоката в суді.

Керуючись ст.ст. 2, 3, 5, 6, 8, 9, 14, 22, 139, 241, 242-246, 250, 255, 295, КАС України, суд,-

В И Р І Ш И В:

Позовну заяву ОСОБА_1 (місце проживання: АДРЕСА_1 ; реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) до Головного управління Держгеокадастру в Одеській області (місцезнаходження: 65012, Одеська область, м. Одеса, вул. Канатна, буд. 83; код ЄДРПОУ 39765871) про визнання протиправним та скасування наказу від 10.04.2020 року, зобов`язання вчинити певні дії - задовольнити частково.

Визнати протиправним та скасувати наказ Головного управління Держгеокадастру в Одеській області від 10.04.2020 року, яким відмовлено ОСОБА_1 у наданні дозволу на розробку документації із землеустрою щодо відведення земельної ділянки, розташованої на території Йосипівської сільської ради Овідіопольського району Одеської області (за межами населеного пункту), орієнтовний розмір земельної ділянки 2,00 га, із цільовим призначенням - для ведення особистого селянського господарства.

Зобов`язати Головне управління Держгеокадастру у Одеській області надати ОСОБА_1 дозвіл на розробку документації із землеустрою щодо відведення земельної ділянки сільськогосподарського призначення, державної власності, орієнтовною площею 2,0 га, яка має кадастровий номер 5123781600:01:001:0403 за межами населеного пункту Йосипівської сільської ради Овідіопольського району Одеської області.

В задоволені решти позовних вимог - відмовити.

Стягнути з Головного управління Держгеокадастру в Одеській області (код ЄДРПОУ 39765871) за рахунок бюджетних асигнувань на користь ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) повністю 840 (вісімсот сорок) грн. 80 (вісімдесят) коп. судового збору та 7800 грн. (сім тисяч вісімсот гривень 00 коп.) витрат на професійну правничу допомогу.

Рішення може бути оскаржено безпосередньо до суду апеляційної інстанції протягом тридцяти днів в порядку приписів ст. 295 КАС України.

Рішення набирає законної сили згідно з приписами ст. 255 КАС України.

Пунктом 15.5 розділу VII "Перехідні положення" КАС України від 03 жовтня 2017 року визначено, що до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи зберігаються порядок подачі апеляційних скарг та направлення їх до суду апеляційної інстанції, встановлені Кодексом адміністративного судочинства України від 06 липня 2005 року.

Повний текст рішення складено та підписано 13.07.2020 р.

Суддя О.М. Тарасишина

.