Рішення

від 09.07.2020 по справі 522/2110/15-ц

ПРИМОРСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М.ОДЕСИ

Справа № 522/2110/15-ц

Провадження № 2/522/1548/20

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАІНИ

09 липня 2020 року м. Одеса

Приморський районний суд м. Одеси, у складі :

головуючого - судді Науменко А.В.

за участю секретаря - Полегенького В.С.,

розглянувши цивільну справу за позовом заступника прокурора Приморського району м. Одеси в інтересах держави в особі Одеської міської ради до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , Товариства з обмеженою відповідальністю Івент Менеджмент Груп , треті особи: Реєстраційна служба Одеського міського управління юстиції, Державне земельне агентство в м. Одесі, про визнання незаконним та скасування державного акта на право власності на земельну ділянку, визнання недійсним договору дарування, визнання недійсним акта прийому-передачі нерухомого майна, витребування земельної ділянки, скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень,

В С Т А Н О В И В:

У лютому 2015 року заступник прокурора Приморського району м. Одеси подав в інтересах держави в особі Одеської міської ради позов, в якому, уточнивши позовні вимоги, просив суд :

-Визнати незаконним і скасувати державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯД № 786433 від 10 жовтня 2008 року, виданий ОСОБА_1 і зареєстрований за № НОМЕР_1 у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на земельну ділянку та на право постійного користування землею, договорів оренди землі (далі - державний акт);

-Визнати недійсним договір дарування від 30 жовтня 2010 року, укладений ОСОБА_1 з ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Іллічовою Н. А. (далі - договір дарування);

-Визнати недійсним акт прийому-передачі нерухомого майна, підписаний 14 березня 2011 року ОСОБА_2 з ТОВ Івент Менджмент Груп ;

-Витребувати земельну ділянку площею 0,1000 га на АДРЕСА_1 (далі - земельна ділянка) з незаконного володіння ТОВ Івент Менджмент Груп на користь територіальної громади міста Одеси в особі Одеської міської ради;

-Скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень № 13466855 від 31 травня 2014 року про реєстрацію права власності на земельну ділянку за ТзОВ Івент Менеджмент Груп .

Позов мотивовано тим, що ОСОБА_1 набула право власності на земельну ділянку на підставі рішення Печерського районного суду м. Києва від 4 грудня 2007 року у справі № 2-1491-1/07 (далі - судове рішення у справі № 2-1491-1/07), яке скасоване ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 3 квітня 2008 року. Оскільки право власності на земельну ділянку ОСОБА_1 набула неправомірно, відсутня підстава для видання відповідного державного акта на право власності на земельну ділянку. А тому заступник прокурора Приморського району м. Одеси вважав, що наступне відчуження земельної ділянки на користь ОСОБА_2 і внесення земельної ділянки у статутний капітал ТзОВ Івент Менеджмент Груп також є неправомірними.

08 грудня 2015 року Приморський районний суду м. Одеси ухвалив рішення про відмову у задоволенні позову.

30 травня 2016 року Апеляційний суд Одеської області ухвалою залишив без змін рішення суду першої інстанції.

12 грудня 2016 року ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних кримінальних справ касаційну скаргу першого заступника прокурора Одеської області відхилена. Рішення Приморського районного суд. м. Одеси від 08 грудня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 30 травня 2016 року залишено без змін.

05 грудня 2018 року Постановою Верховного суду скасовано ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних кримінальних справ від 12 грудня 2016 року, ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 30 травня 2016 року та рішення Приморського районного суд. м. Одеси від 08 грудня 2015 року, справу направлено на новий розгляд.

25 липня 2019 року ухвалою Приморський районний суду м. Одеси у складі головуючого судді Науменко А.В. справу прийнято до свого провадження та призначено до розгляду у загальному позовному порядку.

16 жовтня 2019 року представником відповідача ТОВ Івент Менджмент Груп адвокатом Ноздрін О.М. подана заява про застосування строків позовної давності.

12 березня 2020 року від першого заступника керівника Одеської місцевої прокуратури №3 Болгар О. надійшли письмові пояснення по справі щодо не порушення строків позовної давності.

Дослідивши матеріали справи, заслухавши представників сторін, суд доходить наступного.

Представники Прокуратури Приморського району м. Одеси та Одеської міської ради були присуні у судовому засіданні та на задоволенні позову наполягали.

Представники відповідачів ОСОБА_2 та Товариства з обмеженою відповідальністю Івент Менеджмент Груп у судовому засіданні заперечували, щодо позовних вимог та просили у задоволенні позову відмовити. Інші учасники справи у судове засідання не з`явились, повідомлені належним чином.

04 грудня 2007 року Рішенням Печерського районного суду м. Києва по справі

№2-1491-1/07 (том №1 арк. справи №10) за ОСОБА_1 було визнано право власності на спірну земельну ділянку.

10 жовтня 2008 року на виконання вказаного рішення суду Управлінням земельних ресурсів у місті Одеса ОСОБА_1 був виданий Державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯД №786433 (том №1 арк. справи №6).

03 квітня 2008 року ухвалою Апеляційного суду м. Києва (том №1 арк. справи №22) рішення Печерського районного суду м. Києва від 04.12.2007 року було скасовано, а справу передано на новий розгляд до Приморського районного суду м. Одеси.

08 червня 2010 року під час нового розгляду справи Приморський районний суд м. Одеси постановив ухвалу у справі № 2-1696/2010, якою залишив позов без розгляду (том №1 арк. справи №24).

30 жовтня 2010 року на підставі договору дарування (том 1 арк. справи №8) ОСОБА_1 подарувала ОСОБА_2 спірну земельну ділянку.

14 березня 2011 року ОСОБА_2 внесла спірну земельну ділянку до статутного капіталу ТОВ ТОВ Івент Менджмент Груп , що підтверджується Актом прийому-передачі майна (том 1 арк. справи №31).

31 травня 2014 року Реєстраційною службою Одеського міського управління юстиції Одеської області за ТОВ Івент Менджмент Груп було зареєстровано (індексний номер 13466855) право власності на вищезазначену земельну ділянку: кадастровий номер 5110137500:45:005:0046, площею 0,1000 га, що розташована у АДРЕСА_1 та видано свідоцтво про право власності на нерухоме майно (індексний номер: 22422456) серії САК НОМЕР_2 931078 (том 1 арк. справи №37) .

На сьогоднішній день ТОВ Івент Менджмент Груп є власником земельної ділянки кадастровий номер 5110137500:45:005:0046, площею 0,1000 га, що розташована у АДРЕСА_1 .

За змістом статей 256, 261 і 267 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстави його необґрунтованості. Лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла, і про це зробила заяву інша сторона спору, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності за відсутності поважних причин її пропуску, наведених позивачем (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц).

Відповідно до статей 317 і 319 ЦК України саме власнику належить право розпоряджатися своїм майном за власною волею.

Власник має право витребувати майно з чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України).

Віндикація застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. У цьому разі майно може бути витребуване від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України (висновок Верховного Суду України, сформульований у постанові від 17 лютого 2016 року у справі № 6-2407цс15).

Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захисту шляхом задоволення позову до добросовісного набувача з використанням правового механізму, передбаченого статтями 215, 216 ЦК України.

Відповідно до висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14, власник майна може витребувати належне йому майно від будь якої особи, яка є останнім набувачем майна та яка набула майно з незаконних підстав, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене попередніми набувачами, та без визнання попередніх угод щодо спірного майна недійсними. При цьому норма частини першої статті 216 ЦК України не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було в наступному набувачем відчужене третій особі, оскільки надає право повернення майна лише стороні правочину, який визнано недійсним. Захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред`явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України.

Право власника згідно з частиною першою статті 388 ЦК України на витребування майна від добросовісного набувача пов`язане з тим, в який спосіб майно вибуло з його володіння. Коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування майна від добросовісного набувача, є вичерпним. Й однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом (пункт 3 частини першої статті 388).

За змістом статті 388 ЦК України майно, яке вибуло з володіння власника на підставі рішення суду, ухваленого щодо цього майна, але надалі скасованого, вважається таким, що вибуло з володіння власника поза його волею. Саме такий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 24 червня 2015 року у справі № 6-251цс15.

Судове рішення у справі № 2-1491-1/07, яке надалі було скасоване, виконане шляхом видання ОСОБА_1 державного акта.

Визнання недійсним державного акта не є необхідним для вирішення питання про те, що земельна ділянка належить територіальній громаді міста Одеси, та для її витребування в інтересах Одеської міської ради.

Згідно зі статтею 116 ЗК України у редакції, чинній на час видання державного акта, громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.

Право власності та право постійного користування на земельну ділянку виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, та його державної реєстрації (частина перша статті 125 ЗК України в редакції, чинній на час видання державного акта).

Відповідно до статті 19 Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень у редакції, чинній на час видання державного акта, підставами для державної реєстрації прав, що посвідчують виникнення речових прав на нерухоме майно, обмежень цих прав, були як державний акт про право власності на земельну ділянку, так і рішення суду стосовно речових прав на нерухоме майно, що набрали законної сили.

Відповідно до частини п`ятої статті16 Закону України Про місцеве самоврядування в Україні від імені та в інтересах територіальних громад права суб`єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради.

Частиною п`ятою статті 60 цього Закону визначено, що органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють володіння, користування та розпорядження об`єктами права комунальної власності.

Отже, володіння, користування та розпорядження об`єктами права комунальної власності здійснює орган місцевого самоврядування, яким у спірних правовідносинах є Одеська міська рада.

Частина друга статті 19 Конституції України передбачає, що органи, зокрема, місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Отже, Одеська міська рада має діяти у межах повноважень щодо здійснення від імені територіальної громади м. Одеси права власності в її інтересах і виключно у спосіб, передбачений законом.

Оскільки Одеська міська рада не вчиняла дій щодо розпорядження земельною ділянкою у спосіб, передбачений законом, шляхом прийняття відповідного рішення, а судове рішення у справі № 2-1491-1/07, на виконання якого був виданий державний акт, було скасоване ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 3 квітня 2008 року, відчуження майна відбулось без вираження волі територіальної громади міста Одеси.

З огляду на те, що державний акт був виданий на виконання судового рішення у справі № 2-1491-1/07, а не на підставі відповідного рішення органу місцевого самоврядування або органу виконавчої влади, то вирішення питання про правомірність видання державного акта безпосередньо залежить від законності судового рішення, на підставі якого такий акт виданий, і від дотримання вимог, передбачених земельним законодавством.

Таким чином, оскільки державний акт видано на виконання рішення суду, яке надалі було скасоване, то його видання є незаконним і спірна земельна ділянка протиправно вибула з володіння власника.

Отже, права та охоронювані законом інтереси Одеської міської ради за захистом яких звернувся заступник прокурора Приморського району міста Одеси є порушеними.

Однак, враховуючи, що позовна давність для звернення за захистом цих прав спливла і про це зробив письмову заяву представник відповідача, суд відмовляє у позові з огляду на наступне.

Стаття 15 ЦК України закріплює право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно зі статтею 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частини третя та четверта статті 267 ЦК України).

Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).

Щодо обізнаності Одеської міської ради про порушення її права, суд виходить з наступного.

Апеляційним судом м. Києва 03.04.2008 року було скасовано рішення Печерського районного суду м. Києва у справі № 2-1491-1/07 від 04.12.2007 року, на підставі якого було видано державний акт на спірну земельну ділянку.

Одеська міська рада дізналася про скасування судового рішення у справі № 2-1491-1/07 і направлення справи на новий розгляд 3 квітня 2008 року - у день постановлення ухвали Апеляційного суду міста Києва, постановленої за апеляційною скаргою представника Одеської міської ради, який підтримав її на судовому засіданні.

Отже, Одеській міській раді, як Позивачу в інтересах якого подано позов, було відомо про скасування рішення Печерського районного суду м. Києва від 04.12.2007 року.

З урахуванням особливостей конкретних правовідносин початок перебігу позовної давності може бути пов`язаний з різними юридичними фактами та їх оцінкою управомоченою особою. Так, у разі скасування судового рішення, на підставі якого набуто право власності на майно, перебіг позовної давності починається з моменту скасування такого судового рішення. (аналогічний правовий висновок Верховного Суду України, викладено у постанові по справі №6-866цс16 від 29.03.2017 року).

Окрім того, оскільки Одеська міська рада, як юридична особа, набуває та здійснює свої права і обов`язки через свої органи, то її обізнаність про порушення її прав або можливість такої обізнаності слід розглядати через призму обізнаності її органів та інших осіб, до повноважень яких належав контроль у сфері земельних відносин.

Аналогічний правовий висновок міститься у постановах: Верховного Суду України від 29.10.2014 року у справі №6-152цс14, Верховного Суду від 13.06.2018 року у справі №343/1400/15-ц, Верховного Суду від 17.10.2018 року у справі №2-6533/11.

Контроль за використанням та охороною земель та контроль за додержанням земельного законодавства був покладений на Одеське міське управління земельних ресурсів Одеської міської ради, що підтверджується Положенням про Одеське міське управління земельних ресурсів Одеської міської ради затвердженим рішенням Одеської міської ради від 27.06.2006 №20-V (том №1 арк. справи №111).

Згідно ст. 145 Конституції України, права місцевого самоврядування захищаються в судовому порядку.

Відповідно до ст. 18-1 Закону України Про місцеве самоврядування в Україні , орган місцевого самоврядування може бути позивачем та відповідачем у судах загальної юрисдикції, зокрема, звертатися до суду, якщо це необхідно для реалізації його повноважень і забезпечення виконання функцій місцевого самоврядування.

А тому, Одеська міська рада була обізнана про факт вибуття земельної ділянки з володіння територіальної громади і як наслідок про порушення її права. Крім того, знаючи про порушення прав територіальної громади, Одеська міськрада не тільки мала право, але й була зобов`язана своєчасно звернутись до суду за судовим захистом, однак такий обов`язок не виконала.

Даний факт не було спростовано, а ні Одеською міською радою, а ні заступником прокурора.

Щодо обізнаності заступника прокурора Приморського району м. Одеси про порушення суд виходить з наступного.

Із даним позовом заступника прокурора, звернувся 04.02.2015 року (том №1 арк. справи №1).

Як в самому позові, так і в письмових поясненнях по справі від 12.03.2020 року заступник прокурора зазначає, що дізнався про порушення прав з листа Одеського міського управління юстиції реєстраційної служби 23.12.2014. Оскільки реєстрація права власності на земельну ділянку за ТОВ Івент менджмент груп було здійснено 31.05.2014 року, то строк позовної давності не пропущений.

Однак, такі доводи Прокурора не можуть бути підставою для задоволення позовних вимог оскільки Прокурору стало відомо про порушене право власності Одеської міської ради на спірну земельну ділянку не пізніше 9 грудня 2010 року, що підтверджує лист за вих. № 77 від 9 грудня 2010 року, адресований Приморським районним судом м. Одеси першому заступнику прокурора Приморського районну м. Одеси з ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 3 квітня 2008 року у справі № 2-1491-1/07 (том №1 арк. справи №124).

Окрім цього, прокурор 6 березня 2012 року вже звертався в інтересах Одеської міської ради до Приморського районного суду м. Одеси з позовом до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про визнання незаконним та скасування державного акта, визнання недійсним договору дарування, скасування реєстрації права власності на земельну ділянку та витребування земельної ділянки (том №1 арк. справи №116).

15 травня 2013 року Приморський районний суд м. Одеси постановив ухвалу у справі №1522/5454/12 (том №1 арк. справи №123), якою позовну заяву залишив без розгляду через повторну неявку у судове засідання прокурора та представника Одеської міської ради.

Зазначене свідчить про обізнаність прокуратури про порушене право Одеської міської ради.

Згідно з частиною другою статті 45 ЦПК України у редакції, чинній на час подання позову, прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, у позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.

Отже, позовна давність є строком для пред`явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб`єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу).

І в разі пред`явлення позову особою, право якої порушене, і в разі пред`явлення позову в інтересах цієї особи іншою, уповноваженою на це особою, позовна давність починає обчислюватися, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідалася або могла довідатися особа, право якої порушене, чи прокурор, уповноважений звернутися до суду в інтересах держави за захистом такого права, якщо прокурор довідався чи міг довідатися про порушення права або про особу, яка його порушила, раніше, ніж особа, право якої порушене. .

Аналогічний висновок міститься у постановах: Великої Палати Верховного Суду від 05.12.2018 р. справа № 14-132цс18; Верховного Суду України від 08.06.2016 року по справі №6-3029цс15 та Верховного Суду від 17.10.2018 року по справі №362/44/17.

З викладеного вбачається, що Одеській міській раді було відомо про порушення її права ще у 2008 році, а прокуратурі стало відомо про порушення прав в 2010 році.

В судовому засіданні представниками позивача вказані обставини спростовані не були.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі Dacia S.R.L. проти Молдови від 18 березня 2008 року ( Dacia S.R.L. v. Moldova , заява № 3052/04) встановив, що припис Цивільного кодексу Молдови, згідно з яким позовна давність не поширювалася на позови державних організацій про повернення державного майна з незаконного володіння інших організацій чи громадян сам по собі суперечить статті 6 Конвенції, оскільки у справі не було надано жодних аргументів на обґрунтування того, чому державні організації у цих випадках мають бути звільнені від обов`язку додержувати установлених строків давності, котрі б в аналогічних ситуаціях перешкодили розгляду позовів, поданих приватними особами чи компаніями. Це, на думку ЄСПЛ, потенційно може призводити до руйнування багатьох усталених правовідносин і надає дискримінаційну перевагу державі без будь-якої переконливої підстави (§ 76). ЄСПЛ констатував, що зміна правовідносин, які стали остаточними внаслідок спливу позовної давності або повинні були би стати остаточними, якби позовна давність була застосована без дискримінації на користь держави, є несумісним із принципом правової визначеності (§ 77).

Велика Палата Верховного Суду в своїй постанові по цій справі дійшла висновку, що на вимоги про витребування майна за статтею 388 ЦК України поширюється припис статті 257 ЦК України щодо загальної позовної давності, оскільки органи державної влади чи місцевого самоврядування мають нести ризик спливу позовної давності для оскарження виданих ними правових актів, а реалізація права на їх оскарження не має ставити під сумнів стабільність цивільного обороту.

Аналогічний висновок також міститься у постановах Великої Палати Верховного Суду у справі №362/44/17 від 17.10.2018 року та у справі №907/50/16 від 20.11.2018 року.

З огляду на викладене вимога про витребування є такою, що заявлена з пропуском строку позовної давності.

В своїх письмових поясненнях заступник прокурора вказав на обізнаність ТОВ Івент менджмент груп про факт незаконності вибуття земельної ділянки. Однак, на підтвердження вказаних тверджень не було надано жодних доказів.

ОСОБА_1 і ОСОБА_2 мали право відчужувати земельну ділянку, оскільки єдиним належним документом на підтвердження права власності був державний акт виготовлений відповідно до закону та посвідчував право власності на земельну ділянку попередніх власників, а тому ТОВ Івент Менджмент Груп не знало та не могло знати про те, що набуло майно в особи, яка не мала права його відчужувати.

Разом з цим, взагалі одночасне пред`явлення позову про витребування майна із чужого незаконного володіння і про визнання недійсним правочину із застосуванням реституції, тобто одночасне застосування статей 216 і 388 ЦК України є помилковим, адже віндикаційний і негаторний позови є взаємовиключними.

Права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захисту шляхом задоволення позову до добросовісного набувача з використанням правового механізму, передбаченого статями 215, 216 ЦК України (п.67 Постанови ВП/ВР від 05.12.2018 року).

Отже, вимоги про визнання недійсним договору дарування та акта прийому-передачі майна взагалі не підлягають задоволенню, навіть не зважаючи на сплив строку позовної давності.

Позовна вимога про скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень є похідною від вимоги про витребування спірної земельної ділянки, оскільки скасування рішення про держану реєстрацію прав та їх обтяжень залежить від встановлення судом правомірності набуття права власності на спірну земельну ділянку, а не від встановлення порушень у діях державного реєстратора.

Зазначене підтверджується висновками викладеними в ухвалах: ВССУ від 02.12.2015 року у справі №6-20708ск15, ВССУ від 13.01.2016 року у справі №6-34421ск15 та постанові Верховного Суду від 03.06.2019 року у справі №522/10451/17.

Тому враховуючи, що вимога про витребування спірної земельної ділянки не підлягає задоволенню зважаючи на сплив строку позовної давності, то і вимога про скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень на спірну земельну ділянку також не підлягає задоволенню.

Конституція України гарантує право кожного на судовий захист своїх прав та інтересів, що включає також право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. При цьому звернення до суду може здійснюватися у межах встановленого строку, який у цивільному та господарському судочинстві визначений як строк позовної давності, а в адміністративному - строк звернення до суду.

У питаннях визначення строків одразу закладена певна суперечність між інтересами однієї сторони, яка наполягає на безумовному застосуванні процесуальних строків, та інтересами іншої сторони, яка вважає, що строк варто поновити; умовний конфлікт між принципом правової визначеності та принципом права на судовий захист, обидва з яких є елементами принципу верховенства права.

У науковій літературі наголошується, що правова визначеність є універсальним правовим інститутом, дія якого поширюється на такі важливі сфери правовідносин між державою та особою, як реалізація і забезпечення прав і свобод людини і громадянина, встановлення юридичної відповідальності, підстав та порядку притягнення до такої відповідальності, неприпустимість дій і бездіяльності органів влади, спрямованих на необґрунтоване обмеження прав і свобод людини.

Зміст принципу правової визначеності розкрито у ряді рішень Конституційного Суду України. Наприклад, у Рішенні від 29 червня 2010 року №17-рп/2010 Конституційний Суд України звернув увагу на правову визначеність як елемент верховенства права, зазначивши, що одним з елементів верховенства права є принцип правової визначеності, в якому стверджується, що обмеження основних прав людини і громадянина та втілення цих обмежень на практиці допустиме лише за умови забезпечення передбачуваності застосування правових норм, встановлюваних такими обмеженнями. Тобто обмеження будь-якого права повинне базуватися на критеріях, які дозволять особі відокремлювати правомірну поведінку від протиправної, передбачати юридичні наслідки своєї поведінки.

При цьому ЄСПЛ у справах Салов проти України , п. 93, Сутяжник проти Росії , п. 38) підкреслює, що відступ від принципу правової визначеності допустимий не в інтересах правового пуризму, а з метою виправлення помилки, що має фундаментальне значення для судової системи. Зокрема, під правовим пуризмом у практиці ЄСПЛ розуміється невідступне слідування вимогам процесуального закону при вирішенні питання щодо застосування чи скасування таких, що набрали законної сили, судових рішень без врахування того, чи призведе це у подальшому до реального, а не формального усунення допущених судових помилок; надмірно формальне, бюрократичне застосування правових норм й вчинення дій, що мають юридичне значення, безвідносне врахування їх доцільності, виходячи з обставин конкретної справи й необхідності забезпечення ефективного захисту прав, свобод та інтересів в цивільному або іншому судочинстві, що призводить до порушення права на справедливий судовий розгляд.

При оцінюванні поважності причин пропуску строку звернення до суду та прийнятті рішень про його поновлення ЄСПЛ, як правило, враховує: 1) складність справи, тобто, обставини і факти, що ґрунтуються на праві (законі) і тягнуть певні юридичні наслідки; 2) поведінку заявника; 3) поведінку державних органів; 4) перевантаження судової системи; 5) значущість для заявника питання, яке знаходиться на розгляді суду, або особливе становище сторони у процесі (справи Бочан проти України , Смірнова проти України , Федіна проти України , Матіка проти Румунії та інші.

Водночас навіть наявність об`єктивних та непереборних обставин, що обумовлюють поважність причин пропуску строку звернення до суду, не може розцінюватися як абсолютна підстава для поновлення пропущеного строку (справа Олександр Шевченко проти України , п. 27), оскільки у випадку, якщо минув значний проміжок часу з моменту закінчення пропущеного строку, відновлення попереднього становища учасників справи, що може бути зумовлено скасуванням рішення або визнанням незаконної дії (бездіяльності) суб`єкта владних повноважень, буде значно ускладнено та може призвести до порушення прав та інтересів інших осіб.

Аналіз практики ЄСПЛ свідчить про те, що у процесі прийняття рішень стосовно поновлення строків звернення до суду або оскарження судового рішення, ЄСПЛ виходить із наступного: 1) поновлення пропущеного строку звернення до суду або оскарження судового рішення є порушенням принципу правової визначеності, відтак, у кожному випадку таке поновлення має бути достатньо виправданим та обґрунтованим; 2) поновленню підлягає лише той строк, який пропущений з поважних, об`єктивних, непереборних, не залежних від волі та поведінки особи обставин; 3) оцінка поважності причин пропуску строку має здійснюватися індивідуально у кожній справі; 4) будь-які поважні причини пропуску строку не можуть розцінюватися як абсолютна підстава для поновлення строку; 5) необхідно враховувати тривалість пропуску строку, а також можливі наслідки його відновлення для інших осіб.

Поважними причинами пропуску строку звернення до суду визнаються лише такі, які об`єктивно унеможливлюють або створюють істотні перешкоди для своєчасного вчинення відповідних процесуальних дій, а наведені позивачем причини до таких віднести не можливо.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у своїй практиці неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року, не є абсолютним: воно може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (див. mutatis mutandis, пункт 33 рішення ЄСПЛ від 21 грудня 2010 року в справі Перетяка та Шереметьєв проти України , заява №45783/05, пункт 53 рішення ЄСПЛ від 08 квітня 2010 року у справі Меньшакова проти України , заява №377/02).

Процесуальні строки (строки позовної давності) є обов`язковими для дотримання; правила регулювання строків для подання скарги, безумовно, мають на меті забезпечення належного відправлення правосуддя і дотримання принципу юридичної визначеності; зацікавлені особи повинні розраховувати на те, що ці правила будуть застосовані (пункт 45 рішення ЄСПЛ від 28 жовтня 1998 року в справі Перез де Рада Каванілес проти Іспанії , ( Perez de Rada Cavanilles v. Spain ), заява №28090/95).

Реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожна держава-учасниця цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких - не допустити судовий процес у безладний рух (пункт 44 рішення ЄСПЛ від 28 жовтня 1998 року Осман проти Сполученого Королівства , ( Osman v. the United Kingdom ), заява №23452/94 та пункт 54 рішення від 19 червня 2001 року Круз проти Польщі , ( Kreuz v. Poland ), заява №28249/95).

У рішенні ЄСПЛ у справі Пономарьов проти України від 03 квітня 2008 року (пункт 47, заява №3236/03) суд постановив, що якщо звичайний строк оскарження поновлюється зі спливом значного періоду часу, таке рішення може порушити принцип правової визначеності. Хоча саме національним судам, перш за все, належить виносити рішення про поновлення строку оскарження, їхня свобода розсуду не є необмеженою. Суди повинні обґрунтовувати відповідне рішення. У кожному випадку національні суди повинні встановити, чи виправдовують причини поновлення строку оскарження втручання у принцип res judicata, особливо коли національне законодавство не обмежує дискреційні повноваження судів стосовно часу або підстав для поновлення строків.

Отже, відповідно до практики ЄСПЛ застосування судами наслідків пропущення строків звернення до суду не є порушенням права на доступ до суду.

Суд враховує позицію ЄСПЛ (в аспекті оцінки аргументів учасників справи в касаційному провадженні), сформовану в пункті 58 рішення від 10 лютого 2010 року в справі Серявін та інші проти України (заява №4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (пункт 29 рішення від 09 грудня 1994 року в справі Ruiz Torija v. Spain ( Руїс Торіха проти Іспанії ), заява №18390/91).

Керуючись ст. ст. 12 , 13 , 76 , 77 , 141 , 259 , 263 , 264 , 265 , 268 , 272 , 273 ЦПК України , -

У Х В А Л И В:

У задоволенні позовних вимог заступника прокурора Приморського району м. Одеси в інтересах держави в особі Одеської міської ради до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , Товариства з обмеженою відповідальністю Івент Менеджмент Груп , треті особи: Реєстраційна служба Одеського міського управління юстиції, Державне земельне агентство в м. Одесі, про визнання незаконним та скасування державного акта на право власності на земельну ділянку, визнання недійсним договору дарування, визнання недійсним акта прийому-передачі нерухомого майна, витребування земельної ділянки, скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень - відмовити.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення, згідно ч.1 ст. 354 ЦПК України .

Повний текст рішення виготовлений 15.07.2020 року.

Суддя А.В.Науменко

09.07.20