Постанова

від 17.07.2020 по справі 440/762/20

ДРУГИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Головуючий І інстанції: С.С. Сич

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 липня 2020 р. Справа № 440/762/20 Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

Головуючого судді Катунова В.В.,

Суддів: Ральченка І.М. , Бершова Г.Є. ,

розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 17.04.2020, вул. Пушкарівська, 9/26, м. Полтава, 36039 по справі № 440/762/20

за позовом ОСОБА_1

до Дібрівської сільської ради Диканського району Полтавської області

про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії ,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 (надалі - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до Полтавського окружного адміністративного суду з позовною заявою до Дібрівської сільської ради Диканського району Полтавської області (надалі - відповідач) про визнання протиправним та скасування рішення Дібрівської сільської ради Диканського району Полтавської області від 17 грудня 2019 року "Про розгляд заяви гр. ОСОБА_1 про виділення земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства на території Дібрівської сільської ради" та про зобов`язання Дібрівської сільської ради Диканського району Полтавської області надати ОСОБА_1 дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність орієнтовною площею 2,00 га земель сільськогосподарського призначення для ведення особистого селянського господарства на території Дібрівської сільської ради.

Рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 17.04.2020 року позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Визнано протиправним та скасовано рішення 42 сесії 7 скликання Дібрівської сільської ради Диканського району Полтавської області від 17 грудня 2019 року "Про розгляд заяви гр. ОСОБА_1 про виділення земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства на території Дібрівської сільської ради".

Зобов`язано Дібрівську сільську раду Диканського району Полтавської області повторно розглянути клопотання ОСОБА_1 від 28 листопада 2019 року (вх. №05-07/43 від 28 листопада 2019 року) про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність орієнтовною площею 2,00 га земель сільськогосподарського призначення для ведення особистого селянського господарства на території Дібрівської сільської ради Диканського району Полтавської області за межами населеного пункту, з урахуванням висновків суду.

В іншій частині позовних вимог відмовлено.

Стягнуто за рахунок бюджетних асигнувань Дібрівської сільської ради Диканського району Полтавської області на користь ОСОБА_1 витрати зі сплати судового збору в розмірі 420 грн. 40 коп. (чотириста двадцять гривень сорок копійок) та витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 1800 грн. (одна тисяча вісімсот гривень).

Позивач, не погодившись із рішенням суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позовних вимог, подав апеляційну скаргу, в якій просить рішення суду першої інстанції в цій частині скасувати, прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.

В обґрунтування апеляційної скарги посилається на порушення судом першої інстанції норм матеріального права та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення питання. Вказав, що рішення, прийняте судом першої інстанції не забезпечує ефективний захист права позивача на отримання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, яке було порушене відповідачем. Апелянт, також, вказує про необхідність врахування висновків щодо застосування норм права, викладених в постановах Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі №825/602/17, від 22 грудня 2018 року по справі №804/1469/17. Також вимоги апеляційної скарги обґрунтовує тим, що, частково стягуючи судові витрати на професійну допомогу, суд першої інстанції допустив невірне застосування норм ст.ст.134, 139 КАС України, та прийшов до помилкового висновку про відсутність підстав для стягнення з відповідача заявлених та документально підтверджених витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 5100 грн.

Відповідач своїм правом на подання відзиву на апеляційну скаргу не скористався.

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 311 КАС України справа розглядається в порядку письмового провадження.

Колегія суддів, вислухавши суддю-доповідача, вивчивши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з такого.

Судом першої інстанції встановлено та підтверджено при розгляді апеляційної скарги, що ОСОБА_1 звернувся до Дібрівської сільської ради Диканського району Полтавської області з клопотанням від 28.11.2019 (вх. №05-07/43 від 28.11.2019) про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність орієнтовною площею 2,00 га земель сільськогосподарського призначення для ведення особистого селянського господарства на території Дібрівської сільської ради Диканського району Полтавської області за межами населеного пункту (кадастровий номер суміжної ділянки з бажаною 5321085802:02:001:0020 /а.с. 8, 25/. До вказаного клопотання позивачем було додано копію паспорта та ідентифікаційного коду, графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки /зворот а.с. 8, а.с. 27/, посвідчення ветерана ОВС.

Рішенням 42 сесії 8 скликання Дібрівської сільської ради Диканського району Полтавської області від 17 грудня 2019 року "Про розгляд заяви гр. ОСОБА_1 про виділення земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства на території Дібрівської сільської ради" відмовлено гр. ОСОБА_1 , жителю міста Полтави, в виділенні земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства орієнтованою площею до 2,00 га в зв`язку з відсутністю вільних рільних земель запасу на території Дібрівської сільської ради /а.с. 9, 24/.

Не погодившись з рішенням 42 сесії 8 скликання Дібрівської сільської ради Диканського району Полтавської області від 17 грудня 2019 року "Про розгляд заяви гр. ОСОБА_1 про виділення земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства на території Дібрівської сільської ради", позивач звернувся до суду з даним позовом.

Відмовляючи частково в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що у даній справі оцінка правомірності відмови у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою стосувалася лише тих мотивів, які наведені відповідачем у оскаржуваному рішенні. Суд не може досліджувати інших обставин, що можуть бути перешкодою в наданні такого дозволу, які не досліджувалися відповідачем, оскільки ці повноваження відносяться до його виключної компетенції, а відтак, підстави для задоволення вимоги позивача про зобов`язання відповідача надати позивачу дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність орієнтовною площею 2,00 га земель сільськогосподарського призначення для ведення особистого селянського господарства на території Дібрівської сільської ради відсутні.

Надаючи правову оцінку обставинам справи у взаємозв`язку з нормами законодавства, що регулюють спірні правовідносини, переглядаючи справу в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів виходить з наступного.

Завданням адміністративного судочинства, відповідно до статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Тобто, за змістом вказаної правової норми, адміністративний суд не наділений повноваженнями втручатися у вільний розсуд суб`єкта владних повноважень поза межами перевірки за критеріями визначеними статтею 2 Кодексу адміністративного судочинства України.

Таким чином, адміністративний суд, перевіряючи рішення, дію чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень на відповідність закріпленим частиною третьою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України критеріям, не втручається у дискрецію (вільний розсуд) суб`єкта владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями.

Повноваження щодо надання дозволу на розробку проекту землеустрою чи надання мотивованої відмови у його наданні регламентовано частиною 6 статті 118 Земельного кодексу України.

При цьому, частиною 4 статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що у випадку, визначеному пунктом 4 частини 2 цієї статті, суд може зобов`язати відповідача - суб`єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.

У випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов`язує суб`єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.

За приписами вказаної правової норми слідує, що у разі, якщо суб`єкт владних повноважень використав надане йому законом право на прийняття певного рішення за наслідками розгляду звернення особи, але останнє визнане судом протиправним з огляду на його невідповідність чинному законодавству, при цьому суб`єктом звернення дотримано усіх визначених законом умов, то суд вправі зобов`язати суб`єкта владних повноважень прийняти певне рішення.

Якщо ж таким суб`єктом на момент прийняття рішення не перевірено дотримання суб`єктом звернення усіх визначених законом умов або при прийнятті такого рішення суб`єкт дійсно має дискреційні повноваження, то суд повинен зобов`язати суб`єкта владних повноважень до прийняття рішення з урахуванням оцінки суду.

У даній справі оцінка правомірності відмови у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою стосувалася лише тих мотивів, які наведені відповідачем у оскаржуваному рішенні. Суд не може досліджувати інших обставин, що можуть бути перешкодою в наданні такого дозволу, які не досліджувалися відповідачем, оскільки ці повноваження відносяться до його виключної компетенції.

Також, суд апеляційної інстанції враховує, що згідно з пунктом 34 частини першої статті 26 Закону України Про місцеве самоврядування від 21.05.1997 № 280/97-ВР (далі - Закон № 280/97-ВР), питання регулювання земельних відносин вирішуються виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради.

Частинами першою та другою статті 59 Закону №280/97-ВР передбачено, що рада в межах своїх повноважень приймає нормативні та інші акти у формі рішень.

Рішення ради приймається на її пленарному засіданні після обговорення більшістю депутатів від загального складу ради, крім випадків, передбачених цим Законом. При встановленні результатів голосування до загального складу сільської, селищної, міської ради включається сільський, селищний, міський голова, якщо він бере участь у пленарному засіданні ради, і враховується його голос.

Таким чином, орган місцевого самоврядування наділений виключними повноваженнями щодо вирішення питання про надання або відмову у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки безоплатно у власність для індивідуального дачного будівництва на пленарних засіданнях ради шляхом прийняття розпорядчого індивідуального правового акта - рішення.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом, зокрема, у постановах від 12.09.2019 в адміністративній справі № 320/5699/15-а та 10.09.2019 в адміністративній справі № 820/2632/17.

Отже, враховуючи встановлені обставини справи, належним способом захисту позивача є саме зобов`язання відповідача повторно розглянути клопотання ОСОБА_1 від 28 листопада 2019 року (вх. №05-07/43 від 28 листопада 2019 року) про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність орієнтовною площею 2,00 га земель сільськогосподарського призначення для ведення особистого селянського господарства на території Дібрівської сільської ради Диканського району Полтавської області за межами населеного пункту, оскільки, суд не вправі підміняти відповідача як колегіальний орган та приймати замість неї рішення, яке віднесено до її компетенції.

Щодо доводів апелянта про необхідність врахування висновків щодо застосування норм права, викладених в постановах Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі №825/602/17, від 22 грудня 2018 року по справі №804/1469/17, колегія суддів зазначає, що такі не можуть бути враховані, оскільки відповідачем у цих справах є Головне управління Держгеокадастру у Чернігівській області та Головне управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області відповідно, які не є колегіальним органом, а відтак, судом у цій справі не досліджувалися положення Закону України Про місцеве самоврядування від 21.05.1997 № 280/97-ВР.

Відтак, доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження під час перегляду справи судом апеляційної інстанції та не спростовують висновків суду першої інстанції, а відтак, не можуть бути підставою для скасування рішення суду першої інстанції.

Також апелянтом оскаржується рішення суду в частині розподілу судових витрат, зокрема, відмови суду в стягненні на користь позивача понесених витрат на правову допомогу в заявленому розмірі 5100 грн.

Приймаючи рішення в цій частині суд першої інстанції керувався критеріями реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та суті виконаних послуг.

Колегія суддів вважає висновки суду першої інстанції щодо розподілу судових витрат такими, що відповідають фактичним обставинам справи та нормам чинного законодавства, з наступних причин.

Відповідно до статті 132 Кодексу адміністративного судочинства України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати: на професійну правничу допомогу; сторін та їхніх представників, що пов`язані із прибуттям до суду; пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертиз; пов`язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; пов`язані із вчиненням інших процесуальних дій або підготовкою до розгляду справи.

Частинами 1, 2, 3 статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.

Для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Згідно з частинами 4, 5 статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Відповідно до частини 1 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Згідно з частиною 3 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.

Частиною 7 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).

Частиною 9 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов`язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.

Як вбачається з матеріалів справи, представництво інтересів позивача ОСОБА_1 у даній справі здійснювалося ОСОБА_2 на підставі ордеру серії ВІ №1008088 про надання правової допомоги ОСОБА_1 /а.с. 14/.

ОСОБА_2 (свідоцтво №2700, видане Радою адвокатів Полтавської області 09 квітня 2019 року) включений до Єдиного реєстру адвокатів України (https://erau.unba.org.ua/profile/67947).

Згідно договору №07/02 про надання правничої допомоги від 07.02.2020 /а.с. 10-11/, адвокат Малофєєв А.І. бере на себе зобов`язання надати клієнту ( ОСОБА_1 ) правничу допомогу за позовом клієнта до Дібрівської сільської ради Диканського району Полтавської області про скасування рішення суб`єкта владних повноважень та зобов`язання вчинити певні дії тощо.

Пунктами 4.1, 4.2 цього договору встановлено вартість по договору за надання правничої допомоги, тобто правових послуг, спрямованих на забезпечення реалізації прав та свобод людини і громадянина, захисту цих прав та свобод, відновлення у разі порушення, становить 900 (дев`ятсот) гривень, зокрема, але не виключно, за: надання адвокатом правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань; складання запитів, заяв (у тому числі до Європейського суду з прав людини), скарг, звернень, клопотань, інших процесуальних документів правового характеру; виготовлення копій документів; вивчення /ознайомлення/ аналіз наданих клієнтом матеріалів (доказів), підбір нормативної бази; здійснення представництва інтересів клієнта в судах, других державних органах, органах місцевого самоврядування, перед іншими особами; забезпечення захисту особи від обвинувачення, тощо. Під час здійснення адвокатом представництва клієнта (п. 9 ч.1 ст.1 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність") останній сплачує адвокату кошти за виконану роботу (надані послуги) відповідно до калькуляції вартості правничої допомоги фактично витрачених годи роботи, але не менше вартості однієї години, зазначеної у п. 4.1

До суду надано копію звіту №11/02 про виконані адвокатом роботи (надалі послуги) та час, витрачений на їх реалізацію, а також розмір коштів, що підлягає сплаті за них клієнтом /а.с. 12/, які підписані адвокатом та клієнтом.

Позивачем сплачено адвокату кошти у загальній сумі 5100,00 грн., що підтверджується квитанцією на оплату виконаних адвокатом робіт (наданих послуг) від 11.02.2020, копія якої наявна у матеріалах справи /а.с. 13/.

Суд зауважує, що при визначенні суми відшкодування витрат на професійну правничу допомогу суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.

Ті ж самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції.

Так, у справі "East/West Alliance Limited" проти України" Європейський суд із прав людини, оцінюючи вимогу заявника щодо здійснення компенсації витрат у розмірі 10 % від суми справедливої сатисфакції, виходив з того, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (див., наприклад, рішення у справі "Ботацці проти Італії" (Bottazzi v. Italy) [ВП], заява № 34884/97, п. 30, ECHR 1999-V).

У пункті 269 Рішення у цій справі Суд зазначив, що угода, за якою клієнт адвоката погоджується сплатити в якості гонорару певний відсоток від суми, яку присудить позивачу суд - у разі якщо така сума буде присуджена та внаслідок якої виникають зобов`язання виключно між адвокатом та його клієнтом, не може бути обов`язковою для Суду, який повинен оцінити рівень судових та інших витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також - чи була їх сума обґрунтованою (див. вищезазначене рішення щодо справедливої сатисфакції у справі "Іатрідіс проти Греції" (Iatridis v. Greece), п. 55 з подальшими посиланнями).

За відомостями звіту №11/02 на формування правової позиції у позовній заяві відповідно до установленої судової практики та написання позовної заяви, роздрукування її копій відповідно до кількості інших учасників справи та подання до суду адвокатом витрачено 4 години 11 хвилин та вартість виконаних робіт (наданих послуг) оцінено в 3756 грн. = (4 години 11 хвилин*900 грн.).

Водночас, до звіту №11/02 додатково включено такі роботи: проведення юридичної консультації клієнту стосовно звернення до суду з адміністративним позовом, які оцінені в 600 грн.; підбір нормативної бази, аналіз судової практики у даній категорії справ шляхом пошуку та перегляду судових рішень в Єдиному державному реєстрі судових рішень, які оцінені у 735 грн. /а.с. 12/, які за своєю суттю відносяться до робіт зі складання позовної заяви.

Крім того, судом правомірно враховано, що дана справа є справою незначної складності та не підпадає під винятки, передбачені частиною 4 статті 257 Кодексу адміністративного судочинства України.

Для виконання адвокатом робіт щодо складення позовної заяви у даній справі незначної складності, а також для роздрукування копій позовної заяви та подання позовної заяви до суду достатньо 4 годин, що згідно умов договору має бути оцінено в суму 3600 грн. = (4 год. *900 грн.).

Таким чином, беручи до уваги розмір витрат на оплату адвоката та його співмірність зі складністю справи та виконаними адвокатом роботами, часом, витраченим адвокатом на їх виконання, обсягом наданих адвокатом робіт (послуг), зважаючи на те, позовна заява містить клопотання про розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження, що свідчить про її незначну складність, справи даної категорії є типовими, судова практика вищих судів є сталою, а також часткове задоволення позову, колегія суддів приходить до переконливого висновку про обґрунтованість та підставність висновків суду в частині розподілу судових витрат.

Надаючи оцінку всім доводам учасників справи, судова колегія також приймає до уваги рішення ЄСПЛ по справі Ґарсія Руіз проти Іспанії (Garcia Ruiz v. Spain), заява № 30544/96, п. 26, ECHR 1999-1, в якому Суд зазначив, що …хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожний довід… .

Відповідно до ст. 6 КАС України та ст. 17 Закон України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини висновки ЄСПЛ є джерелом права.

З огляду на викладене, суд першої інстанції правильно і повно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків рішення суду в оскарженій частині, а тому підстав для скасування рішення в цій частині колегія суддів не вбачає і вважає, що апеляційну скаргу на нього слід залишити без задоволення.

Керуючись ст. ст. 243, 250, 311, 315, 316, 321 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.

Рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 17.04.2020 по справі № 440/762/20 залишити без змін .

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя-доповідач В.В. Катунов Судді І.М. Ральченко Г.Є. Бершов