Рішення

від 16.07.2020 по справі 910/18256/19

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

16.07.2020Справа № 910/18256/19 За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Денвер-Оіл"

до Акціонерного товариства Комерційний банк "Приватбанк"

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача Товариство з обмеженою відповідальністю "Ділетра"

про визнання договору поруки №4Д13318И/П від 17.11.16 недійсним

Суддя Усатенко І.В.

Секретар судового засідання Микитин О.В.

Представники сторін:

від позивача Галушко С.І.

від відповідача Фурманчук О.І.

від третьої особи не з`явились

В судовому засіданні 16.07.2020 на підставі ст. 240 ГПК України прийнято скорочене рішення суду.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Товариство з обмеженою відповідальністю "Денвер - ОІЛ" звернулось до Господарського суду міста Києва із позовними вимогами до Акціонерного товариства "Комерційний банк "Приватбанк" про визнання договору поруки №4Д13318И/П від 17.11.2016 недійсним (вчиненим під впливом введення в оману).

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що на думку позивача, відповідач, як недобросовісна сторона договору поруки №4Д13318И/П від 17.11.2016, навмисно з метою виконання трансформації ( реструктуризації) кредитного портфеля ПАТ "КБ "Приватбанк", ініційованої Національним банком України, ввів в оману ТОВ "Денвер - ОІЛ" про існування у банку договорів, укладених для забезпечення права вимоги за кредитними зобов`язанням боржників - ТОВ "Ділетра", ТОВ "Мегапром ЛТД", ТОВ "Техсервісмонтаж", ТОВ "Фрілайн", ТОВ "Тамерса" у розмірі, що суттєво перевищує розмір заборгованості за кредитами, та спонукав ТОВ "Денвер - ОІЛ" до укладення з Банком пов`язаних між собою кредитного договору № 4Д16123Г від 17.11.2016 року та договорів поруки. На думку позивача, відсутність вищевказаних документів має істотне значення при укладанні кредитного договору та договорів поруки і підтверджує факт обману ТОВ "Денвер - ОІЛ".

Ухвалою суду від 28.12.2019 відкрито провадження у справі за правилами загального позовного провадження, призначено підготовче засідання на 03.02.2020.

27.01.2020 через канцелярію суду від відповідача надійшов відзив на позовну заяву, в якому він проти позову заперечує. На думку відповідача, позивачем не доведено наявності обставин, що є підставами для визнання недійсним оспорюваного договору поруки. Зокрема, як вбачається з Протоколу загальних зборів позивача, тексту кредитного договору та техніко-економічного обгрунтування, Кредитний договір №4Д16123Г від 17.11.2016 було укладено з метою фінансування поточної діяльності позивача. Крім того, у відзиві на позовну заяву відповідачем було заявлено клопотання про витребування у позивача доказів/документів на підтвердження мети та обставин укладення Договору поруки №4Д13318И/П від 17.11.2016, зокрема, але не виключно, відповідні рішення органів управління Товариства з обмеженою відповідальністю "Денвер-Оіл", що були підставою для укладення оспорюваного договору поруки.

Відповідно до ст. 81 ГПК України учасник справи у разі неможливості самостійно надати докази вправі подати клопотання про витребування доказів судом. Таке клопотання повинно бути подане в строк, зазначений в частинах другій та третій статті 80 цього Кодексу. Якщо таке клопотання заявлено з пропуском встановленого строку, суд залишає його без задоволення, крім випадку, коли особа, яка його подає, обґрунтує неможливість його подання у встановлений строк з причин, що не залежали від неї. У клопотанні про витребування судом доказів повинно бути зазначено:1) який доказ витребовується (крім клопотання про витребування судом групи однотипних документів як доказів); 2) обставини, які може підтвердити цей доказ, або аргументи, які він може спростувати; 3) підстави, з яких випливає, що цей доказ має відповідна особа; 4) заходи, яких особа, яка подає клопотання, вжила для отримання цього доказу самостійно, докази вжиття таких заходів та (або) причини неможливості самостійного отримання цього доказу; 5) причини неможливості отримати цей доказ самостійно особою, яка подає клопотання.

Клопотання відповідача є необгрунтованим, оскільки, ним не зазначено: які конкретно докази він просить витребувати; заходи, яких відповідач вжив для отримання витребовуваних доказів; причини неможливості самостійно отримати відповідний доказ.

Ухвалою суду від 03.02.2020 підготовче засідання відкладено на 17.02.2020.

Ухвалою суду від 17.02.2020 відкладено підготовче засідання на 12.03.2020 та залучено до участі у справі, у якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача Товариство з обмеженою відповідальністю "Ділетра".

24.02.2020 через канцелярію суду від позивача надійшла відповідь на відзив, в якій він підтримує позовні вимоги. Також у відповіді на відзив позивач просить витребувати у відповідача оригінали кредитних договорів, укладених між ТОВ "Ділетра" та ПАТ КБ "Приватбанк"; належним чином посвідчені копії документів на переказ коштів за кредитними договорами, в тому числі, але не обмежуючись, копії меморіальних ордерів; інформацію по вказаним кредитним договорам про всі нараховані та сплачені кошти (з повернення кредиту, відсотків, пені, неустойки та інше); інформацію про наявність або відсутність заборгованості за вказаними кредитними договорами станом на 17.11.2016 та станом на 19.02.2020 з зазначенням, яка саме заборгованість наявна (з повернення кредиту, відсотків, пені, неустойки та інше); у разі наявності заборгованості - надати детальний розрахунок заборгованості станом на 19.02.2020; інформацію про бухгалтерський облік за вказаним кредитним договором станом на 17.11.2016 та станом на 19.02.2020; інформацію, чи наявна за вказаними кредитними договорами заборгованість зі сплати винагороди за користування кредитом, розрахована за формулою, визначеною у договорі, у відповідності до курсу гривні відносно долара США; у разі наявності заборгованості зі сплати винагороди за користування кредитом - надати розрахунок заборгованості станом на 19.02.2020; копію рішення кредитного комітету банку від відносно винагороди за користування кредитом; інформацію, чи подавав банк позови про визнання кредитних договорів недійсними повністю або в частині, неукладеним, тощо, коли саме, результати розгляду спору.

12.03.2020 в підготовчому засіданні оголошено перерву на 02.04.2020.

02.04.2020 судове засідання не відбулося, у зв`язку з перебуванням судді Усатенко І.В. у щорічній відпустці.

Ухвалою суду від 28.04.2020 призначено підготовче засідання на 04.06.2020.

В підготовчому засіданні 04.06.2020 представником позивача оголошено клопотання про витребування доказів, подане разом з відповіддю на відзив.

Суд протокольною ухвалою від 04.06.2020 відмовив позивачу у задоволенні його клопотання в зв`язку з необгрунтованістю так, як позивач не вчинив дій для самостійного отримання вищезазначених доказів, як то передбачено ст. 81 ГПК України.

В підготовчому засіданні 04.06.2020 оголошено перерву до 18.06.2020.

Ухвалою суду від 18.06.2020 закрито підготовче провадження у справі, призначено справу до розгляду по суті на 16.07.2020.

01.07.2020 через канцелярію суду від відповідача надійшли письмові пояснення.

Представник третьої особи в судове засідання 16.07.2020 не з`явився, про причини неявки суд не повідомив, про дату та час судового розгляду був повідомлений належним чином.

Представник позивача в судовому засіданні 16.07.2020 підтримав позовні вимоги з підстав, викладених у позовній заяві.

Представник відповідача в судовому засіданні проти позову заперечував, з підстав, викладених у заявах по суті спору.

Відповідно до ст. 217 ГПК України про закінчення з`ясування обставин та перевірки їх доказами суд зазначає в протоколі судового засідання і переходить до судових дебатів.

В судових дебатах представник позивача підтримав позовні вимоги у повному обсязі.

Представник відповідача просив у позові відмовити.

Заслухавши пояснення представників сторін, розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, що мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва,

ВСТАНОВИВ:

17.11.2016 між Товариством з обмеженою відповідальністю "Денвер-Оіл" (позичальник) та Акціонерним товариством Комерційним банком "Приватбанк" (банк) укладено Кредитний договір №4Д16123Г, відповідно до умов якого банк за наявності вільних коштів зобов`язується надати позичальнику кредит у формі відновлювальної кредитної лінії з лімітом 4300000000,00 грн для фінансування поточної діяльності в обмін на зобов`язання позичальника щодо повернення кредиту, сплати відсотків, винагороди у визначені цим договором терміни.

Відповідно до п. 1.2 Кредитного договору №4Д16123Г від 17.11.2016 термін повернення кредиту - 11.11.2026.

Позичальник зобов`язується використовувати кредит на цілі, зазначені у п. 1.1 договору; сплатити відсотки за користування кредитом; повернути кредит в строки/терміни, встановлені договором (п. 2.2.1-2.2.3).

Згідно з п. 6.1 Кредитного договору №4Д16123Г від 17.11.2016 цей договір в частині п. 4.4 набирає чинності з моменту підписання і скріплення печатками сторін, в інших частинах -з моменту надання позичальником розрахункових документів на використання кредиту в межах зазначених у них сум, і діє в обсязі перерахованих коштів до повного виконання зобов`язань сторонами за цим договором.

Відповідно до п. 7.9 Кредитного договору №4Д16123Г від 17.11.2016 договір укладено/підписано з використанням електронного цифрового підпису (печатки) з посиленим сертифікатом ключа Акредитованого центру сертифікації ключів Акціонерного товариства Комерційного банку "Приватбанк" у порядку, передбаченому Законом України "Про електронні документи та електронний документообіг" та Законом України "Про електронний цифровий підпис", а також на підставі Угоди про використання електронного цифрового підпису з посиленим сертифікатом ключа від 25.07.2016, укладеної сторонами.

Позивачем долучено до матеріалів позовної заяви копію платіжного доручення №31 від 18.11.2016, з якого вбачається, що 18.11.2016 позивачем були отримані грошові кошти за Кредитним договором №4Д16123Г від 17.11.2016 у сумі 4029301067,26 грн.

17.11.2016 між Товариством з обмеженою відповідальністю "Денвер-Оіл" (поручитель) та Акціонерним товариством Комерційним банком "Приватбанк" (кредитор) укладено Договір поруки №4Д13318И/П, предметом якого є надання поруки поручителем перед кредитором за виконання Товариством з обмеженою відповідальністю "Ділетра" своїх зобов`язань за Кредитним договором від 21.05.2013 №4Д13318И, за Кредитним договором від 12.11.2013 №4Д13720И, за Кредитним договором від 13.11.2013 №4Д13721И, за Кредитним договором від 14.10.2014 №4Д14328И, за Кредитним договором від 30.03.2016 №4Д16009Д (п. 1 договору поруки).

Відповідно до п. 2 Договору поруки поручитель відповідає перед кредитором за виконання обов`язку боржника за кредитним договором з повернення кредиту та сплати відсотків за користування кредитом на умовах та в терміни, відповідно до кредитного договору.

Згідно з п. 4 Договору поруки у випадку невиконання боржником зобов`язань за кредитним договором боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники у сумі заборгованості за кредитом та у сумі відсотків за користування кредитом на умовах та в терміни, відповідно до кредитного договору.

Згідно з п. 5 Договору поруки у випадку невиконання боржником обов`язку п. 1 цього договору кредитор направляє на адресу поручителя письмову вимогу із зазначенням порушеного зобов`язання.

Поручитель зобов`язаний виконати обов`язок, зазначений у письмовій вимозі кредитора, впродовж 5-ти календарних днів з моменту отримання вимоги, зазначеної у п. 5 цього договору (п. 6 Договору поруки).

Відповідно до п. 7 Договору поруки у випадку порушення поручителем зобов`язання, передбаченого п. 6 цього договору, кредитор та поручитель прийшли до згоди, що кредитор має право в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором здійснювати договірне списання грошових коштів, що належать поручителю і знаходяться на його рахунках. Договірне списання оформлюється меморіальним ордером, у реквізиті "призначення платежу" якого зазначається інформація про платіж, номер, дату цього договору.

Згідно з п. 8 Договору поруки до поручителя, який виконав обов`язки боржника за кредитним договором, переходять всі права кредитора за кредитним договором і договорами застави (іпотеки), укладеними в цілях забезпечення виконання зобов`язань боржника перед кредитором за кредитним договором у частині виконаного зобов`язання.

Відповідно до п. 10 Договору поруки кредитор зобов`язаний у випадку виконання поручителем обов`язку боржника за кредитним договором передати поручителю впродовж 5-ти робочих днів банку з моменту виконання обов`язків належним чином посвідчені копії документів, що підтверджують обов`язки боржника за кредитним договором.

Відповідно до ст. 553 Цивільного кодексу України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов`язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов`язання боржником. Порукою може забезпечуватися виконання зобов`язання частково або у повному обсязі. Поручителем може бути одна особа або кілька осіб.

Відповідно до ч. 1 ст. 554 Цивільного кодексу України у разі порушення боржником зобов`язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя.

Згідно з ч. 2 ст. 554 Цивільного кодексу України поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки.

Відповідно до ч. 1 ст. 556 Цивільного кодексу України після виконання поручителем зобов`язання, забезпеченого порукою, кредитор повинен вручити йому документи, які підтверджують цей обов`язок боржника.

Згідно з ч. 2 ст. 556 Цивільного кодексу України до поручителя, який виконав зобов`язання, забезпечене порукою, переходять усі права кредитора у цьому зобов`язанні, в тому числі й ті, що забезпечували його виконання.

Позивачем долучено до позовної заяви копії платіжного доручення №32 від 18.11.2016, в якому у графі "призначення платежу" вказано - виконання зобов`язання по Кредитному договору від 21.05.2013 №4Д13318И відповідно до Договору поруки №4Д13318И/П від 17.11.2016; сума грошових коштів - 71927727,69 грн.

Позивачем долучено до позовної заяви копію платіжного доручення №33 від 18.11.2016, в якому у графі "призначення платежу" вказано - виконання зобов`язання по Кредитному договору від 12.11.2013 №4Д13720И відповідно до Договору поруки №4Д13318И/П від 17.11.2016; сума грошових коштів - 367576980,33 грн.

Позивачем долучено до позовної заяви копію платіжного доручення №34 від 18.11.2016, в якому у графі "призначення платежу" вказано - виконання зобов`язання по Кредитному договору від 13.11.2013 №4Д13721И відповідно до Договору поруки №4Д13318И/П від 17.11.2016; сума грошових коштів - 151928166,45 грн.

Позивачем долучено до позовної заяви копію платіжного доручення №35 від 18.11.2016, в якому у графі "призначення платежу" вказано - виконання зобов`язання по Кредитному договору від 14.10.2014 №4Д14328И відповідно до Договору поруки №4Д13318И/П від 17.11.2016; сума грошових коштів - 40910627,97 грн.

Позивачем долучено до позовної заяви копію платіжного доручення №36 від 18.11.2016, в якому у графі "призначення платежу" вказано - виконання зобов`язання по Кредитному договору від 30.03.2016 №4Д16009Д відповідно до Договору поруки №4Д13318И/П від 17.11.2016; сума грошових коштів - 679682090,54 грн.

Звертаючись з даним позовом до суду, позивач вказує на наявність підстав для визнання недійсним Договору поруки №4Д13318И/П від 17.11.2016 з огляду на наступні обставини.

Як зазначає позивач у позовній заяві, укладенню вказаних договорів (Кредитного договору №4Д16123Г від 17.11.2016 та Договору поруки №4Д13318И/П від 17.11.2016), а також інших договорів поруки (перелік наведений позивачем у позовній заяві) передували ті обставини, що позивач зарекомендував себе як надійний та перспективний клієнт банку, що постійно нарощує обсяг необхідних банківських послуг.

За твердженням позивача, банк, володіючи повною фінансовою інформацією про позивача, усвідомлюючи високі економічні показники діяльності товариства, висунув позивачу пропозицію щодо можливості участі Товариства з обмеженою відповідальністю "Денвер-Оіл" у процедурі "трансформації" кредитного портфеля Акціонерного товариства Комерційного банку "Приватбанк".

У позовній заяві позивач зауважив, що така процедура, зі слів співробітників банку, була ініційована Національним Банком України відповідно до рішення Правління Національного банку України від 05.10.16р. №323/БТ, яким зобов`язано Акціонерне товариство Комерційний банк "Приватбанк" розробити план реструктуризації (трансформації) кредитного портфеля. Згаданий план заходів, зі слів співробітників банку, передбачав переведення існуючого корпоративного кредитного портфелю на операційні компанії, які мають реальні та прозорі джерела походження доходів. Як зазначає позивач у позовній заві, на думку банку, позивач повністю відповідав необхідним критеріям для переведення на Товариство з обмеженою відповідальністю "Денвер-Оіл" кредитного боргу "старих боржників".

При цьому, як зазначає позивач, представники банку наголошували на тому, що кредитні зобов`язання "старих боржників" забезпеченні надзвичайно ліквідними активами, у тому числі корпоративними правами, товаром в обороті, цінними паперами та інше.

За твердженням позивача, його дії з отримання кредитних коштів за Кредитним договором №4Д16123Г від 17.11.2016 були направлені на залучення таких коштів для погашення зобов`язань "старих боржників" банку в зазначених рамках реалізації плану "трансформації" кредитного портфеля Акціонерного товариства Комерційного банку "Приватбанк", ініційованого НБУ.

Тобто, укладення Кредитного договору №4Д16123Г від 17.11.2016 було обумовлено тим, що позивач, здійснюючи погашення за рахунок отриманих кредитних коштів (за вказаним кредитним договором) заборгованості "старих" позичальників (боржників), в тому числі позичальника Товариства з обмеженою відповідальністю "Ділетра" за кредитними договорами: 21.05.2013 №4Д13318И, 12.11.2013 №4Д13720И, 13.11.2013 №4Д13721И, 14.10.2014 №4Д14328И, 30.03.2016 №4Д16009Д, мав на меті отримати прибуток від реалізації активів або набуття права власності на них (переданих позичальниками в забезпечення виконання зобов`язань за кредитними договорами), так як зі слів банку, сукупна вартість активів, що передані в забезпечення, у декілька разів перевищує заборгованість "старих" позичальників перед банком.

Як зазначив позивач у позовній заяві, сума отриманого від банку кредиту за Кредитним договором №4Д16123Г від 17.11.2016 дорівнює сумі сплачених ним грошових коштів в рахунок погашення заборгованості "старих" позичальників (боржників) за кредитними договорами, в тому числі заборгованості Товариства з обмеженою відповідальністю "Ділетра" за кредитними договорами: 21.05.2013 №4Д13318И, 12.11.2013 №4Д13720И, 13.11.2013 №4Д13721И, 14.10.2014 №4Д14328И, 30.03.2016 №4Д16009Д.

Однак, як вказує позивач, рішенням НБУ від 18.12.2016 №498-р Акціонерне товариство Комерційний банк "Приватбанк" визнано неплатоспроможним, та відповідно до постанови КМУ від 18.12.2016 №961 банк перейшов у власність держави.

Як вбачається з п. 10 Договору поруки №4Д13318И/П від 17.11.2016, кредитор зобов`язаний у випадку виконання поручителем обов`язку боржника за кредитним договором передати поручителю впродовж 5-ти робочих днів банку з моменту виконання обов`язків належним чином посвідчені копії документів, що підтверджують обов`язки боржника за кредитним договором.

Однак, хоча позивачем і були виконанні зобов`язання Товариства з обмеженою відповідальністю "Ділетра" за кредитними договорами: 21.05.2013 №4Д13318И, 12.11.2013 №4Д13720И, 13.11.2013 №4Д13721И, 14.10.2014 №4Д14328И, 30.03.2016 №4Д16009Д (на підставі Договору поруки №4Д13318И/П від 17.11.2016), втім зобов`язання Приватбанку щодо передачі позивачу документів, що посвідчували права заставодержателя (Приватбанку) на активи боржників, якими були забезпечені зобов`язання за кредитними договорами, виконані не були.

У зв`язку з викладеними обставинами, як зазначає позивач, протягом 2017-2018 років він намагався у судовому порядку отримати вказані документи від Приватбанку. Однак, як встановлено у рішеннях судів, Акціонерне товариство Комерційний банк "Приватбанк" і не був зобов`язаний передавати такі документи Товариству з обмеженою відповідальністю "Денвер-Оіл".

Таким чином, ані в порядку Договору поруки №4Д13318И/П від 17.11.2016, ані в судовому порядку, Приватбанк не передав позивачу документи, які б давали змогу позивачу звернути стягнення на активи, що забезпечували виконання зобов`язань "старих" боржників за кредитними договорами, зокрема документи, які забезпечували виконання зобов`язань Товариства з обмеженою відповідальністю "Ділетра" за кредитними договорами: 21.05.2013 №4Д13318И, 12.11.2013 №4Д13720И, 13.11.2013 №4Д13721И, 14.10.2014 №4Д14328И, 30.03.2016 №4Д16009Д.

Як зазначає позивач, така поведінка банку свідчить про відсутність намірів у банку виконувати свої зобов`язання за Договором поруки №4Д13318И/П від 17.11.2016 ні в момент його укладення, ні протягом значного періоду після його укладення, що свідчить про введення в оману позивача відповідачем.

Позивач вказує на те, що тривале невиконання Акціонерним товариством Комерційного банку "Приватбанк" зобов`язань за Договором поруки №4Д13318И/П від 17.11.2016 свідчить про відсутність у банку намірів передати позивачу (як поручителю, який виконав зобов`язання боржника) документів, які підтверджували наявність забезпечення виконання зобов`язань "старих" позичальників (зокрема, Товариства з обмеженою відповідальністю "Ділетра") у вигляді цінних для позивача активів.

При цьому, банк лише використовував інформацію про такі активи для спонукання позивача укласти як Кредитний договір №4Д16123Г від 17.11.2016, так і договори поруки, в тому числі Договір поруки №4Д13318И/П від 17.11.2016, з метою реалізації плану "трансформації", чим ввів Товариство з обмеженою відповідальністю "Денвер-Оіл" в оману щодо істотних умов договору.

Крім того, як зазначає позивач, у нього взагалі є сумніви щодо реальної наявності у банку таких активів, оскільки протягом 2016-2019 років банк не передав позивачу ні документи, які посвідчували наявність активів (їх копії), ні будь-яку іншу інформацію, що надавала б змогу позивачу звернути стягнення на такі активи.

Всі наведені обставини, за твердженням позивача, свідчать про те, що банк, як недобросовісна сторона правочину, навмисно, з метою виконання плану "трансформації" кредитного портфеля Акціонерного товариства Комерційного банку "Приватбанк", ввів в оману Товариство з обмеженою відповідальністю "Денвер-Оіл" щодо існування у банку договорів, укладених для забезпечення виконання зобов`язань "старих" боржників за кредитними договорами у розмірах, що суттєво перевищують розміри заборгованості за кредитними договорами.

Відсутність вказаних документів має істотне значення при укладенні як Кредитного договору №4Д16123Г від 17.11.2016, так і Договору поруки №4Д13318И/П від 17.11.2016 (та інших договорів поруки) та підтверджує факт обману позивача, оскільки якби позивач на момент укладення вказаного кредитного договору та договору поруки знав про відсутність договорів забезпечень, він би не вчиняв вказаних правочинів (Кредитного договору №4Д16123Г від 17.11.2016 та Договору поруки №4Д13318И/П від 17.11.2016).

Враховуючи викладені обставини, посилаючись на норми ст. 230 Цивільного кодексу України, позивач просить суд визнати недійсним Договір поруки №4Д13318И/П від 17.11.2016, укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю "Денвер-Оіл" та Акціонерним товариством Комерційним банком "Приватбанк".

Статтею 20 Господарського кодексу України передбачено, що кожний суб`єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів.

Відповідно до ст. 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно з підпунктом 2 частини 2 статті 16 Цивільного кодексу України одним із способів захисту судом цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, визнання правочину недійсним.

Згідно зі статтею 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 Цивільного кодексу України. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.

Відповідно до частин 1-3, 5, 6 статті 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Отже, угода може бути визнана недійсною лише з підстав, передбаченими законом. Тому в кожній справі про визнання угоди недійсною суд встановлює наявність тих обставин, з якими закон пов`язує визнання угоди недійсною.

У відповідності до ст. 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

В силу припису статті 204 Цивільного кодексу України правомірність правочину презюмується.

Отже, заявляючи позов про визнання недійсним договору, позивач має довести наявність тих обставин, з якими закон пов`язує визнання угод недійсними і настанням відповідних наслідків.

Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин. Відповідність чи невідповідність правочину вимогам закону має оцінюватися господарським судом стосовно законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Відповідно до ст. 230 Цивільного кодексу України, якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування. Сторона, яка застосувала обман, зобов`язана відшкодувати другій стороні збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані у зв`язку з вчиненням цього правочину.

У вирішенні спорів про визнання правочинів недійсними на підставі ст.ст. 230-233 Цивільного кодексу України господарські суди повинні мати на увазі, що відповідні вимоги можуть бути задоволені за умови доведеності позивачем фактів обману , насильства, погрози, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, тяжких обставин і наявності їх безпосереднього зв`язку з волевиявленням другої сторони щодо вчинення правочину.

Під обманом слід розуміти умисне введення в оману представника підприємства, установи, організації або фізичної особи, що вчинила правочин, шляхом:

- повідомлення відомостей, які не відповідають дійсності;

- заперечення наявності обставин, які можуть перешкоджати вчиненню правочину;

- замовчування обставин, що мали істотне значення для правочину (наприклад, у зв`язку з ненаданням технічної чи іншої документації, в якій описуються властивості речі).

Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення.

Суб`єктом введення в оману є сторона правочину, - як безпосередньо, так і через інших осіб за домовленістю.

Обман - це певні винні, навмисні дії сторони, яка намагається запевнити іншу сторону про такі властивості й наслідки правочину, які насправді наступити не можуть .

При обмані наслідки правочину, що вчиняється, є відомими й бажаними для однієї зі сторін.

Правочин може бути визнаний вчиненим під впливом обману у випадку навмисного цілеспрямованого введення іншої сторони в оману щодо фактів, які впливають на укладення правочину. Ознакою обману , на відміну від помилки, є умисел : особа знає про наявність чи відсутність певних обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї. Обман також має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

Тобто обман має місце, коли задля вчинення правочину або надається невірна інформація, або вона замовчується. Причому це робиться навмисно, з метою, аби правочин було вчинено.

Усі ці обставини - наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману.

Правочин, здійснений під впливом обману, на підставі ст. 230 Цивільного кодексу України може бути визнаний судом недійсним.

Отже позивач має довести наявність одночасно трьох складових, а саме :

1) наявність умислу в діях відповідача,

2) істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману,

3) наявність обману.

Якщо все інше, крім умислу, доведено, вважається, що мала місце помилка.

Встановлення наявності умислу у недобросовісної сторони ввести в оману другу сторону, щоб спонукати її до укладення правочину, є неодмінною умовою кваліфікації недійсності правочину за статтею 230 Цивільного кодексу України.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 25.07.2019 у справі №910/9879/18.

Як вбачається з позовної заяви, позивач вказує, що банк як недобросовісна сторона Договору поруки №4Д13318И/П від 17.11.2016 навмисно з метою виконання трансформації (реструктуризації) кредитного портфеля Акціонерного товариства Комерційного банку "Приватбанк" ввів в оману позивача про існування у банку договорів , укладених для забезпечення прав вимоги за кредитними зобов`язаннями Товариства з обмеженою відповідальністю "Ділетра" (за кредитними договорами: 21.05.2013 №4Д13318И, 12.11.2013 №4Д13720И, 13.11.2013 №4Д13721И, 14.10.2014 №4Д14328И, 30.03.2016 №4Д16009Д), у розмірі, що суттєво перевищує розмір заборгованості за кредитом, та спонукало позивача до укладення з банком як кредитного договору, так і оскаржуваного договору поруки.

Позивач вказує, що викладені ним у позовній заяві обставини, вказують на відсутність вищевказаних документів (договорів забезпечення) у банку, що мало істотне значення при укладенні Договору поруки №4Д13318И/П від 17.11.2016 (оспорюваного договору), що підтверджує факт обману банком позивача, оскільки якби позивач знав про відсутність забезпечень, він би не укладав з відповідачем ані Кредитний договір №4Д16123Г від 17.11.2016, ані Договір поруки №4Д13318И/П від 17.11.2016.

У частині 3 статті 2 Господарського процесуального кодексу України однією з основних засад (принципів) господарського судочинства визначено принцип змагальності сторін, сутність якого розкрита у статті 13 цього Кодексу.

Відповідно до частин 3, 4 статті 13 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом; кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.

Суд зазначає, що позивачем не доведено належними та допустимими доказами наявності обставин (складових), які є підставами для визнання недійним Договору поруки №4Д13318И/П від 17.11.2016 на підставі ст. 230 Цивільного кодексу України.

Зокрема, позивачем не доведено, що представниками Акціонерного товариства Комерційного банку "Приватбанк" повідомлялись відомості, які не відповідають дійсності, або що представники банку замовчували обставин, що мали істотне значення для правочину (відсутність забезпечення виконання зобов`язань позичальника за кредитними договорами: 21.05.2013 №4Д13318И, 12.11.2013 №4Д13720И, 13.11.2013 №4Д13721И, 14.10.2014 №4Д14328И, 30.03.2016 №4Д16009Д - ТОВ "Ділетра").

Позивачем не доведено, що відповідачем вчинялись певні винні, навмисні дії, що свідчили б про намагання відповідачем запевнити позивача про такі властивості й наслідки Договору поруки №4Д13318И/П від 17.11.2016, які насправді наступити не можуть.

Як вбачається з Протоколу №2 загальних зборів учасників Товариства з обмеженою відповідальністю "Денвер-Оіл" від 14.11.2016, копія якого долучена відповідачем до матеріалів справи, порядком денним загальних зборів було укладення з відповідачем кредитного договору на суму 4300000000,00 грн для фінансування поточної діяльності підприємства.

Жодних посилань/згадувань/рішень в частині необхідності укладення кредитного договору/договорів поруки з метою отримання прибутку у вигляді продажу/отримання у власність Позивачем майна, переданого у якості забезпечення за "старими" кредитами, у зазначеному протоколі не міститься, так само, як і не міститься будь-яких згадок і даних взагалі щодо такого майна (його оцінки, наявності і т. ін.) та взагалі щодо так званої трансформації кредитного портфелю Банку.

Відповідно до Техніко-економічного обгрунтування повернення кредитних коштів від 15.11.2016, метою кредитування Товариства з обмеженою відповідальністю "Денвер-Оіл" є фінансування поточної діяльності.

Згідно з Заявкою на отримання кредиту від 15.11.2016 цільовим призначенням позики є фінансування поточної діяльності підприємства.

Жодних посилань на трансформацію/майно/забезпечення за первісними кредитами - вказаний документ не містить, так само, як і не містить посилань на договори поруки, які позивач помилково ототожнює з умовами/підставами отримання ним кредиту та бажаними наслідками отримання за такими договорами поруки прибутку (в тому числі за оспорюваним договором).

Крім того, жоден пункт Кредитного договору №4Д16123Г від 17.11.2016 не містить згадок про трансформацію, необхідність укладення оспорюваного позивачем Договору поруки №4Д13318И/П від 17.11.2016 та щодо інших обставин, які позивач використовує в якості обґрунтування свого позову.

Крім того, суд зауважує, що оскільки, позивач поручався за ТОВ "Ділетра", то твердження позивача про обман з боку відповідача є безпідставними, оскільки, порука є його (позивача) господарським ризиком при здійсненні підприємницької діяльності.

Враховуючи, що для встановлення обставин вчинення правочину під впливом обману на позивача покладається обов`язок з доведення наявності трьох складових: наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману, тоді як, за висновком суду, позивачем вказаних обставин (складових) не доведено, суд дійшов висновку про відмову у позові Товариства з обмеженою відповідальністю "Денвер-Оіл" до Акціонерного товариства Комерційного банку "Приватбанк" про визнання недійсним Договору поруки №4Д13318И/П від 17.11.2016.

Крім того, суд вважає за необхідне відзначити, Європейський суд з прав людини зауважує, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (VOLOVIK v. UKRAINE, № 15123/03, § 45, ЄСПЛ, 06 грудня 2007 року).

Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність (пункт 4.1. Рішення Конституційного Суду України від 02.11.2004 № 15-рп/2004).

Добросовісність (пункт 6 статті 3 Цивільного кодексу України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), базується ще на римській максимі - "non concedit venire contra factum proprium" (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них. Аналогічна правова позиція міститься в постанові Великої Палати Верховного Суду від 10.04.2019 у справі № 390/34/17.

Суд зазначає, що дії позивача, який уклав спірний договір поруки, а наразі пред`являє позов про визнання вказаного правочину недійсним, суперечать його попередній поведінці (укладенню договору) та є недобросовісними.

Судовий збір покладається на позивача у зв`язку з відмовою у позові у повному обсязі (на підставі ст. 129 Господарського процесуального кодексу України).

На підставі викладеного, керуючись статтями 74, 76-80, 129, 236 - 242 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва

ВИРІШИВ:

У задоволенні позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю "Денвер-Оіл" (25006, м. Кропивницький, вулиця Євгена Чикаленка, 1-А, офіс 103, ідентифікаційний код 40628420) до Акціонерного товариства Комерційний банк "Приватбанк" (01001, м. Київ, вулиця Грушевського, 1-Д, ідентифікаційний код 14360570) про визнання недійсним договору поруки № 4Д13318И/П від 17.11.2016, укладеного між Товариством з обмеженою відповідальністю "Денвер-Оіл" та Публічним акціонерним товариством Комерційний банк "Приватбанк" - відмовити повністю.

Відповідно до частини 1 статті 241 Господарського процесуального кодексу України рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів, а на ухвалу суду - протягом десяти днів з дня його (її) проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення (частина 1 статті 256 Господарського процесуального кодексу України).

Повне рішення складено 20.07.2020

Суддя І.В.Усатенко