Постанова

від 14.07.2020 по справі 480/1449/18

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

15 липня 2020 року

м. Київ

справа № 480/1449/18

провадження № 616487 св 20

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого Луспеника Д. Д. (суддя-доповідач),

суддів: Воробйової І. А., Гулька Б. І., Лідовця Р. А., Черняк Ю. В.,

учасники справи:

позивач ОСОБА_1 ,

представник позивача адвокат Іванова Тетяна Вікторівна,

відповідач Миколаївська обласна психіатрична лікарня № 2 Миколаївської обласної ради,

третя особа Головне управління Державної казначейської служби України у Миколаївській області,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Миколаївського апеляційного суду від 03 березня 2020 року у складі колегії суддів: Кушнірової Т. Б., Галущенка О. І., Лівінського І. В.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом

до Миколаївської обласної психіатричної лікарні № 2 Миколаївської обласної ради (далі Миколаївська ОПЛ № 2), третя особа Головне управління Державної казначейської служби України у Миколаївській області, про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

В обґрунтування позовних вимог зазначав, що він з 2005 року працював

у Миколаївській ОПЛ № 2 на посаді медичної сестри по догляду за хворими, а пізніше старшої медичної сестри у відділенні з посиленим наглядом. 30 березня 2016 року він власноруч, але під тиском відповідача, що його звільнять за прогул, написав заяву про звільнення у зв`язку з укладенням контракту на проходження військової служби до закінчення особливого періоду та його було звільнено з роботи, про що видано наказ від 07 квітня 2016 року № 41-к.

У січні 2017 року він отримав трудову книжку, у якій зроблено неправильний запис про підстави звільнення: зазначено пункт 2 частини першої статті 36 КЗпП України, який передбачає закінчення строку трудового договору, замість вірного пункту 3 частини першої статті 36 КЗпП України.

Крім того, позивач зазначав, що його звільнено 30 березня 2016 року на підставі наказу від 07 квітня 2016 року № 41-к, тобто наказ був виданий після його звільнення.

Також вважав звільнення незаконним через неврахування роботодавцем гарантій збереження місця роботи та середнього заробітку, оскільки він вступив на військову службу за призовом під час дії особливого періоду, що гарантовано частиною другою статті 39 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» та частиною третьою статті 119 КЗпП України.

З урахуванням наведеного, ОСОБА_1 просив суд: визнати незаконним та скасувати наказ Миколаївській ОПЛ № 2 від 30 березня 2016 року № 41-к

у частині звільнення його з роботи на підставі пункту 2 частини першої статті 36 КЗпП України; поновити його на раніше займаній посаді або іншій рівнозначній посаді та стягнути з Миколаївської ОПЛ № 2 середній заробіток за час вимушеного прогулу й вирішити питання понесених ним судових витрат. Також просив поновити строк звернення до суду з цим позовом, пропущений з поважних причин, оскільки про порушення своїх прав дізнався у січні 2017 року, проте до кінця липня 2018 року був військовослужбовцем і не мав можливості як звернутися до суду самостійно, так і отримати правову допомогу.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Миколаївського районного суду Миколаївської області у складі судді Терентьєва Г. В. від 05 грудня 2019 року (з урахуванням ухвали Миколаївського районного суду Миколаївської області від 21 грудня

2019 року про виправлення описки) позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Наказ Миколаївської ОПЛ № 2 від 07 квітня 2016 року за № 41-к у частині звільнення старшої медичної сестри у відділенні з посиленим наглядом ОСОБА_1 на підставі пункту 2 частини першої статті 36 КЗпП Українивизнано незаконним і скасовано.

ОСОБА_1 поновлено на роботі на посаді старшої медичної сестри

у відділенні з посиленим наглядом у Миколаївській ОПЛ № 2 або на іншій рівнозначній посаді за вибором позивача з 30 березня 2016 року.

Стягнуто з Миколаївської ОПЛ № 2 на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 30 березня 2016 року

по 05 грудня 2019 року, визначити податки і обов`язкові збори,

що підлягають сплаті в дохід держави.

Допущено негайне виконання рішення у частині поновлення на роботі

та присудженої ОСОБА_1 виплати середнього заробітку за один місяць у розмірі 4460,25 грн з урахуванням податків та обов`язкових зборів.

Стягнуто з Миколаївської ОПЛ № 2 судовий збір у дохід держави у розмірі 768,40 грн.

У решті позовних вимог відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що звільнення позивача

з 30 березня 2016 року у зв`язку зі вступом на військову службу

за контрактом до лав Збройних Сил України є незаконним, оскільки на нього поширюються гарантії збереження за ним місця роботи, встановлені статтею 119 КЗпП України та статтею 39 Закону України

«Про військовий обов`язок та військову службу». Отже, відповідач зобов`язаний поновити трудові права позивача щодо збереження за ним місця роботи та виплати йому середнього заробітку за час проходження військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період. При цьому суд першої інстанції врахував неточності поданої ОСОБА_1 заяви про звільнення.

Виходячи з положень статті 235 КЗпП України на користь позивача суд стягнув середній заробіток за час вимушеного прогулу, обчислений відповідачем.

Разом з цим, вимога про стягнення з відповідача на користь позивача понесених ним судових витрат не підлягає задоволенню, так як до позовної заяви не додано доказів, що свідчать про оплату витрат на професійну правничу допомогу, а від сплати судового збору позивач звільнений

на підставі статті 5 Закону України «Про судовий збір».

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Миколаївського апеляційного суду від 03 березня 2020 року апеляційну скаргу Миколаївської ОПЛ № 2 задоволено. Рішення Миколаївського районного суду Миколаївської області від 05 грудня

2019 року скасовано та ухвалено нове судове рішення.

У задовленні позову ОСОБА_1 відмовлено. Компенсовано Миколаївській ОПЛ № 2 за рахунок держави 2114,40 грн судового збору за подання апеляційної скарги.

Судове рішення апеляційного суду мотивовано тим, що суд першої інстанції не в повній мірі з`ясував обставини справи та не застосував статтю

233 КЗпП України. При цьому районний суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що звільнення позивача є незаконним, водночас, наведені позивачем причини пропуску місячного строку на звернення до суду, є неповажними.

Перебування позивача на військовій службі, проходження спеціальних навчань та проживання на території військової частини, як і участь в антитерористичній операції з грудня 2017 року по березень 2018 року, не є об`єктивними перешкодами та не свідчать про відсутність можливості для вчасного оскарження свого звільнення, а тому відсутні підстави для поновлення строку звернення до суду зі вказаним позовом.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у квітні 2020 року до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права

та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову Миколаївського апеляційного суду від 03 березня 2020 року і залишити

в силі рішення Миколаївського районного суду Миколаївської області

від 05 грудня 2019 року.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 травня 2020 року відкрито касаційне провадження в указаній справі, витребувано цивільну справу

№ 480/1449/18 із Миколаївського районного суду Миколаївської області та надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

У червні 2020 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 червня 2020 року справу призначено до судового розгляду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційну скаргу мотивовано тим, що апеляційний суд надав невірну оцінку тому, що наведені причини пропуску строку звернення до суду є неповажними, оскільки позивач перебував на військовій службі з 31 березня 2016 року по 27 липня 2018 року, брав участь в зоні антитерористичні операції (далі АТО) на сході України з 09 грудня

2017 року по 21 березня 2018 року.

Крім того, вказує, що у січні 2017 року звертався з позовом до адміністративного суду, але ухвалою Миколаївського окружного адміністративного суду від 06 лютого 2017 року йому відмовлено у відкритті провадження, так як справа підлягала розгляду в порядку цивільного судочинства. При цьому, на його адресу реєстрації не надходили повістки або виклики від цього суду та вже після звільнення із військової служби він скористався професійною правничою допомогою, дізнався про відмову у відкритті провадження в адміністративній справі, зібравши усі документи, пред`явив позов до районного суду.

Також посилається на висновки Верховного Суду у подібних справах.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу, та пояснення на відзив

У червні 2020 року Головне управління Державної казначейської служби України у Миколаївській області подало відзив на касаційну скаргу, в якому зазначає, що оскаржуване судове рішення є законними та обґрунтованими, просить залишити його без змін, а касаційну скаргу без задоволення. Вказує, що при поданні позовної заяви до суду першої інстанції

ОСОБА_1 не звертався із заявою про поновлення строків для звернення до суду, тому судом апеляційної інстанції було повністю досліджено матеріали справи та ухвалено законне судове рішення.

У липні 2020 року до суду касаційної інстанції надійшли письмові пояснення від представника ОСОБА_1 адвоката Іванової Т. В., на відзив Головного управління Державна казначейська служба України у Миколаївській області, в яких зазначається, що наведені у відзиві доводи є необґрунтованими та такими, що суперечать дійсним обставинам справи, оскільки в позовній заяві ОСОБА_1 у прохальній частині (першим пунктом) просив суд поновити пропущений з поважних причин строк для звернення до суду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

14 грудня 2005 року ОСОБА_1 прийнято на роботу в Миколаївську обласну психіатричну лікарню № 2 на посаду медичної сестри по догляду за хворими, 26 травня 2014 року переведений на посаду старшої медичної сестри (а. с. 4).

30 березня 2016 року ОСОБА_1 звернувся до головного лікаря Миколаївської обласної психіатричної лікарні № 2 із заявою, в якій просив звільнити його з роботи у зв`язку з прийняттям на контрактну службу

(а. с. 53).

Наказом головного лікаря Миколаївської обласної психіатричної лікарні № 2 від 07 квітня 2016 року № 41-к ОСОБА_1 було звільнено за пунктом 2 статті 36 КЗпП України у зв`язку із вступом на військову службу за контрактом до Збройних сил України (а. с. 52).

Відповідно до витягу з наказу командира військової частини НОМЕР_1 № 21-РС від 31 березня 2016 року ОСОБА_1 прийнято у добровільному порядку на військову службу за контрактом та призначено курсантом навчального взводу навчальної роти військової частини НОМЕР_1 (а. с. 7).

31 березня 2016 року ОСОБА_1 уклав з Міністерством оборони України контракт про проходження військової служби у Збройних силах України. Згідно з умовами вказаного контракту він є строковим та укладається на термін до закінчення особливого періоду (а. с. 8).

Копією довідки про безпосередню участь особи в антитерористичній операції, забезпеченні її проведення і захисті незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України від 25 травня 2018 року № 549/7 підтверджується, що ОСОБА_1 у період з 09 грудня 2017 року

по 21 березня 2018 року безпосередньо брав участь в антитерористичній операції забезпеченні її проведення і захисті незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України (а. с. 13).

Відповідно копії витягу із наказу командира військової частини НОМЕР_2

від 27 липня 2018 року № 174 старшого матроса військової служби за контрактом ОСОБА_1 звільнено наказом командира військової частини НОМЕР_2 від 20 липня 2018 року № 74-РС у запас і направлено для зарахування на військовий облік (а. с. 12).

З наданої відповідачем довідки № 483 вбачається, що середній заробіток позивача ОСОБА_1 за 2016 рік складає 4460,25 грн (а. с. 49).

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження

в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, зокрема: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України);

якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьоюстатті 411 цього Кодексу (пункт 4 частини другої

статті 389 ЦПК України).

Касаційна скарга ОСОБА_1 підлягає задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону судове рішення суду апеляційної інстанції не відповідає.

Згідно з пунктом 3 частини першої статті 36 КЗпП України підставами припинення трудового договору є призов або вступ працівника або власника фізичної особи на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу, крім випадків, коли за працівником зберігаються місце роботи, посада відповідно до частин третьої та четвертої статті 119 цього Кодексу.

Статтею 119 КЗпП України (у редакції, чинній на час призову та звільнення позивача з роботи) визначено, що на час виконання державних або громадських обов`язків, якщо за чинним законодавством України ці обов`язки можуть здійснюватися у робочий час, працівникам гарантується збереження місця роботи (посади) і середнього заробітку.

Працівникам, які залучаються до виконання обов`язків, передбачених законами України«Про військовий обов`язок і військову службу»і«Про альтернативну (невійськову) службу»,«Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», надаються гарантії та пільги відповідно до цих законів.

За працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом, у тому числі шляхом укладення нового контракту на проходження військової служби, під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб - підприємців, у яких вони працювали на час призову. Таким працівникам здійснюється виплата грошового забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно доЗакону України«Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».

Згідно з частиною другою статті 2 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» проходження військової служби здійснюється громадянами України у добровільному порядку (за контрактом) або за призовом.

Частиною другою статті 39 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» визначено, що громадяни України, призвані на військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, або прийняті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану, користуються гарантіями, передбаченими частиною третьою та четвертою статті 119 КЗпП України, а також частиною першою статті 51, частиною п`ятою статті 53, частиною третьою статті 57, частиною п`ятою статті 61 Закону України «Про освіту».

Аналіз зазначених норм права дають підстави для висновку, що гарантії, передбачені частинами третьою, четвертою статті 119 КЗпП України, надаються не тільки особам, які були призвані на військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, але і тим, що були прийняті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці чи настання особливого періоду.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про оборону України» особливий період, це період, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.

Згідно зі статтею 1 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» особливий період це період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконання стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.

Законом України від 17 березня 2014 року був затверджений Указ Президента України від 17 березня 2014 року № 303 «Про часткову мобілізацію», який набрав чинності з дня його опублікування у газеті «Голос України» від 18 березня 2014 року № 49. Таким чином, з 18 березня 2014 року по теперішній час в Україні діє особливий період.

Особливий період закінчується з прийняттям Президентом України відповідного рішення про переведення усіх інституцій України на функціонування в умовах мирного часу.

Рішень про демобілізацію усіх призваних військовослужбовців та переведення усіх інституцій України на функціонування в умовах мирного часу, Президент України не приймав.

Суд установив, що позивач 31 березня 2016 року уклав контракт на проходження військової служби у Збройних Силах України.

Також на час укладення позивачем контракту набрало чинності рішення Ради Національної безпеки та оборони України «Про невідкладні заходи щодо забезпечення національної безпеки, суверенітету та територіальної цілісності України», введене в дію Указом Президента України від 02 березня 2014 року № 189/2014, яким констатовано виникнення кризової ситуації, яка загрожує національній безпеці України та вимагає необхідності вжиття заходів щодо захисту прав та інтересів громадян України, суверенітету, територіальної цілісності та недоторканості державних кордонів України, недопущення втручання в її внутрішні справи.

Відповідно до примітки до статті 4 Закону України «Про Раду Національної безпеки та оборони України» кризовою ситуацією вважається крайнє загострення протиріч, гостра дестабілізація становища в будь-якій сфері діяльності, регіоні, країні.

На час укладення контракту з позивачем існувала кризова ситуація, що загрожувала національній безпеці України, а невідкладні заходи, запроваджені рішенням Ради національної безпеки та оборони України, щодо забезпечення національної безпеки, суверенітету та територіальної цілісності України вимагали, крім іншого, проведення часткової мобілізації, з початком якої, настав особливий період діяльності усіх інституцій України, який не закінчився на час розгляду судового спору

Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову, суд першої інстанції на підставі доказів, поданих сторонами, що були належним чином оцінені, правильно виходив із того, що позивач уклав контракт під час дії ситуації, що загрожує національній безпеці України, тому як військовослужбовець користується пільгами, передбаченими статтею 39 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» та частинами третьою, четвертою статті 119 КЗпП України.

Верховний Суд зазначає, що незаконність звільнення позивача із займаної посади, його звільнення з порушенням вимог частини третьої статті 119 КЗпП України підтверджено як районним судом, так і апеляційним судом. Відсутні доводи законності звільнення позивача і в апеляційній скарзі відповідача (а. с. 107-109). Тому відповідно до положень статті 235 КЗпП України з відповідача на користь позивача суд першої інстанції вірно стягнув середній заробіток за час вимушеного прогулу. Відповідач ці обставини також не спростовував.

В апеляційній скарзі представник Миколаївської ОПЛ № 2 зазначала, що ОСОБА_1 без поважних причин пропустив передбачений статтею 233 КЗпП України місячний строк звернення до суду з позовом, не просив поновити цей строк, «а статус учасника бойових дій не надає жодних преференцій…».

Апеляційний суд задовольнив апеляційну скаргу відповідача і відмовив у задоволенні позову ОСОБА_1 саме у зв`язку з пропуском строку звернення до суду без поважних причин.

Верховний Суд не погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про пропущення позивачем строку, визначеного статтею 233 КЗпП України. При цьому у позовній заяві позивач у пункті 1 просив поновити йому строк звернення до суду, а у тексті заяви обгрунтовував підстави поважності пропуску цього строку (а. с. 1-2).

Матеріалами справи підтверджено, що позивач трудову книжку отримав у січні 2017 року, а з позовом до суду звернувся у серпні 2018 року, оскільки позивач у січні 2017 року звертався з позовом до адміністративного суду, але ухвалою Миколаївського окружного адміністративного суду

від 06 лютого 2017 року йому відмовлено у відкритті провадження, так як справа підлягала розгляду в порядку цивільного судочинства. При цьому, на його адресу реєстрації не надходили повістки, виклики чи інші судові рішення від окружного адміністративного суду, тому він не знав і не міг знати, на якій стадії розгляду його справа, оскільки проходив службу в зоні АТО, що підтверджується копією довідки про безпосередню участь ОСОБА_1 в антитерористичній операції, забезпеченні її проведення і захисті незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України

від 25 травня 2018 року № 549/7 у період з 09 грудня 2017 року по 21 березня 2018 року безпосередньо брав участь в антитерористичній операції, забезпеченні її проведення і захисті незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України (а. с. 13), на що суд апеляційної інстанції належної уваги не звернув.

Верховний Суд погоджується з тим, що звернення до іншого суду з порушенням правил юрисдикції не є безумовною підставою для визначення, що строк звернення до належного суду пропущено з поважних причин. Проте трудове законодавство України не містить вичерпного переліку підстав, які можливо визнати як поважні при пропуску строку звернення до суду з позовом про поновлення на роботі. Обставини пропуску строку звернення до суду встановлюються в кожному конкретному випадку залежно від конкретних обставин справи.

Пленум Верховного Суду України у пункті 4 постанови від 06 листопада

1992 року № 9 (з відповідними змінами) «Про практику розгляду судами трудових спорів» судам роз`яснив, що встановлені статтями 228, 223 КЗпП України строки звернення до суду застосовуються незалежно від заяви сторін. Укожному випадку суд зобов`язаний перевірити і обговорити причини пропуску цих строків, а також навести у рішенні мотиви, чому він поновлює або вважає неможливим поновити порушений строк.

Якщо місячний чи тримісячний строк пропущено без поважних причин, у позові може бути відмовлено з цих підстав.

Оскільки при пропуску місячного і тримісячного строку у позові може бути відмовлено за безпідставністю вимог, суд з`ясовує не лише причини пропуску строку, а всі обставини справи, права і обов`язки сторін.

З урахуванням наведеного та для забезпечення реалізації права на справедливий суд, гарантованого пунктом1 статті6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, у цій постанові Верховний Суд належно оцінив всі суттєві аргументи позивача у межах питань, які підлягали вирішенню і які не розглянув суд першої інстанції, а саме не вирішив питання поважності пропуску строку звернення до суду, на які посилався позивач і на які звернув увагу суд апеляційної інстанції. З огляду на те, що недоліки рішення суду першої інстанції Верховний Суд виправив, відсутні підстави стверджувати, що справедливий суд у частині належного обґрунтування судових рішень не забезпечено.

Наведені вище доводи Верховний Суд вважає поважними причинами пропуску строку звернення до суду, оскільки безспірно встановлено, що ОСОБА_1 з моменту зарахування до військової частини проходив спеціальні навчання, весь час проживав на території військової частини, а після закінчення навчання брав безпосередню участь в зоні проведення АТО.

Таким чином, у справі, що переглядається, суд першої інстанції, правильно встановивши обставини справи й вірно застосувавши норми матеріального права, дійшов обґрунтованого висновку про те, що звільнення ОСОБА_1 проведено з порушенням вимог чинного законодавства.

Вказане свідчить, що апеляційним судом безпідставно скасовано рішення суду першої інстанції, яке відповідає закону.

Разом з тим Верховний Суд вважає за необхідне виключити з резолютивної частини рішення суду першої інстанції вказівку при поновлення на роботі «або на іншій рівнозначній посаді за вибором позивача з 30 березня

2016 року», що є порушенням частини першої статті 235 КЗпП України, згідно з якою у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. Районний суд поновив позивача на попередній роботі, тому наведена вище додаткова вказівка є і зайвою, і незаконною.

Відповідно до статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судом повно, але допущено помилку в застосуванні норм матеріального права, рішення апеляційного суду згідно зі статтею 413 ЦПК України підлягає скасуванню, а рішення суду першої інстанції залишенню в силі.

Керуючись статтями 400, 402, 409, 413, 416, 418, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Постанову Миколаївського апеляційного суду від 03 березня 2020 року скасувати й залишити в силі рішення Миколаївського районного суду Миколаївської області від 05 грудня 2019 року, виключивши з резолютивної частини слова «або на іншій рівнозначній посаді за вибором позивача з 30 березня 2016 року».

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Судді: Д. Д. Луспеник І. А. Воробйова Б. І. Гулько Р. А. Лідовець Ю. В. Черняк