Постанова

від 23.06.2020 по справі 911/3149/17

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116, (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"23" червня 2020 р. Справа№ 911/3149/17

Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Тищенко А.І.

суддів: Скрипки І.М.

Михальської Ю.Б.

секретар судового засідання: Бендюг І.В.

за участю представників учасників справи: згідно протоколу судового засідання від 23.06.2020

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві апеляційну скаргу

Товариства з обмеженою відповідальністю "Грінінвест"

на рішення

Господарського суду Київської області

від 13.03.2018 (повний текст складено 23.04.2018)

у справі № 911/3149/17 (суддя Подоляк Ю.В.)

за позовом Першого заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Грінінвест"

треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача:

1. Міністерство енергетики та захисту довкілля України;

2. Національний природний парк "Голосіївський";

про витребування з незаконного володіння земельної ділянки

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст і підстави позовних вимог.

Перший заступник прокурора Київської області звернувся до Господарського суду Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Грінінвест" про витребування з незаконного володіння на користь держави в особі Кабінету Міністрів України земельної ділянки площею 0,15 га з кадастровим номером 3210946200:01:042:01136 у порядку статті 388 ЦК України.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що вказана земельна ділянка, яка розташована по АДРЕСА_1, вибула із володіння держави поза її волею, що встановлено рішенням суду у справі № 367/3679/13-ц, а відтак набуття відповідачем у власність спірної земельної ділянки, на підставі акту прийому-передачі нерухомого майна № 1 від 30.12.2015, як внеску до статутного капіталу ТОВ "Грінінвест", здійснено з порушенням норм чинного законодавства. На даний час зазначена земельна ділянка розташована на землях природно-заповідного фонду, а саме Національного природного парку "Голосіївський", повністю вкрита лісовими насадженнями, тобто належить до земель лісогосподарського призначення та розташована на території об`єкту природно-заповідного фонду, розпорядником її є Кабінет Міністрів України. Отже обставини, за яких відповідач набув спірну земельну ділянку, за твердженням прокурора, виключають його добросовісність та є підставами для її витребування в порядку ст. 388 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) за будь-яких умов.

Короткий зміст рішення місцевого господарського суду та мотиви його прийняття.

Рішенням Господарського суду Київської області від 13.03.2018 у справі № 911/3149/17 позов Першого заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України задоволено повністю, витребувано із незаконного володіння ТОВ "Грінінвест" на користь держави в особі Кабінету Міністрів України земельну ділянку площею 0,15 га, кадастровий номер 3210946200:01:042:0136, вартістю 93711,00 грн. стягнуто з відповідача на користь Прокуратури Київської області 1600,00 грн. судового збору.

Рішення аргументовано положеннями ст.ст. 144, 149 Земельного кодексу України, ст. 388 ЦК України, оскільки спірна земельна ділянка розташована у межах земель природно-заповідного фонду та вибула із володіння держави поза її волею, що встановлено судовим рішенням Ірпінського міського суду Київської області № 367/2711/13-ц від 06.08.2014, яке набрало законної сили, а відтак набуття відповідачем у власність спірної земельної ділянки відбулося з порушенням норм чинного законодавства.

Короткий зміст вимог апеляційної скарги та узагальнення її доводів.

Не погоджуючись з прийнятим рішенням, ТОВ "Грінінвест" звернулося до Північного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить рішення Господарського суду Київської області від 13.03.2018 скасувати та прийняти нове рішення, яким в задоволені позову відмовити в повному обсязі, посилаючись на неналежне повідомлення відповідача про час та місце розгляду справи, що позбавило його надати наявні докази, які дають можливість у повній мірі оцінити обставини справи при вирішенні спору.

ТОВ "Грінінвест" в апеляційній скарзі посилається на те, що суд першої інстанції приймаючи оскаржуване рішення припустився вільного тлумачення фактичних обставин справи ґрунтуючись на припущеннях, викладених у позовній заяві, без підтвердження таких доводів належними доказами.

Апелянт в обґрунтування вимог апеляційної скарги зазначає, що прокурором не доведено підтвердження повноважень щодо представництва інтересів Кабінету Міністрів України саме у цій справі щодо вилучення у відповідача на користь держави спірної земельної ділянки. Представники Прокуратури Київської області здійснювали процесуальне представництво інтересів Кабінету Міністрів України, на що відповідного доручення в контексті абз. 3 ч. 3 ст. 23 Закону України "Про прокуратуру" не надавалося. З оскаржуваного рішеня слідує, що представник Кабінету Міністрів України у відповідне засідання не з`являвся, а отже у разі встанвлення відсутності повноважень у Прокуратури Київської області на представництво інтересів позивача, судом не було акцентовано увагу на доцільність подальшого розгляду справи у зв`язку з неявкою сторони позивача, в інтересах якої заявлено позов.

Крім того, суд першої інстанції посилаючись на рішення Ірпінського міського суду Київської області від 06.08.2014 у справі № 367/2711/13-ц, не звернув увагу на те, що зазначене рішення розглядалось з інших підстав позову і відповідач не мав можливості надати свої доводи і докази проти заявлених позовних вимог. Суд першої інстанції без належних і допустимих доказів дійшов висновку про те, що вказаним рішенням Ірпінського міського суду Київської області було встановлено той факт, що на момент прийняття Коцюбинською селищною радою рішення від 24.12.2008 межі смт. Коцюбинське у передбаченому законом порядку не були визначені та встановлені. Приймаючи спірне рішення Коцюбинська селищна рада не надала належної оцінки обставинам місця розташування земельної ділянки в межах чи за межами селища. В силу ч.4 ст. 75 ГПК України вказані обставини судом першої інстанції визнані встановленими.

Апелянт звертає увагу суду на те, що у рішенні Ірпінського міського суду Київської області від 06.08.2014 у справі № 367/2711/13-ц встановлено, що крім Указу Президії Верховної Ради Української РСР від 11.02.1941 року, Указу від 30.12.1962 року та Указу від 04.01.1965 року інших рішень щодо адміністративно - територіального устрою селища Коцюбинське не видавалося. З моменту набрання чинності Земельним кодексом по даний час проект встановлення меж селища Коцюбинське відповідно до вимог вказаного кодексу Київською обласною радою не затверджувалося.

Одночасно апелянт зазначає, що ні Ірпінський міський суд Київської області, ні Господарський суд Київської області не звернули увагу на те, що на сьогоднішній день є чинним рішення Виконкому Київської обласної Ради депутатів трудящих від 28.10.1968 року № 791, яким було затверджено адміністративні межі Ірпінської міської ради, у складі якої перебувало і селище Коцюбинське.

Крім того, апелянт вважає, що судом першої інстанції неправильно застосовано положення ст.ст. 118, 151, 153 Земельного кодексу України, оскільки вилученню і передачі спірної земельної ділянки у власність громадян передувало погодження такого вилучення на підставі матеріалів вибору місця розташування земельної ділянки з боку органів державної влади, зокрема: Відділом Держкомзему в м. Ірпені, Відділом містобудування і архітектури Ірпінської міської ради, Управлінням культури і туризму Київської обласної державної адміністрації, Державним управлінням охорони навколишнього природного середовища в Київській області, Ірпінською міською санітарно-епідеміологічною станцією. Лише за наявності позитивних висновків вказаних органів Коцюбинська селищна рада приймала відповідне рішення про надання дозволу на розробку проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок у приватну власність громадян, які (проекти землеустрою), в свою чергу, також узгоджувалися зазначеними державними органами.

Відповідні обставини вже встановлювалися по відношенню до перших власників земельних ділянок в постанові Окружного адміністративного суду м. Києва від 23.12.2011, яка залишена в силі ухвалою Вищого адміністративного суду України від 09.10.2012 р. справі № 2а-6326/11/2670 за позовом Київської міської ради до Державного управління навколишнього природного середовища в м. Києві, Київського обласного управління лісового та мисливського господарства, Ірпінської міської ради, Коцюбинської селищної ради, за участю Прокуратури м. Києва, треті особи - Державне агентство земельних ресурсів України, КП Святошинське лісопаркове господарство , КП КОР Обласний лісгосп , Київська обласна державна адміністрація, Державне управління охорони навколишнього природного середовища в Київській області, Державне агентство лісових ресурсів України про визнання бездіяльності протиправною, рішень нечинними та їх скасуванню, зобов`язання вчинити певні дії, якою було відмовлено в задоволенні позову.

Також апелянт зазначає, що висновок суду першої інстанції про доведеність обставин включення спірної земельної ділянки до складу НПП Голосіївський на підставі Указу Президента України від 01.05.2014 № 446/2014 і як наслідок перебування її в складі земель природно - заповідного фонду, які віднесені до природоохоронного призначення є помилковим, оскільки лист КП Святошинське лісопаркове господарство від 14.07.2014 № 472 та Акт перевірки Держсільгоспінспекції в Київській області від 18.03.15 №А91/180 та інформація управління Держзмеагенства в м. Ірпені від 10.14.14. не є належними доказами перебування земельної ділянки у складі земель природно - заповідного фонду.

Апелянт зазначає, що відповідно до вимог Закону України Про землеустрій встановлення приналежності чи відсутності земельних ділянок у складі земель природно - заповідного фонду визначаються лише на підставі проектів землеустрою щодо організацій в встановлення меж територій заповідного фонду. Спірна земельна ділянка не підпадає під ознаки земель, якими має право розпоряджатися Кабінет Міністрів України як на дату її вилучення і передачі у приватну власність, так і на сьогоднішній день, за площею і цільовим призначенням (відноситься до земель житлово-громадської забудови).

Крім того, апелянт зазначає, що посилання позивача про те, що спірна земельна ділянка перебуває у користування КП Святошинське лісопаркове господарство , а відтак належить до земель лісогосподарського призначення спростовується ст. 126 Земельного кодексу, крім того, обставина відсутності прав на спірні земельні ділянки доводилася в судових рішеннях, які набрали законної сили. Зокрема, висновків про відсутність у КП Святошинське лісопаркове господарство прав на спірні земельні ділянки дійшов Окружний адміністративний суд у постанові від 23.12.2011 у справі № 2а-6326/11/2670, а також суд касаційної інстанції у зазначеній справі.

Також апелянт зазначає, що наявність позитивних висновків державних органів і видача державного акта про право власності на земельну ділянку першому власнику земельної ділянки виключають підстави витребування земельної ділянки з власності відповідача на користь держави у порядку ст. 388 ЦК України, як такої що вилучена з власності держави без її згоди, а висновки суду першої інстанції про витребування спірної земельної ділянки порушують принцип співмірності інтересів власника та суспільства і є порушенням права відповідача на мирне володіння майном;

Також апелянт просить суд апеляційної інстанції розглянути заяву по застосування строків позовної давності, яка подана окремо в додатках до апеляційної скарги, враховуючи ту обставину, що ТОВ Грінінвест не було належним чином повідомлено про час і місце слухання справи, і як наслідок не брало участі у розгляді справи в суді першої інстанції, а тому не мало можливості надати відповідні докази і обґрунтування суду першої інстанції разом із заявою про застосування строків позовної давності. Апелянт просить суд визнати поважними причини не подання відповідачем доказів своїх вимог в заперечень в суд першої інстанції та розглянути їх під час розгляду справи в порядку апеляційного перегляду, а також заяву про застосування строків позовної давності.

Позиції учасників справи.

06.06.2018 через відділ документального забезпечення діяльності Північного апеляційного господарського суду від Прокуратури Київської області надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому останній просить залишити її без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін, наголошуючи, що підставою позову стало перевищення Коцюбинською селищною радою своїх повноважень під час безоплатної передачі у приватну власність першому набувачу ОСОБА_1 спірної земельної ділянки, яка не знаходилась у її віданні у порушення положень ст.122 Земельного кодексу України. В даному випадку спірна земельна ділянка вибула з власності держави поза волею належного розпорядника землі, що встановлено судовим рішенням, яке набрало законної сили, а тому існують всі правові підстави для витребування її з володіння ТОВ Грінінвест на підставі ст. 388 Цивільного кодексу України.

За переконанням Першого заступника прокурора позов заявлений правомірно саме на захист інтересів держави в особі Кабінету Міністрів України, який з 08.04.2012 на підставі ст.ст. 122, 149 Земельного кодексу України від імені держави здійснює розпорядження землями лісогосподарського призначення незалежно від розміру їх площі та через одночасне знаходження спірної земельної ділянки на території об`єкта природно-заповідного фонду України НПП Голосіївський .

Прокурор стверджує у відзиві на апеляційну скаргу, що відсутні підстави для застосування наслідків спливу позовної давності за позовними вимогами до ТОВ "Грінінвест", оскільки у останнього права і обов`язки щодо спірної земельної ділянки виникли тільки з моменту державної реєстрації речових прав останнього на спірне майно. У зв`язку з наведеним передбачений ст. 261 ЦК України трирічний строк позовної давністю до цих правовідносин взагалі не сплив, так як раніше, ніж проведено державну реєстрацію права власності на спірну земельну ділянку за відповідачем, вказаний позов не міг бути пред`явленим.

Позивач, Національний природний парк Голосіївський не скористались своїм правом на надання відзиву на апеляційну скаргу, що, в свою чергу, не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції, відповідно до частини 3 статті 263 Господарського процесуального кодексу України.

Явка представників сторін.

У судове засідання 23.06.2020 з`явився прокурор, проти вимог апеляційної скарги заперечує, просить апеляційний господарський суд відмовити в задоволенні апеляційної скарги, а оскаржуване рішення залишити без змін.

Представники позивача, відповідача, третіх осіб у судове засідання 23.06.2020 не з`явилися, про час та місце судового засідання повідомлялись належним чином, про причини неявки суд не повідомлено.

Також в матеріалах справи містяться конверти з копіями ухвали суду апеляційної інстанції від 18.03.2020, 05.05.2020, яка надсилалась Товариству з обмеженою відповідальністю "Грінінвест" за адресою, що міститься у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб: 08200, Київська область, м. Ірпінь, вул. Покровська, 1-Є, причиною повернення зазначено "за закінченням терміну зберігання".

У разі, якщо ухвалу про вчинення відповідної процесуальної дії направлено судом за належною адресою, і повернуто підприємством зв`язку із посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо, то вважається, що адресат повідомлений про вчинення відповідної процесуальної дії. Сам лише факт неотримання скаржником кореспонденції, якою суд з додержанням вимог процесуального закону, надсилав ухвалу для вчинення відповідних дій за належною адресою та яка повернулася в суд у зв`язку з її неотриманням адресатом, не може вважатися поважною причиною не виконання ухвали суду, оскільки зумовлений не об`єктивними причинами, а суб`єктивною поведінкою сторони щодо отримання кореспонденції, яка надходила на його адресу (постанова Верховного Суду від 25.06.2018 у справі № 904/9904/17).

Відповідно до частини 2 статті 2 Закону України "Про доступ до судових рішень" усі судові рішення є відкритими та підлягають оприлюдненню в електронній формі не пізніше наступного дня після їх виготовлення і підписання.

Згідно з ч. ч. 1, 2 ст. 3 Закону України "Про доступ до судових рішень" для доступу до судових рішень судів загальної юрисдикції Державна судова адміністрація України забезпечує ведення Єдиного державного реєстру судових рішень. Єдиний державний реєстр судових рішень - автоматизована система збирання, зберігання, захисту, обліку, пошуку та надання електронних копій судових рішень.

Судові рішення, внесені до Реєстру, є відкритими для безоплатного цілодобового доступу на офіційному веб-порталі судової влади України (ч. 1 ст. 4 Закону України "Про доступ до судових рішень").

Ухвали Північного апеляційного господарського суду у справі №910/3149/17 оприлюднені у Єдиному державному реєстрі судових рішень.

Також слід врахувати, що Верховний Суд у постанові від 21.02.2018 у справі № 2103/490/2012 вказав про те, що сторона, яка бере участь у судовому процесі, зобов`язана з розумним інтервалом часу сама цікавитись провадженням у її справі, добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов`язки.

За приписами частини першої ст. 43 Господарського процесуального кодексу України учасники судового процесу та їх представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами.

Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено право кожного на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Застосовуючи згідно статті 3 Господарського процесуального кодексу України, статті 17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини при розгляді справи частину 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, колегія суддів зазначає, що право особи на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку кореспондується обов`язок добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (пункт 35 рішення Європейського суду з прав людини у справі Юніон Еліментарія Сандерс проти Іспанії ( Alimentaria Sanders S.A. v. Spain ) від 07.07.1989).

Обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінку сторін, предмет спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч. 1 ст. 6 даної Конвенції (§ 66 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005р. у справі Смірнова проти України ).

Дослідивши матеріали справи, заслухавши думку представника прокуратури, враховуючи, що явка представників учасників справи в судові засідання не була визнана обов`язковою, судочинство здійснюється, серед іншого, на засадах рівності та змагальності сторін і учасники судового провадження на власний розсуд користуються наданими ним процесуальними правами, зокрема, правом на участь у судовому засіданні, відповідач на власний розсуд періодично отримує поштову кореспонденцію та надсилає клопотання на адресу апеляційного суду, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про можливість здійснення розгляду апеляційної скарги у даній справі за відсутності представників позивача, відповідача та третіх осіб.

Обставини справи, встановлені судом першої інстанції та перевірені судом апеляційної інстанції.

Рішенням Коцюбинської селищної ради Київської області 25 сесії п`ятого скликання "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення та передачу у приватну власність земельної ділянки для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_1" від 24.12.2008 № 1951/25-5 затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки громадянину ОСОБА_1 ; передано безкоштовно у приватну власність земельну ділянку площею 0,15 га громадянину ОСОБА_1 для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд в АДРЕСА_1 .

На підставі вказаного рішення селищної ради Ковальову Юрію Володимировичу видано Державний акт серії ЯЖ № 922160 на право власності на земельну ділянку площею 0,15 га, що розташована за адресою: АДРЕСА_1; цільове призначення земельної ділянки - для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд; кадастровий номер земельної ділянки 3210946200:01:042:0136.

Відповідно до Договору купівлі-продажу земельної ділянки від 07.10.2009, укладеним між ОСОБА_1 (далі - продавець) та ОСОБА_2 (далі - покупець), посвідчения приватним нотаріусом Ірпінського міського нотаріального округу Остапенком Є.Є., зареєстрований в реєстрі за № 936, відповідно до умов якого продавець в особі представника - ОСОБА_3 передав у власність, а покупець прийняв належну продавцю на праві власності земельну ділянку, кадастровий номер 3210946200:01:042:0136, площею 0,1500 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1, цільове призначення земельної ділянки для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд. Продаж земельної ділянки вчинено за ціною 77214,38 грн.

В подальшому, ОСОБА_2 передав належну йому спірну земельну ділянку, площею 0,15 га, з кадастровим номером 3210946200:01:042:0136, вартість якої згідно з експертно-грошовою оцінкою земельної ділянки від 11.07.2012, проведеною ПП "Експерт-Land" становить 93711,00 грн., в якості внеску до статутного капіталу Товариства з обмеженою відповідальністю "Грінінвест", про що свідчить акт прийому-передачі нерухомого майна від 30.12.2015 № 1, копія якого наявна в матеріалах справи.

Як вбачається з матеріалів справи, до передачі до статутного фонду відповідної земельної ділянки заочним рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 06.08.2014 у справі № 367/2711/13-ц за позовом Прокурора Київської області в інтересах держави до Коцюбинської селищної ради Київської області, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , за участю третьої особи - Комунального підприємства "Святошинське лісопаркове господарство" визнано недійсним рішення Коцюбинської селищної ради від 24.12.2008 № 1951/25-5 "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення та передачу у приватну власність земельної ділянки для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_1"; визнано недійсним державний акт серії ЯЖ № 922160 на право власності на земельну ділянку площею 0,1500 га (кадастровий номер 3210946200:01:042:0136), цільове призначення - для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, виданий на ім`я ОСОБА_1 , із відповідною відміткою про перехід права власності до ОСОБА_2 на земельну ділянку, та скасовано його державну реєстрацію; в іншій частині позову відмовлено.

Вищезазначеним рішенням суду встановлено, що на момент прийняття рішення Коцюбинською селищною радою від 24.12.2008 № 1951/25-5 "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення та передачу у приватну власність земельної ділянки для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_1", межі смт Коцбинське у передбаченому порядку не визначені та не встановлені, а також не затверджена містобудівна документація.

Відповідно до частини четвертої статті 75 Господарського процесуального кодексу України обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Таким чином, для даної справи є преюдиціальним той факт, що приймаючи рішення про передачу земельної ділянки першому набувачу у власність, Коцюбинська селищна рада перевищила свої повноваження та розпорядилась землею, яка не знаходилась у віданні цього органу місцевого самоврядування тобто, першому власнику земельна ділянка передана у власність неуповноваженим органом.

Указом Президента України № 446/2014 від 01.05.2014 "Про зміну меж національного природного парку "Голосіївський", до передачі спірної земельної ділянки до статутного капіталу відповідача - ТОВ "Грінінвест" змінено межі Національного природного парку "Голосіївський" шляхом розширення його території на 6462,62 гектара за рахунок земель Київського комунального об`єднання зеленого будівництва та експлуатації зелених насаджень міста "Київзеленбуд", що включаються до складу Національного природного парку "Голосіївський" без вилучення у землекористувача.

Проект землеустрою щодо організації та встановлення меж в натурі земельних ділянок, що входять до складу парку, станом на жовтень 2015 року не розроблено; доказів наявності відповідного факту на день подання позову не надано.

Згідно належним чином засвідченої копії листа Комунального підприємства "Святошинське лісопаркове господарства" від 14.07.2014 № 472, що міститься в матеріалах даної справи, земельні ділянки (501 шт.), які незаконно надані у власність громадянам рішеннями Коцюбинської селищної ради розміщені в частині кварталів 100, 101, 110, 111, 113, 116, 117 Київського лісництва та кварталів 18, 27, 51 Святошинського лісництва Святошинського лісопаркового господарства. Зазначені земельні ділянки увійшли до території національного природного парку "Голосіївський", який було розширено на підставі Указу Президента України № 446/2014 від 01.05.2014.

Листом від 08.10.2014 № 331 ВО "Укрдержліспроект" надало перелік кадастрових номерів ділянок, які накладаються на квартали та виділи Київського та Святошинського лісництв.

18.03.2015 Державною інспекцією сільського господарства в Київській області проведена перевірка дотримання вимог земельного законодавства, за результатами якої складено акт А54/180. Як вбачається з відповідного акту, земельна ділянка з кадастровим номером 3210946200:01:042:0136 відповідно до картосхеми території перспективної для створення Святошинсько-Біличанської філії НПП "Голосіївський" попереднього функціонального значення відноситься до 100 кварталу.

З урахуванням інформації ВО "Укрдержліспроект" спірна територія була і залишається землями лісогосподарського призначення. З урахуванням того, що спірна земельна ділянка знаходиться поза межами смт Коцюбинське, враховуючи вимоги пункту 12 Перехідних положень Земельного кодексу України (в редакції станом на момент прийняття спірних рішень Коцюбинської селищної ради), остання і після прийняття нового Земельного кодексу України продовжувала перебувати у державній власності, а отже селищна рада не мала права нею розпоряджатись. А з огляду на те, що на даний час спірна земельна ділянка відноситься до лісових земель та розташована на території об`єкту природно-заповідного фонду, розпорядником її є Кабінет Міністрів України.

За доводами прокуратури спірна земельна ділянка вибула з власності держави поза волею належного розпорядника землі, що встановлено судовим рішенням, яке набрало законної сили, а тому існують всі правові підстави для витребування її з незаконного володіння відповідача на підставі статті 388 Цивільного кодексу України.

Також позивач зазначає, що набувач зобов`язаний був знати, а отже повинен був передбачати можливу приналежність цієї земельної ділянки до земель лісогосподарського призначення, які відповідно до статті 84 Земельного кодексу України не можуть передаватись у приватну власність, а отже, і про незаконність її відведення першому власнику.

У зв`язку з наведеними обставинами прокурором подано позов в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України про витребування з незаконного володіння ТОВ "Грінінвест" земельної ділянки площею 0,15 га, кадастровий номер 3210946200:01:042:0136 на підставі ст. 388 ЦК України,

Мотиви та джерела права, з яких виходить суд апеляційної інстанції при прийнятті постанови.

Відповідно до статті 4 Господарського процесуального України (стаття 1 Господарського процесуального кодексу України, що діяла на момент звернення з позовом у даній справі) право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Відповідно до рішення Конституційного Суду України №18-рп/2004 від 01.12.2004 поняття "охоронюваний законом інтерес" що вживається в законах України у логічно-смисловому зв`язку з поняттям "права", треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкований у суб`єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

Таким чином, у розумінні закону, суб`єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.

Статтею 16 Цивільного кодексу України передбачено право особи звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Способом захисту цивільних прав та інтересів, згідно з частиною 2 статті 16 Цивільного кодексу України, можуть бути, зокрема, визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов`язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди.

Кожний суб`єкт господарювання та споживач, відповідно до частини 2 статті 20 Господарського кодексу України має право на захист своїх прав і законних інтересів. Права та законні інтереси зазначених суб`єктів захищаються шляхом, зокрема, визнання наявності або відсутності прав.

Крім того, рішенням Конституційного Суду України від 09.07.2002 визначено, що частина 2 статті 124 Конституції України передбачає право юридичної особи на захист судом своїх прав, встановлює юридичні гарантії їх реалізації, надаючи кожному захищати свої права будь-якими не забороненими законом засобами. Кожна особа має право вільно обирати не заборонений законом засіб захисту прав, у тому числі судовий захист. Суб`єкти правовідносин, у тому числі юридичні особи, у разі виникнення спору можуть звертатися до суду за його вирішенням. Юридичні особи мають право на звернення до суду для захисту своїх прав безпосередньо на підставі Конституції України.

Таким чином, сторона при зверненні з позовом до господарського суду повинна довести, що її суб`єктивне право порушено, не визнано чи оспорюється, а об`єктом захисту є її охоронюваний законом інтерес.

При цьому вбачається, що ефективним засобом захисту є такий, що відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення та наслідкам, спричиненим цим порушенням.

Відповідно до частини 1 статті 316 Цивільного кодексу України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

За змістом статей 317, 319, 321 Цивільного кодексу України власнику належить право володіти, користуватися і розпоряджатися своїм майном на власний розсуд. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Частиною 1 статті 328 Цивільного кодексу України передбачено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.

Отже, враховуючи, що відповідно до статті 328 ЦК України набуття права власності - це певний юридичний механізм, з яким закон пов`язує виникнення в особи суб`єктивного права власності на певні об`єкти, суд при застосуванні цієї норми повинен встановити, з яких саме передбачених законом підстав, у який передбачений законом спосіб особа набула право власності на спірний об`єкт.

Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (стаття 391 Цивільного кодексу України).

Відповідно до статей 387, 388 Цивільного кодексу України вбачається, що власник має право витребувати своє майно в усіх випадках від особи, яка заволоділа ним незаконно, без відповідної правової підстави та від особи, яка набула його безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати.

В силу статті 330 Цивільного кодексу України, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.

Частинами 1, 3 статті 388 Цивільного кодексу України визначено, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.

Незаконним володільцем може бути добросовісний і недобросовісний набувач. Добросовісним набувачем є особа, яка не знала і не могла знати про те, що майно придбане у особи, яка не мала права його відчужувати. Недобросовісний набувач, навпаки, на момент здійснення угоди про відчуження спірного майна знав або міг знати, що річ відчужується особою, якій вона не належить і який на її відчуження не має права. Від недобросовісного набувача майно може бути витребувано в будь-якому випадку. Від добросовісного лише у передбачених законом випадках (ст. 388 Цивільного кодексу України), зокрема, у разі, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

У разі відчуження майна за відплатним договором, відповідно до частини 1 статті 388 Цивільного кодексу України власник має право витребувати це майно від добросовісного набувача лише у разі, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі.

Якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у випадках, передбачених частиною 1 статті 388 Цивільного кодексу України, зокрема, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює його витребування від добросовісного набувача.

Положення статті 388 Цивільного кодексу України застосовується як підстава позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин.

У разі встановлення що відповідач є добросовісним набувачем суд повинен установити, чи вибуло майно з володіння власника поза його волею або було продане в порядку виконання судових рішень. Така сама правова позиція міститься в постанові колегії суддів судової палати у цивільних справах Верховного суду України № 6-53цс12 (№ в ЄДРСРУ 27595059).

Добросовісним визначається набувач, який не лише об`єктивно не був проінформований про відсутність у відчужувача майна права на таку дію, але й не міг про це знати, хоча й проявив розумну обачність і обережність у процесі набуття майна.

Однак з урахуванням презумпції добросовісності набувача майна вбачається, що вирішення віндикаційної вимоги залежить від суб`єктивної складової поведінки власника майна чи особи, якій він передав майно у володіння, а саме від того, чи можна вважати їх дії такими, що свідчать про наявність волі на передачу майна.

Крім того, витребування власником майна від добросовісного набувача також можливе, якщо буде встановлено, що власник самостійно здійснив відчуження майна (передачу його у володіння іншій особі) згідно з правочином, який у подальшому визнаний недійсним з підстав наявності дефекту волі правочину - власника майна, але набувач за цим недійсним правочином у свою чергу здійснив відчуження майна також за правочином іншій, третій особі.

Аналізуючи наведене, колегія вважає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права оптимальним шляхом подання віндикаційного позову до добросовісного набувача.

У даному випадку відповідач позиціонує себе як добросовісний набувач, оскільки право власності до нього перейшло на підставі правочину, який не визнано недійсним (тобто на законних підставах). І не зважаючи на те, що в результаті судового рішення у позивачів (держави) було поновлено право власності, фактичним володільцем спірного майна (земельної ділянки) залишається відповідач (добросовісний набувач). Тому порушене право власності на земельну ділянку може бути захищено лише шляхом подання віндикаційного позову до добросовісного набувача на підставі статті 388 Цивільного кодексу України, а не шляхом подачі негаторного позову, оскільки позивачем за негаторним позовом може бути лише фактичний володілець, цей позов спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов`язані з позбавлення його володіння майном.

За змістом частини 2 статті 152 статті Земельного кодексу України власник земельної ділянки може вимагати, зокрема, усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою.

Прокурор, звертаючись із позовом у цій справі в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, обґрунтовує порушення інтересів держави незаконним вибуттям земельної ділянки, що належить до земель природоохоронного призначення, без згоди Кабінету Міністрів України та передачею цієї ділянки у приватну власність.

Статтею 13 Земельного кодексу України передбачено, що до повноважень Кабінету Міністрів України належить розпорядження землями державної власності в межах, визначених цим Кодексом.

За змістом частини 8 статті 122 Земельного кодексу України Кабінет Міністрів України передає земельні ділянки із земель державної власності у власність або у користування у випадках, визначених статтею 149 цього Кодексу.

Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Перший протокол, Конвенція) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Предметом безпосереднього регулювання статті 1 Першого протоколу є втручання держави в право на мирне володіння майном, зокрема й позбавлення особи права власності на майно шляхом його витребування.

Перший протокол ратифікований Законом України від 17.07.1997 № 475/97-ВР і з огляду на положення частини 1 статті 9 Конституції України, статті 10 ЦК України застосовується судами України як частина національного законодавства. При цьому розуміння змісту норм Конвенції та Першого протоколу, їх практичне застосування відбувається через практику (рішення) Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), яка згідно зі статтею 17 Закону України від 23.02.2006 №3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" застосовується українськими судами як джерело права.

Відповідно до сталої практики ЄСПЛ (рішення від 23.09.1982 у справі "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції", рішення від 21.02.1986 у справі "Джеймс та інші проти Сполученого Королівства") положення статті 1 Першого протоколу містить три правила: перше правило має загальний характер і проголошує принцип мирного володіння майном; друге стосується позбавлення майна і визначає певні умови для визнання правомірним втручання у право на мирне володіння майном; третє визнає за державами право контролювати використання майна за наявності певних умов для цього. Зазначені правила не застосовуються окремо, вони мають тлумачитися у світлі загального принципу першого правила, але друге та третє правило стосуються трьох найважливіших суверенних повноважень держави: права вилучати власність у суспільних інтересах, регулювати використання власності та встановлювати систему оподаткування.

Відповідно до сталої практики ЄСПЛ (серед багатьох інших, рішення ЄСПЛ у справах "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції" від 23.09.1982, "Джеймс та інші проти Сполученого Королівства" від 21.02.1986, "Щокін проти України" від 14.10.2010, "Сєрков проти України" від 07.07.2011, "Колишній король Греції та інші проти Греції" від 23.11.2000, "Булвес" АД проти Болгарії" від 22.01.2009, "Трегубенко проти України" від 02.11.2004, "East/West Alliance Limited" проти України" від 23.01.2014) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно "суспільний", "публічний" інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право.

Втручання держави у право власності повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними.

Якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів.

Втручання держави в право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення "суспільного", "публічного" інтересу, при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися "значною свободою (полем) розсуду". Втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.

У Конституції України (статті 13, 14) передбачено, що земля, водні ресурси є об`єктом права власності Українського народу, від імені якого права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

За змістом статей 4, 5 Земельного кодексу України завданням земельного законодавства, яке включає цей Кодекс та інші нормативно-правові акти у галузі земельних відносин, є регулювання земельних відносин з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель, а основними принципами земельного законодавства є, зокрема, поєднання особливостей використання землі як територіального базису, природного ресурсу і основного засобу виробництва; забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави; невтручання держави в здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом.

Прийняття рішення про передачу у приватну власність землі державної чи комунальної власності позбавляє Український народ загалом (стаття 13 Конституції України) або конкретну територіальну громаду правомочностей власника землі в тому обсязі, який дозволяє її статус як землі, відповідно, державної чи комунальної власності. В цьому контексті у сфері земельних правовідносин важливу роль відіграє конституційний принцип законності набуття та реалізації права власності на землю в поєднанні з додержанням засад правового порядку в Україні, відповідно до яких органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (статті 14, 19 Конституції України).

Отже, правовідносини, пов`язані з вибуттям земель із державної чи комунальної власності, становлять "суспільний", "публічний" інтерес, а незаконність (якщо така буде встановлена) рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, на підставі якого земельна ділянка вибула з державної чи комунальної власності, такому суспільному інтересу не відповідає.

Землі України за основним цільовим призначенням поділяються, зокрема, на землі рекреаційного призначення, землі лісогосподарського призначення (стаття 19 Земельного кодексу України).

До земель лісогосподарського призначення належать землі, вкриті лісовою рослинністю, а також не вкриті лісовою рослинністю, нелісові землі, які надані та використовуються для потреб лісового господарства (стаття 55 Земельного кодексу України).

До земель комунальної власності, які не можна передавати у приватну власність, належать землі лісогосподарського призначення, крім випадків, визначених ЗК України (пункт "г" частини 3 статті 83 Земельного кодексу України).

Частина друга статті 56 Земельного кодексу України обмежує можливість передання земель лісогосподарського призначення у приватну власність випадком безоплатного або за плату передання громадянам та юридичним особам за рішенням органів місцевого самоврядування та органів виконавчої влади замкнених земельних ділянок лісогосподарського призначення загальною площею до 5 гектарів у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств.

Отже, законодавство України обмежувало безоплатне передання у приватну власність земель лісогосподарського призначення випадком передання за рішенням уповноваженого органу тільки замкнених земельних ділянок лісогосподарського призначення загальною площею до 5 гектарів у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств. Таке обмеження, визначене на момент виникнення спірних правовідносин у пункті "г" частини 3 статті 83 і в частині 2 статті 56 Земельного кодексу України, було доступним, чітким і зрозумілим, а наслідки його недотримання з огляду на положення Цивільного кодексу України - передбачуваними для будь-якої особи, яка набула земельну ділянку лісогосподарського призначення, що не є замкненою, загальною площею до 5 гектарів у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств.

Як встановлено вище, спірна земельна ділянка розташована у межах НПП "Голосіївський" та, відповідно, належить до земель природо-заповідного фонду, віднесених до НПП "Голосіївський".

Згідно з інформацією Українського державного проектного лісовпорядного виробничого об`єднання ВО "Укрдержліспроект" від 08.10.2014, спірна територія є лісами з радянських часів, а на підставі постанови ЦК КПУ і Ради Міністрів УРСР від 20.06.1956 №673 та рішення виконкому Київської міської ради від 07.08.1956 №1186 створено Святошинське лісопаркове господарство, яке увійшло до складу управління зеленої зони м. Києва, загальна площа Святошинського лісопаркового господарства на момент створення становила 14167 га.

Згідно з розпорядженням Київської міської державної адміністрації №2715 від 17.12.2001, на виконання рішення Київської міської ради від 02.10.2001 №59/1493, перейменовано Київське державне об`єднання зеленого будівництва та експлуатації "Київзеленбуд" на Київське комунальне об`єднання зеленого будівництва та експлуатації "Київзеленбуд"; Державне підприємство Святошинське лісопаркове господарство на Комунальне підприємство "Святошинське лісопаркове господарство". Лісовпорядні роботи проводились в 1945-1956, 1952-1959, 1969, 1979, 1989, 1999, 2009 роках. Однак, при зміні назв юридичних осіб рішення про зміну цільового призначення земель не приймалось.

Території природних заповідників, заповідні зони біосферних заповідників, землі та інші природні ресурси, надані національним природним паркам, є власністю Українського народу (стаття 4 Закону України "Про природно-заповідний фонд України").

Національні природні парки є природоохоронними, рекреаційними, культурно-освітніми, науково-дослідними установами загальнодержавного значення, що створюються з метою збереження, відтворення і ефективного використання природних комплексів та об`єктів, які мають особливу природоохоронну, оздоровчу, історико-культурну, наукову, освітню та естетичну цінність. Ділянки землі та водного простору з усіма природними ресурсами та об`єктами вилучаються з господарського використання і надаються національним природним паркам у порядку, встановленому цим Законом та іншими актами законодавства України. До складу територій національних природних парків можуть включатися ділянки землі та водного простору інших землевласників та землекористувачів (стаття 20 зазначеного Закону).

Згідно зі статтею 13 Земельного кодексу України до повноважень Кабінету Міністрів України в галузі земельних відносин належить, зокрема, розпорядження землями державної власності в межах, визначених цим Кодексом, а також вирішення інших питань у галузі земельних відносин відповідно до закону. У частині 8 статті 122 Земельного кодексу України (у редакції, чинній на час звернення до суду) передбачено, що Кабінет Міністрів України передає земельні ділянки із земель державної власності у власність або у користування у випадках, визначених статтею 149 цього Кодексу.

Згідно з частинами 2 та 3 статті 1 Лісового кодексу України ліси України є її національним багатством і за своїм призначенням та місцерозташуванням виконують переважно водоохоронні, захисні, санітарно-гігієнічні, оздоровчі, рекреаційні, естетичні, виховні, інші функції та є джерелом для задоволення потреб суспільства в лісових ресурсах. Усі ліси на території України, незалежно від того, на землях яких категорій за основним цільовим призначенням вони зростають, та незалежно від права власності на них, становлять лісовий фонд України і перебувають під охороною держави.

Колегія суддів також враховує, що відповідно до статті 6 Лісового кодексу України (у редакції, чинній до 29.03.2006) усі ліси в Україні є власністю держави. Від імені держави лісами розпоряджається Верховна Рада України. Верховна Рада України делегує відповідним Радам народних депутатів свої повноваження щодо розпорядження лісами, визначені цим Кодексом та іншими актами законодавства.

Ради народних депутатів в межах своєї компетенції надають земельні ділянки лісового фонду у постійне користування або вилучають їх в порядку, визначеному Земельним кодексом України та Лісовим кодексом України.

Надання земельних ділянок лісового фонду у тимчасове користування провадиться без їх вилучення у постійних користувачів у порядку, визначеному цим Кодексом.

Із набранням чинності нової редакції Лісового кодексу України (редакції діє з 29.03.2006), у статті 7 було закріплено, що ліси, які знаходяться в межах території України, є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника на ліси здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України. Ліси можуть перебувати в державній, комунальній та приватній власності. Суб`єктами права власності на ліси є держава, територіальні громади, громадяни та юридичні особи.

При цьому у статті 8 Лісового кодексу України було визначено, що у державній власності перебувають усі ліси України, крім лісів, що перебувають у комунальній або приватній власності.

Право державної власності на ліси набувається і реалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій відповідно до закону.

За змістом статті 9 цього ж Кодексу у комунальній власності перебувають ліси в межах населених пунктів, крім лісів, що перебувають у державній або приватній власності.

У комунальній власності можуть перебувати й інші ліси, набуті або віднесені до об`єктів комунальної власності в установленому законом порядку.

Право комунальної власності на ліси реалізується територіальними громадами безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування.

Разом із тим, статтею Лісового кодексу України передбачено правові підстави набуття права комунальної власності на ліси, зокрема право комунальної власності на ліси набувається при розмежуванні в установленому законом порядку земель державної і комунальної власності, а також шляхом передачі земельних ділянок з державної власності в комунальну та з інших підстав, не заборонених законом.

Отже, право державної власності на спірну земельну ділянку не могло припинитися внаслідок прийняття рішення органом місцевого самоврядування, який відповідно до своєї компетенції не був наділений повноваженнями щодо розпорядження земельними ділянками лісового фонду (лісами).

Заволодіння приватними особами ділянками лісогосподарського призначення всупереч вимогам чинного законодавства, без законного дозволу уповноваженого на те органу може зумовлювати конфлікт між гарантованим статтею 1 Першого протоколу правом цих осіб мирно володіти майном і конституційними правами всіх інших осіб на безпечне довкілля, не погіршення екологічної ситуації та використання власності не на шкоду суспільству.

Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству (частина третя статті 13 Конституції України).

Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі (частина 7 статті 41 Конституції України, частина 3 статті 1 Земельного кодексу України).

Кожен має право на безпечне для життя і здоров`я довкілля (частина 1 статті 50 Конституції України).

Колегія суддів звертає увагу на те, що у спорах стосовно прибережних захисних смуг, земель лісогосподарського призначення, інших земель, які перебувають під посиленою правовою охороною держави, остання, втручаючись у право мирного володіння відповідними земельними ділянками з боку приватних осіб, може захищати загальні інтереси у безпечному довкіллі, непогіршенні екологічної ситуації, у використанні власності не на шкоду людині та суспільству (частина 3 статті 13, частина 7 статті 41, частина 1 статті 50 Конституції України). Ці інтереси реалізуються, зокрема, через цільовий характер використання земельних ділянок (статті 18, 19, пункт "а" частини 1 статті 91 ЗК України), які набуваються лише згідно із законом (стаття 14 Конституції України) (див. пункт 127 постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 у справі №488/5027/14-ц, пункт 90 постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 у справі № 488/6211/14-ц, пункт 148 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 № 183/1617/16, пункт 53 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29.05.2019 у справі № 367/2022/15-ц, пункт 117 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.06.2019 у справі №487/10128/14-ц).

За таких обставин, суд апеляційної інстанції вважає, що "суспільним", "публічним" інтересом звернення першого заступника прокурора Київської області з вимогою про витребування спірної земельної ділянки із володіння ТОВ "Грінінвест" у цій справі є задоволення суспільної потреби у відновленні законності під час вирішенні суспільно важливого та соціально значущого питання - зміни цільового призначення земель лісового фонду та безоплатної передачі у власність громадянам земельних ділянок і лісів із державного власності, а також захист суспільних інтересів загалом, права власності на землю Українського народу, лісів - національного багатства України та лісів, як джерела задоволення потреб суспільства в лісових ресурсах. "Суспільний", "публічний" інтерес полягає у відновленні правового порядку в частині визначення меж компетенції органів державної влади та місцевого самоврядування, відновленні становища, яке існувало до порушення права власності Українського народу на землі лісогосподарського призначення, захист такого права шляхом повернення в державну власність земель лісогосподарського призначення, що незаконно вибули з такої власності.

В питаннях оцінки "пропорційності" ЄСПЛ, як і в питаннях наявності "суспільного", "публічного" інтересу, також визнає за державою достатньо широку "сферу розсуду", за виключенням випадків, коли такий "розсуд" не ґрунтується на розумних підставах (рішення в справах "Спорронґ і Льоннорт проти Швеції", "Булвес" АД проти Болгарії").

Отже, стосовно землі лісогосподарського призначення закон установлює пріоритет державної, комунальної власності на землю над приватною і, крім того, прямо забороняє органам місцевого самоврядування та органам виконавчої влади передавати в приватну власність ліси та землю відповідного цільового призначення поза складом угідь селянських, фермерських та інших господарств, або й у складі цих угідь, якщо площа ділянки більше, ніж 5 га.

Колегія суддів вважає, що повернення спірних земельних ділянок позивачу відповідає критерію законності: воно здійснюється у зв`язку з порушенням органом місцевого самоврядування вимог Лісового кодексу України та Земельного кодексу України, які відповідають вимогам доступності, чіткості, передбачуваності, офіційні тексти зазначених нормативно-правових актів в актуальному стані є публічними та загальнодоступними. Сумніви суб`єктів звернення у правильності тлумачення та застосування цих норм судами не можуть свідчити про незаконність втручання в право власності.

За таких обставин колегія суддів дійшла висновку, що результат розгляду судом позову прокурора по суті не суперечить загальним принципам і критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, закладеним у статті 1 Першого протоколу і заперечення скаржника з цього приводу є безпідставними.

До того ж земельні ділянки зелених зон і зелених насаджень міст належать до земель рекреаційного призначення (стаття 51 Земельного кодексу України). На цих землях забороняється діяльність, що перешкоджає або може перешкоджати використанню їх за призначенням, а також негативно впливає або може вплинути на природний стан цих земель (частина 3 статті 52 Земельного кодексу України).

Отже, передання у приватну власність земельної ділянки, віднесеної до території зелених насаджень загального користування (земельної ділянки зелених зон і зелених насаджень міст), для будівництва й обслуговування індивідуального житлового будинку та господарських споруд без зміни її цільового призначення теж суперечило положенням Земельного кодексу України (аналогічний висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.12.2018 у справі №761/31121/14-ц).

Враховуючи вищевикладене, вимоги прокурора про витребування з незаконного володіння Товариства з обмеженою відповідальністю "Грінінвест" на користь держави в особі Кабінету Міністрів України земельної ділянки площею 0,15 га з кадастровим номером 3210946200:01:042:0136 є доведеними та обґрунтованими, відповідачем не спростовними.

Щодо поданої апелянтом заяви про застосування строків позовної давності, яке додано до апеляційної скарги та обґрунтовано тим, що ТОВ Грінінвест не було належним чином повідомлено про час і місце слухання справи, і як наслідок не брало участі у розгляді справи в суді першої інстанції, а тому не мало можливості надати відповідні докази і обґрунтування суду першої інстанції разом із заявою про застосування строків позовної давності, колегія зазначає наступне.

В матеріалах справи № 911/3149/17 наявні поштові відправлення Господарського суду Київської області, зокрема, за штрих-кодами № 0103261305058, № 010326071816, № 0103262071875 надіслані на адресу ТОВ "Грінінвест", а саме: 08200, Київська область, м. Ірпінь, вул. Покровська, 1-Є, які повернулись на адресу Господарського суду Київської області із зазначенням: "За закінченням терміну зберігання".

Тобто, Господарським судом Київської області вживались усі можливі дії, передбачені Господарським процесуальним кодексом України, для повідомлення ТОВ "Грінінвест" про час і місце розгляду справи № 911/3149/17.

Також слід зазначити, що отримання поштової кореспонденції є правом ТОВ "Грінінвест", яким останній не скористався для отримання ухвал Господарського суду Київської області. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 29.01.2019 у справі № 911/3312/17.

Таким чином, матеріалами справи спростовується твердження відповідача про те, що судом першої інстанції не було належним чином повідомлено відповідача про час і місце слухання справи, що позбавило його можливості подати докази та заперечення на позов, а також клопотання про застосування строків позовної давності.

Одночасно колегія зазначає, що Верховний Суд вказав на той факт, що якщо відповідач, який не був належно повідомлений судом першої інстанції про час і місце розгляду справи, не брав участі у такому розгляді, то це є підставою для вирішення апеляційним судом заяви цього відповідача про застосування позовної давності, навіть якщо така заява не подавалася ним у суді першої інстанції (постанова від 24.10.2018 у справі № 317/3698/15-ц ).

Суд касаційної інстанції послався на постанову Великої Палати Верховного Суду від 17.04.2018 у справі № 200/11343/14-ц , в якій з метою ефективного гарантування права на справедливий суд Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постановах від 30 вересня 2015 року у справі № 6-780цс15 та від 11 жовтня 2017 року у справі № 6-1374цс17 щодо того, що суд апеляційної інстанції не вправі розглядати заяву про застосування позовної давності.

Одночасно перевіряючи дотримання судом першої інстанції норм процесуального права, Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що у матеріалах справи є поштовий конверт, адресований цим судом відповідачеві, разом із повідомленням про вручення поштового відправлення, повернутий відділенням поштового зв`язку за закінченням строку зберігання , а не через відсутність відповідача за місцем проживання, чим було порушено право відповідача знати про час і місце судових засідань (Постанова 17.04.2018 у справі № 200/11343/14-ц ).

Судом першої інстанції поштова кореспонденція направлялась на адресу відповідача, яка міститься у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб: 08200, Київська область, м. Ірпінь, вул. Покровська, 1-Є та є незмінною і на момент розгляду справи в суді апеляційної інстанції, однак відповідач на власний розсуд отримує або не отримує поштову кореспонденцію, яка повертається на адресу відправника з позначкою за закінченням строку зберігання . Враховуючи правову позицію Великої Палати Верховного Суду, викладену у постанові від 17.04.2018 у справі № 200/11343/14-ц ), колегія приходить до висновку про розгляд заяви відповідача про затосування строків позової давності для створення рівних можливостей учасникам процесу у доступі до суду та до реалізації і захисту їх прав.

Розглянувши додану до апеляційної скарги заяву ТОВ "Грінінвест" про пропуск прокурором позовної давності, колегія вважає її доводи безпідставними, виходячи з такого.

Позовна давність - це строк, протягом якого особа може реалізувати належне їй матеріальне право на отримання судового захисту порушеного цивільного права чи інтересу шляхом пред`явлення в належному порядку нею чи іншою уповноваженою особою позову до суду (стаття 256 Цивільного кодексу України).

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 Цивільного кодексу України ).

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (стаття 267 Цивільного кодексу України ).

Відповідно до частин першої та п`ятої статті 261 Цивільного кодексу України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

При цьому як у випадку пред`явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред`явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, відлік позовної давності обчислюється з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила.

Таким чином, положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів.

Водночас, у разі встановлення судом неправомірного отримання особою земельної ділянки або отримання її з непередбачених законом підстав, особа не набуває права власності на неї; для правильного застосування частини 1 статті 261 Цивільного кодексу України при визначенні початку перебігу позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення її прав, а і об`єктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення її прав. За змістом наведеної норми початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку (аналогічного правого висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 26.02.2020 по справі №911/2325/18).

Як вбачається з матеріалв справи, 27.07.2016 до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно внесено відомості за № 15698313 про реєстрацію права власності на земельну ділянку з кадастровим номером 3210946200:01:042:0136 за Товариством з обмеженою відповідальністю "Грінінвест", право на звернення до суду у позивача або прокурора щодо витребування спірної земельної ділянки з незаконного володіння ТОВ "Грінінвест" виникло з моменту, коли Кабінет Міністрів України довідався або міг довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила, а саме з 27.07.2016 - дати внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відомостей про реєстрацію права власності на земельну ділянку з кадастровим номером 3210946200:01:042:0136 за ТОВ "Грінінвест". З позовом же до суду першої інстанції у цій справі прокурор звернувся 22.11.2017, тобто у межах строку позовної давності.

Висновки суду апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги

За таких обставин, оскільки спірна земельна ділянка вибула з власності держави поза її волею і набута у власність відповідача від особи, яка не мала права її відчужувати, відтак наявні правові підстави для витребування спірної земельної ділянки з незаконного володіння Товариства з обмеженою відповідальністю "Грінінвест" на користь держави в особі Кабінету Міністрів України.

З огляду на викладене, суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції щодо задоволення позовних вимог першого заступника прокурора Київської області про витребування з незаконного володіння Товариства з обмеженою відповідальністю "Грінінвест" на користь держави в особі Кабінету Міністрів України земельну ділянку, площею 0,15 га з кадастровим номером 3210946200:01:042:0136 що розташована за адресою: АДРЕСА_1.

Твердження апелянта про те, що прокурором не виконані вимоги ст. 23 Закону України Про прокуратуру в частині неотримання вказівки чи наказу Генерального прокурора або його першого заступника чи заступника відповідно до компетенції на представництво інтересів держави в особі Кабінету Міністрів України спростовуються листом за підписом заступника Генерального прокурора від 31.05.17 № 05/1-324вих.-17, у якому доручається Прокуратурі Київської області пред`явлення 42 позовів до визначених юридичних осіб, у тому числі ТОВ Грінінвест та представництво в судах інтересів держави в особі Кабінету Міністрів України.

Крім того, листом Генеральної прокуратури України від 04.04.19 № 05/1 - 314вих.-19 підтверджено надання відповідного доручення прокуратурі області щодо пред`явлення позову стосовно спірної земельної ділянки з кадастровим номером 3210946200:01:042:0116. Таким чином, направлення Прокуратурою Київської області листа на адресу Кабінету Міністрів України щодо пред`явлення в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України 53 позовів свідчить лише про те, що Генеральною прокуратурою України надано не одне доручення на представництво інтересів держави в особі Кабінету Міністрів України. Вказані матеріали свідчать про необхідність застосування представницьких повноважень в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, пред`явлення таких позовів відповідно до абз. 3 ч. 3 ст. 23 Закону України "Про прокуратуру" доручено прокуратурі Київської області.

Враховуючи викладені обставини, доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження під час перегляду рішення судом апеляційної інстанції, ТОВ "Грінінвест" не подало належних та допустимих доказів на підтвердження власних доводів у розумінні ст.ст. 73, 74, 76-79 ГПК України.

Статтею 74 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Відповідно до статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтуються на всебічному та повному і об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Колегія суддів також зазначає, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розцінюватись як вимога детально відповідати на кожний аргумент апеляційної скарги (рішення ЄСПЛ у справі Трофимчук проти України, № 4241/03, від 28.10.2010 р.).

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Враховуючи вищевикладене, апеляційний господарський суд погоджується із висновками господарського суду Київської області як законними, обґрунтованими обставинами й матеріалами справи, детальний аналіз яких, як і нормативне обґрунтування прийнятого судового рішення наведено місцевим судом, підстав для скасування його не знаходить. Доводи апелянта по суті його скарги в межах заявлених вимог, як безпідставні й необґрунтовані не заслуговують на увагу, оскільки не підтверджуються жодними доказами по справі й не спростовують викладених в судовому рішенні висновків.

Оцінюючи вищенаведені обставини, колегія приходить до висновку, що рішення Господарського суду Київської області від 13.03.2018 у справі № 911/3149/17 обґрунтоване, відповідає обставинам справи і чинному законодавству, а отже, підстав для його скасування не вбачається, у зв`язку з чим апеляційна скарга не підлягає задоволенню.

Судові витрати.

Відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги покладаються на відповідача.

Керуючись статтями 129, 269, 270, 273, пунктом 1 частини 1 статті 275, статтями 276, 282, 284 Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд, -

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Грінінвест"

на рішення Господарського суду Київської області від 13.03.2018 у справі № 911/3149/17 залишити без задоволення.

Рішення Господарського суду Київської області від 13.03.2018 у справі № 911/3149/17 залишити без змін.

Матеріали справи № 911/3149/17 повернути до Господарського суду Київської області.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена у порядку, передбаченому статтями 286-291 Господарського процесуального кодексу України.

Повний текст постанови підписано 21.07.2020 після виходу колегії суддів з відпустки.

Головуючий суддя А.І. Тищенко

Судді І.М. Скрипка

Ю.Б. Михальська