Постанова

від 22.07.2020 по справі 640/4482/20

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 640/4482/20 Суддя (судді) першої інстанції: Балась Т.П.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 липня 2020 року м. Київ

Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

головуючого судді-доповідача Глущенко Я.Б.,

суддів Пилипенко О.Є., Черпіцької Л.Т.,

секретаря Суркової Д.О.,

за участю представників сторін:

від позивача - Ізвєком К.В.,

від відповідача - Черненко І.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом Фонда державного майна України до Департамента охорони культурної спадщини Виконавчого органа Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) про визнання протиправним та скасування приписа, за апеляційною скаргою Фонда державного майна України на ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 27 лютого 2020 року про забезпечення позову, -

В С Т А Н О В И В :

25 лютого 2020 року Фонд державного майна України (далі - позивач, апелянт, ФДМ України) звернувся у суд з позовом до Департамента охорони культурної спадщини Виконавчого органа Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) (далі - відповідач, Департамент охорони культурної спадщини) про визнання протиправним та скасування приписа від 27 січня 2020 року.

Разом із позовом ФДМ України подав заяву про забезпечення позову шляхом зупинення дії спірного приписа на час розгляду справи та набрання рішенням суду законної сили. В обґрунтування заяви вказує на очевидну протиправність спірного рішення, а також порушення відповідачем процедури проведення перевірки, за наслідками якої складено припис.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 27 лютого 2020 року в задоволенні заяви про забезпечення позову відмовлено.

Не погоджуючись із ухвалою суду, позивач подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неповне з`ясування судом першої інстанції обставин у справі, просить її скасувати та прийняти нове рішення, яким заяву про забезпечення позову задовольнити.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги позивач наводить ті самі доводи, що і у заяві про забезпечення позову. Додатково звертає увагу на постанови Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі №826/8556/17 та від 25 квітня 2019 року у справі №826/10936/18.

Відзив на апеляційну скаргу не надходив.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, дослідивши матеріали справи та доводи скарги, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а ухвала суду - без змін, з таких підстав.

Судом установлено, що 27 січня 2020 року відповідачем винесено припис №144/П, яким позивача зобов`язано:

1) в десятиденний строк з дня отримання приписа укласти з Департаментом охорони культурної спадщини охоронний договір на будівлю Гостинного двору за адресою: м. Київ, Контрактова площа,4;

2) в двадцятиденний строк з дня отримання приписа надати до Департамента на розгляд у встановленому порядку науково-проектну документацію на проведення невідкладних протиаварійних та реставраційно-відновлювальних робіт на вказаний об`єкт культурної спадщини.

Відмовляючи в задоволенні заяви про забезпечення позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не надано жодних доказів про порушення його прав у разі не вжиття заходів забезпечення позову шляхом зупинення дії приписа Департаменту охорони культурної спадщини від 27 січня 2020 року. Не містить заява про забезпечення позову й доказів на підтвердження необхідності докладання значних зусиль, часу та витрат для відновлення порушених прав позивача у випадку задоволення позову.

Колегія суддів з таким висновком суду першої інстанції погоджується, з наступних підстав.

Відповідно до статті 150 Кодексу адміністративного судочинства України суд за заявою учасника справи або з власної ініціативи має право вжити визначені цією статтею заходи забезпечення позову.

Згідно з положеннями частини 1 статті 151 Кодексу адміністративного судочинства України, позов може бути забезпечено, крім іншого, шляхом: зупиненням дії індивідуального акта або нормативно-правового акта; забороною відповідачу вчиняти певні дії; забороною іншим особам вчиняти дії, що стосуються предмета спору.

Згідно роз`яснень постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 2006 року №9 Про практику застосування судами процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову при розгляді заяв про забезпечення позову суд (суддя) має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитись, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з`ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулась з такою заявою, позовним вимогам.

У справі Беєлер проти Італії Європейський суд з прав людини зазначив, що будь-яке втручання органу влади у захищене право не суперечитиме загальній нормі, викладеній у першому реченні частини 1 статті 1 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, лише якщо забезпечено справедливий баланс між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Питання щодо того, чи було забезпечено такий справедливий баланс, стає актуальним лише після того, як встановлено, що відповідне втручання задовольнило вимогу законності і не було свавільним.

Згідно Рекомендації № R (89) 8 про тимчасовий судовий захист в адміністративних справах, прийнятій Комітетом Ради Європи 13 вересня 1989 року, рішення про вжиття заходів тимчасового захисту може, зокрема, прийматися у разі, якщо виконання адміністративного акта може спричинити значну шкоду, відшкодування якої неминуче пов`язано з труднощами, і якщо на перший погляд наявні достатньо вагомі підстави для сумнівів у правомірності такого акта. Суд, який постановляє вжити такий захід, не зобов`язаний одночасно висловлювати думку щодо законності чи правомірності відповідного адміністративного акта; його рішення стосовно вжиття таких заходів жодним чином не повинно мати визначального впливу на рішення, яке згодом має бути ухвалено у зв`язку з оскарженням адміністративного акта.

Тобто, інститут забезпечення позову є однією з гарантій захисту прав, свобод та законних інтересів юридичних та фізичних осіб - позивачів в адміністративному процесі, механізмом, який покликаний забезпечити реальне та неухильне виконання судового рішення прийнятого в адміністративній справі.

При цьому, заходи забезпечення мають бути вжиті лише в межах позовних вимог та бути адекватними та співмірними з позовними вимогами.

Співмірність передбачає співвідношення негативних наслідків від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати в результаті невжиття цих заходів, з урахуванням відповідності права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду, майнових наслідків заборони відповідачу здійснювати певні дії.

Адекватність заходу до забезпечення позову, що застосовується судом, визначається його відповідністю вимогам, на забезпечення яких він вживається. Оцінка такої відповідності здійснюється судом, зокрема, з урахуванням співвідношення права (інтересу), про захист яких просить заявник, з майновими наслідками заборони відповідачеві вчиняти певні дії.

Отже, при вирішенні питання про забезпечення позову суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням такого: розумності, обґрунтованості і адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв`язку між конкретним заходом до забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову; імовірності утруднення виконання або невиконання рішення суду в разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв`язку із вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не є учасниками даного судового процесу.

Аналогічна правова позиція міститься, зокрема, у постановах Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 826/8556/17, від 25 квітня 2019 року у справі №826/10936/18, від 26 квітня 2019 року у справі №826/16334/18, від 30 вересня 2019 року у справі №1840/3517/18, від 10 жовтня 2019 року у справі №260/1499/18, від 17 червня 2020 року №380/930/20.

При цьому, в ухвалі про забезпечення позову суд повинен навести мотиви, з яких він дійшов висновку про існування очевидної небезпеки заподіяння шкоди правам, свободам та інтересам позивача до ухвалення рішення у справі, а також вказати, в чому будуть полягати дії, направлені на відновлення прав позивача, оцінити складність вчинення цих дій, встановити, що витрати, пов`язані з відновленням прав будуть значними.

Відповідно до частини 2 статті 150 Кодексу адміністративного судочинства України забезпечення позову допускається, якщо:

1) невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду; або

2) очевидними є ознаки протиправності рішення, дії чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень, та порушення прав, свобод або інтересів особи, яка звернулася до суду, таким рішенням, дією або бездіяльністю.

Насамперед, колегія суддів звертає увагу, що позивач звернувся до суду з позовом про визнання протиправним та скасування приписа. Рішення суду за такими позовами не потребують виконання. Їх значення полягає у констатації факту правомірності оскаржуваного рішення і позбавлення його правових наслідків шляхом скасування. Тому у справі за таким позовом не може бути ускладнення чи унеможливлення виконання рішення суду. Отже і заходів забезпечення позову вони не потребують.

Щодо ускладнення чи унеможливлення ефективного захисту чи поновлення порушених прав та інтересів, за захистом яких звернувся позивач, то суд звертає увагу, що небезпеку порушення своїх прав позивач убачає у ймовірному притягненні його до відповідальності, якщо він не виконає припис. Отже, позивач фактично визнає, що не виконає припис, а тому побоюється наслідків.

Такі доводи колегія суддів уважає недоречними, оскільки вони виходять за межі предмету судового розгляду у справі. Вони були б доречні у справі за позовом про визнання протиправним рішення відповідача про притягнення позивача до відповідальності. Натомість предметом судового розгляду у справі є правомірність приписа, а не законність ймовірних наслідків його невиконання. Суд здійснює захист реально порушених прав, а не тих, які ймовірно може бути порушено у майбутньому.

У заяві про забезпечення позову не йдеться про ефективний захист порушених прав, за захистом яких позивач звернувся до суду. З огляду на що відсутні підстави забезпечення позову, передбачені у пункті 1 частини 2 статті 150 Кодексу адміністративного судочинства України.

Щодо очевидності ознак протиправності приписа та порушення прав позивача, то попри те, що такі ознаки не мають окреслених меж, йдеться насамперед про їх якість: вони повинні свідчити про протиправність оскаржуваного рішення поза обґрунтованим сумнівом.

Суд, який застосовує заходи забезпечення позову з підстав очевидності ознак протиправності оскарженого рішення, на основі наявних у справі доказів повинен бути переконаний, що рішення явно суперечить вимогам закону за критеріями, передбаченими частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, порушує права, свободи або інтереси позивача і вжиття заходів забезпечення позову є способом запобігання істотним та реальним негативним наслідкам цього порушення.

Твердження про очевидність порушення до розгляду справи по суті є висновком, який свідчить про правову позицію суду наперед. Тому застосування заходів забезпечення позову з цієї підстави допускається у виключних випадках, яким спірний випадок не є.

За результатами аналізу наведених положень Кодексу адміністративного судочинства України, а також доводів заяви про забезпечення позову, колегія суддів приходить до висновку, що заходи забезпечення, які просить вжити позивач, не відповідають меті застосування правового інституту забезпечення позову, оскільки фактично надають можливість останньому безперешкодно, без жодних обмежень, продовжувати не виконувати положення Закону України Про охорону культурної спадщини щодо збереження пам`ятки архітектури та містобудування місцевого значення.

До того ж, колегія суддів ураховує, що відповідачем, який є органом, який забезпечує реалізацію державної політики у сфері охорони культурної спадщини міста Києва та контролює виконання законів України Про охорону культурної спадщини , Про охорону археологічно спадщини та інших нормативно-правових актів щодо охорони культурної та археологічної спадщини, під час здійснення заходу державного контролю виявлено порушення вимог відповідного законодавства позивачем, відтак, без перевірки встановлених обставин у процесі розгляду справи по суті, у разі визнання судом обґрунтованості приписа, подальше невиконання вимог положення Закону України Про охорону культурної спадщини призведе до продовження порушення.

Викладене свідчить про непропорційність та неспівмірність заходів забезпечення позову, про які просить заявник, а отже, й про відсутність підстав для їх застосування.

Посилання ФДМ України на постанову Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі №826/8556/17 колегія суддів до уваги не приймає, оскільки у зазначеному рішення Суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення заяви про забезпечення позову.

Так само колегія суддів не приймає посилання позивача на постанову Верховного суду від 25 квітня 2019 року у справі №826/10936/18, оскільки у цій справі предметом розгляду були обставини, які відрізняються від обставин у даній справі.

Ураховуючи наведене, колегія суддів приходить до висновку, що заява про забезпечення позову є необґрунтованою, а ухвала суду першої інстанції- законною.

Відповідно до пункта 1 частини 1 статті 315 Кодексу адміністративного судочинства України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.

Приписи статті 316 Кодексу адміністративного судочинства України визначають, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

З огляду на викладене, колегія суддів дійшла висновку, що судом першої інстанції судове рішення ухвалено з дотриманням норм процесуального права, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків судового рішення, а тому підстави для його скасування відсутні.

Керуючись статтями 33, 34, 243, 310, 312, 316, 321, 322, 325, 328, 329, 331 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу Фонда державного майна України залишити без задоволення.

Ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 27 лютого 2020 року залишити без змін .

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя Я.Б. Глущенко

Судді О.Є. Пилипенко

Л.Т. Черпіцька

(Повний текст постанови складений 27 липня 2020 року.)