Постанова

від 23.07.2020 по справі 201/7227/19

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/803/4670/20 Справа № 201/7227/19 Суддя у 1-й інстанції - Федоріщев С. С. Суддя у 2-й інстанції - Петешенкова М. Ю.

Категорія 21

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23 липня 2020 року м. Дніпро

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Дніпровського апеляційного суду у складі:

головуючого судді - Петешенкової М.Ю.,

суддів - Деркач Н.М., Пищиди М.М.,

при секретарі - Пивоваровій А.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпро цивільну справу

за апеляційною скаргою ОСОБА_1

на рішення Жовтневого районного суду м.Дніпропетровська від 10 лютого 2020 року

у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - Приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Барсегян Яна Сергіївна про визнання договору дарування недійсним,-

ВСТАНОВИВ:

24 червня 2019 року ОСОБА_1 звернулась до суду з уточненим в ході розгляду справи позовом до ОСОБА_2 , третя особа Приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Барсегян Я.С. про визнання договору дарування недійсним.

Позов мотивовано тим, що позивач була власником 2/3 частки квартири АДРЕСА_1 на підставі свідоцтва про право власності на житло від 22 жовтня 1999 року, та договору дарування від 13 вересня 2005 року. 1/3 частка спірної квартири належала відповідачу.

Зазначає, що відповідач звернулася до неї з пропозицією передати їй належну частку квартири в обмін на матеріальну допомогу та фактичне утримання. Під впливом обставин вона змушена була погодитися на дану пропозицію. Відповідач скориставшись її тяжким становищем, ввела її в оману, і на вкрай невигідних умовах позивач 23 серпня 2018 року уклала договір дарування 2/3 частки спірної квартири.

З урахуванням викладеного, просила задовольнити позов.

Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 10 лютого 2020 року у задоволені позову ОСОБА_1 відмовлено.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на порушення норм процесуального права та неправильне застосування судом норм матеріального права, просила рішення суду скасувати та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги.

В обґрунтування скарги позивач зазначає, що судом безпідставно не прийнято до уваги її пояснення по справі щодо підстав за яких нею було підписано оспорюваний договір дарування, а також судом не надано належної оцінки її доказам, а прийнято до уваги тільки докази відповідача.

У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_2 зазначає, що мати розуміла природу та підстави договору, розуміла, що укладала договір дарування, розмови про інші договори між ними не відбувалось, тому просить рішення суду першої інстанції залишити без змін.

У відзиві на апеляційну скаргу приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Барсегян Я.С. просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення Жовтневого районного суду від 10.02.2020 року залишити без змін. В обґрунтування своїх заперечень зазначає, що сторонам правочину були роз`яснені їх права та обов`язки, природа правочину, вони розуміли який договір вони підписують, про що нею зроблено спеціальний допис.

Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених вимог, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду залишити без змін, за наступних підстав.

З матеріалів справи вбачається, що 23 серпня 2018 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір дарування 2/3 частки квартири, посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Барсегян Я.С., зареєстрований в реєстрі за № 419.

Згідно з пунктом 1 договору дарувальник (позивач) безоплатно передав у власність (подарував) 2/3 (дві треті) частки квартири, а обдарований (відповідач), прийняв у власність (у дар) 2/3 (дві треті) частки квартири, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 АДРЕСА_3 (п`ятдесят сім). Опис об`єкта: в житловому будинку літ. А-9 квартира № 57, яка складається з: 1- коридор, 2-кухня, 3,6,8 - житлова, 4- туалет, 5 - ванна, 7 -кладова, І,ІІ - балкон, Загальна площа: 65,9 (шістдесят п`ять цілих дев`ять десятих) кв.м. Житлова площа: 38,9 ( тридцять вісім цілих дев`ять десятих) кв.м.

Відповідно до пункту 6 договору - дарувальник повідомляє, що на момент укладання цього договору в квартирі, 2/3 частки якої даруються, зареєстровано місце проживання малолітньої особи ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , на підтвердження чого дарувальник надав довідку № 7319 про склад сім`ї або зареєстрованих у житловому приміщенні/будинку осіб видану Департаментом адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради 09 серпня 2018 року. Правочин не суперечить правам та інтересам малолітніх, вчиняється відповідно до Рішення виконавчого комітету Соборної районної у місті ради № 200 від 22 червня 2018 року Про надання ОСОБА_1 згоди на дарування житла, право користування яким має дитина ОСОБА_3 , 2004 року народження .

Пунктом 7 Договору передбачено, що дарувальник та обдарований у присутності нотаріуса стверджують, що: однаково розуміють значення і умови цього договору та його правові наслідки для кожної із сторін; договір спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним, їх волевиявлення як сторін за договором є вільним і відповідає внутрішній волі; договір, що укладається, не має характеру фіктивного та удаваного правочину; вони не обмежені в праві укладати правочини; вони не визнані в установленому порядку недієздатними (повністю або частково); вони не страждають в момент укладення цього договору на захворювання, що перешкоджають усвідомленню його суті; вони вільно володіють українською мовою, що дозволяє правильно розуміти зміст цього договору; проект цього договору, складений нотаріусом з урахуванням умов, визначених ними, та умов, які є обов`язковими, кожним з них прочитаний, зрозумілий і кожним схвалений.

В пункті 8 договору дарувальнику роз`яснено, що за своєю природою договір дарування є безоплатним, а тому дарувальник не має права вимагати від обдарованого вчинення на свою користь будь-яких дій майнового або немайнового характеру.

Державна реєстрація права власності ОСОБА_2 на вищевказану квартиру проведена 23 серпня 2018 року.

Судом встановлено, що на момент укладення договору дарування позивач була у віці 62 років, була працездатною особою, не мала хронічних чи інших тяжких захворювань, які б давали підстави для її утримання, постійного стороннього догляду та матеріального допомоги з боку відповідача не потребувала.

В спірній квартирі до серпня 2017 року мешкали: позивач її цивільний чоловік ОСОБА_4 , син позивача (брат відповідача) ОСОБА_5 та відповідач с неповнолітнім сином ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ,

Позивач з 2007 року по серпень 2017 року проживала з цивільним чоловіком ОСОБА_4 в квартирі АДРЕСА_1 , а потім цивільний чоловік позивача переїхав проживати в квартиру АДРЕСА_4 , а в січні 2018 року позивач переїхала на постійне проживання до цивільного чоловіка.

ІНФОРМАЦІЯ_2 син позивача ОСОБА_5 вчинив сімейну сварку з відповідачем, в ході якої в присутності неповнолітнього сина відповідача ОСОБА_3 висловлювався нецензурною лайкою погрожував фізичною розправою, та в результаті цього конфлікт завдав відповідачу тілесні ушкодження. Відповідач викликала працівників поліції, та подала заяву до Соборного ВП ДВП ГУНП в Дніпропетровській області про вчинення кримінального правопорушення ОСОБА_5

Постановою Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 15 лютого 2019 року ОСОБА_5 був визнаний винним у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого ч.1 ст. 173-2 КУпАП, та звільнений від адміністративної відповідальності у зв`язку із малозначністю, обмежившись усним зауваженням.

Не погодившись з цим, відповідач звернулася до суду зі скаргою на бездіяльність Соборного ВП ДВП ГУНП в Дніпропетровській області щодо невнесення до ЄРДР їх заяви від 04 лютого 2019 року про вчинення кримінального правопорушення.

Ухвалою Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 20 лютого 2019 року скарга задоволена. Зобов`язано уповноважених осіб Соборного ВП ДВП ГУНП в Дніпропетровській внести відомості викладені в заяви відповідача та зареєстровано за № 3828, до Єдиного реєстру досудових розслідувань та розпочати досудове розслідування про що повідомити заявника.

Відповідач після сімейного скандалу з лютого місяця 2019 року забравши свого неповнолітнього сина ОСОБА_3 мешкає за іншою адресою, що підтверджується договорами оренди житлового приміщення.

Сторонами не заперечується, що на теперішній час в спірній квартирі проживає позивач, цивільний чоловік та її син ОСОБА_5 , відповідачка ОСОБА_2 разом з сином в спірній квартирі не проживає.

Спірна квартира складається з трьох житлових кімнат, в однієї із яких проживала відповідач зі своїм неповнолітнім сином, позивач має свою кімнату, в якій вона проживає, син позивача має також окрему кімнату в якій проживає сам.

Згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно спірна квартира не є єдиним місцем проживання, у позивача є житловий будинок по АДРЕСА_5 земельні ділянки в с. Павлівка АДРЕСА_6 Солонянського району Дніпропетровської області:

- площею 0,25га, кадастровий номер 1225085000:02:001:0056, для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд(присадибна ділянка); площею 0,4025га, кадастровий номер 1225085000:02:001:0057, для ведення особистого селянського господарства; площею 6,1398га, кадастровий номер 1225085000:01:022:0005, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.

Крім того, позивач надає в строкове платне користування земельну ділянку сільськогосподарського призначення, яка знаходиться на території Павлівської сільської ради Солонянського району Дніпропетровської області громадянину ОСОБА_6 .

Відмовляючи у задоволені позову суд першої інстанції прийшов до правильного висновку, що позивач на момент укладення договору дарування 2/3 частки квартири керувала своїми діями, фактично не помилялася, що укладає договір дарування частки квартири, а не договір довічного утримання, або інший договір, при цьому її волевиявлення при укладення договору дарування 2/3 частки квартири було вільним та відповідало її внутрішній волі.

Колегія суддів повністю погоджується з таким висновком суду першої інстанції та вважає його обґрунтованим.

За вимогами статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд першої інстанції вирішує такі питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; як розподілити між сторонами судові витрати; чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову.

На виконання цих обов`язків суд має з`ясувати у позивача предмет позову (що конкретно вимагає відповідач), підставу позову (чим він обґрунтовує свої вимоги) і зміст вимоги (який спосіб захисту свого права він обрав). У відповідача суд з`ясовує суть та характер заперечення проти позову й на підставі з`ясованого визначає факти, які необхідно встановити для вирішення спору (предмет доказування).

Як вбачається з матеріалів справи та доводів апеляційної скарги, позивач ОСОБА_1 оспорюючи договір дарування від 23 серпня 2018 року, зазначала, що вважала, що укладає з відповідачем договір довічного утримання, тому договір дарування був укладений з метою приховати дійсний правочин про довічне утримання, при цьому посилалась на статті 229, 230, 233, 235 ЦК України.

Згідно із частиною третьою статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Пленум Верховного Суду України в п. 19 постанови Про судову практику розгляду справ про визнання правочинів недійсними від 6 листопада 2009 року № 9 роз`яснив, що правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину.

Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін, не є підставою для визнання правочину недійсним.

Відповідно до статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Виходячи зі змісту статей 203, 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повну уяву не лише про предмет договору, а й досягли згоди про всі його істотні умови.

Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.

Згідно з частинами першою-третьою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до вимог частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Тлумачення статті 230 ЦК України свідчить, що під обманом розуміється умисне введення в оману сторони правочину його контрагентом щодо обставин, які мають істотне значення. Тобто при обмані завжди наявний умисел з боку другої сторони правочину, яка, напевно знаючи про наявність чи відсутність тих чи інших обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї, спрямовує свої дії для досягнення цілі - вчинити правочин. Обман може стосуватися тільки обставин, які мають істотне значення, тобто природи правочину, прав та обов`язків сторін, властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням.

Обман, що стосується обставин, які мають істотне значення, має доводитися позивачем як стороною, яка діяла під впливом обману. Отже, стороні, яка діяла під впливом обману, необхідно довести: по-перше, обставини, які не відповідають дійсності, але які є істотними для вчиненого нею правочину; по-друге, що їх наявність не відповідає її волі перебувати у відносинах, породжених правочином; по-третє, що невідповідність обставин дійсності викликана умисними діями другої сторони правочину.

Тобто, правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину.

Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення.

При цьому, якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (частини першої статті 229 ЦК України).

Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі пояснень сторін і письмових доказів, наявність обставин, які вказують на помилку, - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, і що ця помилка дійсно була і має істотне значення.

Лише в разі встановлення цих обставин норми частини першої статті 229, статті 230 та статей 203 і 717 ЦК України у сукупності вважаються правильно застосованими.

Аналогічні висновки щодо застосування норм права викладені у постановах Верховного Суду України від 16 березня 2016 року № 6-93цс16 та від 27 квітня 2016 року № 6-372цс16.

Відповідно до ст. ст.12, 89 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

В супереч наведених норм, на підтвердження того, що при укладенні договору дарування 2/3 частки квартири позивач помилялася щодо природи цього правочину і що ця помилка має істотне значення, позивач та її представник не надали суду жодних доказів.

Не надано таких доказів і суду апеляційної інстанції.

Оскільки позивачка жодними належними та допустимими доказами не довела, що при укладенні договору дарування дійсно мала місце помилка, та договір був укладений шляхом обману, беручи до уваги, що дані доводи позивачки повністю спростовані вищенаведеними дослідженими та перевіреними доказами, тому підстав для задоволення позову та вимог апеляційної скарги немає.

Доводи апеляційної скарги про те, що судом не взято до уваги її пояснення у справі, та іншім доказам, якими вона обґрунтовувала свої вимоги, не дана належна оцінка, висновків суду не спростовують, та фактично стосуються переоцінки доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду апеляційної інстанції.

У відзиві на апеляційну скаргу приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Барсегян Я.С. , яка посвідчувала оскаржуваний договір дарування, зазначила, що перед посвідченням договору та підписанням його сторонами, його зміст було зачитано сторонам вголос та надано можливість самостійно прочитати договір. Дарувальник розуміла, який договір вона укладає, і бажала укласти договір дарування.

Крім того, відповідно до статті 41 Конституції України право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом та ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Стаття 1 Першого Протоколу до Європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенції), ратифікованої Україною, яка є частиною національного законодавства України, згідно з якою кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Основна мета статті 1 Першого Протоколу - це захист особи від свавільного втручання з боку держави в її право на мирне володіння своїм майном. Водночас згідно зі статтєю 1 Конвенції, кожна Договірна держава 2гарантує кожному, хто перебуває під [її] юрисдикцією, права та свободи, визначені в (…) [Конвенції]. Дотримання цього загального обов`язку може включати виконання позитивних зобов`язань, що впливають з необхідності забезпечення ефективного здійснення прав, гарантованих Конвенцією. У контексті статті 1 Першого Протоколу ці позитивні зобов`язання можуть вимагати від держави вжити заходів, необхідних для захисту права власності (рішення Європейського суду з прав людини у справі Broniowski проти Польщі , §143; у справі Совтрансавто-Холдинг проти України ( Sovtransavto Holding v. Ukraine), № 48553/99, § 96, ECHR 2002). Дана стаття визначає такі критерії втручання у право на мирне володіння майном: держава гарантує кожному право на мирне володіння своїм майном, а будь-яке втручання органу влади у мирне володіння майном має бути законним; позбавлення власності особи може відбуватися лише на мовах, передбачених законом ; втручання у право власності на мирне володіння майном повинно обґрунтовуватися суспільним інтересом; держава має право здійснювати контроль за користуванням майном шляхом введення в дію законів , при втручанні у право на мирне володіння майном держава має забезпечувати справедливий баланс між необхідністю забезпечення безпеки та необхідністю захисту основоположних прав заявника. При оцінки дотримання положень статті 1 Першого Протоколу до Конвенції суд має провести всебічний аналіз різних інтересів, про які йдеться, враховуючи те, що Конвенція покликана забезпечувати захист прав, які є практичними та ефективними . Суд має за зовнішніми ознаками роздивитися й дослідити реалії ситуації, з приводу якої подано скаргу.

Згідно з ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Згідно ст.141 ЦПК України, судові витрати, понесені позивачем у зв`язку з переглядом судового рішення в апеляційній інстанції розподілу не підлягають.

Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375, 382, 384 ЦПК України, колегія суддів, -

П О С Т А Н О В И Л А:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.

Рішення Жовтневого районного суду м.Дніпропетровська від 10 лютого 2020 року - залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Головуючий: М.Ю. Петешенкова

Судді: Н.М. Деркач

М.М. Пищида