Рішення

від 19.05.2020 по справі 183/336/17

НОВОМОСКОВСЬКИЙ МІСЬКРАЙОННИЙ СУД ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 183/336/17

№ 2/183/59/20

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

19 травня 2020 року м. Новомосковськ

Новомосковський міськрайонний суд Дніпропетровської області у складі:

головуючого судді Городецького Д.І.

секретаря судового засідання Пономаренко О.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні, в порядку загального позовного

провадження, цивільну справу за позовом Керівника Новомосковської місцевої прокуратури

Дніпропетровської області, в інтересах держави, в особі Дніпропетровської обласної

державної адміністрації до Піщанської сільської ради Новомосковського району

Дніпропетровської області, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , треті

особи - Державне підприємство Новомосковське лісове господарство , Головне Управління

Держгеокадастру у Дніпропетровській області про визнання неправомірним та скасування рішення, визнання недійсним визнання недійсним державного акту, витребування земельної ділянки з незаконного володіння,

в с т а н о в и в :

23 січня 2017 року прокурор звернувся до суду з позовом в інтересах держави в особі Дніпропетровської обласної державної адміністрації до Піщанської сільської ради Новомосковського району Дніпропетровської області, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , треті особи - Державне підприємство Новомосковське лісове господарство , Головне Управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області, в якому просив:

- визнати неправомірним та скасувати п.97 рішення Піщанської сільської ради Новомосковського району Дніпропетровської області №1-18/V від 12.03.2008 року Про передачу земельної ділянки у власність для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд та видачу державного акту на право приватної власності на земельні ділянки на території с.Піщанка в районі вулиць Пролетарська, Садова, Зелена, Мостова, Мира, Чкалова щодо передачі у власність ОСОБА_1 земельної ділянки площею 0,25 га за адресою: АДРЕСА_1 ;

- визнати недійсним державний акт серії ЯЕ № 980297 від 31.03.2008 року, виданого на ім`я ОСОБА_1 на право приватної власності на земельну ділянку, загальною площею 0,25 га, кадастровий номер 1223285500:03:016:0360, за адресою: АДРЕСА_1 , зареєстрований у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за № 01-08-126-01117;

- витребувати з незаконного володіння ОСОБА_2 земельної ділянки, загальною площею 0,25 га, кадастровий номер 1223285500:03:016:0360, за адресою: АДРЕСА_1 , шляхом зобов`язання повернути земельну ділянку на користь держави в особі Державного підприємства Новомосковське лісове господарство (т.1 а.с. 4-9).

Позов обґрунтовано тим, що Піщанська сільська рада із перевищенням своїх повноважень розпорядилася земельною ділянкою державного лісового фонду, що в подальшому призвело до незаконного відчуження земель державної власності на користь фізичної особи, чим порушила майнові права та охоронювані законом інтереси держави в особі Дніпропетровської обласної державної адміністрації щодо вказаних земель.

Так, відповідно до листа Дніпропетровської обласної державної адміністрації від 11.03.16 за № 494/0/138-16 остання не делегувала повноважень Піщанській сільській раді щодо розпорядження землями державного лісового фонду. Про наявність спірного пункту незаконного рішення сільської ради адміністрація дізналася лише з листа Новомосковської місцевої прокуратури від 03.03.2016 № 01-84-626 вих.16. З огляду на викладене, Дніпропетровською обласною державною адміністрацією не вживалися заходи щодо скасування незаконного рішення Піщанської сільської ради, визнання недійсним державного акту та повернення спірної земельної ділянки, що свідчить про неналежне здійснення зазначеним органом наданих законом повноважень і є підставою для представництва інтересів держави органами прокуратури.

Прокурором встановлено, що п. 97 рішення Піщанської сільської ради Новомосковського району Дніпропетровської області №1-18/V від 12.03.2008 року Про передачу земельної ділянки у власність для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд та видачу державного акту на право приватної власності на земельні ділянки на території с.Піщанка в районі вулиць Пролетарська, Садова, Зелена, Мостова, Мира, Чкалова щодо передачі у власність ОСОБА_1 земельної ділянки площею 0,25 га за адресою: АДРЕСА_1 ;

На підставі зазначеного рішення ОСОБА_1 отримала Державний акт на право власності серії ЯЕ НОМЕР_1 980297 від 31.03.2008 року, земельній ділянці присвоєно кадастровий номер 1223285500:03:016:0360.

На думку прокурора оскаржуване рішення, а саме його п.97 прийнято з порушенням п. б ч.1 ст. 12 Земельного Кодексу України, оскільки спірна земельна ділянка площею 0.25 га, що розташована по АДРЕСА_1 , яка на підставі п. 97 зазначеного рішення Піщанської сільської ради передана у власність ОСОБА_1 не була комунальною власністю, та відноситься до земель державної власності. Вказаний факт підтверджується інформацією ДП Новомосковське лісове господарство № 105 від 09.09.2016, згідно якої спірна земельна ділянки відноситься до земель 75 кварталу, 2 виділ, які відповідно до планово-картографічних матеріалів лісовпорядкування ДП Новомосковське лісове господарство , розроблених у 2004 році Київською експедицією ВО Укрдержліспроект , відносяться до земель державного лісового фонду, що знаходяться у постійному користуванні зазначеного державного лісогосподарського підприємства. Крім того, факт належності спірної земельної ділянки ДП Новомосковський лісгосп встановлений постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 13.11.2013 у справі № 20/5005/9915/2012. Зазначена земельна ділянка не вилучалась із земель державної власності лісогосподарського призначення і на час прийняття Піщанською сільською радою рішення про її надання у власність знаходилась у користуванні ДП Новомосковський лісгосп . Приймаючи оскаржуване рішення Піщанська сільська рада, всупереч вимогам ст. 20 Земельного Кодексу України, фактично безпідставно та неправомірно змінила цільове призначення земельної ділянки лісогосподарського призначення та незаконного розпорядилась зазначеною земельною ділянкою.

Отже, прокурор посилається на порушення Піщанською сільською радою інтересів держави в особі Дніпропетровської обласної державної адміністрації, яка, відповідно до вимог п.5 ст.122 Земельного Кодексу України, наділена повноваженнями щодо розпорядження спірною земельною ділянкою.

Оскільки Дніпропетровська обласна державна адміністрація як орган, уповноважений розпоряджатися землями державної власності, своєї згоди на передачу земельної ділянки державного лісового фонду у власність громадянки ОСОБА_1 не надавала і Піщанську сільську раду на це не уповноважувала, то земельна ділянка вибула з володіння держави поза волею повноважного органу і має бути повернута власнику, з підстав, визначених ст.ст. 387, 388 ЦК України.

Також позивач посилається на доведеність у кримінальному провадженні № 42012040000000006 факту перевищення головою Піщанської сільської ради ОСОБА_3 . ОСОБА_4 службових повноважень при прийнятті рішень щодо розпорядження земельними ділянками лісового фонду в межах 74 та 75 кварталів ДП Новомосковський лісгосп встановлений під час досудового розслідування кримінального провадження, оскільки ухвалою Новомосковського міськрайонного суду від 04.03.2014 зазначене кримінальне провадження, порушене відносно ОСОБА_5 за ч. 3 ст. 365 КК України - закрите у зв`язку з декриміналізацією.

Представник Дніпропетровської облдержадміністрації у своїх письмових поясненнях повністю підтримав позовні вимоги прокурора та просив задовольнити позов, справу розглянути за відсутності їхнього представника (т. 1 а.с. 155-156, 171-174).

У відзиві на позов Піщанська сільська рада просила відмовити у задоволенні позову, посилаючись на відсутність порушеного права позивача, відповідач вважає не доведеним належним чином факт належності спірної земельної ділянки до державного лісового фонду, звернули увагу на норми закону, які підлягають застосуванню до спірних правовідносин, а також наполягали на застосуванні позовної давності. Крім того, представник відповідача звертався до суду з клопотанням про закриття провадження по справі, з підстав її непідвідомчості (т. 1 а.с. 200-203).

Також представник відповідача Піщанської сільської ради подав заяву про застосування строку позовної давності (т. 1 а.с. 208-210)

У відповіді на відзив прокурор спростовував доводи відповідача, викладені у відзиві (т.2 а.с. 5-8).

Ухвалою суду від 26 січня 2017 року, відкрите провадження по справі (т.1 а.с. 51).

Ухвалою суду від 26 січня 2017 року вжито заходи забезпечення позову, накладено арешт на земельну ділянку, загальною площею 0,25 га, кадастровий номер 1223285500:03:016:0360, за адресою: АДРЕСА_1 , (т.1 а.с. 52-53).

Ухвалою суду від 05 липня 2017 року відмовлено в задоволенні заяви представника відповідача Піщанської сільської ради Новомосковського району Дніпропетровської області про повернення позовної заяви (т.1 а.с.138-139).

Ухвалою суду від 05 липня 2017 року відмовлено в задоволенні заяви представника відповідача Піщанської сільської ради Новомосковського району Дніпропетровської області про закриття провадження у справі (т.1 а.с.142-143).

Ухвалою суду від 06 квітня 2018 року відмовлено у задоволенні клопотання про зупинення провадження по справі до розгляду Верховним Судом справ № 183/2535/16-ц, № 0427/1871/12, № 183/2534/16.

Ухвалою суду від 16 серпня 2018 року задоволено клопотання про зупинення провадження у справі до перегляду у касаційному порядку Великою Палатою Верховного Суду справи за № 183/1617/16.

Ухвалою суду від 29 липня 2019 року провадження у справі поновлене та призначене підготовче засідання на 21 жовтня 2019 року.

Ухвалою суду від 21 жовтня 2019 року закінчене підготовче засідання та справу призначено до судового розгляду.

Прокурор Санталова В.Р. подала до суду заяву про розгляд справи за її відсутності у зв`язку із запровадженням на всій території України карантину через спалах коронавірусу, в якій підтримала заявлений позов, просила задовольнити у повному обсязі.

Представник Дніпропетровської ОДА в судове засідання не з`явився, звернувся до суду з письмовими поясненнями та заявою про розгляд справи у їх відсутність, позов підтримав.

Представник Піщанської сільської ради Новомосковського району в судове засідання не з`явився, повідомлений належним чином, причина неявки суду не відома.

Відповідач ОСОБА_1 відзив на позов не подала, в судове засідання не з`явилася, про місце, дату і час розгляду справи повідомлена належним чином, причини неявки суду не повідомила.

Відповідач ОСОБА_2 відзив на позов не подала, в судове засідання не з`явилася, повідомлена належним чином, причина неявки суду не відома.

Представник третьої особи - ДП Новомосковське лісове господарство в судове засідання не з`явився, повідомлений належним чином, надав суду заяву про розгляд справи у його відсутність.

Суд, дослідивши подані заяви, відзив, відповідь на відзив, пояснення та заперечення, письмові докази, дійшов до наступних висновків.

Вирішуючи питання щодо юрисдикції суду та клопотання відповідача з цього приводу, слід звернути увагу на наступне.

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких справа має розглядатися за правилами певного виду судочинства, є, насамперед, характер спірних правовідносин, їх суб`єктний склад і предмет спору.

Відповідно до статті 2 Кодексу адміністративного судочинства (далі - КАС ) України у редакції, чинній на час звернення позивача до суду, завданням адміністративного судочинства є, зокрема, захист прав юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб`єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.

Юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв`язку зі здійсненням суб`єктом владних повноважень владних управлінських функцій. Юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень - правових актів індивідуальної дії (частина перша, пункт 1 частини другої статті 17 КАС України у вказаній редакції).

Суб`єктом владних повноважень є, зокрема, орган місцевого самоврядування, його посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (підпункт 7 частини першої статті 3 КАС України у зазначеній редакції).

Справою адміністративної юрисдикції є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб`єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 1 частини першої статті 3 КАС України у редакції, чинній на час звернення позивача до суду).

Суд вважає помилковим застосування статті 17 КАС України у зазначеній редакції та поширення юрисдикції адміністративних судів на усі спори, стороною яких є суб`єкт владних повноважень. Для розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і цивільних справ недостатньо застосування виключно формальних критеріїв - визначення суб`єктного складу спірних правовідносин і предмета спору. Для правильного вирішення питання про юрисдикцію суду визначальним є характер правовідносин, з яких виник спір.

Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Так, до юрисдикції адміністративного суду належить спір, який виник між двома чи більше суб`єктами стосовно їх прав та обов`язків у правовідносинах, в яких хоча б один суб`єкт законодавчо вповноважений владно керувати поведінкою іншого (інших) суб`єкта (суб`єктів), а останній (останні) відповідно зобов`язаний (зобов`язані) виконувати вимоги та приписи такого суб`єкта владних повноважень (аналогічний висновок сформульований у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі № 914/2006/17).

Отже, у публічно-правовому спорі сторони правовідносин виступають одна щодо іншої не як рівноправні: одна зі сторін - суб`єкт владних повноважень - виконує публічно-владні управлінські функції та може вказувати або забороняти іншому учаснику правовідносин певну поведінку, давати дозвіл на передбачену законом діяльність тощо. Зазначені функції суб`єкт владних повноважень має виконувати саме у тих правовідносинах, в яких виник спір.

Натомість, приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення, як правило, майнового приватного права чи інтересу.

Цивільний процесуальний кодекс (далі - ЦПК ) України у редакції, чинній на час розгляду справи суд, передбачає, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають, зокрема, з цивільних, земельних та інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 19).

Обставини, встановлені судом.

12 березня 2008 року Піщанська сільська рада Новомосковського району Дніпропетровської області прийняла рішення №1-18/V Про передачу земельної ділянки у власність для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд та видачу державного акту на право приватної власності на земельні ділянки на території с. Піщанка в районі вулиць Пролетарська, Садова, Зелена, Мостова, Мира, Чкалова , пунктом 97 якого затверджено проект із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право на земельну ділянку, які надаються у власність для будівництва та обслуговування земельної житлового будинку, а також передала у власність ОСОБА_1 земельну ділянку площею 0,25 га за адресою: АДРЕСА_1 .1 а.с. 17-19).

На підставі зазначеного рішення 31 березня 2008 року був оформлений та виданий відповідний державний акт серії ЯЕ № 980297 (т.1 а.с. 11, 37).

Встановлено, що 26 серпня 2009 року за договором купівлі продажу ОСОБА_1 зазначену земельну ділянку ОСОБА_2 (т. 1 а.с. 12-16, 38-39)

Як зазначалося вище, прокурор звернувся до суду з позовом 23 січня 2017 року, посилаючись на те, що Піщанська сільська рада не мала повноважень на розпорядження землями лісогосподарського призначення, а їх власник - Дніпропетровська ОДА згоду на зміну цільового призначення земельної ділянки та на її відчуження не надавав.

Щодо обраного способу захисту інтересів держави.

У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права й обов`язки безпосередньо виникають, зокрема, з актів органів місцевого самоврядування (частина четверта статті 11 ЦК України ). Отже, їхні рішення можуть бути підставами виникнення цивільних прав та обов`язків.

Відповідно до пункту 10 частини другої статті 16 ЦК України , до способів захисту цивільних прав та інтересів належить, зокрема, визнання незаконним рішення органу місцевого самоврядування. Суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси (частина перша статті 21 ЦК України ).

Рішення суб`єкта владних повноважень у сфері земельних відносин може оспорюватися з погляду його законності, а вимога про визнання такого рішення незаконним і про його скасування - розглядатися за правилами цивільного або господарського судочинства, якщо внаслідок реалізації такого рішення у фізичної чи юридичної особи виникло цивільне право, і спірні правовідносини, на яких ґрунтується позов, мають приватноправовий характер, про що, зокрема наголошено висновку Великої Палати Верховного Суду від 24 квітня 2018 року у справі № 401/2400/16-ц, від 15 травня 2018 року у справі № 809/739/17, від 20 вересня 2018 року у справі № 126/1373/17.

Отже, якщо у результаті прийняття рішення суб`єктом владних повноважень особа набула речове право на земельну ділянку, то вимога про визнання незаконним такого рішення та про його скасування стосується приватноправових відносин і є цивільно-правовим способом захисту права позивача.

Оскільки прокурор оспорює правомірність як оскарженого рішення, так і набуття фізичною особою земельної ділянки, такий спір щодо права власності слід вирішувати за правилами цивільного судочинства, а тому безпідставними є доводи Піщанської сільської ради щодо юрисдикції адміністративного суду.

Вирішуючи питання щодо цільового призначення зазначеної вище земельної ділянки та факту належності земельної ділянки до державного лісового фонду .

Ліси та землі лісового фонду України є об`єктами підвищеного захисту зі спеціальним режимом використання та спеціальною процедурою надання.

Ліси України є її національним багатством і за своїм призначенням та місцем розташування виконують водоохоронні, захисні, санітарно-гігієнічні, оздоровчі, рекреаційні, естетичні, виховні, інші функції та є джерелом для задоволення потреб суспільства в лісових ресурсах (частина друга статті 1 Лісового кодексу в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).

Земельні відносини, що виникають при використанні, зокрема, лісів регулюються ЗК України , а також нормативно-правовими актами про ліси, якщо вони не суперечать цьому кодексу (частина друга статті 3 ЗК України ).

За основним цільовим призначенням ЗК України передбачає виділення в окрему категорію земель лісогосподарського призначення (пункт е частини першої статті 19 ЗК України ).

Ведення лісового господарства полягає у здійсненні комплексу заходів з охорони, захисту, раціонального використання та розширеного відтворення лісів (стаття 63 ЛК України ).

До земель лісогосподарського призначення належать лісові землі, на яких розташовані лісові ділянки, та нелісові землі, зайняті сільськогосподарськими угіддями, водами й болотами, спорудами, комунікаціями, малопродуктивними землями тощо, які надані в установленому порядку та використовуються для потреб лісового господарства (стаття 5 ЛК України ).

Використанню лісогосподарських земель за їх цільовим призначенням законодавство надає пріоритет: складовою охорони земель є захист лісових земель та чагарників від необґрунтованого їх вилучення для інших потреб (пункт б частини першої статті 164 ЗК України ).

Оскільки земельна ділянка та права на неї на землях лісогосподарського призначення є об`єктом земельних правовідносин, то суб`єктний склад і зміст таких правовідносин має визначатися згідно з нормами земельного законодавства та лісового законодавства у частині використання й охорони лісового фонду (див. висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 21 січня 2015 року у справі № 6-224цс14).

Відповідно до пункту 5розділу VIII Прикінцеві положення ЛК України до одержання в установленому порядку державними лісогосподарськими підприємствами державних актів на право постійного користування земельними лісовими ділянками, документами, що підтверджують це право на раніше надані землі, є планово-картографічні матеріали лісовпорядкування.

Матеріалами справи підтверджено, що земельна ділянка, що була передана у приватну власність ОСОБА_1 , яка в свою чергу продала її ОСОБА_2 має статус земельної ділянки лісогосподарського призначення та належить до земель ДП Новомосковське лісове господарство (квартал 75 виділ 2), що підтверджують: Проект організації розвитку лісового господарства Новомосковського лісництва станом на 2014 рік з планом-схемою, а також лист ДП Новомосковське лісове господарство за вих. № 105 від 09.09.2016 року про те, що земельна ділянка відповідно до матеріалів лісовпорядкування 2004 та 2014 років знаходиться у 75 кварталі ДП Новомосковське лісове господарство , належить до земель Державного лісового фонду та з 2002 року не змінювала свого цільового призначення - землі лісогосподарського призначення (т. 1 а. с. 21-24).

Подані позивачем докази, в розумінні вимог ст. 76,77 ЦПК України є належними та допустимими, такими що доводять віднесення земельної ділянки до складу земель лісогосподарського призначення.

Вирішуючи питання щодо органу, уповноваженого державою розпоряджатися земельною ділянкою, слід звернути увагу на наступне.

Відповідно до статей 317 та 319 ЦК України власнику належить право розпоряджатися своїм майном за власною волею.

Згідно з частиною другою статті 45 ЦПК України , в редакції, чинній на час подання позову, прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, у позовній заяві зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.

Суду доведено, що повноваження стосовно розпорядження земельною ділянкою належать до компетенції Дніпропетровської ОДА, яка є органом, уповноваженим державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

До розмежування земель державної та комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями (крім земель, переданих у приватну власність, та земель, зазначених в абзаці третьому пункту 12 розділу Х Перехідні положення ЗК України ) в межах населених пунктів здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів - відповідні органи виконавчої влади (абзац перший пункту 12розділу Х Перехідні положення ЗК України ).

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 21 Закону України Про місцеві державні адміністрації , пункту 5 частини першої статті 31 ЛК України до повноважень державних адміністрацій у сфері лісових відносин належить, зокрема, передання у власність земельних лісових ділянок площею до 1 га, що перебувають у державній власності, на відповідній території.

Порядок вилучення земельних ділянок визначено у статті 149 ЗК України , за приписами якої земельні ділянки, надані у постійне користування, зокрема, із земель державної власності, можуть вилучатися для суспільних та інших потреб за згодою землекористувачів за рішеннями Кабінету Міністрів України, місцевих державних адміністрацій відповідно до їх повноважень.

Частина шоста статті 149 ЗК України встановлює, що обласні державні адміністрації на їх території вилучають земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, в межах міст обласного значення та за межами населених пунктів для всіх потреб, крім випадків, визначених частинами п`ятою, дев`ятою цієї статті.

Відповідно до частини п`ятої статті 149 ЗК України , районні державні адміністрації на їх території вилучають земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, в межах сіл, селищ, міст районного значення для всіх потреб та за межами населених пунктів для: а) сільськогосподарського використання; б) ведення водного господарства, крім випадків, визначених частиною дев`ятою цієї статті; в) будівництва об`єктів, пов`язаних з обслуговуванням жителів територіальної громади району (шкіл, лікарень, підприємств торгівлі тощо), крім випадків, визначених частиною дев`ятою цієї статті. А згідно з останньою Кабінет Міністрів України вилучає земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, зокрема, ліси площею понад 1 гектар для нелісогосподарських потреб, крім випадків, визначених частинами п`ятою ? восьмою цієї статті, та у випадках, визначених статтею 150 ЗК України .

Отже, згідно з наведеними приписами вилучення для нелісогосподарських потреб спірної земельної ділянки державної власності, що віднесена до земель лісогосподарського призначення та перебуває у постійному користуванні ДП Новомосковське лісове господарство , і передання у власність такої ділянки належало до повноважень Дніпропетровської ОДА.

Вирішуючи питання щодо відсутності волевиявлення власника земельної ділянки на її відчуження, суд бере до уваги наступне.

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина друга статті 19 Конституції України ).

Так,Дніпропетровський апеляційний господарський суд своєю постановою від 13 листопада 2013 року у справі № 20/5005/9915/2012 прийняв рішення, яким визнав недійсними та скасував рішення Піщанської сільської ради № 26-16/У, 27-16/У, 28-16/У, 29-16/У, 30-16/У, 31-16/У, 32-16/У, 33-16/У, 34-16/У, 35-16/У, 36-16/У, 37-16/У, 38-16/У, 39-16/У, 40-16/У, 41-16/У, 42-16/У, 43-16/У, 44-16/У, 45-16/У, 46-16/У, 47-16/У, 48-16/У, 49-16/У, 50-16/У, 51-16/У, 52-16/У, 53-16/У, 54-16/У, 55-16/У, 56-16/У, 57-16/У, 58-16/У, 59-16/У, 60-16/У, 61-16/У, 62-16/У, 63-16/У, 64-16/У, 65-16/У, 66-16/У, 67-16/У, на підставі яких земельні ділянки 74 та 75 кварталу ДП Новомосковське лісове господарство були незаконно вилучені із земель лісового фонду та введені у межі села Піщанка зі зміною їх цільового призначення на землі житлової і громадської забудови(т.1 а.с. 28-30).

На підставі зазначених рішень до їх скасування судом Піщанська сільська рада 12 березня 2008 року прийняла оскаржуване рішення, яким передала у власність громадянам земельні ділянки, в тому числі, згідно з пунктом 97 цього рішення, - у власність ОСОБА_1 .

Не дивлячись на те, що серед переліку рішень, що були скасовані Дніпровським апеляційним господарським судом, відсутнє рішення № 1-18-У від 12.03.2018 року, суд приходить до переконання, що рішення Піщанської сільської ради про вилучення із земель лісового фонду та введення у межі села Піщанки земельних ділянок є незаконним як таке, що прийняте за відсутності волевиявлення власника - держави.

Так, Дніпропетровський апеляційний господарський суд при розгляді № 20/5005/9915/2012 дійшов до переконання, що оскаржувані рішення Піщанської сільської ради про вилучення земель лісового фонду, зміну цільового призначення та переведення в землі житлової і громадської забудови земельних ділянок 74 та 75 кварталів ДП Новомосковське лісове господарство були прийняті на підставі висновків цього державного підприємства, в той час як державне підприємство, у постійному користуванні якого перебували земельні ділянки, не мало повноважень на надання згоди на зміну їх цільового призначення, оскільки вказане питання є виключною компетенцією Дніпропетровської ОДА.

Аналізуючи викладене, суд приходить до висновку, що прийняте Піщанською сільською радою №1-18У від 12.03.2018 року не створює правових наслідків незалежно від того, чи було воно скасоване судовим рішенням в іншій справі.

Відсутність спрямованого на відчуження земельної ділянки рішення повноважного органу державної влади - Дніпропетровської ОДА - означає, що держава, як власник, волю на відчуження цієї ділянки не виявляла. Відсутність заперечення користувача земельної ділянки проти її вилучення, на що звертає увагу Піщанська сільська рада у своїх запереченнях, не свідчить про належний спосіб вилучення цієї ділянки із земель лісогосподарського призначення, а також про те, що був вияв волі повноважної особи на її відчуження.

Аналізуючи викладене, суд приходить до висновку, що держава в особі Дніпропетровської ОДА не розпорядилася земельною ділянкою у передбачений законом спосіб, а Піщанська сільська рада відчужила її без вираження на це волі власника.

Між тим, вимоги прокурора про визнання неправомірним скасування рішення п.97 рішення Піщанської сільської ради Новомосковського району Дніпропетровської області №1-18/V від 12.03.2008 року Про передачу земельної ділянки у власність для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд та видачу державного акту на право приватної власності на земельні ділянки на території с.Піщанка в районі вулиць Пролетарська, Садова, Зелена, Мостова, Мира, Чкалова щодо передачі у власність ОСОБА_1 земельної ділянки площею 0,25 га за адресою: АДРЕСА_1 , задоволенню не підлягають.

Так, необхідною передумовою виникнення права власності на земельну ділянку за певних обставин має бути рішення органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування, які діють від імені власника, про передання у власність земельної ділянки (див. висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 31 жовтня 2012 року у справі № 6-53цс12), відсутність такого рішення з боку держави, як власника земельних ділянок 74 та 75 кварталу ДП Новомосковське лісове господарство , включно із земельною ділянкою, наданою згідно з пунктом 97 оскарженого рішення ОСОБА_1 (квартал 75 виділ 2), свідчить про відсутність рішення уповноваженого органу виконавчої влади, на підставі якого територіальна громада села Піщанки набула право власності на земельні ділянки 74 та 75 кварталу ДП Новомосковське лісове господарство . Отже, оскаржене рішення не є первинною підставою вибуття земельних ділянок з власності держави в особі Дніпропетровської ОДА.

Верховний Суд України у висновку, викладеному у постанові від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14, сформулював свою позицію про те, що власник, з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України , може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.

Вирішуючи позов в частині визнання недійсним державного акту, суд звертає увагу на наступне.

Згідно з абзацом першим частини першої статті 116 ЗК України у редакції, чинній на час видання державного акта, громадяни набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим кодексом (з 14 жовтня 2008 року абзац перший частини першої статті 116 ЗК України доповнений словами або за результатами аукціону ).

Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування (частина друга статті 116 ЗК України у зазначеній редакції).

Право власності на земельну ділянку виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності земельною ділянкою, та його державної реєстрації (частина перша статті 125 ЗК України в редакції, яка була чинною на час видання державного акта та до 1 травня 2009 року; з 1 травня 2009 року стаття 125 ЗК України встановлює, що право власності на земельну ділянку виникає з моменту державної реєстрації цього права).

Відповідно до частини першої статті 126 ЗК України у редакції, чинній на час видання державного акта, право власності на земельну ділянку посвідчується державним актом (у редакції, чинній з 1 травня 2009 року до 1 січня 2013 року - державним актом, крім випадків, визначених частиною другою цієї статті; а у редакції, чинній з 1 січня 2013 року, право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень ).

Державний акт на право власності на земельну ділянку та державний акт на право постійного користування земельною ділянкою видається на підставі рішення Кабінету Міністрів України, обласної, районної, Київської і Севастопольської міських, міської, селищної, сільської ради, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласної, районної Київської і Севастопольської міських державних адміністрацій (пункт 1.4 Інструкції про порядок складання, видачі, реєстрації і зберігання державних актів на право власності на земельну ділянку і право постійного користування земельною ділянкою та договорів оренди землі, затвердженої наказом Державного Комітету України по земельних ресурсах від 4 травня 1999 року № 43 у редакції, чинній на час видання державного акта).

Отже, підставою набуття земельної ділянки у власність із земель державної чи комунальної власності є відповідне рішення органу державної влади чи органу місцевого самоврядування, а не державний акт на право власності на земельну ділянку.

Оскільки суд прийшов до переконання, що прийняте Піщанською сільською радою рішення № 1-18-У від 12.03.2008 року не створює правових наслідків для набувача права власності на земельну ділянку, аналогічно суд приходить до висновку що визнання недійсним державного акта не є необхідним для вирішення питання про належність права власності на земельну ділянку та для її витребування з чужого незаконного володіння.

До правовідносин, що виникли між сторонами, в частині витребування майна, суд вважає за необхідне застосувати наступні норми закону, а саме.

Відповідно до ч.1 ст.16 ЦК кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулась особа, так і від характеру його порушення.

Статтею 387 ЦК України передбачено, що власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним, а стаття 388 цього Кодексу встановлює правила реалізації власником його права на витребування майна від добросовісного набувача.

Захист порушених прав особи, яка вважає себе власником майна, але не володіє ним, можливий шляхом пред`явлення віндикаційного позову до особи, яка незаконно володіє цим майном (у разі відсутності між ними зобов`язально-правових відносин), якщо для цього існують підстави, передбачені ст.388 ЦК, які, зокрема, дають право витребувати майно в добросовісного набувача.

Витребування майна від добросовісного набувача залежить від обставин вибуття майна з володіння власника та оплатності (безоплатності) придбання цього майна набувачем.

Так, від добросовісного набувача, який оплатно придбав майно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати це майно лише в разі, якщо майно було загублене власником або особою, якій майно було передане власником у володіння, або викрадене в того чи іншого, або вибуло з їхнього володіння іншим шляхом не з їхньої волі (ч.1 ст.388 ЦК України).

Правила частини першої статті 388 ЦК України стосуються випадків, коли набувач за відплатним договором придбав майно в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач). У такому випадку власник має право витребувати це майно від набувача лише в разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Відповідно до висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14 захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред`явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України , оскільки задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України , є неефективними.

При цьому, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод ).

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) стаття 1 Першого протоколу до Конвенції закріплює три правила: 1) у першому реченні першого абзацу - загальне правило, що фіксує принцип мирного володіння майном; 2) у другому реченні того ж абзацу - охоплює питання позбавлення майна й обумовлює таке позбавлення певними критеріями; 3) у другому абзаці - визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друге та третє правила, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, мають тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного у першому правилі (див. mutatismutandis рішення ЄСПЛ у справі East/WestAllianceLimited проти України від 23 січня 2014 року (East/WestAllianceLimited v. Ukraine, заява № 19336/04), § 166-168).

Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право.

Втручання держави у право мирного володіння майном повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними.

Якщо можливість втручання у право мирного володіння майном передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів чи штрафів.

Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа-добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (див. рішення ЄСПЛ у справах Рисовський проти України від 20 жовтня 2011 року (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), Кривенький проти України від 16 лютого 2017 року (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07)).

Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки: встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії.

Так, у рішенні від 27 листопада 2007 року у справі Гамер проти Бельгії (Hamer v. Belgium, заява № 21861/03) щодо зобов`язання заявниці знести заміський будинок, побудований у лісовій зоні, до якої застосовувалась заборона на будівництво, ЄСПЛ встановив:

Втручання у право заявниці на мирне володіння майном, яке стало результатом знесення її будинку за рішенням органів влади, було передбачене законом і переслідувало мету контролю за використанням земельної ділянки відповідно до загальних інтересів шляхом приведення її у відповідність до плану землекористування, який визначав лісову зону, в якій будівництво не дозволялося (§ 77).

Стосовно пропорційності втручання, то питання захисту навколишнього середовища зумовлюють постійний і стійкий інтерес громадськості, а отже, і органів державної влади. Економічні імперативи та навіть деякі основні права, включаючи право власності, не повинні превалювати над екологічними міркуваннями, особливо якщо держава має законодавство з цього питання (§ 79). Тому обмеження права власності були допустимими за умови, що між індивідуальними та колективними інтересами встановлений розумний баланс (§ 80).

Власники заміського будинку могли мирно та безперервно користуватися ним протягом тридцяти семи років. Офіційні документи, сплачені податки та виконані будівельні роботи свідчили про те, що органи влади знали або повинні були знати про існування цього будинку протягом тривалого часу. А після того, як порушення було встановлене, сплинули ще п`ять років, перш ніж були пред`явлені звинувачення. Тим самим органи влади допомагали закріпити ситуацію, яка могла лише завдати шкоди охороні лісової території, на захисті якої стояв закон. Однак у національному законодавстві не було жодного припису про узаконення будівлі, побудованої у лісовій зоні. Окрім як шляхом приведення місця забудови до його первинного стану, ніякий інший спосіб захисту не був належним з огляду на беззаперечне втручання у цілісність лісової зони, в якій не дозволялась жодна забудівля (§ 83-86). З урахуванням цих підстав ЄСПЛ визнав втручання у право власності заявниці пропорційним (§ 88).

Будь-які приписи, зокрема і приписи Конвенції, слід застосовувати з урахуванням обставин кожної конкретної справи, оцінюючи поведінку обох сторін спору, а не лише органів державної влади та місцевого самоврядування. У цій справі - не тільки прокурора, Дніпропетровської ОДА, Піщанської сільської ради, ОСОБА_1 , але й ОСОБА_2 .

Право держави витребувати земельну ділянку, належну до земель лісогосподарського призначення, з огляду на доведену незаконність і безпідставність її відчуження на користь фізичної особи передбачене у чинному законодавстві України. Відповідні приписи стосовно охорони вказаної категорії земель і регламентування підстав для витребування майна з чужого незаконного володіння є доступними, чіткими та передбачуваними.

Повернення у державну власність земельної ділянки, незаконно відчуженої фізичній особі органом місцевого самоврядування переслідує легітимну мету контролю за використанням майна відповідно до загальних інтересів у тому, щоби таке використання відбувалося за цільовим призначенням. Важливість цих інтересів зумовлюється, зокрема, особливим статусом земельної ділянки - належністю її до земель лісогосподарського призначення.

Крім того, з огляду на особливості принципів диспозитивності та змагальності у цивільному процесі України, а також враховуючи приписи частин третьої і четвертої статті 390 ЦК України , ОСОБА_2 не позбавлена можливості заявити до власника земельної ділянки позов про відшкодування необхідних витрат на утримання та збереження останньої, здійснених з часу, з якого власникові належить право на її повернення, а у разі здійснення поліпшень земельної ділянки, які не можуть бути відокремлені від неї без завдання їй шкоди, - позов про відшкодування здійснених витрат у сумі, на яку збільшилася вартість земельної ділянки.

Вирішуючи питання щодо зобов`язання відповідача ОСОБА_2 повернути земельну ділянку її власникові, суд звертає увагу на наступне.

Так, як зазначав суд вище, метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно.

Однією з підстав державної реєстрації права власності на нерухоме майно є рішення суду, яке набрало законної сили, щодо права власності на це майно (пункт 9 частини першої статті 27 Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень ). Рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння є таким рішенням і передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

З огляду на вказане, у разі задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння суд витребує таке майно на користь позивача, а не зобов`язує відповідача повернути це майно власникові. Таке рішення суду є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем.

Аналізуючи викладене, суд приходить до переконання, про відмову в задоволенні позову в цій частині.

Оцінюючи позицію відповідача щодо позовної давності, суд звертає увагу на таке.

Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України ).

Отже, позовна давність є строком для подання позову як безпосередньо суб`єктом, право якого порушене (зокрема і державою, що наділила для виконання відповідних функцій у спірних правовідносинах певний орган державної влади, який може звернутися до суду), так і прокурором, уповноваженим законом звертатися до суду з позовом в інтересах держави як носія порушеного права, від імені якої здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах може певний її орган.

На віндикаційні позови держави в особі органів державної влади поширюється загальна позовна давність (пункт 60 постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 рокуу справі № 362/44/17).

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України ).

Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України ).

І в разі подання позову суб`єктом, право якого порушене, і в разі подання позову в інтересах держави прокурором, перебіг позовної давності за загальним правилом починається від дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися суб`єкт, право якого порушене, зокрема, держава в особі органу, уповноваженого нею виконувати відповідні функції у спірних правовідносинах. Перебіг позовної давності починається від дня, коли про порушення права держави або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися прокурор, лише у таких випадках: 1) якщо він довідався чи міг довідатися про таке порушення або про вказану особу раніше, ніж держава в особі органу, уповноваженого нею здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; 2) якщо держава не наділила зазначеними функціями жодний орган (пункти 46, 48, 65-66 постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 362/44/17).

Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частини третя та четверта статті 267 ЦК України ).

Для цілей застосування частини третьої та четвертої статті 267 ЦК України поняття сторона у спорі може не бути тотожним за змістом поняттю сторона у цивільному процесі : сторонами в цивільному процесі є такі її учасники як позивач і відповідач; тоді як сторонами у спорі є належний позивач і той належний відповідач, до якого звернута відповідна матеріально-правова вимога позивача.

З огляду на це у спорі з декількома належними відповідачами, в яких немає солідарного обов`язку (до яких не звернута солідарна вимога), один з них може заявити суду про застосування позовної давності тільки щодо тих вимог, які звернуті до нього, а не до інших відповідачів. Останні не позбавлені, зокрема, прав визнати ті вимоги, які позивач ставить до них, чи заявити про застосування до цих вимог позовної давності.

Для застосування позовної давності за заявою сторони у спорі суд має дослідити питання її перебігу окремо за кожною звернутою до цієї сторони позовною вимогою, і залежно від установленого дійти висновку про те, чи спливла позовна давність до відповідних вимог.

Суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, звернутих позивачем до того відповідача у спорі, який заявляє про застосування позовної давності. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість останнього. І тільки якщо буде встановлено, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності у разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач.

У даному конкретному спорі, прокурор 23 січня 2017 року пред`явив три позовні вимоги: про визнання неправомірним і скасування пункту 97 оскарженого рішення; про визнання недійсним державного акта, виданого ОСОБА_6 . ОСОБА_7 .; про витребування земельної ділянки з незаконного володіння ОСОБА_2 .

Таким чином, перша вимога звернута до Піщанської сільської ради, яка прийняла оскаржене рішення, друга - до ОСОБА_1 , а третя - до ОСОБА_2

Піщанська сільська рада звернулася з заявою про застосування строку позовної давності до всіх позовних вимог.

В свою чергу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 протягом тривалого перебування справи в суді не заявили про сплив позовної давності щодо пред`явлених до них вимог.

З огляду на те, що суд відмовив прокуророві у задоволенні позовних вимог, пред`явлених до Піщанської сільської ради, суд позбавлений можливості вирішувати питання стосовно застосування приписів про позовну давністю до вимог, заявлених до ОСОБА_2 , з підстав, наведених вище.

У відповідності до вимог ст. 141 ЦПК України, з відповідача ОСОБА_2 на користь Прокуратури Дніпропетровської області підлягають стягненню витрати по сплаті судового збору у сумі 2600,00 грн.

у х в а л и в :

Позов Керівника Новомосковської місцевої прокуратури Дніпропетровської області, в інтересах держави, в особі Дніпропетровської обласної державної адміністрації до

Піщанської сільської ради Новомосковського району Дніпропетровської області,

ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , треті особи - Державне підприємство

Новомосковське лісове господарство , Головне Управління Держгеокадастру у

Дніпропетровській області про визнання неправомірним та скасування рішення, визнання недійсним визнання недійсним державного акту, витребування земельної ділянки з незаконного володіння - задовольнити частково.

Витребувати з незаконного володіння ОСОБА_2 на користь

Державного підприємства Новомосковське лісове господарство (ЄДРПОУ 00991634),

земельну ділянку, загальною площею 0,25 га, кадастровий номер 1223285500:03:016:0360, за

адресою: АДРЕСА_1 .

Стягнути зі ОСОБА_2 на користь Прокуратури Дніпропетровської

області витрати по сплаті судового збору у сумі 2600,00 (дві тисячі шістсот грн.. 00 коп.).

В іншій частині позову - відмовити.

Учасники справи:

-представник позивача: Прокуратура Дніпропетровської області: код ЄДРПОУ

02909938, адреса: м. Дніпро, пр. Д.Яворницького, будинок 38;

-позивач: Дніпропетровська обласна державна адміністрація, код ЄДРПОУ 00022467,

адреса: м. Дніпро, пр. О.Поля, будинок 1;

-відповідач: Піщанська сільська рада Новомосковського району Дніпропетровської

області, код ЄДРПОУ 04338836, адреса: Дніпропетровська область, Новомосковський район,

с. Піщанка, вул. Леніна, будинок 4;

-відповідач: ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 , адреса:

АДРЕСА_2

-відповідач: ОСОБА_2 , РНОКПП НОМЕР_3 , адреса:

АДРЕСА_3 ;

-третя особа: Державне підприємство Новомосковське лісове господарство , код

ЄДРПОУ 00991634, адреса: Дніпропетровська область, м. Новомосковськ, вул. Червоний Кут,

будинок 1.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути поданою до Дніпровського

апеляційного суду через Новомосковський міськрайонний суд Дніпропетровської області

протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення не були вручені у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Повне судове рішення складене 29 травня 2020 року.

Суддя Д.І. Городецький