Постанова

від 28.07.2020 по справі 938/590/19

ІВАНО-ФРАНКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 938/590/19

Провадження № 22-ц/4808/808/20

Головуючий у 1 інстанції Бучинський А. Б.

Суддя-доповідач Матківський

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28 липня 2020 року м. Івано-Франківськ

Івано-Франківський апеляційний суд в складі:

головуючого Матківського Р.Й.

суддів Василишин Л.В., Горейко М.Д.

секретаря Турів О.М.

з участю позивача - ОСОБА_1

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи: ОСОБА_3 , Криворівнянська сільська рада Верховинського району Івано-Франківської області, Верховинський районний лісгосп про встановлення факту проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу та поділ майна , з апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Верховинського районного суду від 23 квітня 2020 року, ухвалене суддею Бучинським А.Б.

Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування

У жовтні 2019 року позивач звернувся з позовом до відповідачки та просив встановити факт спільного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу як дружини та чоловіка у період з 2007 року по 2017 рік; визнати право власності на будівельні матеріали, які використовувалися для будівництва гаража, що знаходиться в с.Бережниця, Верховинського району, Івано-Франківської області вартістю 69750 гривень, а також на особисті речі: ручні рубанки вартістю 3000 гривень та комплект автомобільних чохлів вартістю 1500 гривень.

Позовні вимоги мотивував тим, що перебував з відповідачкою у зареєстрованому шлюбі до 21 лютого 2003 року, під час якого у них народився син. Після 2003 року сторони припинили спільне проживання. З 2007 року примирилися та по 2017 рік проживали з відповідачкою однією сім`єю без реєстрації шлюбу. За час спільного проживання, у 2011 році, у них народилася дочка.

Протягом періоду спільного проживання без реєстрації шлюбу вони виховували дітей, вели спільне господарство, мали спільні витрати, придбавали майно для спільного користування, брали участь у витратах на утримання житла, його ремонт, зокрема, придбали меблі та побутову техніка на загальну суму 26300 гривень, будівельні матеріали на загальну суму 55820 гривень, які на момент припинення спільного проживання залишилися у відповідачки. Крім того, за час спільного проживання побудували гараж, який не зареєстровано у встановленому законом порядку, вартість будівельних матеріалів на його побудову склала 69 570 гривень. Також у господарстві відповідачки залишилися його особисті речі, а саме ручні рубанки вартістю 3000 гривень, комплект автомобільних чохлів вартістю 1500 гривень. Вважає, що вказане майно підлягає поділу порівну між сторонами як таке, що придбано за час фактичного шлюбу.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Верховинського районного суду Івано-Франківської області від 23 квітня 2020 року позов задоволено частково. Встановлено факт проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 однією сім`єю без реєстрації шлюбу як дружини та чоловіка у період з 2007 року по 2017 рік. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено за недоведеністю.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що з 2007 року позивач та відповідач несли спільні витрати на придбання та утримання майна, своєю працею брали участь у спільному веденні господарства як за місцем проживання позивача, так і відповідачки, підтримували стосунки як чоловік та жінка, періодично разом проживали, визнають факт народження від цих стосунків у 2011 році дитини, брали спільну участь у святкуванні урочистих подій та вирішенні побутових питань, тому суд прийшов до переконання про існування між ними в період з 2007 по 2017 роки взаємних прав і обов`язків, притаманних подружжю, а отже, і доведеності факту їх проживання як чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу у зазначений період.

Щодо позовних вимог в частині визнання права власності на будівельні матеріали, як спільне майно подружжя, які використовувалися для будівництва гаража, що знаходиться в с.Бережниця, Верховинського району, Івано-Франківської області вартістю 69750 гривень, а також на особисті речі: ручні рубанки вартістю 3000 гривень, комплект автомобільних чохлів вартістю 1500 гривень, суд відмовив у їх задоволенні, виходячи з того, що позивачем не доведено жодними належними та допустимими доказами, які саме будівельні матеріали були використані під час будівництва гаража та не зазначено, право власності на які саме будівельні матеріали він просить визнати за ним, їх кількість, характеристики та з чого саме випливає визначена ним вартість таких будівельних матеріалів в розмірі 69750 гривень. Також позивачем не доведено, що ним, чи відповідачем, в період їх спільного проживання як подружжя без реєстрації шлюбу за спільні кошти було придбано будівельні матеріали вартістю 69750 гривень, які в подальшому використано на самовільне будівництво гаража, і що самовільно споруджена споруда складається з будівельних матеріалів з конкретними характеристиками та їх вартістю. Враховуючи відсутність інших доказів про придбання спільного майна подружжя, окрім предметів побутової техніки, щодо якої позовні вимоги не заявлялися, суд відмовив в позові про поділ спільного майна подружжя за його недоведеністю.

Крім цього, суд відмовив у вимогах про визнання за позивачем права власності на особисте майно, а саме ручних рубанків вартістю 3000 гривень та комплекту автомобільних чохлів вартістю 1500 гривень, оскільки жодних доказів існування вказаних предметів, їх набуття в особисту власність позивачем в період спільного проживання однією сім`єю із відповідачем, суду не представлено.

Короткий зміст вимог апеляційної скарги

У червні 2020 року на рішення суду ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій просить його скасувати в частині позовних вимог про визнання права власності на будівельні матеріали, які використовувалися для будівництва гаража вартістю 69750 гривень, а також на особисті речі : рубанки вартістю 69 750 гривень, комплект автомобільних чохлів вартістю 1500 гривень та прийняти в цій частині нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.

Зазначає, що суд першої інстанції, вирішуючи спір, в порушення вимог ЦПК України належним чином не встановив усіх необхідних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, формально розглянув справу, пославшись на недоведеність факту будівництва позивачем гаража, не забезпечив повного та всебічного її розгляду, не надав жодної оцінки доводам учасників процесу та наданих ними доказам, що призвело до передчасного висновку про відмову у задоволенні позову в частині визнання права власності. Суд фактично самоусунувся від вирішення справи, залишивши спір невирішеним.

Відмовляючи у визнанні права власності не дослідив фактичні обставини справи, не взяв до уваги докази, які беззаперечно доводять факт придбання будівельних матеріалів та будівництва гаража саме позивачем під час спільного проживання з відповідачем, та у зв`язку з цим судом не вирішено спір по суті позовних вимог. В судовому засіданні встановлено, що в період спільного проживання сторін в с. Бережниця Верховинського району на території земельної ділянки, віднесеної до земель лісового фонду, як з участю сторін, так і родичів відповідача, було самовільно споруджено гараж. Фактично судом визнано, що спірний гараж збудований сторонами, а факт того, що цей гараж самовільно збудований, не позбавляє позивача права на визнання за ним права власності на будівельні матеріали, що використовувались для його будівництва.

У судовому засіданні позивач підтвердив, що за час спільного проживання з відповідачкою побудовано гараж, який не зареєстрований у встановленому законом порядку, а тому вважається будівельними матеріалами. Зокрема, позивач придбавав будівельні матеріали та здійснював будівельні роботи по будівництву гаража, де зберігаються також особисті речі позивача та інструменти. Будь-якими іншими доказами ні відповідачкою, ні іншими учасниками справи не спростовано факту будівництва гаражу у період спільного проживання позивача з відповідачкою за їх спільні кошти. Суд не взяв до уваги, що в судовому засіданні відповідачка визнала, що вона з позивачем спільно придбала побутову техніку, отже, у сторін був спільний бюджет. Суд проігнорував пояснення свідка, який підтвердив, що позивач проживав з відповідачкою та будував гараж, допомагав у господарстві, заготівлі сіна, дров, будівництві огорожі.

Суд першої інстанції, визнавши, що позивач та відповідачка з 2007 по 2017 рік проживали однією сім`єю та вели спільне господарство, був зобов`язаний вирішити вимогу позивача про поділ майна, що є спільною сумісною власністю сторін шляхом визнання за позивачем права власності на належну йому частку у цьому майні у вигляді будівельних матеріалів, які використовувалися для будівництва гаража у с. Бережниця Верховинського району, а також на особисті речі: ручні рубанки вартістю 3000 гривень, комплект автомобільних чохлів вартістю 1500 гривень.

Короткий зміст відзиву на апеляційну скаргу

ОСОБА_2 подала відзив на апеляційну скаргу, просила відмовити у її задоволенні.

Зазначила, що рішення Верховинського районного суду є законним та обґрунтованим. Суд правильно вважав, що позивач не довів в судовому засіданні жодними належними та допустимими доказами, які саме будівельні матеріали були використані під час будівництва гаража та не зазначено, право власності на які саме будівельні матеріали він просить визнати за ним, їх кількість, характеристики та з чого випливає визначена ним вартість таких будівельних матеріалів у розмірі 69 750 гривень. Правильно також судом зазначено про відсутність доказів існування ручних рубанків вартістю 3000 гривень та комплекту автомобільних чохлів вартістю 1500 гривень, оскільки жодних доказів існування вказаних предметів, їх набуття в особисту власність позивачем в період спільного проживання однією сім`єю із відповідачем суду не було надано.

Фактичні обставини справи, встановлені судом

Судом першої інстанції встановлено, що сторони з 08 травня 1999 року перебували у зареєстрованому шлюбі, який рішенням Верховинського районного суду від 21 лютого 2003 року розірвано. За час шлюбу у сторін ІНФОРМАЦІЯ_1 народився син ОСОБА_4 , якого цим же рішенням залишено на проживання з матір`ю ОСОБА_2 (а.с.9, 13).

Згідно рішення Верховинського районного суду від 03 жовтня 2018 року з ОСОБА_1 стягуються аліменти в розмірі ј частини всіх видів заробітку на сина ОСОБА_5 на період його навчання у твердій грошовій сумі в розмірі 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, які підлягають індексації відповідно до закону щомісячно, починаючи з дня звернення до суду 11 липня 2018 року та до завершення сином ОСОБА_5 навчання у Львівському національному університеті імені Івана ОСОБА_6 , але не довше, ніж до досягнення ним двадцяти трьох років (а.с. 10-11).

Згідно довідки про наявність заборгованості зі сплати аліментів від 21 листопада 2019 року, виданої державним виконавцем, згідно з матеріалами виконавчого провадження №58135511, відкритого 21 січня 2019 року, виконавчий лист №340/382/18 від 10 грудня 2018 року на 21 листопада 2019 року, наявна заборгованість зі сплати аліментів, сукупний розмір якої становить 14129, 37 гривень (а.с.28).

За даними довідки в.о. сільського голови с. Криворівня від 31 жовтня 2019 року №129 ОСОБА_2 зареєстрована та проживає в селі Бережниця присілок Центро Верховинського району Івано-Франківської області (а.с.19).

Згідно пояснення представника Верховинського районного лісгоспу №51 від 06 лютого 2020 року тимчасова споруда (гараж), який є предметом спору, згідно картографічних матеріалів лісовпорядкування, знаходиться на території, що перебуває у комунальній власності АДРЕСА_1 районного лісгоспу, а саме АДРЕСА_2 . Дозвіл чи погодження на спорудження тимчасової споруди (гаража) Верховинського районним лісгоспом не надавались (а.с.105).

Згідно листа директора Верховинського районного лісгоспу №132 від 17 березня 2020 року Верховинський районний лісгосп не може надати копії нарядів про відпуск лісо продукції та товаротранспортні накладні за 2007 - 2010 року по ОСОБА_1 у зв`язку із закінченням терміну зберігання первинних документів, який становить 3 роки (а.с.140).

Позиція суду апеляційної інстанції

Перевіривши доводи апеляційної скарги та матеріали справи, вислухавши позивача, який вимоги скарги підтримав, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення.

Відповідно до ч. 1-3 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

Рішення суду першої інстанції оскаржується тільки в частині поділу майна, а тому в іншій частині, враховуючи межі, встановлені ч.1 ст. 367 ЦПК України, перегляду не підлягає.

Відповідно до ч.2 ст.3 СК України сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки.

За змістом статті 74 СК України якщо жінка та чоловік проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу.

Суд першої інстанції встановив, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 проживали однією сім`єю без реєстрації шлюбу з 2007 по 2017 рікроку, в будь-якому іншому шлюбі в цей період жоден із них не перебували. З таким висновком суду погодилася відповідач і у апеляційному порядку рішення суду не оскаржувала.

Статтею 60 СК України передбачено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Відповідно до частиною першою статті 61 СК України об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту.

Правові підстави визнання майна особистою приватною власністю дружини та чоловіка закріплені у статті 57 СК України.

Виходячи з принципу диспозитивності, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними (стаття 63 СК України).

За статтями 69, 70 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності. У разі поділу такого майна частки майна дружини та чоловіка є рівними.

У разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом (частина друга статті 372 ЦК України).

Вирішуючи питання про виникнення, зміну та припинення суб`єктивних цивільних прав щодо об`єкта незавершеного будівництва, потрібно враховувати особливості та обмеження, встановлені законодавчими актами.

Відповідно до частини другої статті 331 ЦК України право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

Отже, новостворене нерухоме майно набуває юридичного статусу житлового будинку після прийняття його до експлуатації і з моменту державної реєстрації права власності на нього. Проте до цього, не будучи житловим будинком з юридичного погляду, об`єкт незавершеного будівництва є сукупністю будівельних матеріалів, тобто речей, як предметів матеріального світу, щодо яких можуть виникати цивільні права та обов`язки, тому такий об`єкт є майном, яке за передбачених законом умов може належати на праві спільної сумісної власності подружжю і з дотриманням будівельних норм і правил підлягати поділу між ними.

У постанові Верховного Суду України від 18 листопада 2015 року у справі № 6-388цс15 зроблено висновок, що до прийняття новоствореного нерухомого майна до експлуатації та його державної реєстрації право власності на це новостворене нерухоме майно як об`єкт цивільного обороту не виникає, у такому випадку особа є власником лише матеріалів, обладнання, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна). У разі неможливості поділу незакінченого будівництвом будинку суд може визнати право за сторонами спору на будівельні матеріали і конструктивні елементи будинку або з урахуванням конкретних обставин залишити його одній зі сторін, а іншій присудити компенсацію. Визнаючи при цьому право власності на матеріали чи обладнання, суд у своєму рішенні має зазначити (назвати) ці матеріали чи обладнання .

Такий ж висновок зазначив Верховний Суд у справі №347/955/16 від 25 травня 2020 року.

Позивач звернувся до суду із позовом про поділ майна, оскільки вважає, що будівельні матеріали, які придбав під час фактичних шлюбних стосунків для будівництва гаража вартістю 69570 гривень, ручні рубанки вартістю 3000 гривень та комплект автомобільних чохлів вартістю 1500 гривень, є спільно нажитим майном з відповідачкою, тому просив визнати за ним право власності на вказане майно, а все інше майно на суму 82 120 гривень визнати за відповідачкою.

Відповідно до ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

За змістом ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Факт проживання сторін однією сім`єю не звільняє позивача від обов`язку доводити придбання за спільні кошти майна, яке б підлягало поділу.

Відповідно до п. 23 Постанови Пленуму ВСУ від 21 грудня 2007 року №11 Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (статті 60, 69 СК ( 2947-14 ), ч. 3 ст. 368 ЦК) ( 435-15 ), відповідно до частин 2, 3 ст. 325 ЦК можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом.

Суд першої інстанції зробив правильний висновок, що на підтвердження позовних вимог в частині придбання за спільні кошти будівельних матеріалів для будівництва самочинного гаража позивач не надав належних, допустимих та переконливих доказів.

Позивачем до матеріалів справи подано наряд на відпуск лісоматеріалів (ялинок та гілок новорічних ) та квитанції за 2007 рік (а.с. 146-149), наряд на відпуск лісоматеріалів (франко-лісу І с) на суму 1400 гривень та наряд на відпуск лісоматеріалів (франко-дрова, франко-ліс І-ІІІ с) на суму 600 гривень (а.с. 150-155).

Наведене не може бути доказом на підтвердження будівництва саме гаража, тому суд першої інстанції правильно вважав, що вказані документи тільки вказують на отримання лісопродукції, але не підтверджують факту використання матеріалів для будівництва спірного гаража. Також суми, зазначені у накладних, та сума на матеріали для будівництва гаража, право власності на які просить визнати позивач, є абсолютно різними, що свідчить про відсутність у позивача належних доказів на підтвердження своїх позовних вимог.

Апелянт ОСОБА_1 підтвердив у засіданні апеляційного суду, що у будівництві самочинного гаража приймали участь також мама дружини, ОСОБА_3 , та її син, які проживають у селі Бережниця. Гараж фактично знаходиться на землях Верховинського держлісгоспу. У разі визнання за ним права власності на будівельні матеріали гаража, як будівельник зможе його розібрати та за рахунок реалізації матеріалів погасити нараховану заборгованість за аліментами.

Крім цього, матеріали справи не містять жодних даних щодо придбання позивачем ручних рубанків вартістю 3000 гривень та комплекту автомобільних чохлів вартістю 1500 гривень, тобто наявності цих речей у господарстві, де проживає відповідач. Відповідач протягом усього часу розгляду справи заперечувала наявність у її господарстві у селі Бережниця особистих речей позивача. Крім цього, за змістом позовних вимог ОСОБА_1 , він не проживає з відповідачкою з квітня 2017 року.

На цій підставі колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дав правильну оцінку фактичним даним та доказам на їх підтвердження, дійшов правильного висновку про відмову в позові щодо поділу майна у зв`язку з недоведеністю позовних вимог.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін, оскільки наведені апелянтом доводи не спростовують висновків суду першої інстанції, рішення суду першої інстанції ухвалене з дотриманням норм матеріального та процесуального права.

Керуючись ст.ст. 374, 375, 382-384 ЦПК України, суд,

п о с т а н о в и в :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Верховинського районного суду від 23 квітня 2020 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення.

Повний текст постанови виготовлено 31 липня 2020 року.

Головуючий: Р.Й. Матківський

Судді: Л.В. Василишин

М.Д. Горейко