Постанова

від 22.07.2020 по справі 367/7448/16-ц

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

22 липня 2020 року

м. Київ

справа № 367/7448/16-ц

провадження № 61-47984св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду :

головуючого - Сімоненко В. М. (суддя-доповідач),

суддів : Грушицького А.І., Мартєва С. Ю., Петрова Є. В., Штелик С. П.,

учасники справи :

позивач - перший заступник прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України,

відповідач - ОСОБА_1 ,

треті особи: Міністерство екології та природних ресурсів України, національний природний парк Голосіївський ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Ірпінського міського суду Київської області від 23 січня 2018 року у складі судді Оладько С. І. та постанову Київського апеляційного суду від 22 листопада 2018 року у складі колегії суддів: Савченка С. І., Верланова С. М., Мережко М. В.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У жовтні 2017 року перший заступник прокурора Київської області звернувся до суду в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України із позовом до ОСОБА_1 , треті особи: Міністерство екології та природних ресурсів України, національний природний парк Голосіївський , про витребування земельної ділянки із незаконного володіння.

Позовні вимоги мотивовано тим, що рішенням Коцюбинської селищної ради від 25 грудня 2008 року було затверджено проект землеустрою та передано у власність ОСОБА_2 земельну ділянку площею 0,1500 га для будівництва і обслуговування будинку на АДРЕСА_1 . На підставі вказаного рішення ОСОБА_2 видано державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЖ № 922132 з кадастровим номером 3210946200:01:042:0106.

У подальшому ОСОБА_2 відчужив спірну ділянку на підставі договору купівлі-продажу від 24 червня 2009 року ОСОБА_1 у зв`язку із чим на державному акті щодо права власності на земельну ділянку серії ЯЖ № 922132 зроблено відмітку про перехід права власності на земельну ділянку до ОСОБА_1 .

Вказував, що рішенням Ірпінського міського суду Київської області

від 10 жовтня 2013 року, яке набрало законної сили, задоволено позов прокурора і визнано недійсним рішення Коцюбинської селищної ради

від 25 грудня 2008 року щодо передачі у власність ОСОБА_2 земельної ділянки, визнано недійсним виданий державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЖ № 922132. Вказаним судовим рішенням встановлено, що передаючи у власність ОСОБА_2 земельну ділянку, селищна рада перевищила свої повноваження, оскільки на той час межі

смт Коцюбинське не були визначені, а отже, рішення не відповідає вимогам земельного законодавства.

Указом Президента України від 01 травня 2014 року розширено територію Національного природного парку Голосіївський на 6462,62 га. Згідно з пояснювальною запискою та проектними матеріалами до Указу Президента розширення зазначеного парку відбулося за рахунок лісових земель КП Святошинське лісопаркове господарство , в тому числі його кварталів 100, 101, 110, 111, 113, 116, 117 Київського лісництва та кварталів 18, 26, 27, 51 Святошинського лісництва.

За інформацією управління Держземагентства у м. Ірпені Київської області щодо нанесення на картографічні матеріали Національного природного парку Голосіївський земельних ділянок, виділених Коцюбинською селищною радою, та акта перевірки Державної інспекції сільського господарства в Київській області від 19 липня 2016 року спірна земельна ділянка відноситься до 101 кварталу і розташована на землях природно-заповідного фонду, а саме - Національного природного парку Голосіївський .

Крім того, згідно з інформацією Українського державного проектного лісовпорядного виробничого об`єднання Укрдержліспроект спірна земельна ділянка виділена із земель лісогосподарського призначення, які перебували у користуванні КП Святошинське лісопаркове господарство , що підтверджується планово-картографічними матеріалами лісовпорядкування і з користування не вилучалась та не змінювалося її цільове призначення.

Отже, спірна земельна ділянка відноситься до лісових земель державної форми власності і розташована на території об`єкту природно-заповідного фонду, розпорядником її є Кабінет Міністрів України.

Оскільки спірна земельна ділянка вибула із власності держави поза її волею, існують правові підстави для її витребування із незаконного володіння ОСОБА_1 на підставі статті 388 ЦК України.

У зв`язку із наведеним, просив витребувати із незаконного володіння ОСОБА_1 на користь держави в особі Кабінету Міністрів України земельну ділянку розміром 0,1500 га з кадастровим номером 3210946200:01:042:0106 вартістю 77 215,00 грн, судові витрати покласти на відповідача.

Короткий зміст рішення судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 23 січня 2018 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду

від 22 листопада 2018 року, позов прокурора задоволено.

Витребувано із незаконного володіння ОСОБА_1 на користь держави в особі КМУ спірну земельну ділянку розміром 0,1500 га з кадастровим номером 3210946200:01:042:0106.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення судів першої та апеляційної інстанцій мотивовано тим, що відповідач набув право власності на спірну земельну ділянку на підставі цивільно-правової угоди від особи, право власності якої на відчужувану земельну ділянку було оформлене на підставі незаконного рішення органу місцевого самоврядування й державного акта, а тому існують правові підстави для витребування спірної земельної ділянки від добросовісного набувача в порядку статті 388 ЦК України.

Факт віднесення спірної земельної ділянки до земель державної власності, тому першому власнику - ОСОБА_2 ця ділянка була передана неуповноваженим на те органом - Коцюбинською селищною радою Київської області, оскільки розпорядником цієї землі є Кабінет Міністрів України, встановлено рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 10 жовтня 2013 року, що є преюдиційним щодо цих обставин та не потребує дослідження.

Звернення прокурора до суду спрямоване на задоволення суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні суспільно значимого питання про безоплатну передачу земельної ділянки та повернення її у власність держави як земель природно-заповідного фонду. За таких обставин витребування спірної земельної ділянки у відповідача не суперечить загальним принципам і критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, закладеним у статті 1 Першого протоколу.

Відмовляючи в задоволенні заяви про застосування строку позовної давності, апеляційний суд дійшов висновку, що відповідач не надав суду жодного належного та допустимого доказу коли саме орган, що наділений правом розпорядження спірними земельними ділянками - Кабінет Міністрів України в інтересах якого подано позов прокурором, довідався або міг довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила, що з огляду на положення частини першої статті 261 ЦК України і є початком перебігу позовної давності.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

11 грудня 2018 року ОСОБА_1 через представника

ОСОБА_3 звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Ірпінського міського суду Київської області від 23 січня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 22 листопада 2018 року, а провадження у справі закрити.

Находження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 20 грудня 2018 року відкрито касаційне провадження та витребувано матеріали справи з суду першої інстанції.

У січні 2019 року справу № 367/7448/16-ц передано до Верховного Суду.

Згідно з протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 14 квітня 2020 року вказану справу призначено судді-доповідачеві Сімоненко В. М.

Ухвалою Верховного Суду від 30 червня 2020 року справу призначено до судового розгляду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга обґрунтована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій дійшли помилкового висновку про наявність правових підстав для застосування положень статті 388 ЦК України, оскільки без встановлення судом недійсності правочину як підстави придбання особою земельної ділянки, неможливо витребувати земельну ділянку у законного власника, який отримав її на підставі укладання цього правочину, що свідчить про передчасність пред`явлення індикаційного позову.

Спірна земельна ділянка не обліковувалась як землі лісового господарства або ліси для не лісогосподарських потреб, не належала до земель природоохоронного призначення, а тому держава в особі Кабінету Міністрів України не була її розпорядником.

Крім того, суди помилково не застосували до спірних правовідносин строк позовної давності, оскільки державі було і могло бути відомо про порушене право власності на землю з моменту вчинення цього порушення.

Відзиви на касаційну скаргу

18 січня 2019 року Міністерство екології та природних ресурсів України, 18 січня 2019 року прокурор Київської області, 21 січня 2019 року заступник прокурора Київської області подали до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, у якому просить касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

Відзиви мотивовані безпідставністю та необґрунтованістю доводів касаційної скарги, оскільки спірна земельна ділянка вибула від власника - держави незаконно, належить до земель лісогосподарського призначення, що перебувають під особливою охороною, а тому суди дійшли правильного висновку про наявність підстав для витребування спірної землі в порядку індикаційного позову.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Рішенням Коцюбинської селищної ради Київської області від 25 грудня

2008 року затверджено проект землеустрою та передано у власність ОСОБА_2 земельну ділянку для будівництва і обслуговування будинку площею 0,1500 га на АДРЕСА_1 .

На підставі вказаного рішення ОСОБА_2 30 січня 2009 року видано державний акт на право власності на земельну ділянку серії

ЯЖ № 922132 з кадастровим номером 3210946200:01:042:0106.

У подальшому ОСОБА_2 провів відчуження спірної ділянки на підставі договору купівлі-продажу від 24 червня 2009 року ОСОБА_1 , у зв`язку із чим на державному акті на право власності на земельну ділянку серії

ЯЖ № 922132 зроблено відмітку про перехід права власності на ділянку до ОСОБА_1 .

Рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 10 жовтня

2013 року, яке набрало законної сили, задоволено позов прокурора і визнано недійсним рішення Коцюбинської селищної ради від 25 грудня 2008 року щодо передачі у власність ОСОБА_2 земельної ділянки, визнано недійсним виданий ОСОБА_2 державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЖ № 922132 та скасовано його державну реєстрацію.

Зазначеним рішенням встановлено, що на час передачі Коцюбинською селищною радою у власність ОСОБА_2 спірної земельної ділянки межі селища Коцюбинське Київської області у встановленому законом порядку не установлювалися, проект встановлення меж не розроблявся і не затверджувався, державний акт, який би визначав межі селища, та генеральний план населеного пункту відсутні, а відтак селищна рада розпорядилася земельною ділянкою, яка розташована за межами

смт Коцюбинське, з порушенням вимог п. 12 Перехідних положень Земельного кодексу України.

Також встановлено, що спірна земельна ділянка розташована на землях природно-заповідного фонду, а саме Національного природного парку Голосіївський , територія якого була розширена на 6462,62 га відповідно до Указу Президента України від 01 травня 2014 року, що піддержується схемою розширення Національного природного парку Голосіївський , виготовленою Управлінням Держгеокадастру у м. Ірпені Київської області та у встановленому порядку погодженою із Державним агентством земельних ресурсів України, Київською міськдержадміністрацією, Київською облдержадміністрацією, Комунальним підприємством Святошинське лісопаркове господарство, Київським комунальним об`єднанням зеленого будівництва та експлуатації зелених насаджень міста Київзеленбуд , Департаментом земельних ресурсів виконавчого органу Київради (а. с. 27), картосхемою, виготовленою Управлінням Держгеокадастру у м. Ірпені Київської області із зазначенням місцезнаходження спірної ділянки (а. с. 28), а також актом перевірки дотримання вимог земельного законодавства державної інспекції сільського господарства у Київській області № А 205/180 від 24 вересня 2016 року (а.с. 20-21). Відповідно до наведених документів, спірна ділянка з кадастровим номером 3210946200:01:042:0098 розташована на землях Національного природного парку Голосіївський (101 квартал).

Мотивувальна частина.

Позиція Верховного Суду

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних

Перевіривши доводи касаційної скарги, вивчивши аргументи, Верховний суд у складі колегії суддів Третьої судової палати касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на наступне.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частин четвертої, п`ятої статті 82 ЦПК України обставини встановлені рішенням суду у цивільній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа щодо якої встановлені ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені.

Преюдиційні факти - це факти, встановлені рішенням чи вироком суду, що набрали законної сили. Преюдиційність ґрунтується на правовій властивості законної сили судового рішення і означається його суб`єктивними і об`єктивними межами, за якими сторони та інші особи, які брали участь у розгляді справи, а також їх правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені судовим рішенням у такій справі правовідносини. Преюдиційні обставини є обов`язковими для суду, який розглядає справу навіть у тому випадку, коли він вважає, що вони встановлені невірно. Таким чином, законодавець намагається забезпечити єдність судової практики та запобігти появі протилежних за змістом судових рішень.

Частиною першою статті 17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини передбачено що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав та свобод людини (далі - Конвенція) та практику суду як джерело права. У преамбулі та статті 6 параграфу 1 Конвенції, рішенні Європейського суду з прав людини від 25 липня 2002 року у справі за заявою № 48553/99 Совтрансавто-Холдінг проти України , а також рішенні Європейського суду з прав людини від 28 жовтня 1999 року у справі за заявою № 28342/95 Брумареску проти Румунії встановлено, що існує усталена судова практика конвенційних органів щодо визначення основним елементом верховенства права принципу правової певності, який передбачає серед іншого і те, що у будь-якому спорі рішення суду, яке вступило в законну силу, не може бути поставлено під сумнів.

Таким чином, судом встановлено факт незаконності набуття ОСОБА_2 права власності на спірну земельну ділянку та вибуття спірної земельної ділянки із володіння власника - держави поза її волею.

Згідно з частиною першою статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси (частини перша та друга статті 3 ЦПК України у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).

Завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (стаття 1 ЦПК України у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин)

Зазначений захист має бути ефективним, тобто повинен здійснюватися з використанням такого способу захисту, який може відновити, наскільки це можливо, відповідні права, свободи й інтереси позивача.

Під способами захисту суб`єктивних земельних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав і вплив на правопорушника

Загальний перелік способів захисту цивільних прав та інтересів, а також можливість їх захистити іншим способом, встановленим договором або законом чи судом у визначених законом випадках, закріплені у частині другій статті 16 ЦК України.

Глава 29 ЦК України передбачає, зокрема, такі способи захисту права власності як витребування майна з чужого незаконного володіння (віндикаційний позов) та усунення перешкод у реалізації власником права користування та розпорядження його майном (негаторний позов).

Перелік способів захисту земельних прав викладений у частині третій статті 152 ЗК України.

Відповідно до частини другої зазначеної статті власник земельної ділянки може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі

№ 925/1265/16 зроблено висновок про те, що власник порушеного права може скористатися не будь-яким, а конкретним способом захисту свого права, зокрема визначеним вказаною частиною, або ж іншим способом, який передбачений законом.

На практиці слід розмежовувати випадки застосування двосторонньої реституції як наслідку недійсності правочину та витребування майна від добросовісного набувача як способу захисту прав власника, порушених незаконним відчуженням цього майна.

Відповідно до статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, не заборонених законом, зокрема, із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Пунктом третім частини першої статті 388 ЦК України передбачено, що в разі придбання майна за відплатним договором в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у випадку, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Згідно зі статтею 388 ЦК України, добросовісне придбання можливе тоді, коли майно придбане не безпосередньо у власника, а в особи, яка не мала права відчужувати це майно. Наслідком угоди, укладеної з таким порушенням, є не двостороння реституція, а повернення майна із чужого незаконного володіння (віндикація).

Реституція як спосіб захисту цивільного права (частина перша статті 216 ЦК України) застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним.

Реституція - поновлення порушених майнових прав, приведення їх до стану, що існував на момент вчинення дії, якою заподіяно шкоди, тобто повернення або відновлення матеріальних цінностей у натурі - тих же самих, або подібних, або речей такої самої вартості. Якщо їх неможливо повернути у натурі, то відшкодовується їх вартість у грошах. Інститут реституції застосовується у цивільному праві щодо недійсних угод.

Відповідно до частини першої 1 статті 216 ЦК України, недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

У зв`язку із цим вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред`явлена тільки стороні недійсного правочину.

Частина перша статті 216 ЦК України не може застосовуватися як підстава позову про повернення майна, яке було передане на виконання недійсного правочину та відчужене третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину. У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема, від добросовісного набувача з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України.

Захист порушених прав особи, яка вважає себе власником майна, але не володіє ним, можливий шляхом пред`явлення віндикаційного позову до особи, яка незаконно володіє цим майном (у разі відсутності між ними зобов`язально-правових відносин), якщо для цього існують підстави, передбачені статтею 388 ЦК України, які, зокрема, дають право витребувати майно в добросовісного набувача.

Віндикація - це витребування своєї речі неволодіючим власником від володіючого не власника.

Віндикація застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. У цьому разі майно може бути витребуване від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України

Таким чином, особа, яка вважає, що договором відчуження нерухомого майна порушуються її права як власника або законного користувача цього майна, має право на витребування цього майна від останнього набувача, що і є належним способом захисту її порушеного права.

У разі коли відчуження майна мало місце два і більше разів після вчинення недійсного (нікчемного) правочину, це майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною такого правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав передбачених частиною першою статті 388 ЦК України.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц висловлено правовий висновок про те, що права особи, яка вважає себе власником майна, не захищаються шляхом задоволення позову до добросовісного набувача з використанням статей 215 і 216 ЦК України. Такий захист можливий шляхом задоволення віндикаційного позову, якщо для цього існують підстави, передбачені статтею 388 ЦК України, які дають право витребувати майно у добросовісного набувача.

Власник із дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.

Таким чином, задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними.

Встановивши, що спірна земельна ділянка вибула із володіння поза волею власника на підставі рішення органу місцевого самоврядування, яке прийнято поза межами його компетенції і яке у подальшому було визнано недійсним на підставі рішення суду, що набрало законної сили, Верховний Суд дійшов висновку про те, що позивач має право витребувати спірну земельну ділянку від добросовісного набувача на підставі статті 388 ЦК України.

З урахуванням зазначеного, посилання касаційної скарги на те, що без встановлення судом недійсності правочину неможливо витребувати земельну ділянку у добросовісного набувача, є безпідставними.

Посилання у касаційній скарзі на те, що спірна земельна ділянка як окремий об`єкт цивільних прав ніколи не перебувала у власності держави, внаслідок чого держава в особі Кабінету Міністрів України чи будь-якого іншого державного органу не має права на витребування у відповідача спірної земельної ділянки є безпідставними, оскільки спірна земельна ділянка відноситься до лісових земель державної форми власності і розташована на території об`єкту природно-заповідного фонду і розпорядником її є Кабінет Міністрів України.

Аналогічні правові висновки викладено у постановах Верховного Суду від 04 вересня 2019 року у справі № 367/6456/16-ц (провадження № 61-31971св18), у справі № 367/2750/16-ц (провадження № 61-25577св18), від 11 вересня 2019 року у справі № 367/5522/16-ц (провадження № 61- 30815св18), 17 жовтня 2019 року у справі № 367/3824/13-ц (провадження № 61-34725св18).

Щодо строку позовної давності

Під час розгляду справи у суді першої інстанції представником

ОСОБА_1 - ОСОБА_3 подано клопотання про застосування строку позовної даності, які обґрунтовані тим, що позивач пропустив строк позовної давності для звернення до суду із цим позовом.

Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України).

Отже, позовна давність є строком для подання позову як безпосередньо суб`єктом, право якого порушене (зокрема і державою, що наділила для виконання відповідних функцій у спірних правовідносинах певний орган державної влади, який може звернутися до суду), так і прокурором, уповноваженим законом звертатися до суду з позовом в інтересах держави як носія порушеного права, від імені якої здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах може певний її орган.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).

І в разі подання позову суб`єктом, право якого порушене, і в разі подання позову в інтересах держави прокурором, перебіг позовної давності за загальним правилом починається від дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися суб`єкт, право якого порушене, зокрема, держава в особі органу, уповноваженого нею виконувати відповідні функції у спірних правовідносинах. Перебіг позовної давності починається від дня, коли про порушення права держави або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися прокурор, лише у таких випадках: 1) якщо він довідався чи міг довідатися про таке порушення або про вказану особу раніше, ніж держава в особі органу, уповноваженого нею здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; 2) якщо держава не наділила зазначеними функціями жодний орган (пункти 46, 48, 65-66 постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 362/44/17).

Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частини третя та четверта статті 267 ЦК України).

Для цілей застосування частини третьої та четвертої статті 267 ЦК України поняття сторона у спорі може не бути тотожним за змістом поняттю сторона у цивільному процесі : сторонами в цивільному процесі є такі її учасники як позивач і відповідач (частина перша статті 30 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій; частина перша статті 48 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи Верховним Судом); тоді як сторонами у спорі є належний позивач і той належний відповідач, до якого звернута відповідна матеріально-правова вимога позивача.

Для застосування позовної давності за заявою сторони у спорі суд має дослідити питання її перебігу окремо за кожною звернутою до цієї сторони позовною вимогою, і залежно від установленого дійти висновку про те, чи спливла позовна давність до відповідних вимог.

Суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, звернутих позивачем до того відповідача у спорі, який заявляє про застосування позовної давності. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість останнього. І тільки якщо буде встановлено, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності у разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц).

У цивільному законодавстві закріплені об`єктивні межі застосування позовної давності. Вони встановлюються (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 серпня 2018 року у справі № 641/76/17): (а) прямо (стаття 268 ЦК України); (б) опосередковано, тобто з урахуванням сутності заявленої позовної вимоги (див. пункт 96 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц).

Статті 387 і 388 ЦК України не вказують на те, що приписи про позовну давність не застосовуються до правовідносин, врегульованих приписами вказаних статей, а стаття 268 цього кодексу не передбачає, що вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння належить до вимог, на які позовна давність не поширюється. Крім того, сутність вимоги про витребування майна з чужого незаконного володіння не виключає застосування до неї позовної давності.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у рішенні від 18 березня 2008 року в справі Dacia S.R.L. проти Молдови (Dacia S.R.L. v. Moldova, заява № 3052/04) встановив, що припис Цивільного кодексу Молдови, згідно з яким позовна давність не поширювалася на позови державних організацій про повернення державного майна з незаконного володіння інших організацій чи громадян, сам по собі суперечить статті 6 Конвенції, оскільки у справі не було надано жодних аргументів на обґрунтування того, чому державні організації у цих випадках мають бути звільнені від обов`язку додержувати установлених строків давності, котрі б в аналогічних ситуаціях перешкодили розгляду позовів, поданих приватними особами чи компаніями. Це, на думку ЄСПЛ, потенційно може призводити до руйнування багатьох усталених правовідносин і надає дискримінаційну перевагу державі без будь-якої переконливої підстави. ЄСПЛ констатував, що зміна правовідносин, які стали остаточними внаслідок спливу позовної давності або мали би стати остаточними, якби позовну давність було застосовано без дискримінації на користь держави, є несумісним із принципом правової визначеності (§ 77).

На віндикаційні позови держави та територіальних громад (в особі органів державної влади та місцевого самоврядування відповідно) поширюється загальна позовна давність. Для уникнення дискримінаційної переваги цих суб`єктів порівняно з іншими суб`єктами права вони мають нести ризик застосування наслідків спливу позовної давності для оскарження виданих ними правових актів.

Зміна правовідносин, які стали остаточними внаслідок спливу позовної давності або мали би стати остаточними, якби позовна давність була застосована без дискримінації на користь держави, є несумісною з принципом правової визначеності.

Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній заяві (заяві) самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі прокурор набуває статусу позивача (абзац 2 частини другої статті 45 ЦПК України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року). Аналогічний припис закріплений у частині четвертій статті 56 ЦПК України, чинного з 15 грудня 2017 року.

Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу (абзац 1 частини третьої статті 23 Закону України Про прокуратуру ).

Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).

Велика Палата Верховного Суду вважає, що якщо у передбачених законом випадках у разі порушення або загрози порушення інтересів держави з позовом до суду звертається прокурор від імені органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, позовну давність слід обчислювати з дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах (близький за змістом висновок викладений у постановах Верховного Суду України від 12 квітня 2017 року у справі № 6-1852цс16 і Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц та від 22 травня 2018 року у справі № 469/1203/15-ц).

У постанові від 20 червня 2018 року у справі № 697/2751/14-ц Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що для вирішення питання про дотримання строку звернення до суду за захистом прав, суду слід встановити, коли прокурор дізнався чи міг дізнатися про порушення інтересів держави.

Вказаний висновок Велика Палата Верховного Суду конкретизувала: позовна давність починає обчислюватися з дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися прокурор, у таких випадках: 1) прокурор, який звертається до суду у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, довідався чи мав об`єктивну можливість довідатися (під час кримінального провадження, прокурорської перевірки тощо) про порушення або загрозу порушення таких інтересів чи про особу, яка їх порушила або може порушити, раніше, ніж орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; 2) прокурор звертається до суду у разі порушення або загрози порушення інтересів держави за відсутності відповідного органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження щодо захисту таких інтересів.

Відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Незаконність рішення Коцюбинської селищної ради від 25 грудня 2008 року встановлена рішенням Ірпінського міського суду Київської області

від 10 жовтня 2013 року.

Крім того, та обставина, що спірна земельна ділянка розташована на землях природно-заповідного фонду, а саме - національного природного парку Голосіївський встановлено лише після Указу Президента України

від 01 травня 2014 року № 446/2014 Про зміну меж національного природного парку Голосіївський , яким його територію розширено на 6462,62 га за рахунок земель Київського комунального об`єднання зеленого будівництва та експлуатації насаджень Київзеленбуд , до якого увійшла і спірна земельна ділянка, що підтверджується актом перевірки Державної інспекції сільського господарства в Київській області від 14 квітня 2016 року

№ A18/180.

Таким чином, суди правомірно не застосували строк позовної давності, оскільки прокурором в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України подано позов у межах строку.

Помилкове посилання суду апеляційної інстанції на те, що відповідач зобов`язана довести, коли Кабінет Міністрів України довідався про порушене право для застосування до спірних правовідносин позовної давності не вплинуло на правильність вирішення справи, тому відповідно до частини другої статті 410 ЦПК України не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

З огляду на зазначені вище обставини та правові норми, Кабінет Міністрів України згідно з частиною третьою статті 388 ЦК України має право на витребування від ОСОБА_1 земельної ділянки, яка вибула з володіння держави поза її волею та набута ОСОБА_2 від Коцюбинської селищної ради, що не мала права відчужувати цю ділянку.

Повернення у державну власність земельної ділянки, незаконно відчуженої фізичній особі органом місцевого самоврядування переслідує легітимну мету контролю за використанням майна відповідно до загальних інтересів у тому, щоби таке використання відбувалося за цільовим призначенням.

З огляду на все викладене вище загальний інтерес у контролі за використанням земельної ділянки за цільовим призначенням для гарантування безпечності довкілля та не погіршення екологічної ситуації у цій справі, Верховний Суд приходить висновку про витребування земельної ділянки у ОСОБА_1 , оскільки це не порушуватиме принцип пропорційності втручання у право мирного володіння майном.

Враховуючи встановлену рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 10 жовтня 2013 року незаконність вибуття земельної ділянки з володіння держави, витребування цієї земельної ділянки у добросовісного набувача у порядку, передбаченому ЦК України, є пропорційним заходом.

Разом із тим, Верховний Суд вважає за необхідне зазначити, що

ОСОБА_1 , як добросовісний набувач, не позбавлена права заявляти вимоги про виплату компенсації до ОСОБА_2 , який продав йому спірну земельну ділянку.

Отже, розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди правильно визначилися із характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і надав їм належну оцінку, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законне й обґрунтоване судові рішення.

Доводи касаційної скарги, що ОСОБА_1 спірну земельну ділянку придбала законно, на відповідних правових підставах, на правильність висновків судів не впливають, оскільки статтею 388 ЦК України передбачено право власника витребувати майно саме у добросовісного власника у випадку, якщо майно було відчужене особою, яка не мала на це права.

Інші посилання у касаційній скарзі як на підставу для скасування оскаржуваного судового рішення зводяться до незгоди заявника з висновками суду.

Докази та обставини, на які посилається заявник в касаційній скарзі, були предметом дослідження апеляційним судом та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідженні та встановленні судом апеляційної інстанції були дотримані норми матеріального та процесуального права.

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення судів першої та апеляційної

інстанцій - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Ірпінського міського суду Київської області від 23 січня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 22 листопада 2018 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий В. М. Сімоненко

Судді: А. І. Грушицький

С. Ю. Мартєв

Є. В. Петров

С. П. Штелик