ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
05 серпня 2020 року
м.Суми
Справа №950/312/20
Номер провадження 22-ц/816/1441/20
Сумський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - Хвостика С. Г. (суддя-доповідач),
суддів - Собини О. І. , Левченко Т. А.
розглянув у порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами без повідомлення учасників справи апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Лебединського районного суду Сумської області від 05 травня 2020 року в складі судді Бакланова Р. В., ухваленого в м. Лебедин, повний текст якого складений 08 травня 2020 року,
ВСТАНОВИВ:
У лютому 2020 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до Лебединського міського територіального центру соціального обслуговування (надання соціальних послуг) Управління праці та соціального захисту населення виконкому Лебединської міської ради про стягнення матеріальної шкоди в розмірі 23462 грн та відшкодування моральної шкоди в розмірі 5000 грн.
Рішенням Лебединського районного суду Сумської області від 05 травня 2020 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково.
Стягнуто з Лебединського міського територіального центру соціального обслуговування Управління праці та соціального захисту населення виконкому Лебединської міської ради на користь ОСОБА_1 кошти в рахунок відшкодування моральної шкоди в розмірі 5000 грн.
В частині позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення матеріальної шкоди в розмірі 23462 грн відмовлено.
Не погоджуючись з судовим рішенням в частині відмови в задоволенні позовних вимог про відшкодування матеріальної шкоди, позивач оскаржив його в апеляційному порядку.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи, неповне встановлення обставин справи та неправильне дослідження доказів, просить рішення суду скасувати в частині відмови в задоволенні позовних вимог про відшкодування матеріальної шкоди в розмірі 23462 грн та ухвалити нове судове рішення про задоволення вказаних позовних вимог.
Зокрема, заявник апеляційної скарги зазначив про те, що у період з 16 травня 2016 року по 30 жовтня 2018 року був вимушений самостійно про себе піклуватись, а відповідач незаконними діями завдав йому матеріальну шкоду, яку необхідно розрахувати, виходячи з вартості запровадженої платної послуги у територіальному центрі для відповідної групи рухової активності, а не з оплати послуг особі, яка здійснює обслуговування, як помилково зазначив суд першої інстанції. При цьому, позивач послався на п. 4.2 договору про соціальне обслуговування, яким передбачено відшкодування збитків у випадку невиконання однією із сторін своїх зобов`язань, а також на норми діючого законодавства щодо відшкодування матеріальної шкоди, завданої незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу місцевого самоврядування.
Рішення суду в частині задоволених позовних вимог про стягнення з відповідача на користь позивача 5000 грн в рахунок відшкодування моральної шкоди не оскаржується, тому в апеляційному порядку не переглядається.
У відзиві на апеляційну скаргу відповідач Лебединський міський територіальний центр соціального обслуговування (надання соціальних послуг) Управління праці та соціального захисту населення виконкому Лебединської міської ради просить її відхилити, а оскаржене рішення суду залишити без змін.
Дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Згідно з ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Як вбачається з матеріалів справи, підставою для звернення ОСОБА_1 до суду з даним позовом стали ті обставини, що його права щодо соціального захисту з боку відповідача були порушені.
Зокрема, позивач є інвалідом 2 групи по загальному захворюванню, що підтверджується пенсійним посвідченням за № НОМЕР_1 (а.с. 7).
Згідно довідки № 900, наданої Лебединською ЦРЛ, він потребує постійного амбулаторного лікування і стороннього догляду, а відповідно до інформації в довідці № 52, наданої ЛНП Лебединська центральна районна лікарня ім. лікаря К.О. Зільберника , позивачу за станом здоров`я протипоказані нервово - психічні навантаження (а.с. 17).
За умовами договору про соціальне обслуговування (надання соціальних послуг) одинокого (проживаючого самотньо) громадянина з 4 групою рухової активності Лебединський міський територіальний центр соціального обслуговування прийняв на обслуговування у відділення соціальної допомоги ОСОБА_1 . Договір укладено на постійний термін та набрав чинності з 01 січня 2015 року (а.с. 8 - 9).
16 травня 2016 року позивача було знято з соціального обслуговування відповідно до наказу Лебединського міського територіального центру соціального обслуговування (надання соціальних послуг) від 16 травня 2016 року за № 89 у зв`язку з відсутністю договору на соціальне обслуговування на 2016 рік (а.с. 55).
Рішенням Лебединського районного суду Сумської області від 21 грудня 2017 року у справі № 580/1921/17, яке набрало законної сили, позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано протиправними дії Лебединського міського територіального центру соціального обслуговування щодо зняття позивача з обслуговування та зобов`язано взяти його на соціальне обслуговування для надання соціальної послуги - догляду вдома. При цьому, суд першої інстанції виходив з того , що ОСОБА_1 має право на отримання соціальної послуги догляду вдома, так як є інвалідом 2 групи, має похилий вік, проживає сам і не має рідних, які повинні забезпечити йому догляд та допомогу, а син позивача ОСОБА_2 визнаний інвалідом 3-ї групи в установленому порядку та є пенсіонером (а.с. 11 - 12).
Визначаючи розмір матеріальної шкоди у даній справі, заявник вважав, що з відповідача на його користь підлягають стягненню грошові кошти у розмірі 23462 грн, виходячи з того, що у період з 16 травня 2016 року по 30 жовтня 2018 року, коли відповідач не надавав соціальну допомогу, він був вимушений піклуватись про себе самостійно, тому матеріальна шкода у вказаний період має розраховуватись відповідно до вартості запровадженої платної послуги у територіальному центрі для відповідної групи рухової активності (а.с. 20).
Відмовляючи у задоволені позовних вимог про стягнення матеріальної шкоди в розмірі 23462 грн, суд першої інстанції не прийняв до уваги розрахунок позивача щодо розміру матеріальної шкоди, оскільки, як вказав суд, ОСОБА_1 не надав доказів того, що він поніс витрати, пов`язані з отриманням догляду за період з 16 травня 2016 року до 30 жовтня 2018 року.
Перевіряючи законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів виходить з наступного.
Виходячи з норм статті 16 ЦК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Одним зі способів захисту цивільних прав та інтересів може бути відшкодування майнової шкоди.
Згідно з частинами першою, другою статті 1166 ЦК України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини.
Шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів (стаття 1173 ЦК України).
У статті 1174 ЦК України йдеться про те, що шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цієї особи.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 12 березня 2019 року у справі за № 920/715/17 (провадження N 12-199гс18) зазначила, що необхідною підставою для притягнення органу державної влади до відповідальності у вигляді стягнення шкоди є наявність трьох умов: неправомірні дії цього органу, наявність шкоди та причинний зв`язок між неправомірними діями і заподіяною шкодою, і довести наявність цих умов має позивач, який звернувся з позовом про стягнення шкоди на підставі статті 1173 ЦК України.
Згідно частини другої статті 22 ЦК України збитками є: втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода). При цьому, частиною третьою вказаної статті передбачено, що збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі.
Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про те, що позивачем не підтверджено належними та допустимими доказами того, що у період з 16 травня 2016 року до 30 жовтня 2018 року внаслідок неправомірних дій відповідача йому було завдано матеріальної шкоди в розмірі 23462 грн.
Посилання позивача в апеляційній скарзі на ту обставину, що з 16 травня 2016 року його було протиправно знято з обслуговування у Лебединському міському територіальному центрі соціального обслуговування не є безумовною і достатньою підставою для стягнення матеріальної шкоди у заявленому розмірі.
Зокрема, з матеріалів справи вбачається, що розрахунок розміру матеріальної шкоди позивач обгрунтовував вартістю запровадженої платної послуги у територіальному центрі для відповідної групи рухової активності (а.с. 20 - 21). Проте, на думку колегії суддів, вказані кошти не можна вважати майновою шкодою у розумінні статті 22 ЦК України, беручи до уваги і ту обставину, що матеріали даної справи не містять належних та допустимих доказів того, що у період з 16 травня 2016 року до 30 жовтня 2018 року внаслідок неправомірного зняття позивача з соціального обслуговування та ненадання йому безкоштовних послуг з домашнього догляду, як проживаючого самотньо громадянина з 4 групою рухової активності, ОСОБА_1 поніс витрати для відновлення свого порушеного права щодо отримання соціальних послуг, визначених відповідним договором про соціальне обслуговування.
Ураховуючи викладене, не заслуговують на увагу доводи апеляційної скарги позивача про те, що розмір матеріальної шкоди необхідно розрахувати, виходячи з вартості запровадженої платної послуги у територіальному центрі для відповідної групи рухової активності. При цьому, колегія суддів враховує і ту обставину, що до розрахунку розміру матеріальної шкоди позивач додав відомості щодо назви запровадженої платної послуги станом на 01.01.2017 року з визначенням її вартості та норми робочого часу, що, на думку колегії суддів, фактично відображає розмір оплати послуг особі, яка здійснює обслуговування, як вірно зазначив суд першої інстанції.
Інші доводи апеляційної скарги, у тому числі і посилання на п. 4.2 договору про соціальне обслуговування, яким передбачено відшкодування збитків у випадку невиконання однією із сторін своїх зобов`язань, висновків місцевого суду про відмову в задоволенні позову в частині стягнення матеріальної шкоди також не спростовують і не містять посилань на такі порушення, які б слугували підставою для скасування рішення суду в оскарженій частині, ураховуючи і те, що відповідач певний період не надав позивачу соціальної допомоги у зв`язку з тим, що останній був знятий із соціального обслуговування.
Відтак, колегія суддів вважає, що судом з`ясовані обставини, що мають значення для правильного вирішення справи, його висновки відповідають вимогам закону та обставинам справи, доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують, тому підстав для скасування законного і обгрунтованого рішення суду першої інстанції в оскарженій частині з мотивів, викладених в апеляційній скарзі, не вбачається.
За таких обставин, коли суд першої інстанції ухвалив рішення в оскарженій частині з додержанням норм матеріального і процесуального права, тому таке судове рішення необхідно залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення.
Відповідно до ч. 6 ст. 19, п. 2 ч. 3 ст. 389 ЦПК України судове рішення у даній справі, як малозначній, не підлягає касаційному оскарженню.
Керуючись ст.ст. 367; 374 ч. 1 п. 1; 375; 382 ЦПК України, апеляційний суд, -
П О С Т А Н О В И В:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а Лебединського районного суду Сумської області від 05 травня 2020 року в оскарженій частині у даній справі залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і не може бути оскаржена у касаційному порядку.
Головуючий: С.Г. Хвостик (суддя - доповідач)
Судді: О.І. Собина
Т. А. Левченко
Суд | Сумський апеляційний суд |
Дата ухвалення рішення | 05.08.2020 |
Оприлюднено | 06.08.2020 |
Номер документу | 90796127 |
Судочинство | Цивільне |
Цивільне
Сумський апеляційний суд
Хвостик С. Г.
Всі матеріали на цьому сайті розміщені на умовах ліцензії Creative Commons Із Зазначенням Авторства 4.0 Міжнародна, якщо інше не зазначено на відповідній сторінці
© 2016‒2025Опендатабот
🇺🇦 Зроблено в Україні