Окрема думка

від 05.08.2020 по справі 910/10225/18

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ОКРЕМА ДУМКА

05 серпня 2020 року

м. Київ

Справа № 910/10225/18

1. 05.08.2020 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду: Кондратова І.Д. - головуюча, судді - Кролевець О.А., Стратієнко Л.В., прийняв постанову, якою закрив касаційне провадження у справі № 910/10225/18 за касаційною скаргою Київської міської ради на постанову Північного апеляційного господарського суду від 23.01.2020, а також за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Новий регіон" в частині підстави, передбаченої пунктом 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України; касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Новий регіон", в частині підстави, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, залишив без задоволення, а постанову Північного апеляційного господарського суду від 23.01.2020 у справі № 910/10225/18 - без змін.

2. Погоджуюся з висновками більшості колег щодо необхідності закриття касаційного провадження у справі № 910/10225/18 за касаційною скаргою Київської міської ради на постанову Північного апеляційного господарського суду від 23.01.2020.

3. Водночас, на жаль, не можу погодитися з висновками за результатами розгляду касаційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Новий регіон", зокрема, з висновками про те, як саме повинна застосовуватися норма статті 264, 625 Цивільного кодексу України, із застосуванням якої не погодився скаржник, що й було предметом касаційного перегляду у цій справі.

4. Відповідно до частини 3 статті 34 Господарського процесуального кодексу України суддя, не згодний з рішенням, може письмово викласти свою окрему думку.

5. Вважаю за необхідне викласти окрему думку стосовно постанови Верховного Суду від 05.08.2020 у цій справі з таких підстав.

6. Суд першої інстанції, ухвалюючи рішення у справі, виходив, зокрема, з того, що позовна давність за вимогами (позов у справі подано 02.08.2018) про стягнення 3 % річних за період з 12.08.2017 по 01.10.2017 та інфляційних втрат за період з 18.01.2011 по 28.09.2017 непропущена, оскільки відповідно до частини 2 статті 264 Цивільного кодексу України перервалася пред`явленням позовів у справах № 910/29514/14 (позов про стягнення основного боргу подано 24.12.2014) та № 910/10156/17 (позов про стягнення процентів за період з 25.12.2011 по 23.12.2014 подано 21.06.2017).

7. Суд апеляційної інстанції, з яким погодився і суд касаційної інстанції, дійшов висновку, що вимоги позивача щодо стягнення інфляційних втрат за період з 18.01.2011 по 30.06.2015 (право на нарахування інфляційних втрат за липень 2015 виникає у серпні 2015 - постанова ВС від 13.02.2019 №924/312/18) задоволенню не підлягають з підстав спливу позовної давності.

8. Суд апеляційної інстанції мотивував рішення про відмову у задоволенні позову так:

(1) судом першої інстанції правильно зазначено про застосування положень частини 2 статті 264 Цивільного кодексу України, в частині переривання строку позовної давності, за якими позовна давність переривається у разі пред`явлення позову до боржника і у тому разі, коли предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач;

(2) право на звернення до суду було реалізовано позивачем 24.12.2014, предметом вказаного позову була частина вимоги, на яку має право позивач, і така вимога була заявлена в межах строків давності, передбачених для застосування наслідків нікчемного правочину з огляду на норми Цивільного кодексу України з врахуванням Закону України від 20.12.2011 "Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення порядку здійснення судочинства";

(3) натомість, строк позовної давності у відношенні вимог про стягнення інфляційних збитків є загальним, та становить згідно положень статті 257 Цивільного кодексу України три роки;

(4) оскільки внаслідок невиконання боржником грошового зобов`язання у кредитора виникає право на отримання сум, передбачених статею 625 Цивільного кодексу України, за увесь час прострочення, тобто таке прострочення є триваючим правопорушенням, то право на позов про стягнення інфляційних втрат і 3 % річних виникає з моменту порушення грошового зобов`язання до моменту його усунення та обмежується останніми 3 роками, які передували подачі позову;

(5) зазначена позиція викладена в постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 26.10.2018 у справі №922/4099/17, постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 13.02.2019 № 924/312/18 тощо.

9. За частинами першою та другої статті 300 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права і не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

10. Тобто суд касаційної інстанції розглядає справу в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.

11. Відповідно до ухвали від 18.03.2020 однією з підстав касаційного оскарження визначено пункт 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, оскільки на думку скаржника суд апеляційної інстанції неправильно застосував норму частини 2 статті 264 Цивільного кодексу України, яка підлягала застосуванню, а висновок Верховного Суду з питання застосування цієї норми права щодо переривання перебігу позовної давності у разі подання позову (якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач) у подібних правовідносинах відсутній, і вирішення цього питання має значення для формування єдиної правозастосовчої практики.

12. Ухвалюючи рішення про закриття касаційного провадження за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Новий регіон", колегія суддів вважала, що Верховний Суд вже надавав висновки щодо застосування норм матеріального права, якими врегульовані правовідносини, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08.11.2019 у справі 127/15672/16-ц зазначено, що невиконання боржником грошового зобов`язання є триваючим правопорушенням, тому право на позов про стягнення коштів на підставі статті 625 Цивільного кодексу України виникає у кредитора з моменту порушення грошового зобов`язання до моменту його усунення і обмежується останніми трьома роками, які передували подачі такого позову.

13. Не можу погодитися з більшістю, оскільки вважаю, що висновки Великої Палати Верховного Суду, сформульовані у відповідній постанові, не застосовані, стосуються відмінних (зовсім інших) від справи № 910/10225/18, що переглядається, обставин.

14. Так у цій справі предметом спору було стягнення інфляційних втрат і 3 % річних, що нараховані з липня 2012 року по липень 2015 року. Суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що позивач пропустив установлений законодавством трирічний строк на звернення до суду з вимогами про стягнення коштів у порядку частини другої статті 625 Цивільного кодексу України, оскільки таке право виникло у позивача з дня набрання законної сили рішенням 24.11.2009 про стягнення боргу за кредитним договором, а саме 7 грудня 2009 року, проте до суду з цим позовом банк звернувся лише 20.07.2016 року.

15. У справі № 127/15672/16-ц Велика Палата Верховного Суду зробила такі висновки:

1) Правовий аналіз положень статей 526, 599, 611, 625 Цивільного кодексу України дає підстави для висновку, що наявність судового рішення про стягнення суми боргу за кредитним договором, яке боржник не виконав, не припиняє правовідносин сторін цього договору, не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов`язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених статтею 625 цього Кодексу, за увесь час прострочення. Зазначена позиція підтверджена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 4 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18), від 4 червня 2019 року у справі № 916/190/18 (провадження № 12-302гс18).

2) Таким чином, з ухваленням рішення про стягнення боргу у 2009 році зобов`язання відповідачів сплатити заборгованість за Кредитним договором не припинилося та тривало до моменту фактичного виконання грошового зобов`язання 21 квітня 2015 року (дата останнього платежу з погашення боргу). Відтак кредитор має право на отримання сум, передбачених статтею 625 цього Кодексу, за увесь час прострочення до 21 квітня 2015 року.

3) Оскільки внаслідок невиконання боржником грошового зобов`язання у кредитора виникає право на отримання сум, передбачених статтею 625 цього Кодексу, за увесь час прострочення, тобто таке прострочення є триваючим правопорушенням, то право на позов про стягнення інфляційних втрат і 3 % річних виникає за кожен місяць з моменту порушення грошового зобов`язання до моменту його усунення.

4) Законодавець визначає обов`язок боржника сплатити суму боргу з урахуванням рівня інфляції та 3 % річних за увесь час прострочення, у зв`язку із чим таке зобов`язання є триваючим.

5) Таким чином, помилковим є висновок колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду про те, що перебіг позовної давності щодо вимог про стягнення коштів, передбачених статтею 625 Цивільного кодексу України, спливає через три роки після дати набрання законної сили судовим рішенням про стягнення кредитної заборгованості.

6) Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладеними у постановах від 10 та 27.04.2018 у справах № 910/16945/14 та № 908/1394/17, від 16.11.2018 у справі № 918/117/18, від 30.01.2019 у справах № 905/2324/17 та № 922/175/18, від 13.02.2019 у справі № 924/312/18, про те, що невиконання боржником грошового зобов`язання є триваючим правопорушенням, тому право на позов про стягнення коштів на підставі статті 625 ЦК України виникає у кредитора з моменту порушення грошового зобов`язання до моменту його усунення і обмежується останніми трьома роками, які передували подачі такого позову.

7) У цій справі позивач пред`явив позов 20 липня 2016 року. Висновок суду апеляційної інстанції про сплив позовної давності за вимогами про стягнення 3 % річних у зв`язку зі спливом позовної давності, про застосування якої заявлено відповідачем, є помилковим.

8) Оскільки позивач звернувся за стягненням 3 % річних за час прострочення, який, як він вважав, тривав з липня 2012 року по липень 2015 року, то суд повинен установити, чи дотримано строки позовної давності з урахуванням викладеного висновку Великої Палати Верховного Суду.

16. Отже, у цій справі Велика Палата Верховного Суду вирішувала питання, чи спливає позовна давність щодо вимог про стягнення коштів, передбачених статтею 625 ЦК України, через три роки після дати набрання законної сили судовим рішенням про стягнення кредитної заборгованості.

17. При цьому, у цій справі Велика Палата Верховного Суду не робила жодних висновків про те, як саме повинна застосовуватися норма статті 264 Цивільного кодексу України у подібних правовідносинах.

18. Зауважу, що відповідно до обставин справи № 127/15672/16-ц з позовом про стягнення боргу позивач звертався у травні 2009, а з позовом про стягнення інфляційних та 3 % річних - у липні 2016. Тобто через 7 років . Відповідно за цих обставин взагалі не можна говорити про переривання позовної давності, а відповідно у такому разі стягнення обмежується останніми трьома роками, які передували подачі такого позову.

19. Виникнення спірних правовідносин у справі обумовлено наявністю, на думку скаржника, обставин переривання позовної давності та звернення з позовом про стягнення інфляційних та 3 % річних протягом 3 років з дня виникнення таких обставин.

20. Відповідно, оскільки обставини цієї справи відмінні від обставин справи, що розглядається, на мою думку висновок Великої Палати Верховного Суду не є застосованим до спірних правовідносин.

21. З цих підстав не можу погодитися і з висновком суду апеляційної інстанції, який послався на постанову об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 26.10.2018 у справі № 922/4099/17, оскільки у цій справі мали місце інші обставини, з якими закон пов`язує можливість переривання (вчинення особою дії, що свідчать про визнання нею свого боргу). У цій справі суд зробив висновок, що вимоги про стягнення грошових коштів, передбачених статтею 625 Цивільного кодексу України, не є додатковими вимогами в розумінні статті 266 цього Кодексу, а тому закінчення перебігу позовної давності за основною вимогою не впливає на обчислення позовної давності за вимогою про стягнення 3% річних та інфляційних витрат. Стягнення 3% річних та інфляційних витрат можливе до моменту фактичного виконання зобов`язання та обмежується останніми 3 роками, які передували подачі позову.

22. У постанові від 13.02.2019 у справі № 924/312/18, на яку послався суд апеляційної інстанції, колегія суддів зазначила про обґрунтованість позовних вимог про стягнення інфляційних втрат за період з квітня 2015 року по березень 2018 року в розмірі 1 160 633,75 грн і погодилася висновком суду першої інстанції про наявність підстав для задоволення позовних вимог позивача в повному обсязі та правомірно відхилив заяву відповідача про застосування позовної давності. При цьому обставини переривання давності взагалі не були предметом розгляду.

23. Тобто правовідносини у справах № 924/312/18 та № 922/4099/17 не є подібними до тих, що розглядаються у цій справі, що має суттєве значення для правильного застосування норм матеріального права. Однак, на думку колег, правовідносини є подібними і висновки правильно.

24. Вирішуючи питання про правильне застосування норм статей 264, 625 Цивільного кодексу України, на мою думку, слід було виходити з такого.

25. Згідно з приписами статті 257 Цивільного кодексу України загальна позовна давність установлюється тривалістю у три роки.

26. Частиною 1 статті 261 Цивільного кодексу України передбачено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

27. Водночас згідно з частиною 2 статті 264 Цивільного кодексу України позовна давність переривається у разі пред`явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач.

28. Аналіз зазначеної норми дає підстави для висновку, що в ній йдеться про такі підстави для переривання перебігу позовної давності як:

а) вчинення особою дії, що свідчать про визнання нею свого боргу або іншого обов`язку;

б) пред`явлення особою позову до одного із кількох боржників,

в) пред`явлення позову, предметом якого є лише частина вимоги, право на яку має позивач.

29. У справі розглядається питання щодо переривання позовної давності у разі пред`явлення позову, предметом якого є лише частина вимоги, право на яку має позивач, а також правових наслідків такого переривання. Зокрема, вирішенню підлягає питання, як відбувається перебіг позовної давності після того, як буде належно пред`явлено позов, та як цей перебіг буде надалі впливати на можливість захисту кредитора, якщо прострочення є триваючим правопорушенням.

30. Слід звернути увагу на те, що у частині 2 статті 264 Цивільного кодексу України поняття "частини вимоги" вживається в однині. Наведене дає підстави розуміти, що переривання давності стосується не всієї вимоги чи інших (додаткових) вимог, що входять до змісту цього ж зобов`язання, а саме стосується лише іншої (непред`явленої) частини тієї ж вимоги, про яку було заявлено у попередньому позові.

31. Отже для правильного вирішення спору необхідно перш за все з`ясувати, чи є вимога щодо сплати інфляційних втрат, що нараховані відповідно до частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України за увесь час прострочення, у розумінні частини 2 статті 264 Цивільного кодексу України складовою частиною основної вимоги або іншою додатковою вимогою.

32. Згідно з усталеною судовою практикою нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України є мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації боржника за неналежне виконання зобов`язання. Таких висновків у подібних правовідносинах Велика Палата Верховного Суду дійшла у постановах від 19.06.2019 у справах № 703/2718/16-ц та № 646/14523/15-ц, у постанові від 07.07.2020 у справі № 296/10217/15-ц, у постанові від 08.11.2019 у справі № 127/15672/16-ц, у постанові від 04.02.2020 у справі № 912/1120/16.

33. Згідно з висновками, викладеними у постановах Великої Палати Верховного Суду від 08.11.2019 по справі № 127/15672/16-ц, нараховані на суму боргу інфляційні втрати та 3 % річних входять до складу грошового зобов`язання.

34. При цьому, такі вимоги про стягнення грошових коштів, передбачених статтею 625 Цивільного кодексу України, не є додатковими вимогами в розумінні статті 266 Цивільного кодексу України (постанова Верховного Суду України від 26.04.2017 у справі № 3-1522гс16 та постанова об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 26.10.2018 у справі № 922/4099/17).

35. Відповідно до висновку Великої Палати Верховного Суду у постанові 07.04.2020 у справі №910/4590/19 зобов`язання зі сплати інфляційних та річних процентів є акцесорним, додатковим до основного, залежить від основного зобов`язання і поділяє його долю. Відповідно, й вимога про сплату інфляційних та річних процентів є додатковою до основної вимоги (пункт 43 мотивувальної частини постанови).

36. У зв`язку із викладеним вважаю, що вимогу про сплату інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України можна розглядати як складову частину вимоги про сплату основного зобов`язання у розумінні частини 2 статті 264 цього Кодексу, тому у такому разі застосовується правило щодо переривання перебігу позовної давності.

37. До аргументів на користь саме такого тлумачення можна віднести також постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 759/3772/16-ц від 27.03.2020, в якій суд зробив висновок, що перебіг позовної давності за вимогами про стягнення 3 % річних та інфляційних перервався зверненням з позовом про стягнення грошових коштів за договором позики, а також постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 165/534/16-ц від 25.07.2018, в якій суд зробив висновок, що "суд апеляційної інстанції, стягуючи пеню, 3 % річних та інфляційні втрати в межах позовної давності, не звернув увагу на вказані норми права, а також на те, що у зв`язку зі зверненням до суду з позовом перервався перебіг позовної давності".

38. Для правильного обчислення строків давності за заявленими вимогами необхідно встановити початковий і кінцевий момент перебігу строку у разі їх переривання.

39. Наслідки переривання визначені у частині 3 статті 264 Цивільного кодексу України, яка передбачає, що після переривання перебіг позовної давності починається заново. Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується.

40. Отже, під час пред`явлення позову за обставин, зазначених у частині 2 статті 264 Цивільного кодексу України, відбувається переривання перебігу давності та одночасний початок перебігу нового строку (починається заново).

41. На мою думку, термін "починається заново" означає, що у такому разі позовна давність обчислюється не за загальними правилами, тобто не від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила, а спочатку від часу пред`явлення первинного позову. Тобто визначається нова дата відліку строку звернення до суду.

42. При цьому до періоду, що виник до переривання строку (якщо переривання відбулось в межах позовної давності), не можуть застосовуватися наслідки спливу позовної давності (відмова у позові), оскільки у такому разі строк не є таким, що пропущений.

43. Цим переривання строку істотно відрізняється від його зупинення. Зупинення перебігу давності означає, що час, який минув із дня виникнення у особи права на позов до дня, коли виникли визначені законом об`єктивні обставини, не втрачає свого значення, він зберігається і зараховується до загального строку позовної давності, що продовжує спливати, тобто відновлюється (а не починається спочатку) із дня припинення обставин, що були підставою для зупинення перебігу. У сумі він не повинен перевищувати строку позовної давності.

44. З урахуванням викладеного, вважаю, що застосоване у другому реченні частини 3 статті 264 Цивільного кодексу України словосполучення до нового строку не зараховується слід розуміти, що увесь час, що минув до переривання позовної давності, не береться до уваги, а перебіг позовної давності щодо вимог, що виникли до переривання позовної давності, починається спочатку, тобто, від дня, коли був поданий позов, предметом якого є лише частина вимоги, право на яку має позивач.

45. Відповідно, якщо після переривання позовної давності не минуло три роки, 3 % річних та інфляційні втрати можуть бути стягнуті за весь період прострочення, що у сукупності може становить більше трьох років.

46. Якщо ж після переривання позовної давності минуло більше ніж 3 роки, тоді вже застосовується загальне правило - стягнення обмежується останніми трьома роками, які передували подачі такого позову, якщо є заява про застосування позовної даності.

47. З урахуванням викладеного, не можу погодитися з висновком Верховного Суду, що виходячи з того, що згідно з статтею 256 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк, в межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу, стягнення 3% річних та інфляційних втрат неможливе в часових межах, що існували до переривання позовної давності (пункт 4.15 постанови).

48. На мою думку, таке тлумачення змісту статей 256, 264 Цивільного кодексу України повністю нівелює передбачені законом наслідки переривання позовної давності. Оскільки такий підхід призводить до того, що як у випадку наявності обставин переривання позовної давності, так і у випадку їх відсутності - такі нарахування стягуються лише за останні три роки, які передували зверненню кредитора з позовом.

49. Тому, беручи до уваги зазначене, вважаю, що у такому разі рішення суду першої інстанції необхідно було залишити в силі.

Суддя І. Кондратова