Постанова

від 06.08.2020 по справі 569/12236/17

РІВНЕНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

РІВНЕНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

06 серпня 2020 року

м. Рівне

Справа № 569/12236/17

Провадження № 22-ц/4815/461/20

Рівненський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді - Шимківа С.С.,

суддів: - Бондаренко Н.В., Ковальчук Н.М.,

секретар судового засідання - Тхоревський С.О.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

треті особи, які не заявляють

самостійних вимог - ОСББ "Медпрацівник",

- ОСОБА_3 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 23 грудня 2019 року (ухвалене у складі судді Панас О.В., повний текст рішення складено 27 грудня 2019 року) у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог: ОСББ "Медпрацівник", ОСОБА_3 про поділ майна подружжя, -

в с т а н о в и в :

07 серпня 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог: ОСББ "Медпрацівник", ОСОБА_3 про поділ майна подружжя.

Позовна заява мотивована тим, що 04 серпня 1979 року між ним та відповідачем було укладено шлюб.

За час зареєстрованого шлюбу ними було набуто у власність, шляхом сплати пайових внесків, трьохкімнатну квартиру АДРЕСА_1 загальною площею 65,6 кв.м., житловою - 38,9 кв.м.

Правовстановлюючий документ на спірну квартиру - свідоцтво про право власності на нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_1 було видано на ім`я відповідачки, яка є членом ЖБК.

Просив суд поділити спільне майно подружжя, а саме квартиру АДРЕСА_1 , визнавши за ним та ОСОБА_2 право власності на ідеальні частки в квартирі, а саме по 1/2 частини квартири за кожним.

Рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 23 грудня 2019 року позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог: ОСББ "Медпрацівник", ОСОБА_3 про поділ майна подружжя задоволено.

Поділено спільне майно подружжя, а саме квартиру АДРЕСА_1 , визнавши за ОСОБА_1 та ОСОБА_2 право власності на ідеальну частку у даній квартирі, а саме по 1/2 частини квартири за кожним.

Рішення суду мотивовано тим, що спірне майно, нажите подружжям за час шлюбу та належить їм на праві спільної сумісної власності (ст.16 Закону України "Про власність", ст. 22 КпШС України, ст.ст. 60, 61 СК України). Строк позовної давності позивачем не пропущено, так як судом не було встановлено, що до 2017 року відповідач заперечувала чи оспорювала право позивача на спірну квартиру.

17 лютого 2020 року ОСОБА_2 , покликаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, подала апеляційну скаргу на рішення суду.

Апеляційна скарга мотивована незаконністю оскаржуваного рішення.

Вказує, що висновок суду про презумпцію права спільної сумісної власності подружжя на майно, нажите ними в шлюбі, є хибним, так як ст. 146 ЖК України, ст. 15 Закону України "Про власність" закріплюють презумпцію права власності на кооперативну квартиру члена кооперативу, яким внесено пайовий внесок за квартиру.

У матеріалах справи відсутні докази внесення позивачем коштів за квартиру до кооперативу.

Позивач не довів, що пай на кооперативну квартиру є спільною сумісною власністю подружжя і набутий їх спільною працею.

Позивачем пропущено строк позовної давності, оскільки порушене право він пов`язує з отриманням ОСОБА_2 09.07.2004 року свідоцтва про право власності на квартиру.

Перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, заслухавши пояснення учасників справи, колегія суддів приходить до висновку про вімову у задоволенні апеляційної скарги.

Судом встановлено, що у період з 04.08.1979 року по 23.04.2007 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі.

У період перебування сторін у шлюбі ОСОБА_2 набула у власність, шляхом сплати пайових внесків, трикімнатну квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 65,6 кв.м., житловою - 38,9 кв.м.

Згідно довідки № 18 від 25.05.2004 року, виданої ЖБК "Медпрацівник", яка міститься в матеріалах інвентаризаційної справи КП "РМБТІ" вбачається, що рішенням Рівненського міськвиконкому № 345 від 14.12.1988 року було затверджено створення ЖБК "Медпрацівник", членом якого є відповідачка ОСОБА_2 .

Згідно рішення виконкому № 471-А від 28.11.1992 року, будинок АДРЕСА_2 був зданий в експлуатацію, а ОСОБА_2 одержала в ЖБК "Медпрацівник" трикімнатну квартиру АДРЕСА_1 , яка нею оплачена повністю (т.1 а.с.139).

На вселення в дану квартиру ОСОБА_2 та членам її сім`ї: чоловіку ОСОБА_1 та сину ОСОБА_4 видано ордер № 85 (т.1 а.с.142).

13.07.2004 ОСОБА_5 видано свідоцтво про право власності на нерухоме майно - квартиру за адресою: АДРЕСА_3 , що підтверджується копією свідоцтва про право власності та копією витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно (т.1 а.с.151-152).

Відповідно до частини 1 статті 15 Закону України "Про власність" (у редакції, що була чинною на час виникнення спірних правовідносин) член житлового, житлово-будівельного, дачного, гаражного чи іншого кооперативу або товариства, який повністю вніс свій пайовий внесок за квартиру, дачу, гараж, іншу будівлю або приміщення, надані йому в користування, набуває права власності на це майно.

Згідно статті 17 зазначеного Закону кооперативна квартира набуває статусу спільної сумісної власності лише за умови внесення паю в житлово-будівельному кооперативі за рахунок спільних коштів члена цього кооперативу і членів його сім`ї, яким ця квартира надана.

У період перебування сторін у зареєстрованому шлюбі відповідачем сплачено пайові внески за квартиру у повному обсязі у загальному розмірі 4500 карбованців 10 коп, що підтверджується довідкою № 18 ЖБК "Медпрацівник" (т. 1 а.с. 139).

Відповідно до частини першої статті 22 КпШС України (у редакції, що діяла на час виникнення спірних правовідносин) майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном.

Статтею 60 СК України встановлено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Положення статті 22 КпШС України та статті 60 СК України, свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом з тим, один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції спільної сумісної власності подружжя, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Згідно роз`яснень, наданих у пункті 6-1 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 вересня 1987 року № 9 "Про практику застосування судами законодавства про житлово-будівельні кооперативи" відповідно до пункту 1 статті 17 Закону України "Про власність" при внесенні паю в ЖБК за рахунок коштів, одержаних внаслідок сумісної праці сім`ї члена кооперативу, паєнагромадження, а після повного внесення паю - квартира є спільною сумісною власністю членів сім`ї, якщо інше не було установлено письмовою угодою між ними.

Частиною першою статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17 та постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 лютого 2018 року у справі № 235/9895/15-ц, від 05 квітня 2018 року у справі № 404/1515/16-ц.

Оскільки пайові внески за спірну квартиру були сплачені в період зареєстрованого між сторонами шлюбу, не спростовано презумпцію спільності права власності подружжя на дану квартиру, місцевий суд прийшов до правильного висновку про визнання за ОСОБА_1 та ОСОБА_6 по 1/2 частини у праві власності на квартиру за кожним.

Вирішуючи питання про застосування строку позовної давності, на якому наполягає відповідач ОСОБА_2 , колегія суддів приходить до висновку про відсутність правових підстав вважати, що позивачем пропущено строк звернення до суду за захистом своїх прав.

За загальним правилом, закріпленим у частині першій статті 261 ЦК України , перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Судом першої інстанції правильно встановлено, що спір між сторонами щодо набутого під час шлюбу нерухомого майна виник в 2017 році, а до 2017 року відповідач не заперечувала і не оспорювала право позивача на квартиру.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.

Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.

Підстав для скасування ухваленого у справі судового рішення та задоволення поданої апеляційної скарги, виходячи з меж її доводів, апеляційний суд не вбачає, оскільки ці доводи правильності зробленого судом першої інстанції висновку не спростовують.

Керуючись ст.ст. 367, 375, 381-384, 389-391 ЦПК України, Рівненський апеляційний суд, -

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення, а рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 23 грудня 2019 року - без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне судове рішення не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на касаційне оскарження, якщо касаційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому такого судового рішення.

Повний текст постанови складено 06 серпня 2020 року.

Головуючий суддя С.С. Шимків

Судді: Н.В. Бондаренко

Н.М. Ковальчук