Постанова

від 22.07.2020 по справі 495/5498/15-ц

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

22 липня 2020 року

м. Київ

справа № 495/5498/15-ц

провадження № 61-48307св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Сімоненко В. М.,

суддів: Калараша А. А. (суддя-доповідач), Мартєва С. Ю., Петрова Є. В., Штелик С. П.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: Білгород-Дністровська міська рада Одеської області, Головне управління Держгеокадастру Одеської області в особі міськрайонного управління у Білгород-Дністровському районі та м. Білгород-Дністровському, ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 05 грудня 2017 року у складі судді Заверюхи В. О. та постанову Апеляційного суду Одеської області від 25 жовтня 2018 року у складі колегії суддів: Заїкіна А. П., Погорєлової С. О., Таварткіладзе О. М.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Білгород-Дністровської міської ради Одеської області (далі - Білгород-Дністровська міська рада), Головного управління Держгеокадастру Одеської області в особі міськрайонного управління у Білгород-Дністровському районі та м. Білгород-Дністровському (далі - ГУ Держгеокадастру Одеської області), ОСОБА_2 про визнання незаконним рішення та визнання недійсним державного акта.

Позовна заява мотивована тим, що вона є власником житлового будинку та прибудинкових споруд до нього, що знаходиться на АДРЕСА_1 на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом. 29 квітня 2010 року Білгород-Дністровською міською радою їй надано дозвіл на розробку технічної документації щодо складання документів, які посвідчують право власності на земельну ділянку на якій розташований успадкований нею житловий будинок з прибудинковими спорудами. Вказувала, що під час виконання землевпорядних робіт їй стало відомо про те, що убиральня літ. В , яка належить їй на праві власності, на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом, розташована на земельній ділянці сусіднього землекористувача

ОСОБА_2 . У липні 2012 року вона отримала копію рішення Білгород-Дністровської міської ради Одеської області від 30 грудня 1997 року № 313-ХХІІ на підставі, якого ОСОБА_2 було передано безкоштовно у приватну власність земельну ділянку на АДРЕСА_1 , площею - 0,0468 га, для будівництва і обслуговування жилого будинку та господарських будівель. На підставі вказаного рішення ОСОБА_2 03 червня 2011 року отримала державний акт на право власності на земельну ділянку на якій розташована вбиральня літ. В , яка належить їй на праві власності. На думку позивача, передача у власність земельної ділянки ОСОБА_2 у 1997 році була здійснена з порушенням вимог статті 17 ЗК України та Інструкції про порядок складання, видачі, реєстрації і зберіганні державних актів на право власності на земельну ділянку або на право постійного користування земельною ділянкою та договорів оренди землі, затвердженої Наказом Державного комітету України по земельних ресурсах, оскільки відповідачем не було надано документів до Білгород-Дністровської міської ради, які б обґрунтовували розмір земельної ділянки. Також оспорюваними документами порушуються її права ще й тому, що на виділеній відповідачу земельній ділянці знаходиться належна їй на праві власності вбиральня. Також позивач просила поновити їй строк на звернення до суду з позовом, оскільки про існування оскаржуваного рішення Білгород-Дністровської міської ради, а отже і про порушення своїх прав, вона дізналася лише 19 липня

2012 року, коли отримала копію вищевказаного рішення.

У зв`язку з викладеним та уточненими позовними вимогами позивач просила поновити строк для звернення до суду з позовом; визнати незаконним рішення Білгород-Дністровської міської ради від 30 грудня 1997 року № 313-ХХІІ у частині пункту 108 додатку № 1 про передачу ОСОБА_2 безкоштовно у приватну власність земельної ділянки на АДРЕСА_1 , площею - 0,0468 га; визнати недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку серія ЯК №483949 (а. с. 1-2, 173-174 том 1).

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від

05 грудня 2017 року відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 .

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що посилання позивача на те, що передача у власність земельної ділянки ОСОБА_2 та складання державного акту були здійснені з порушенням вимог статті 17 ЗК України та Інструкції про порядок складання, видачі, реєстрації і зберіганні державних актів на право власності на земельну ділянку або на право постійного користування земельною ділянкою та договорів оренди землі, не можуть бути взяті судом до уваги, оскільки її цивільні права, свободи чи інтереси ніяким чином не порушено, не визнано або оскаржено відповідачем у справі. Разом з тим, згідно висновку судової земельно-технічної експертизи від 19 червня 2017 року № 006/2017 було встановлено, що вбиральня літ. В , яка належить позивачу на праві власності знаходиться на земельній ділянці, що належить ОСОБА_2 , тому в цьому конкретному випадку права позивача порушено, однак позов не може бути задоволено, оскільки позивачем пропущено строк позовної давності. Позивач про порушення свого права дізналася

30 грудня 2009 року, у момент підписання додатку до оскаржуваного державного акта, а з позовом до суду звернулася лише 05 серпня 2015 року.

Постановою Апеляційного суду Одеської області від 25 жовтня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 05 грудня 2017 року змінено в частині обґрунтування підстав відмови у позові. У решті рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що у задоволенні позову необхідно відмовити, проте не у зв`язку з пропуском строку позовної давності, а через необґрунтованість заявлених позовних вимог, оскільки позивач ще 30 грудня 2009 року погодила межі земельної ділянки, яка передана відповідачу у власність, а тому остання користується спірною земельною ділянкою, наданою їй органом місцевого самоврядування відповідно до чинного законодавства та підстав для позбавлення її такого права немає.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

У грудні 2018 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 на рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від

05 грудня 2017 року та постанову Апеляційного суду Одеської області від 25 жовтня 2018 року.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити у справі нове судове рішення, яким задовольнити її уточнені позовні вимоги в повному обсязі.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що оскаржувані судові рішення є незаконними та необґрунтованими, оскільки судами обох інстанцій належним чином не були встановлені обставини справи, які мають значення для правильного вирішення спірних позовних вимог. Вказує, що вбиральня літ. В , яка належить їй на праві власності була збудована ще в 1975 році, тому оскаржувані рішення міської ради та державний акт видані на користь ОСОБА_2 порушують її права, як власника, однак суди обох інстанції на вказане належної уваги не звернули. Також вказує, що судами обох інстанцій не було застосовано до спірних правовідносин положень статті 41 Конституції України, статті 120 ЗК України та статей 319, 377, 397 ЦК України. Зазначала про те, що суди обох інстанцій застосували до спірних правовідносин щодо визнання недійсним рішення Білгород-Дністровської міської ради від 30 грудня

1997 року не ті норми матеріального права, а саме судами було застосовано положення статей 116, 118, 122, 125 ЗК України замість статей 6, 17, 18 ЗК України 1990 року, які були чинними на момент прийняття оспорюваного рішення. Наголошує на тому, що відповідно до частини першої статті 393 ЦК України державний акт органу державної влади, який не відповідає законові та порушує права власника визнається судом недійсним за позовом власника нерухомого майна. Звертає увагу на те, що ОСОБА_2 в порушення вимог статті 17 ЗК України 1990 року до клопотання про надання у власність спірної земельної ділянки не були додані матеріали, які обґрунтовують розмір цієї земельної ділянки. Також вважає, що висновок апеляційного суду про те, що оскільки вона підписала акт прийому-передачі межових знаків на зберігання для спірної земельної ділянки, то таким чином вона погодила надання ОСОБА_2 земельної ділянки у визначених межах є помилковим. Зокрема вказує, що вона наголошувала в суді апеляційної інстанції про те, що підпис в акті прийому-передачі межових знаків спірної земельної ділянки їй не належить, та що вона в той період часу навіть не була власником сусіднього домоволодіння.

Доводи інших учасників справи

У відзиві ГУ Держгеокадастру в Одеській області на касаційну скаргу

ОСОБА_1 вказано, що оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції є законною та обґрунтованою, а доводи касаційної скарги є безпідставними та не впливають на правильність висновків апеляційного суду. Зокрема вказує, що ОСОБА_2 отримала у власність спірну земельну ділянку відповідно до вимог законодавства України, державний акт про право власності на спірну земельну ділянку зареєстровано в Книзі реєстрації державних актів на право власності на землю на право постійного користування, договорів оренди землі 22 липня 2011 року за № 51103001000262. Позивач не зареєструвала за собою право власності на свою земельну ділянку, оскільки такі відомості відсутні, вона лише отримала рішення Білгород-Дністровської міської ради від 29 квітня 2010 року № 990- V Про надання дозволу на розробку технічних документацій щодо складання документів, що посвідчують право власності на земельні ділянки громадянам України в м. Білгороді-Дністровському , яким їй було надано дозвіл на розробку технічної документації щодо складання документів, що посвідчують право власності на земельну ділянку, розташовану на АДРЕСА_1 . На їх думку, оскаржувана постанова апеляційного суду не підлягає скасуванню.

У відзиві ОСОБА_2 , поданому адвокатом Гафійчуком С. Д., на касаційну скаргу ОСОБА_1 вказано, що оскаржувані рішення суду першої інстанції в зміненій частині та постанова апеляційного суду є законними та обґрунтованими, а доводи касаційної скарги правильних висновків судів не спростовують та зводяться до незгоди із судовими рішеннями. Зокрема зазначає, що суди обох інстанцій дійшли правильного висновку стосовно того, що оспорюваним рішенням Білгород-Дністровської міської ради від 30 грудня 1997 року ніяким чином не можуть порушуватися права та інтереси позивача, оскільки на той час вона не була ні власником сусідньої земельної ділянки, ні власником житлового будинку, який розташований на сусідній ділянці. Вказує про те, що доводи касаційної скарги про те, що позивач не підписувала акт прийому-передачі межових знаків спірної земельної ділянки є необґрунтованими та нічим не підтверджені. Також вважає, необґрунтованими посилання ОСОБА_1 на те, що її паспортні дані зазначені в акті прийому-передачі межових знаків не відповідають дійсним її паспортним даним, оскільки їх в акті вказала особисто позивач. Тому просила касаційну скаргу відхилити, а оскаржувані судові рішення залишити без змін.

Інші учасники справи не скористались своїм правом на подання до суду своїх заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги, відзиву на касаційну скаргу до касаційного суду не направили.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 22 грудня 2018 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі і витребувано цивільну справу з Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області.

У лютому 2019 року справу № 495/5498/15-ц передано до Верховного Суду.

14 квітня 2020 рокуна підставі розпорядження про призначення повторного автоматизованого розподілу судової справи № 1077/0/226-20 справу передано судді-доповідачеві Каларашу А. А. та визначено суддів, які ввійшли до складу колегії.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 червня 2020 року справу призначено до судового розгляду Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в кількості п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що рішенням Білгород-Дністровської міської ради від 30 грудня 1997 року № 313-ХХІІ Про передачу громадянам України безкоштовно у приватну власність земельних ділянок на території м. Білгород-Дністровського ,

ОСОБА_2 передано безкоштовно у приватну власність земельну ділянку на АДРЕСА_1 , площею 0,0468 га для будівництва та обслуговування жилого будинку і господарських будівель (а. с. 4 том 1).

03 червня 2011 року ОСОБА_2 на підставі вказаного рішення Білгород-Дністровської міської ради отримала державний акт на право власності на спірну земельну ділянку (а. с. 6 том 1).

Також судами встановлено, що позивач, на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 20 березня 2010 року, є власником житлового будинку, що знаходиться на АДРЕСА_1 , та складається в цілому з одного житлового будинку, літ А , житловою площею - 42,1 кв. м, загальною площею - 78,3 кв. м та надвірних будівель під літерами:

Б - літньої кухні, Л - госпблоку, М - гаражу, В - убиральні, споруд № 2-5,1, II

(а. с. 9-10 том 1).

Рішенням Білгород-Дністровської міської ради Одеської області від 29 квітня

2010 року № 990- V, а саме пунктом 1.59. цього рішення ОСОБА_1 надано дозвіл на розробку технічної документації щодо складання документів, які посвідчують право власності на земельну ділянку розташовану на АДРЕСА_1 (а. с. 8 том 1).

Згідно висновку судової земельно-технічної експертизи від 19 червня 2017 року

№ 006/2017 вбиральня літ. В , яка входить до складу нерухомого майна, розташованого на АДРЕСА_1 , та належить ОСОБА_1 на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 20 березня 2010 року, знаходиться на земельній ділянці, кадастровий 5110300000:01:003:023, розташованій на АДРЕСА_1 , що належить ОСОБА_2 (а. с. 148-156 том 1).

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Пунктом 2 Розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону України Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ від 15 січня 2020 року

№ 460-ІХ установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Тому у тексті цієї постанови норми ЦПК України наводяться в редакції, яка була чинною станом на 07 лютого 2020 року.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до вимог частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції в незміненій після апеляційного перегляду частині та рішення суду апеляційної інстанції - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Оскаржувані рішення відповідають вимогам ЦПК України щодо законності та обґрунтованості.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

На момент прийняття рішення Білгород-Дністровської міської ради від 30 грудня

1997 року № 313-ХХІІ Про передачу громадянам України безкоштовно у приватну власність земельних ділянок на території м. Білгород-Дністровського діяв

ЗК України від 18 грудня 1990 року (далі - ЗК України 1990 року), тому до спірних правовідносин підлягають застосовуванню його норми.

За змістом частини першої статті 17 ЗК України 1990 року (у редакції, чинній станом на час отримання ОСОБА_2 спірної земельної ділянки) розпоряджаються землею Ради народних депутатів, які в межах своєї компетенції передають землі у власність або надають у користування та вилучають їх.

Передача земельних ділянок у власність громадян провадиться місцевими Радами народних депутатів відповідно до їх компетенції за плату або безоплатно (стаття 6 ЗК України 1990 року).

Відповідно до частини другої - п`ятої статті 17 ЗК України 1990 року громадяни, заінтересовані у передачі їм у власність земельних ділянок із земель запасу, подають заяву про це до сільської, селищної, міської, а у разі відмови - до районної, міської, в адміністративному підпорядкуванні якої є район, Ради народних депутатів за місцем розташування земельної ділянки. У заяві зазначаються бажані розмір і місце розташування ділянки, мета її використання і склад сім`ї. Відповідна Рада народних депутатів розглядає заяву і у разі згоди передати земельну ділянку у власність громадянину замовляє землевпорядній організації розробку проекту її відведення. Проект відведення земельної ділянки погоджується з сільською (селищною) Радою народних депутатів, з районними (міськими) землевпорядним, природоохоронним і санітарним органами, органом архітектури і подається до районної (міської) Ради народних депутатів для прийняття рішення про передачу громадянину земельної ділянки у власність. Зазначені земельні ділянки передаються у власність на підставі заяви громадянина і матеріалів, що підтверджують її розмір (земельно-кадастрова документація, дані бюро технічної інвентаризації, правлінь товариств і кооперативів тощо).

Відповідно до статті 22 ЗК України 1990 року право власності на землю або право користування наданою земельною ділянкою виникає після встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує це право. Приступати до використання земельної ділянки, у тому числі на умовах оренди, до встановлення меж цієї ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує право власності або право користування землею, забороняється.

За приписами статті 23 ЗК України 1990 року право власності або право постійного користування землею посвідчується державними актами, які видаються і реєструються сільськими, селищними, міськими, районними Радами народних депутатів. Державний акт на право колективної власності на землю видається колективному сільськогосподарському підприємству, сільськогосподарському кооперативу, сільськогосподарському акціонерному товариству із зазначенням розмірів земель, що перебувають у власності підприємства, кооперативу, товариства і у колективній власності громадян. До державного акта додається список цих громадян. Форми державних актів затверджуються Верховною Радою України.

Пунктом 3 Декрету Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 року № 15-92 Про приватизацію земельних ділянок встановлено, що право приватної власності громадян на земельні ділянки, передані їм для цілей, передбачених статтею 1 цього Декрету, а саме: ведення особистого підсобного господарства, будівництва і обслуговування жилого будинку і господарських будівель (присадибна ділянка), садівництва, дачного і гаражного будівництва, посвідчується відповідною Радою народних депутатів, про що робиться запис у земельно-кадастрових документах, з наступною видачею державного акта на право приватної власності на землю.

Оскільки оспорюваний державний акт було видано ОСОБА_2 03 червня

2011 року, то слід також до спірних правовідносин застосувати й положення чинного ЗК України у редакції, чинній на момент видачі оспорюваного державного акта.

Відповідно до частини першої статті 125 ЗК України право власності на земельну ділянку та право постійного користування нею виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, та його державної реєстрації.

Згідно із частиною першою статті 126 ЗК України право власності на земельну ділянку і право постійного користування земельною ділянкою посвідчується державними актами.

Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Під способами захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, як вплив на правопорушника.

Як правило, власник порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права. Частіше за все спосіб захисту порушеного права прямо визначається спеціальним законом і регламентує конкретні цивільні правовідносини.

Відповідно до частини третьої статті 152 ЗК України у редакції, на дату звернення позивача за захистом порушеного права, захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється, зокрема шляхом визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування.

Суди першої та апеляційної інстанцій правильно визначилися із характером спірних правовідносин, нормами матеріального та процесуального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і надали їм належну оцінку, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого дійшли правильного висновку про відмову у задоволенні позову, оскільки рішення Білгород-Дністровської міської ради від 30 грудня 1997 року № 313-ХХІІ Про передачу громадянам України безкоштовно у приватну власність земельних ділянок на території м. Білгород-Дністровського , яким ОСОБА_2 було передано у власність спірну земельну ділянку та на момент отримання останньою державного акта про право власності на спірну земельну ділянку, не були порушено прав позивача, яка на час видачі оспорюваних документів не була ні землекористувачем суміжної земельної ділянки, ні власником вбиральні літ. В , яка розташована на спірній земельній ділянці.

Згідно з частиною другою статті 410 ЦПК України не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Хоча мотивувальна частина оскаржуваних судових рішень, викладена в редакції постанови апеляційного суду від 25 жовтня 2018 року, містить посилання не на ті норми ЗК України, які підлягали для застосування до спірних правовідносин про визнання недійсним рішення міської ради від 30 грудня 1997 року, проте це не вплинуло на прийняття судами правильного по суті та законного рішення в оскаржуваній частині.

Доводи касаційної скарги як підстава для скасування оскаржуваних судових рішень зводяться до незгоди заявника з висновками судів першої та апеляційної інстанцій та є переоцінкою доказів.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі

№ 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій.

Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів та їх переоцінювати згідно з положеннями статті 400 ЦПК України в чинній редакції.

З урахуванням того, що інші доводи касаційної скарги ОСОБА_1 є ідентичними доводам апеляційної скарги, яким суд надав належну оцінку, висновки суду апеляційної інстанції є достатньо аргументованими, Верховний Суд доходить висновку про відсутність підстав повторно відповідати на ті самі аргументи заявника, при цьому Верховний Суд враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі Руїз Торія проти Іспанії , §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення у справі Хірвісаарі проти Фінляндії ).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Згідно частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи наведене, касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржувані рішення суду першої інстанції в незміненій частині та постанову суду апеляційної інстанції без змін.

Керуючись статтями 400, 410, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 05 грудня 2017 року в незміненій після апеляційного перегляду частині та постанову Апеляційного суду Одеської області від 25 жовтня 2018 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий СуддіВ. М. Сімоненко А. А. Калараш С. Ю. Мартєв Є. В. Петров С. П. Штелик