Ухвала

від 12.08.2020 по справі 924/881/19

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

12 серпня 2020 року

м. Київ

Справа № 924/881/19

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Зуєва В.А. - головуючого, Берднік І.С., Міщенка І.С.

у письмовому провадженні розглянув касаційну скаргу Хмельницької міської ради

на постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 02.04.2020 (судді: Василишин А.Р., Петухов М.Г., Розізнана І.В.)

за позовом Хмельницької міської ради

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Алекс Плюсс"

про стягнення 273 740,61 грн безпідставно збережених коштів

В С Т А Н О В И В:

Хмельницька міська рада (далі - Рада, Позивач) звернулася до Господарського суду Хмельницької області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Алекс плюсс" (далі - ТОВ "Алекс плюсс", Відповідач) про стягнення 273 740,61 грн безпідставно збережених коштів у розмірі орендної плати за земельні ділянки по вулиці Курчатова, 8 у м. Хмельницькому (у редакції заяви про зменшення позовних вимог).

Правовою підставою заявлених вимог Позивач визначає статті 1212 - 1214 Цивільного кодексу України та зауважує, що сума 273 740,61 грн є розміром несплаченої Відповідачем орендної плати за використання земельних ділянок без укладення договору оренди, внаслідок чого Позивач позбавлений можливості отримати дохід у такому розмірі від здачі земельних ділянок в оренду.

Рішенням Господарського суду Хмельницької області від 26.12.2019 у справі №924/881/19 позов задоволено. Стягнуто з ТОВ "Алекс плюсс" на користь Ради 273 740,61 грн, які ТОВ "Алекс плюсс" зберегло без достатньої правової підстави за рахунок Ради, як власника земельних ділянок. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Місцевий господарський суд виходив з того, що Відповідач користувався земельною ділянкою без укладеного договору оренди та не сплачував кошти власнику землі за фактичне користування, що порушує інтереси держави щодо забезпечення фінансової підтримки місцевого самоврядування, своєчасного і в повному обсязі надходження доходів до бюджетів усіх рівнів з метою їх подальшого використання для забезпечення завдань і функцій держави й місцевого самоврядування.

Постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 02.04.2020 у справі №924/881/19 вищезазначене рішення місцевого господарського суду скасовано частково в частині стягнення безпідставно збережених коштів та змінено в частині розподілу судового збору. При цьому, резолютивну частину рішення викладено у новій редакції, відповідно до якої позов задоволено частково та стягнуто з Відповідача на користь Позивача 5 822,56 грн безпідставно збережених коштів у розмірі орендної плати. В іншій частині позову - відмовлено.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що протягом періоду з 01.02.2018 по 10.07.2019 земельних ділянок, площею 0,1761 га та 0,2425 га, по вул. Курчатова, 8, за кадастровими номерами №6810100000:14:002:0379, №6810100000:14:002:0378, не існувало як об`єктів цивільних прав, а відтак ТОВ "Алекс плюсс" не могло безпідставно зберегти кошти у вигляді орендної плати за цей період.

Апеляційним господарським судом зазначено, що у матеріалах справи відсутні докази прийняття Позивачем рішення про проведення нормативної грошової оцінки спірних земельних ділянок для визначення розміру орендної плати станом на 01.02.2018, а розрахунок плати за лютий 2018 по липень 2019 року Позивач зробив саме на підставі даних про нормативну грошову оцінку земельних ділянок, які було занесено до Державного земельного кадастру не раніше 11.07.2019 на підставі витягів з технічної документації про нормативну грошову оцінку земельної ділянки, наданих Головним управлінням Держгеокадастру у Хмельницькій області, отриманих лише 10.10.2019, тобто набагато пізніше зробленого розрахунку.

Позивач, не погоджуючись з постановою апеляційної інстанції, подав касаційну скаргу, в якій просить скасувати постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 02.04.2020 та залишити в силі рішення Господарського суду Хмельницької області від 26.12.2019 у справі №924/881/19.

Скаржник в обґрунтування підстав касаційного оскарження посилається на положення пункту 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України та зазначає, що господарським судом апеляційної інстанції не враховано висновки Верховного Суду щодо застосування статті 1212 Цивільного кодексу України, викладені в постановах Верховного Суду у справах №916/2948/17 та №922/3639/17.

Автоматизованою системою документообігу суду для розгляду справи №924/881/19 визначено колегію суддів Верховного Суду у складі: Зуєва В.А. (головуючого), суддів - Багай Н.О., Дроботової Т.Б., що підтверджується витягом з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 28.04.2020.

У зв`язку з відпусткою суддів Багай Н.О. та Дроботової Т.Б. автоматизованою системою документообігу суду для розгляду справи №924/881/19 визначено колегію суддів у складі: Зуєва В.А. (головуючого), суддів - Берднік І.С., Міщенка І.С., що підтверджується витягом з протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 31.07.2020.

Судова колегія враховує, що постановою Кабінету Міністрів України від 11.03.2020 №211 "Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2", з урахуванням постанови Кабінету Міністрів України №392 від 20.05.2020 "Про встановлення карантину з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2" у чинній редакції, з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19 з 12.03.2020 по 31.08.2020 (у редакції останніх змін) на всій території України встановлено карантин.

При цьому, Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)" від 30.03.2020 №540-IX (який набрав чинності 02.04.2020) розділ X "Прикінцеві положення" Господарського процесуального кодексу України було доповнено пунктом 4 такого змісту: "Під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 46, 157, 195, 229, 256, 260, 288, 295, 306, 321, 341, 346, 349, а також інші процесуальні строки щодо зміни предмета або підстави позову, збільшення або зменшення розміру позовних вимог, апеляційного оскарження, залишення апеляційної скарги без руху, повернення апеляційної скарги, подання заяви про скасування судового наказу, розгляду справи по суті, строки, на які зупиняється провадження, подання заяви про перегляд судових рішень за нововиявленими або виключними обставинами, звернення зі скаргою, оскарження рішення третейського суду, судового розгляду справи, касаційного оскарження, подання відзиву продовжуються на строк дії такого карантину. Строк, який встановлює суд у своєму рішенні, не може бути меншим, ніж строк карантину, пов`язаного із запобіганням поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19)".

Водночас, судова колегія звертає увагу, що 17.07.2020 набрав чинності Закон України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо перебігу процесуальних строків під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19)" від 18.06.2020 №731-IX яким пункт 4 розділу X "Прикінцеві положення" Господарського процесуального кодексу України викладено у новій редакції, відповідно до якого під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), суд за заявою учасників справи та осіб, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов`язки (у разі наявності у них права на вчинення відповідних процесуальних дій, передбачених цим Кодексом), поновлює процесуальні строки, встановлені нормами цього Кодексу, якщо визнає причини їх пропуску поважними і такими, що зумовлені обмеженнями, впровадженими у зв`язку з карантином. Суд може поновити відповідний строк як до, так і після його закінчення. Суд за заявою особи продовжує процесуальний строк, встановлений судом, якщо неможливість вчинення відповідної процесуальної дії у визначений строк зумовлена обмеженнями, впровадженими у зв`язку з карантином.

Додатково згідно з пунктом 2 розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону № 731-IX процесуальні строки, які були продовжені відповідно до пункту 4 розділу X "Прикінцеві положення" Господарського процесуального кодексу України, пункту 3 розділу XII "Прикінцеві положення" Цивільного процесуального кодексу України, пункту 3 розділу VI "Прикінцеві положення" Кодексу адміністративного судочинства України в редакції Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)" №540-IX від 30.03.2020, закінчуються через 20 днів після набрання чинності цим Законом. Протягом цього 20-денного строку учасники справи та особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов`язки (у разі наявності у них права на вчинення відповідних процесуальних дій, передбачених цими кодексами), мають право на продовження процесуальних строків з підстав, встановлених цим Законом.

Ураховуючи вищевикладені обставини та положення законодавства, а також те, що від учасників справи не надходило відповідних заяв про продовження процесуальних строків, розгляд справи здійснюється у розумний строк.

Відповідно до частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами 1, 3 статті 310 цього Кодексу.

Отже, у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України у ній зазначається постанова Верховного Суду, в якій викладено висновок про застосування норми права у подібних правовідносинах, що не був урахований судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні.

Як уже зазначалося, обґрунтовуючи підстави касаційного оскарження, Позивач посилався на те, що господарським судом апеляційної інстанції не враховані висновки Верховного Суду щодо застосування статті 1212 Цивільного кодексу України, які викладені у постановах Верховного Суду у справах №916/2948/17 та №922/3639/17.

Дослідивши матеріали справи та доводи наведені у касаційній скарзі Верховний Суд відхиляє їх та зазначає, що обставини, які стали підставою для відкриття касаційного провадження не підтвердилися, а тому касаційне провадження за касаційною скаргою Хмельницької міської ради на постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 02.04.2020 у справі №924/881/19 підлягає закриттю з огляду на таке.

Згідно з пунктом 4 частини першої статті 296 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження виявилося, що Верховний Суд у своїй постанові викладав висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, або відступив від свого висновку щодо застосування норми права, наявність якого стала підставою для відкриття касаційного провадження, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку, коли Верховний Суд вважає за необхідне відступити від такого висновку).

Зазначена норма процесуального права спрямована на формування усталеної судової практики вирішення господарських спорів, що виникають із подібних правовідносин, а її застосування судом касаційної інстанції забезпечує дотримання принципу правової визначеності.

За змістом пункту 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України оскарження судових рішень з підстави, зазначеної в пункті 1 частини другої цієї статті, можливе за наявності таких складових: має місце неоднакове застосування одних і тих самих норм матеріального права апеляційним судом у справі, в якій подано касаційну скаргу, та у постанові Верховного Суду, яка містить висновок щодо застосування цієї ж норми права у подібних правовідносинах та/або ухвалені різні за змістом судові рішення у справі, у якій подано касаційну скаргу, і у справі, в якій винесено постанову Верховного Суду; спірні питання виникли у подібних правовідносинах.

У справі, яка переглядається, предметом позову є стягнення з власника об`єктів нерухомого майна безпідставно збережених коштів орендної плати на підставі статей 1212 - 1214 Цивільного кодексу України за фактичне користування без належних на те правових підстав земельними ділянками, на яких розміщені ці об`єкти.

Відповідно до частини першої, четвертої статті 120 Земельного кодексу України у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об`єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення.

У разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду кількома особами право на земельну ділянку визначається пропорційно до часток осіб у праві власності жилого будинку, будівлі або споруди.

Водночас відповідно до статті 125 Земельного кодексу України право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.

Суди попередніх інстанцій установили, що Відповідач є власником нерухомого майна, розміщеного на відповідних земельних ділянках. Водночас, матеріали справи не містять доказів належного оформлення ним права користування відповідними земельними ділянками, зокрема, укладення відповідних договорів оренди з Позивачем та державної реєстрації такого права.

До моменту оформлення власником об`єкта нерухомого майна права оренди земельної ділянки, на якій розташований цей об`єкт, відносини з фактичного користування земельною ділянкою без укладеного договору оренди та недоотримання її власником доходів у вигляді орендної плати є за своїм змістом кондикційними.

Аналогічний правовий висновок викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2017 у справі №922/3412/17, від 23.05.2018 у справі №629/4628/16-ц.

Водночас, за змістом визначення, наведеного у частині першій статті 79 Земельного кодексу України земельна ділянка - це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами.

Як встановлено положеннями частин першої, третьої, четвертої, дев`ятої статті 79-1 Земельного кодексу України, формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об`єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру; сформовані земельні ділянки підлягають державній реєстрації у Державному земельному кадастрі; земельна ділянка вважається сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера ; земельна ділянка може бути об`єктом цивільних прав виключно з моменту її формування (крім випадків суборенди, сервітуту щодо частин земельних ділянок) та державної реєстрації права власності на неї.

Зазначені обставини, з урахуванням вимог статті 77 Господарського процесуального кодексу України, повинні бути підтверджені певними засобами доказування відповідно до земельного законодавства і не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Відповідно до статті 3 Закону України "Про оренду землі" об`єктами оренди є земельні ділянки, що перебувають у власності громадян, юридичних осіб, комунальній або державній власності.

Орендна плата за землю - це платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою згідно з договором оренди (частина перша статті 21 Закону України "Про оренду землі").

Таким чином, Позивач має надати докази існування протягом зазначеного у позові періоду земельної ділянки, як об`єкта цивільних прав у розумінні та визначенні земельного законодавства, реальної можливості передачі Позивачем цієї земельної ділянки в оренду відповідно до Закону України "Про оренду землі" у зазначений період, а також обґрунтованість розрахунку стягуваної суми (збереженого відповідачем за рахунок позивача майна (коштів).

У справі, яка переглядається, апеляційною інстанцією установлено та не заперечується Позивачем, що протягом заявленого у позові періоду (з 01.02.2018 до 11.07.2019) земельних ділянок (кадастровий номер 6810100000:14:002:0378 площею 0,2425, кадастровий номер 6810100000:14:002:0379 площею 0,1761 га), як об`єктів цивільних прав у розумінні статті 79-1 Земельного кодексу України не існувало.

Апеляційним господарським судом констатовано, що зазначена обставина виключає можливість обчислювати розмір безпідставно збережених коштів у вигляді орендної плати за землю, оскільки об`єктом оренди може бути тільки земельна ділянка, як сформований у встановленому законодавством порядку об`єкт цивільних прав.

Судова колегія зазначає, що за таких установлених обставин, висновок апеляційної інстанції про те, що реальну можливість передати земельні ділянки в оренду відповідно до Закону України "Про оренду землі" Позивач отримав тільки з 11.07.2019, оскільки саме з цього часу земельні ділянки стали об`єктами цивільних прав і до цього часу не була визначена нормативна грошова оцінка земельних ділянок, та, як наслідок, не могла бути розрахована орендна плата у повній мірі відповідає усталеній правовій позиції, яка сформована у постановах Верховного Суду від 06.02.2018 у справі №923/921/17, від 07.02.2019 у справі №922/3639/17, від 13.02.2019 у справі №922/392/18, від 12.04.2019 у справі №922/981/18, від 16.04.2019 у справі №922/744/18, від 29.05.2019 у справі №922/955/18, від 06.08.2019 у справі №922/3560/18, від 12.08.2019 у справі №922/2927/18, від 29.08.2019 у справі №922/3443/18 та від 05.03.2020 у справі №922/926/19.

Щодо посилань скаржника про неврахування господарським судом апеляційної інстанції практики Верховного Суду у справах №916/2948/17 та №922/3639/17 судова колегія зазначає наступне.

У справах, які наведені скаржником, предметом позовів є стягнення з власника об`єктів нерухомого майна безпідставно збережених коштів орендної плати на підставі статей 1212-1214 Цивільного кодексу України за фактичне користування без належних на те правових підстав земельними ділянками, на яких розміщені ці об`єкти.

Тобто, правовідносини у справах №916/2948/17 та №922/3639/17 та у справі №924/881/19, що розглядається, є подібними.

Разом з тим, у наведених скаржником справах Верховний Суд, як і апеляційна інстанція у справі, яка переглядається, дійшов висновку, що земельна ділянка може бути об`єктом цивільних прав виключно з моменту її формування (крім випадків суборенди, сервітуту щодо частин земельних ділянок) та державної реєстрації права власності на неї.

Додатково судова колегія звертає увагу на те, що у згаданих справах Верховний Суд не робив висновку (як про це стверджує скаржник), що для суду є вирішальним чи є сформована земельна ділянка взагалі (без врахування часових рамок її формування), а відтак останні не є релевантними для даної судової справи.

При цьому, саме питання необхідності визначення моменту формування земельної ділянки (справа №922/3639/17) та відповідності нарахувань встановленому розміру нормативної грошової оцінки (справа №916/2948/17) зумовили скасування судових рішень у зазначених справах і направлення справ на новий розгляд.

У такий спосіб, наведена скаржником підстава касаційного оскарження, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду після відкриття касаційного провадження не отримала підтвердження, у зв`язку із чим колегія суддів відповідно до пункту 4 частини першої статті 296 цього Кодексу дійшла висновку про необхідність закриття касаційного провадження за касаційною скаргою Хмельницької міської ради на постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 02.04.2020 у справі №924/881/19.

Керуючись статтями 234, 235, 296 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

У Х В А Л И В:

Закрити касаційне провадження за касаційною скаргою Хмельницької міської ради на постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 02.04.2020 у справі №924/881/19.

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.

Головуючий В. А. Зуєв Судді І. С. Берднік І. С. Міщенко