Окрема думка

від 23.06.2020 по справі 922/989/18

ВЕЛИКА ПАЛАТА ВЕРХОВНОГО СУДУ

ОКРЕМА ДУМКА

судді Великої Палати Верховного Суду Ситнік О. М. на постанову Великої Палати Верховного Суду від 23 червня 2020 року у справі № 922/989/18 (провадження № 12-205гс19)

за позовом Селянського (фермерського) господарства Берізка (далі - СФГ Берізка ) до Головного управління Держгеокадастру у Харківській області (далі - ГУ Держгеокадастру) про визнання права постійного користування земельною ділянкою та визнання недійсним наказу

за касаційною скаргою СФГ Берізка на постанову Східного апеляційного господарського суду від 19 серпня 2019 року у складі колегії суддів Бородіної Л. І., Мартюхіної Н. О., Шутенко І. А.

08 жовтня 2018 року рішенням Господарського суду Харківської області позов задоволено: визнано за СФГ Берізка право постійного користування земельною ділянкою площею 45,40 га в межах згідно з планом, розташованою на території Улянівської сільської ради Богодухівського району Харківської області, призначеною для ведення селянського (фермерського) господарства, яка була надана ОСОБА_1 згідно з державним актом на право постійного користування землею серії ХР-04-00-000623 на підставі розпорядження Богодухівської районної ради від 01 березня 1994 року № 9; визнано недійсним наказ ГУ Держгеокадастру від 02 березня 2018 року № 1106-СГ Про припинення права користування земельною ділянкою .

Рішення суду мотивовано тим, що право постійного користування земельними ділянками, набуте в установленому законодавством порядку до 01 січня 2002 року, після набрання чинності статтею 92 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) не скасовується та не обмежується; постійним користувачем земельної ділянки є СФГ Берізка ; ГУ Держгеокадастру не обґрунтувало та не довело наявності суспільного інтересу для припинення права СФГ Берізка на користування земельною ділянкою і порушень прав держави, територіальної громади, ГУ Держгеокадастру внаслідок виникнення у СФГ Берізка такого права; наказ ГУ Держгеокадастру від 02 березня 2018 року порушує базові гарантії захисту права мирного володіння майном, встановлені статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР (далі - Конвенція).

19 серпня 2019 року постановою Східного апеляційного господарського суду рішення суду першої інстанції скасовано та прийнято нове рішення про відмову в задоволенні позову.

Суд апеляційної інстанції керувався тим, що згідно з положеннями земельного законодавства, чинного на час звернення СФГ Берізка з позовом до суду, набуття фермерським господарством права постійного користування землею (для ведення фермерського господарства) не передбачено; надана у постійне користування ОСОБА_1 земельна ділянка не залишилась у постійному користуванні у СФГ Берізка , оскільки відповідне право користування земельною ділянкою припинилось у зв`язку зі смертю особи, яка таке право отримала; СФГ Берізка не довело, що наказ ГУ Держгеокадастру від 02 березня 2018 року порушує його права; надані СФГ Берізка довідки ГУ Держгеокадастру про склад земель, які обліковуються за фермерським господарством, податкові декларації з фіксованого сільськогосподарського податку та статистичні звіти не є правовстановлюючими документами і доказами наявності права постійного користування землею; матеріали справи не містять доказів використання позивачем земельної ділянки з метою ведення селянського (фермерського) господарства (далі - СФГ) з 2014 року, зокрема її обробки, збору врожаю, сплати податків.

23 червня 2020 року Велика Палата Верховного Суду ухвалила постанову, якою касаційну скаргу СФГ Берізка задовольнила частково. Постанову Східного апеляційного господарського суду від 19 серпня 2019 року скасувала. Рішення Господарського суду Харківської області від 08 жовтня 2018 року змінила в мотивувальній частині, виклавши її в редакції цієї постанови. В іншій частині рішення Господарського суду Харківської області від 08 жовтня 2018 року залишила без змін. Стягнула з ГУ Держгеокадастру на користь СФГ Берізка 10 572,00 грн судового збору.

При цьому Велика Палата Верховного Суду зазначила, що з урахуванням положень ЗК України (у редакції від 13 березня 1992 року, чинній на час створення СФГ Берізка ) земельна ділянка на праві постійного землекористування для ведення СФГ Берізка надавалась ОСОБА_1 як спеціальному суб`єктові - голові створюваного СФГ, а не як громадянину України.

Приписами частин першої, другої статті 9 Закону України від 20 грудня 1991 року № 2009-XII Про селянське (фермерське) господарство (у редакції Закону України від 23 липня 1993 року № 3312-XII, чинній на момент створення СФГ Берізка ; втратив чинність 29 липня 2003 року - з моменту набрання чинності Законом України від 19 червня 2003 року № 973-IV Про фермерське господарство ; далі - Закон № 973-IV) було передбачено одержання земельної ділянки як обов`язкової умови для набуття правосуб`єктності СФГ як юридичної особи. Водночас одержання громадянином державного акта, яким посвідчувалося право на земельну ділянку для ведення СФГ, зобов`язувало таку фізичну особу в подальшому подати необхідні документи до відповідної місцевої ради для державної реєстрації СФГ. Тобто закон не передбачав права громадянина використовувати земельну ділянку, надану йому в користування для ведення СФГ, без створення такого СФГ.

З аналізу приписів статей 1, 5, 7, 8 Закону № 937-IV можна зробити висновок, що після отримання земельної ділянки фермерське господарство має бути зареєстроване у встановленому законом порядку, після чого з дати реєстрації набуває статусу юридичної особи. З цього часу обов`язки землекористувача здійснює фермерське господарство, а не громадянин, якому надавалася відповідна земельна ділянка для ведення фермерського господарства.

З посиланням на ухвали Верховного Суду України від 24 жовтня 2007 року у справі № 6-20859св07, від 10 жовтня 2007 року у справі № 6-14879св07, від 30 січня 2008 року у справі № 6-20275св07 та постанови Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2018 року у справі № 348/992/16-ц, від 20 червня 2018 року у справі № 317/2520/15-ц, від 22 серпня 2018 року у справі № 606/2032/16-ц, від 31 жовтня 2018 року у справі № 677/1865/16-ц, від 21 листопада 2018 року у справі № 272/1652/14-ц, від 12 грудня 2018 року у справі № 704/29/17-ц, від 16 січня 2019 року у справах № 695/1275/17 та № 483/1863/17, від 27 березня 2019 року у справі № 574/381/17-ц, від 03 квітня 2019 року у справі № 628/776/18 Велика Палата зазначила, що після укладення договору тимчасового користування землею, у тому числі на умовах оренди, фермерське господарство з дати державної реєстрації набуває статусу юридичної особи. З цього часу обов`язки землекористувача земельної ділянки здійснює фермерське господарство, а не громадянин, якому вона надавалась.

Велика Палата Верховного Суду вважала, що з моменту державної реєстрації СФГ (фермерського господарства) та набуття ним прав юридичної особи таке господарство на основі норм права набуває як правомочності володіння і користування, так і юридичні обов`язки щодо використання земельної ділянки. Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу, що у відносинах, а також спорах з іншими суб`єктами голова фермерського господарства, якому була передана у власність, постійне користування чи оренду земельна ділянка, виступає не як самостійна фізична особа, власник, користувач чи орендар земельної ділянки, а як представник (голова, керівник) фермерського господарства. У таких правовідносинах їх суб`єктом є не фізична особа - голова чи керівник фермерського господарства, а фермерське господарство як юридична особа (постанова Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі № 615/2197/15-ц (провадження № 14-533цс18)).

Велика Палата Верховного Суду вказала, що підставою припинення права постійного користування земельною ділянкою, наданою громадянину для ведення фермерського господарства, є припинення діяльності такої юридичної особи, як СФГ (фермерське господарство). У земельному законодавстві (як чинному на момент створення СФГ Берізка , так і з 01 січня 2002 року й до сьогодні) така підстава припинення права постійного користування фермерським господарством земельною ділянкою свого засновника, як смерть громадянина - засновника СФГ, відсутня. Адже правове становище СФГ як юридичної особи та суб`єкта господарювання, в тому числі його майнова основа, повинні залишатися стабільними незалежно від припинення участі в його діяльності засновника такого господарства як у силу об`єктивних причин (смерті, хвороби тощо), так і на підставі вільного волевиявлення при виході зі складу фермерського господарства. Підставою припинення права користування земельною ділянкою, яка була отримана громадянином для ведення СФГ і подальшої державної реєстрації СФГ як юридичної особи, є припинення діяльності відповідного фермерського господарства.

На думку Великої Палати Верховного Суду, у разі смерті громадянина - засновника СФГ відповідні правомочності та юридичні обов`язки щодо використання земельної ділянки, яка була надана засновнику саме для ведення фермерського господарства, зберігаються за цією юридичною особою до часу припинення діяльності фермерського господарства у встановленому порядку.

Велика Палата Верховного Суду не погодилась з висновками Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладеними у постанові від 18 березня 2019 року у справі № 922/3312/17, що єдиним належним і допустимим доказом належності спірної земельної ділянки тій чи іншій особі є наявність правовстановлюючого документа. Оскільки СФГ Відродження не надано документів на підтвердження наявності у фермерського господарства оформленого права постійного користування спірною земельною ділянкою, то за таких обставин суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позову в частині визнання за СФГ Відродження права постійного користування земельною ділянкою. Крім того, суд касаційної інстанції вказав, що на момент виникнення спірних правовідносин набуття права постійного користування земельною ділянкою фермерськими господарствами (для ведення фермерського господарства) не було передбачено. При цьому Велика Палата відступила від цих висновків та зазначила, що з моменту створення СФГ (фермерського господарства) до фермерського господарства переходять правомочності володіння і користування та юридичні обов`язки щодо використання земельної ділянки його засновника.

Також Велика Палата Верховного Суду відступила від правового висновку, викладеного в постанові Верховного Суду від 24 квітня 2019 року у справі № 922/2103/17, а також у постановах Верховного Суду України від 23 листопада 2016 року у справах № 657/731/14-ц та№ 6-3113цс15 та від 05 жовтня 2016 року у справі № 6-2329цс16, згідно з якими право користування земельною ділянкою, що виникло в особи лише на підставі державного акта, припиняється зі смертю особи, якій належало таке право, і не входить до складу спадщини.

При цьому Велика Палата зазначила, що в разі смерті громадянина - засновника СФГ (фермерського господарства) право постійного користування земельною ділянкою, наданою для ведення фермерського господарства його засновнику, не припиняється зі смертю цієї особи, а зберігається за фермерським господарством, до якого воно перейшло після створення фермерського господарства. Звідси право постійного користування земельною ділянкою саме через перехід його до СФГ (фермерського господарства) не входить до складу спадщини. Спадкувати можна права померлого засновника (члена) щодо селянського (фермерського) господарства (фермерського господарства), а не земельну ділянку, яка перебуває в користуванні такого господарства.

Крім зазначеного, Велика Палата Верховного Суду погодилася з висновком суду першої інстанції про наявність правових підстав для визнання спірного наказу ГУ Держгеокадастру недійсним, проте виходила з інших мотивів. Зокрема, оспорюваний наказ не може вважатися таким, що виданий на підставі закону, оскільки діяльність СФГ Берізка на момент видачі спірного наказу не припинилася. Інші законодавчо встановлені підстави припинення права постійного користування земельною ділянкою також були відсутні. Отже, ГУ Держгеокадастру видало спірний наказ з порушенням вимог закону, а саме статті 141 ЗК України, оскільки відсутні законодавчо визначені підстави для позбавлення СФГ Берізка права використання земельної ділянки його засновника внаслідок припинення права постійного користування цією земельною ділянкою. Виданням оспорюваного наказу всупереч вимогам земельного законодавства відповідач втрутився у право позивача на мирне володіння своїм майном на порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, що є підставою для визнання його недійсним.

З такими висновками Великої Палати Верховного Суду не погоджуюсь та відповідно до статті 34 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) висловлюю окрему думку.

У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

Згідно зі статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.

За вимогами частини першої статті 18 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII Про судоустрій і статус суддів суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.

З метою якісної та чіткої роботи судової системи міжнародним і національним законодавством передбачено принцип спеціалізації судів.

Судова юрисдикція - це компетенція спеціально уповноважених органів судової влади здійснювати правосуддя у формі визначеного законом виду судочинства щодо визначеного кола правовідносин.

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.

Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних судів. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до його відання законодавчими актами, тобто діяти в межах установленої компетенції.

При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.

ГПК України у редакції, чинній на час звернення позивача до суду, обмежено участь фізичних осіб у господарському судочинстві окремими категоріями спорів (стаття 20 цього Кодексу).

Відповідно до статті 4 ГПК України право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

У частині першій статті 20 ГПК України сформульовані правила господарської юрисдикції та перелік категорій справ, що розглядають господарські суди.

Господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема:

справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці (пункт 1);

справи у спорах, що виникають з корпоративних відносин, в тому числі у спорах між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи або між юридичною особою та її учасником (засновником, акціонером, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, крім трудових спорів (пункт 3);

справи у спорах, що виникають з правочинів щодо акцій, часток, паїв, інших корпоративних прав в юридичній особі, крім правочинів у сімейних та спадкових правовідносинах (пункт 4);

справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на майно (рухоме та нерухоме, в тому числі землю), реєстрації або обліку прав на майно, яке (права на яке) є предметом спору, визнання недійсними актів, що порушують такі права, крім спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, та спорів щодо вилучення майна для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності, а також справи у спорах щодо майна, що є предметом забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці (пункт 6);

справи у спорах щодо оскарження актів (рішень) суб`єктів господарювання та їх органів, посадових та службових осіб у сфері організації та здійснення господарської діяльності, крім актів (рішень) суб`єктів владних повноважень, прийнятих на виконання їхніх владних управлінських функцій, та спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем (пункт 10);

вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, визнання недійсними актів, що порушують права на майно (майнові права), якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав чи спору, що виник з корпоративних відносин, якщо цей спір підлягає розгляду в господарському суді і переданий на його розгляд разом з такими вимогами (пункт 13);

інші справи у спорах між суб`єктами господарювання (пункт 15).

За частиною першою статті 19 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.

Можна зробити висновок, що загальні суди не мають чітко визначеної предметної юрисдикції і розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин в усіх випадках, за винятком ситуацій, коли розгляд таких справ прямо визначений за правилами іншого судочинства.

Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність у них спору про право цивільне.

По-друге, таким критерієм є суб`єктний склад такого спору (однією зі сторін у спорі є, як правило, фізична особа).

Відтак розмежування компетенції судів з розгляду земельних спорів відбувається залежно від їхнього предмета та суб`єктного складу учасників.

Земельні спори, сторонами в яких є юридичні особи та фізичні особи - підприємці, з приводу здійснення господарської діяльності розглядаються господарськими судами, а інші - за правилами цивільного судочинства.

Стаття 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права в разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Указана норма визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права полягає в позбавленні його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

Порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи до суду за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.

Звертаючись до суду з позовом про захист свого порушеного права на постійне користування земельною ділянкою, СФГ Берізка посилалось на невизнання відповідачем такого його права, передбаченого Законом № 973-І V, статтями 92, 141 ЗК України.

За статтею 4 Господарського кодексу України (далі - ГК України) не є предметом регулювання цього Кодексу: майнові та особисті немайнові відносини, що регулюються ЦК України ; земельні, гірничі, лісові та водні відносини, відносини щодо використання й охорони рослинного і тваринного світу, територій та об`єктів природно-заповідного фонду, атмосферного повітря; трудові відносини; фінансові відносини за участі суб`єктів господарювання, що виникають у процесі формування та контролю виконання бюджетів усіх рівнів; адміністративні та інші відносини управління за участі суб`єктів господарювання, в яких орган державної влади або місцевого самоврядування не є суб`єктом, наділеним господарською компетенцією, і безпосередньо не здійснює організаційно-господарських повноважень щодо суб`єкта господарювання; відносини за участю суб`єктів господарювання, що виникають у процесі виконання вимог законодавства, яке регулює відносини у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення. Особливості регулювання майнових відносин суб`єктів господарювання визначаються цим Кодексом.

Тобто необхідно зважати, що деякі види відносин мають схожі ознаки з господарськими відносинами, але до них не відносяться. А саме не є предметом регулювання майнові, земельні відносини, що складаються між органами державної влади чи управління і негосподарюючими суб`єктами - громадянами.

При розгляді питання щодо юрисдикції земельних спорів за участю фермерських господарств необхідно враховувати, що як створення фермерського господарства, так і його діяльність урегульовані спеціальним Законом № 973-IV. З норм указаного Закону вбачається, що утворення фермерського господарства проходить декілька етапів, одним із яких є ініціювання фізичною особою отримання земельної ділянки саме для створення фермерського господарства. І саме фізична особа зазначає про бажаний розмір земельної ділянки, період, на який має бажання отримати таку земельну ділянку для створення та ведення фермерського господарства у межах, установлених законом.

Відповідно до вимог статті 5 зазначеного Закону право на створення фермерського господарства має кожний дієздатний громадянин України, який досяг 18-річного віку, виявив бажання та пройшов професійний відбір на право створення фермерського господарства.

У статті 7 Закону № 973-IV встановлений порядок надання (передачі) земельних ділянок для ведення фермерського господарства. Для отримання (придбання) у власність або в оренду земельної ділянки державної власності з метою ведення фермерського господарства громадяни звертаються до відповідної районної державної адміністрації із заявою, вимоги до якої визначено у цій статті.

Земельні ділянки для ведення фермерського господарства передаються громадянам України у власність і надаються в оренду із земель державної або комунальної власності.

Відповідно до статті 8 названого Закону після одержання державного акта на право власності на земельну ділянку або укладення договору оренди земельної ділянки та його державної реєстрації фермерське господарство підлягає державній реєстрації.

Отже, питання про отримання земельної ділянки для ведення фермерського господарства, укладання договору оренди за Законом № 973-IV вирішує саме фізична особа, яка на той час не мала статусу фізичної особи - підприємця і яка лише вчиняє певні дії, які в подальшому нададуть їй можливість здійснювати підприємницьку діяльність.

Тому на вказаній стадії безпідставно вважати, що дії, які лише можуть у подальшому забезпечити особі право здійснювати підприємницьку діяльність у формі створення фермерського господарства (у розумінні статей 3, 4, 173, 175 ГК України), є господарською діяльністю і що спори щодо них підлягають розгляду у порядку господарського судочинства, оскільки це повністю суперечить вимогам статті 20 ГПК України та статті 19 ЦПК України, тому що не є господарською діяльністю.

Фермерське господарство може набувати право на земельні ділянки на загальних підставах, передбачених ЗК України, і такі засади для юридичних осіб є конкурентними, що зазначено у частині другій статті 124 цього Кодексу, а саме: передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється за результатами проведення земельних торгів, крім випадків, установлених частинами другою , третьою статті 134 цього Кодексу.

Відповідно до частини першої статті 134 ЗК України земельні ділянки державної чи комунальної власності або права на них (оренда, суперфіцій, емфітевзис), у тому числі з розташованими на них об`єктами нерухомого майна державної або комунальної власності, підлягають продажу окремими лотами на конкурентних засадах (земельних торгах), крім випадків, установлених частиною другою цієї статті.

Винятки перераховані у частині другій статті 134 ЗК України. Не підлягають продажу на конкурентних засадах (земельних торгах) земельні ділянки державної чи комунальної власності або права на них у разі: передачі громадянам земельних ділянок для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів, для сінокосіння і випасання худоби, для городництва, поновлення договорів оренди землі.

Тобто СФГ Берізка має право на набуття у користування земельної ділянки, але на конкурентних засадах, оскільки поза межами таких засад землі надаються лише громадянам для ведення фермерського господарства. У іншому випадку видається можливим зловживання правом на отримання земельної ділянки юридичною особою поза конкурентною процедурою, передбаченою ЗК України та спеціальним законом.

У цьому випадку земельна ділянка передавалася в оренду фізичній особі ОСОБА_2 відповідно до рішення Богодухівської районної ради народних депутатів Харківської області від 05 березня 1993 року.

Після виходу ОСОБА_2 зі складу СФГ Берізка відповідно до розпорядження Богодухівської районної ради народних депутатів Харківської області від 01 березня 1994 року; головою СФГ Берізка зареєстровано ОСОБА_1 та на його ім`я видано державний акт на право постійного користування землею від 27 лютого 1997 року.

25 липня 2006 року зареєстровано зміни до статуту СФГ Берізка , згідно з якими у пункті 1.2 статуту засновником СФГ зазначено ОСОБА_3 .

Питання про внесення відповідних змін до державного акта на право постійного користування землею не вирішувалося.

Можна зробити висновок, що стороною правовідносин із надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства є фізична особа, яка бажає створити фермерське господарство, а в подальшому продовжити діяльність такого господарства на наданій у постійне користування земельній ділянці, оскільки таке надання земельної ділянки є свого роду пільговою умовою отримання в користування земельної ділянки громадянином поза межами загального порядку, який передбачає набуття таких прав лише на конкурентних засадах.

Зазначений висновок підтверджується і положеннями статті 395 ЦК України, яка передбачає перелік видів речових прав на чуже майно, якими є:

1) право володіння;

2) право користування (сервітут);

3) право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис);

4) право забудови земельної ділянки (суперфіцій).

Законом можуть бути встановлені інші речові права на чуже майно.

При цьому зазначені права на чужі речі - це розуміються як самостійні речові права, які надають уповноваженій за ними особі право обмеженого користування певною річчю або їх сукупністю для визначеної мети та у певних межах. Для прав на чуже майно характерними є такі ознаки: їх абсолютний характер; реалізація принципу слідування; реалізація принципу переваги, який надає суб`єкту речового права перевагу перед суб`єктами зобов`язального права реалізувати своє право; перехід права власності на майно до іншої особи не є підставою для припинення речових прав інших уповноважених осіб на це майно.

У ЗК України, крім права власності, самостійним правом на земельну ділянку визнається також право постійного користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку (статті 92 ЗК України).

Оскільки суб`єктом набуття права постійного користування земельною ділянкою є саме фізична особа, яка у подальшому стає засновником (головою) фермерського господарства, відсутні підстави для висновку про перехід указаного права у повному обсязі до особи з іншим правовим статусом - юридичної особи, якою є фермерське господарство.

Відтак сторонами спору є фізична особа, яка створила фермерське господарство, отримавши у постійне користування земельну ділянку, чи яка як голова (засновник фермерського господарства) виявила бажання продовжувати діяльність фермерського господарства, та власник земельної ділянки, від імені якого у цьому випадку діє ГУ Держгеокадастру. Такі висновки можна зробити із системного аналізу як статті 12, так і 14 Закону № 973-IV.

Відповідно до статті 12 цього Закону землі фермерського господарства можуть складатися із:

а) земельної ділянки, що належить на праві власності фермерському господарству як юридичній особі;

б) земельних ділянок, що належать громадянам - членам фермерського господарства на праві приватної власності;

в) земельної ділянки, що використовується фермерським господарством на умовах оренди.

Права володіння та користування земельними ділянками, які знаходяться у власності членів фермерського господарства, здійснює фермерське господарство.

У статті 14 цього ж Закону вказано, що фермерське господарство та його члени відповідно до закону мають право:

а) продавати або іншим способом відчужувати земельну ділянку, передавати її в оренду, заставу, спадщину;

б) самостійно господарювати на землі.

Отже, можна зробити висновок, що на час виходу зі складу СФГ Берізка його засновника ОСОБА_1 , якому земельна ділянка була передана попереднім засновником СФГ Берізка ОСОБА_2 у зв`язку з виходом із членів цього господарства, до нового засновника СФГ Берізка ОСОБА_3 (після зміни прізвища - ОСОБА_4 ) перейшло право постійного користування земельною ділянкою, наданою для ведення фермерського господарства.

При цьому чинний ЗК України не містить норм про набуття права постійного користування земельною ділянкою самим фермерським господарством у зв`язку зі зміною його засновника, оскільки фермерське господарство не набуває усього обсягу прав на земельну ділянку, отриману саме фізичною особою для ведення фермерського господарства.

Крім того, у даному випадку не мало вирішуватися питання переходу права користування земельною ділянкою для ведення фермерського господарства у зв`язку зі смертю його засновника, оскільки таке право було передане правонаступником засновника фермерського господарства іншій фізичній особі ОСОБА_3 (після зміни прізвища - ОСОБА_4 ) ще 25 липня 2006 року, за життя ОСОБА_2 .

З огляду на викладене позовні вимоги слід було задовольнити частково.

Право постійного користування земельною ділянкою перейшло не до СФГ Берізка , а до його засновника ОСОБА_4 , тому у цій частині позову необхідно було відмовити, а сторонам роз`яснити склад сторін у спірному правовідношенні та порядок захисту порушеного права, який має відбуватися у цивільному судочинстві.

Щодо визнання недійсним наказу ГУ Держгеокадарсту від 02 березня 2018 року №1106-СГ Про припинення права користування земельною ділянкою з висновками судів погоджуємося, оскільки вказаний наказ порушив речові права фермерського господарства. Однак у цьому випадку мотиви такого задоволення позову зводяться до того, що ЗК України у статті 141 передбачено вичерпний перелік підстав припинення права користування земельною ділянкою. Перехід прав засновника фермерського господарства до іншої фізичної особи не є підставою для припинення права користування земельною ділянкою, оскільки це не передбачено й у спеціальному Законі № 973-IV. Тим більше жодним нормативним актом не передбачено такого права за органом виконавчої влади у сфері земельних правовідносин.

Оскільки ГУ Держгеокадарсту вийшло за межі власних повноважень, порушило права засновника СФГ Берізка на право постійного користування земельною ділянкою, яка перебуває у користуванні цього товариства, а відтак і права СФГ Берізка , суди обґрунтовано задовольнили позов у цій частині.

Суддя О. М. Ситнік