Рішення

від 07.09.2020 по справі 120/1893/20-а

ВІННИЦЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Вінниця

07 вересня 2020 р. Справа № 120/1893/20-а

Вінницький окружний адміністративний суд у складі судді Богоноса М.Б., розглянувши у письмовому провадженні в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області про визнання протиправним та скасування наказу, зобов`язання вчинити дії

УСТАНОВИВ

У Вінницький окружний адміністративний суд надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) до Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області (далі - відповідач). У позовній заяві позивач просить:

- визнати протиправним та скасувати наказ відповідача від 11.12.2019 № 2-24267/15-19-сг про відмову у наданні дозволу на розроблення документації із землеустрою щодо відведення земельної ділянки сільськогосподарського призначення, державної форми власності, орієнтовною площею 2,0 га з метою подальшої передачі у власність для ведення особистого селянського господарства за межами населеного пункту Пултівецької сільської ради Вінницького району Вінницької області;

- зобов`язати відповідача надати дозвіл на розроблення документації із землеустрою щодо відведення земельної ділянки сільськогосподарського призначення, державної форми власності, орієнтовною площею 2,0 га з метою подальшої передачі у власність для ведення особистого селянського господарства за межами населеного пункту Пултівецької сільської ради Вінницького району Вінницької області, з урахуванням правової оцінки наданої судом в судовому рішенні.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач зазначив, що рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 24.10.2019 по справі № 120/2772/19-а, яке набрало законної сили 19.02.2020, зобов`язано відповідача повторно розглянути клопотання ОСОБА_1 про надання дозволу на розробку документації із землеустрою щодо відведення земельної ділянки сільськогосподарського призначення, державної форми власності, орієнтовною площею 2,0 га, за межами населеного пункту Пултівецької сільської ради, із урахуванням правової оцінки, наданої судом в судовому рішенні.

Однак, наказом відповідача від 11.12.2019 № 2-24267/15-19-сг повторно відмовлено у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність, у зв`язку із невідповідністю місця розташування об`єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.

Підставою прийняття наказу відповідач зазначив, що у викопіюванні з оновлення планово - картографічного матеріалу Пултівецької сільської ради відсутнє погодження Пултівецької сільської ради щодо встановлення об`єктивної інформації стосовно правового статусу земельної ділянки. З огляду на наявні рішення Пултівецької сільської ради щодо надання земельних ділянок у користування іншим громадянам, з метою недопущення порушення прав третіх осіб, ОСОБА_1 рекомендовано погодити графічні матеріали у Пултівецької сільської ради Вінницького району Вінницької області.

Не погоджуючись із наказом від 11.12.2019 № 2-24267/15-19-сг, позивач звернувся до суду, оскільки на його думку, відповідачем при його прийнятті порушено ст. 118 Земельного кодексу України.

Ухвалою від 12.05.2020 позовну заяву ОСОБА_1 залишено без руху та надано строк для усунення недоліків позовної заяви.

25.05.2020 до суду надійшла заява позивача про усунення, вказаних в ухвалі від 12.05.2020, недоліків.

Ухвалою від 27.05.2020 позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження та вирішено здійснювати розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомленням сторін в порядку, встановленому ст. 262 КАС України. Цією ж ухвалою відповідачу встановлено 15-ти денний строк з дня вручення ухвали для подання відзиву на позовну заяву в порядку, передбаченому статтею 162 КАС України.

Також ухвалою від 27.05.2020 витребувано за ініціативою суду у відповідача належним чином засвідчені копії клопотання ОСОБА_1 із додатками до нього та прийняте щодо клопотання рішення у формі наказу від 11.12.2019 № 2-24267/15-19-сг.

18.06.2020 на адресу суду надійшов відзив на позовну заяву, у якому відповідач заперечує щодо задоволення адміністративного позову.

Обґрунтовуючи відзив відповідач зазначає, що на виконання рішення суду по справі № 120/2772/19-а повторно розглянуто клопотання позивача про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок.

За результатами повторного розгляду позивачу відмовлено у наданні дозволу, оскільки земельна ділянка, що зазначена на графічному матеріалі, згідно рішення Пултівецької сільської ради від 1996 року передана в користування іншим особам.

Мотивуючи свої доводи відповідач зіслався на те, що згідно Указу Президента України "Про забезпечення економічних інтересів і соціального захисту працівників соціальної сфери села та вирішення окремих питань, що виникли в процесі проведення земельної реформи" від 14.04.2000 № 584/2000 сільські, селищі ради своїми рішення на підставі заяв працівників соціальної сфери та пенсіонерів з їх числа та інших громадян відповідних сіл чи селищ надавали у користування земельні ділянки із земель резервного фонду, рілля для ведення особистого підсобного господарства у постійне користування, без оформлення відповідної документації із землеустрою.

Відповідач зазначає, що частина земельної ділянки, яку бажає отримати позивач знаходиться у користуванні інших осіб, що підтверджується листом Пултівецької сільської ради від 18.07.2019 № 267, згідно якого земельна ділянка, яка знаходиться та території Пултівецької сільської ради за межами населеного пункту площею 30,00 га надана в користування 96 громадянам для ведення підсобного господарства згідно рішення Пултівецької сільської ради від 2002 року. З 1996 року громадяни користуються земельною ділянкою та сплачують земельні податки.

За цих обставин відповідач вважає свою відмову правомірною і такою, що надана з дотриманням вимог чинного законодавства.

Ухвалою від 13.08.2020 витребувано у Пултівецької сільської ради Вінницького району Вінницької області та Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області додаткові докази. Також цією ухвалою продовжено розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження в судовому засіданні з повідомленням (викликом) учасників справи та призначено справу до судового розгляду на 03.09.2020.

21.08.2020 від відповідача на адресу суду надійшли витребувані ухвалою від 13.08.2020 докази.

03.09.2020 відповідачем подано клопотання про розгляд справи без участі представника Держгеокадастру.

03.09.2020 представником позивача подано клопотання про приєднання до матеріалів справи додаткових доказів.

03.09.2020 представником позивача подано клопотання про розгляд справи без його участі.

Частиною першою статті 205 КАС України передбачено, що неявка у судове засідання будь-якого учасника справи, за умови що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи.

Відповідно до ч. 9 ст. 205 КАС України, якщо немає перешкод для розгляду справи у судовому засіданні, визначених цією статтею, але всі учасники справи не з`явилися у судове засідання, хоча і були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового розгляду, суд має право розглянути справу у письмовому провадженні у разі відсутності потреби заслухати свідка чи експерта.

Тому, враховуючи зазначені обставини та керуючись нормою ч. 9 ст. 205 КАС України, суд дійшов висновку про наявність підстав для розгляду справи в порядку письмового провадження.

Згідно ч. 5 ст. 250 КАС України, датою ухвалення судового рішення в порядку письмового провадження є дата складення повного судового рішення.

Дослідивши матеріали справи, з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, оцінивши докази, що мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.

05.07.2019 позивач звернувся разом з іншими особами із колективним клопотанням до відповідача про надання йому дозволу на розробку документації із землеустрою щодо відведення земельної ділянки (проект землеустрою) сільськогосподарського призначення, державної форми власності, орієнтовною площею 2,0 га на кожного окремо (яка межує поруч із земельною ділянкою за кадастровим номером 0520685500:04:004:0283 - для ідентифікації бажаної земельної ділянки) з метою подальшої передачі безоплатно у власність для ведення особистого селянського господарства за межами населеного пункту Пултівецької сільської ради Вінницького району Вінницької області. До клопотання позивачем додано копію викопіювання земельної ділянки, на якій зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, копію паспорта та ідентифікаційного номера (а.с.34-36).

За результатами розгляду вказаного клопотання, відповідачем 29.07.2019 прийнято наказ № 2-12777/15-19-сг про відмову у наданні дозволу на розробку документації із землеустрою. Відмова мотивована тим, що земельна ділянка згідно рішення Пултівецької сільської ради від 2002 року надана в користування іншим особам.

Не погоджуючись із відмовою відповідача, позивач оскаржив її до суду.

Рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 24.10.2019 по справі № 120/2772/19-а, яке залишено без змін постановою Сьомого апеляційного адміністративного суду від 19.02.2020, позов задоволено частково, визнано протиправним та скасовано оскаржуваний наказ. Зобов`язано відповідача повторно розглянути клопотання ОСОБА_1 про надання дозволу на розробку документації із землеустрою щодо відведення земельної ділянки сільськогосподарського призначення, державної форми власності, орієнтовною площею 2,0 га, за межами населеного пункту Пултівецької сільської ради, із урахуванням правової оцінки, наданої судом в судовому рішенні.

Приймаючи рішення у справі № 120/2772/19-а, суд дійшов висновку, що рішення Пултівецької сільської ради від 2002 року, на яке посилається відповідач про передачу земельної ділянки 96 громадянам не існує. Крім того, на день прийняття рішення Пултівецької сільської ради 6 сесії 22 скликання від 04.04.1996, Указ Президента України від 14.04.2000 № 584/2000 не був прийнятий.

В силу ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Тому, із урахуванням висновків рішення суду у справі № 120/2772/19-а, орган державної влади (відповідач у справі) повинен був взяти до уваги правовий режим бажаної для позивача земельної ділянки, та у межах повноважень передбачених нормами ст. 118 ЗК України прийняти рішення про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою, за умови відсутності інших, встановлених ст. 118 ЗК України, підстав для відмови у наданні дозволу.

Разом з тим, на виконання вказаного рішення суду, наказом відповідача від 11.12.2019 № 2-24267/15-19-сг повторно відмовлено позивачу у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність, площею 2,0 га для ведення особистого селянського господарства та території Пултівецької сільської ради Вінницького району Вінницької області, у зв`язку із невідповідністю місця розташування об`єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.

Також відповідач зазначив, що у викопіюванні з оновлення планово - картографічного матеріалу Пултівецької сільської ради відсутнє погодження Пултівецької сільської ради щодо встановлення об`єктивної інформації стосовно правового статусу земельної ділянки та в зв`язку із недопущенням порушення прав третіх осіб, з огляду на наявні рішення Пултівецької сільської ради щодо надання земельних ділянок у користування громадянам рекомендовано погодити графічні матеріали у Пултівецької сільської ради Вінницького району Вінницької області. Не погоджуючись з вказаною відмовою, позивач звернувся до суду з даним позовом (а.с.13).

Вважаючи наказ від 11.12.2019 № 2-24267/15-19-сг протиправним, з метою захисту своїх прав та законних інтересів, позивач вдруге звернувся із адміністративним позовом до суду.

Суд встановив, що наказ від 11.12.2019 № 2-24267/15-19-сг, який оскаржено у цій справі прийнято із посиланням на рішення 6 сесії 20 скликання Пултівецької сільської ради від 04.04.1996, рішення 6 сесії 33 скликання Пултівецької сільської ради від 04.04.1996. Обґрунтовуючи наказ від 11.12.2019 № 2-24267/15-19-сг, відповідач зіслався на те, що у викопіюванні з оновлення планово - картографічного матеріалу Пултівецької сільської ради відсутнє погодження Пултівецької сільської ради щодо встановлення об`єктивної інформації стосовно правового статусу земельної ділянки. Вважаючи, що бажана для позивача земельна ділянка вказаними рішеннями органу місцевого самоврядування передана у користування третім особам, з метою недопущення порушень їх прав, відповідач рекомендував позивачу погодити графічні матеріали у Пултівецької сільської ради Вінницького району Вінницької області.

Деталізуючи мотиви для прийняття оскаржуваного наказу, у відзиві на позовну заяву відповідач із посиланням на Указ Президента України "Про забезпечення економічних інтересів і соціального захисту працівників соціальної сфери села та вирішення окремих питань, що виникли в процесі проведення земельної реформи" від 14.04.2000 № 584/2000 вказав, що частина земельної ділянки, яку бажає отримати позивач знаходиться у користуванні інших осіб, що підтверджується листом Пултівецької сільської ради від 18.07.2019 № 267. На підставі листа від 18.07.2019 № 267, відповідач дійшов висновку, що земельна ділянка, яка знаходиться та території Пултівецької сільської ради за межами населеного пункту площею 30,00 га надана в користування 96 громадянам для ведення підсобного господарства згідно рішень Пултівецької сільської ради та з 1996 року громадяни користуються земельною ділянкою та сплачують земельні податки.

Надаючи оцінку аргументам відповідача суд зазначає, що їх правова оцінка була надана у межах розгляду іншої адміністративної справи, де позивач оскаржував наказ відповідача від 29.07.2019 № 2-12777/15-19-сг, яким йому вперше відмовлено у наданні дозволу на розробку документації із землеустрою.

Зокрема у рішенні від 24.12.2019 по справі № 120/2772/19-а, що набрало законної сили, Вінницький окружний адміністративний суд дійшов висновку про неправомірність застосованих відповідачем підстав для відмови у наданні позивачу дозволу для розроблення документації із землеустрою, зобов`язавши відповідача повторно розглянути клопотання з урахуванням правової оцінки наданої судом у рішенні.

При цьому, у справі № 120/2772/19-а суд зазначив, що рішення Пултівецької сільської ради від 2002 року, яким як стверджує відповідач, бажану для позивача земельну ділянку передано 96 громадянам, відсутнє. Крім того, на день прийняття рішення Пултівецької сільської ради 6 сесії 22 скликання від 04.04.1996, Указу Президента України від 14.04.2000 № 584/2000 на який посилається відповідач, взагалі не існувало, адже такий Указ був прийнятий через чотири роки після тих рішень органу місцевого самоврядування на які зіслався відповідач.

Разом з тим, відповідач ігноруючи висновки суду у справі № 120/2772/19-а, знову ж таки посилається на Указ Президента України від 14.04.2000 № 584/2000 та рішення Пултівецької сільської ради від 2002 року, що є недопустимим.

Тому, суд акцентує увагу, що приймаючи оскаржуваний наказу від 11.12.2019 № 2-24267/15-19-сг, відповідач не врахував правової оцінки наданої судом в обов`язковому до виконання рішенні від 24.10.2019 (справа № 120/2772/19-а), яке набрало законної сили.

Відповідно до п. 9 ч. 2 ст. 129 Конституції України, однією із основних засад судочинства є обов`язковість судового рішення.

Принцип обов`язковості судового рішення знаходить своє втілення і у нормах інших нормативно - правових актів.

Так, згідно ч. 1-2 ст. 14 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", судове рішення, яким закінчується розгляд справи в суді, ухвалюється іменем України.

Судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об`єднаннями на всій території України.

Обов`язковість судового рішення у адміністративних справах є однією із засад адміністративного судочинства (п. 5 ч. 3 ст. 2 КАС України).

Тому, спірний наказ ГУ Держгеокадастру у Вінницькій області від 11.12.2019 № 2-24267/15-19-сг є протиправним та підлягає скасуванню, адже приймаючи його відповідач не врахував рішення суду від 24.10.2019 (справа № 120/2772/19-а), яке набрало законної сили та є обов`язкове до виконання.

Що ж до посилання відповідача при прийнятті оскаржуваного наказу на рішення 6 сесії 20 скликання та 6 сесії 33 скликання Пултівецької сільської ради від 04.04.1996, суд зазначає наступне.

Відповідно до ст. 125 ЗК України право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.

Згідно з ст. 4 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно" державній реєстрації, зокрема, підлягають: право власності чи право користування земельною ділянкою.

Частиною 3 ст. 3 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно" речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що виникли до 01.01.2013, визнаються дійсними за наявності однієї з таких умов:

1) реєстрація таких прав була проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення;

2) на момент виникнення таких прав діяло законодавство, що не передбачало їх обов`язкової реєстрації.

Відповідно до статей 22 та 23 ЗК України від 18.12.1990 в редакції від 13.03.1992 право власності на землю або право користування наданою земельною ділянкою виникає після встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує це право. Приступати до використання земельної ділянки, в тому числі на умовах оренди, до встановлення меж цієї ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує право власності або право користування землею, забороняється.

Право власності або право постійного користування землею посвідчується державними актами, які видаються і реєструються сільськими, селищними, міськими, районними Радами народних депутатів. Державний акт на право колективної власності на землю видається колективному сільськогосподарському підприємству, сільськогосподарському кооперативу, сільськогосподарському акціонерному товариству із зазначенням розмірів земель, що перебувають у власності підприємства, кооперативу, товариства і у колективній власності громадян. До державного акта додається список цих громадян. Форми державних актів затверджуються Верховною Радою України (Ст. 23 ЗК України від 18.12.1990 в редакції від 13.03.1992.).

Декретом Кабінету Міністрів України "Про приватизацію земельних ділянок" від 26.12.1992 (далі - Декрет від 26.12.1992) зупинено дію норми ст. 23 ЗК України від 18.12.1990 та визначено наступне: "Сільським, селищним, міським Радам народних депутатів забезпечити передачу протягом 1993 року громадянам України у приватну власність земельних ділянок, наданих їм для ведення особистого підсобного господарства, будівництва і обслуговування жилого будинку і господарських будівель (присадибна ділянка), садівництва, дачного і гаражного будівництва, у межах норм, установлених Земельним кодексом України" (ст. 1 Декрету від 26.12.1992).

Установити, що передача громадянам України безоплатно у приватну власність земельних ділянок для цілей, вказаних у статті 1 цього Декрету, провадиться один раз, про що обов`язково робиться місцевими Радами народних депутатів відмітка у паспорті або документі, який його замінює (ст. 2 Декрету від 26.12.1992).

Право приватної власності громадян на земельні ділянки, передані їм для цілей, передбачених статтею 1 цього Декрету, посвідчується відповідною Радою народних депутатів, про що робиться запис у земельно-кадастрових документах, з наступною видачею державного акта на право приватної власності на землю (п. 3 Декрету від 26.12.1992).

З наведених норм вбачається, що право власності або право користування земельними ділянками, яке виникло за законодавством, що діяло раніше, повинно підтверджуватися відповідними документами.

Суд зазначає що надані відповідачем рішення Пултівецької сільської ради від 04.04.1996 не є такими документами та не дають змоги ідентифікувати передані громадянам земельні ділянки, а тому стверджувати, що земельна ділянка на яку претендує позивач надана іншим особам немає підстав.

При цьому, з метою перевірки правового режиму земельних ділянок про які йдеться у рішеннях Пултівецької сільської ради судом витребовувалися в органу місцевого самоврядування додаткові докази. Однак, вимоги ухвали суду Радою не виконано.

Крім цього, з метою встановлення правового режиму бажаної для позивача земельної ділянки, місце знаходження якої визначено на підставі наданого позивачем разом із клопотанням викопіювання земельної ділянки (а.с. 35), судом використано інформацію із Державного земельного кадастру.

Відповідно до ст. 3 Закону України "Про Державний земельний кадастр" державний земельний кадастр базується на принципах об`єктивності, достовірності та повноти відомостей у Державному земельному кадастрі.

Згідно інформації з ДЗК про право власності та речові права на земельну ділянку судом встановлено, що земельна ділянка на яку претендує позивач є вільною та сформованою за кадастровим номером 0520685500:04:006:0115 з цільовим призначенням - для ведення особистого селянського господарства, форма власності - відсутня.

В подальшому, ухвалою від 13.08.2020 у відповідача витребувано інформацію про земельну ділянку за кадастровим номером 0520685500:04:006:0115 (зокрема інформацію про те, на якій підставі відбулася реєстрація земельної ділянки за кадастровим номером 0520685500:04:006:0115 у Державному земельному кадастрі; якщо реєстрація земельної ділянки за кадастровим номером 0520685500:04:006:0115 відбулася на підставі документації із землеустрою, суд зобов`язав відповідача надати копії наказів про дозвіл на її виготовлення (розроблення) та інші документи, що охоплюються відповідною документацією із землеустрою).

На підставі витребуваних документів судом встановлено, що земельна ділянка на яку претендує позивач зареєстрована у ДЗК за кадастровим номером 0520685500:04:006:0115 на підставі проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність, дозвіл на розроблення якої надано гр. ОСОБА_2 наказом Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області від 13.11.2019 № 2-21543/15-19-сг.

У наданому відповідачем на виконання ухвали суду від 13.08.2020 проекті землеустрою щодо відведення земельної ділянки громадянину ОСОБА_2 зазначено, що земельна ділянка не надавалася у власність чи користування іншим особам, а тому вважається вільною (а.с. 61).

Вказівка у проекті землеустрою на те, що у зв`язку із початком процедури надання земельної ділянки у власність ОСОБА_2 , витрати сільськогосподарського виробництва не відшкодовуються свідчить про те, що така земельна ділянка не використовується іншими особами, як помилково вважає відповідач.

З огляду на викладене, суд доходить висновку, що земельна ділянка яку позивач намагається отримати у власність є вільною, а тому твердження відповідача про передачу її у користування іншим особам є безпідставними.

Крім цього, надаючи правову оцінку спірному наказу суд враховує, що відповідно до п. 7 ч. 2 ст. 2 КАС України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони, у тому числі, з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації.

Як вже зазначалося, земельна ділянка на яку претендує позивач є сформованою за кадастровим номером 0520685500:04:006:0115 з метою передачі її у приватну власність за цільовим призначенням: "01.03 Для ведення особистого селянського господарства".

Реєстрація земельної ділянки у ДЗК відбулася на підставі проекту землеустрою щодо її відведення розробленим на замовлення ОСОБА_2 (а.с. 58-99).

Дозвіл на розроблення документації із землеустрою надано ОСОБА_2 на підставі його клопотання від 08.10.2019 наказом відповідача від 13.11.2019 (а.с. 67).

У свою чергу позивач з метою отримання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки звернувся до відповідача 05.07.2019.

Наказом відповідача від 29.07.2019 № 2-12777/15-19-сг відмовлено у наданні дозволу із посиланням на те, що земельна ділянка згідно рішення Пултівецької сільської ради надана в користування іншим особам.

Позивач оскаржив наказ від 29.07.2019 № 2-12777/15-19-сг у судовому порядку.

Рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 24.10.2019 по справі № 120/2772/19-а, яке залишене без змін постановою Сьомого апеляційного адміністративного суду від 19.02.2020 задоволено частково позов та зобов`язано відповідача повторно розглянути клопотання позивача.

Однак, при виконанні вказаного рішення суду, наказом відповідача від 11.12.2019 № 2-24267/15-19-сг повторно відмовлено позивачу у наданні бажаного дозволу.

Встановлені судом обставини вказують на те, що відповідач порушуючи принцип рівності права громадян на отримання земельної ділянки у власність, двічі відмовив позивачу у наданні дозволу на розроблення документації із землеустрою посилаючись на підстави, які визнані судом протиправними і в цей час надав дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення тієї самої земельної ділянки іншій особі.

З врахуванням наведеного, наказ відповідача від 11.12.2019 № 2-24267/15-19-сг є протиправним та підлягає скасуванню, а позовні вимоги у цій частині підлягають задоволенню.

Щодо позовної вимоги про зобов`язання відповідача надати дозвіл на розроблення документації із землеустрою щодо відведення земельної ділянки сільськогосподарського призначення, державної форми власності, орієнтовною площею 2,0 га з метою подальшої передачі у власність для ведення особистого селянського господарства за межами населеного пункту Пултівецької сільської ради Вінницького району Вінницької області, з урахуванням правової оцінки наданої судом в судовому рішенні, то суд зазначає наступне.

Так, підстави набуття права на землю із земель державної та комунальної власності визначені статтею 116 ЗК України, абзацом першим частини першої, частиною другою якої встановлено, що громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону.

Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

В свою чергу, за змістом частин шостої, сьомої статті 118 ЗК України громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства). У разі якщо земельна ділянка державної власності розташована за межами населених пунктів і не входить до складу певного району, заява подається до Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Верховній Раді Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею.

Відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об`єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.

Системний аналіз наведених правових норм дає підстави зробити висновок, що Земельним кодексом України визначено вичерпний перелік підстав для відмови у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, зокрема: невідповідність місця розташування об`єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку. При цьому, чинним законодавством не передбачено право суб`єкта владних повноважень відступати від положень статті 118 ЗК України.

Зазначена правозастосовча практика неодноразово підтримана у постанові Верховного Суду України від 10.12.2013 у справі № 21-358а13 та в постановах Верховного Суду від 27.02.2018 у справі № 545/808/17, від 07.06.2019 у справі № 826/17196/17, від 25.02.2020 у справі № 723/1964/14-а тощо.

Відмовляючи позивачу у задоволенні його клопотання, відповідач не зазначив про існування правомірних підстав для відмови у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, вичерпний перелік яких визначено нормами Земельного кодексу України.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 06.11.2019 у справі № 509/1350/17 оцінюючи ефективність обраного судом способу захисту (зобов`язання відповідача повторно розглянути заяву) зазначила, що суд може зобов`язати суб`єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд. При цьому застосування такого способу захисту вимагає з`ясування судом, чи виконано позивачем усі визначені законом умови, необхідні для одержання дозволу на розробку проекту землеустрою. Разом з тим, наведених обставин судами не встановлено. Оцінка правомірності відмови у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою стосувалася лише тих мотивів, які наведені відповідачем у оскаржуваному рішенні. Однак суди не досліджували у повній мірі, чи ці мотиви є вичерпними і чи дотримано позивачем усіх інших умов для отримання ним такого дозволу. Отже, як зазначила Велика Палата Верховного Суду, апеляційний суд дійшов правильного висновку про те, що належним способом захисту та відновлення прав позивача у цій справі буде зобов`язання відповідача повторно розглянути відповідну заяву позивача про надання йому дозволу на розробку проекту землеустрою (п. 36- 39).

Тобто, застосування такого способу захисту прав та інтересів позивача як зобов`язання уповноваженого органу прийняти конкретне рішення про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, є правильним, коли уповноважений орган розглянув клопотання заявника та прийняв рішення, яким відмовив в його задоволенні.

В такому разі, суд під час перевірки підстав прийняття рішення, перевіряє конкретні мотиви відмови в наданні дозволу на розробку проекту землеустрою. У разі визнання незаконності підстав, що стали причиною прийняття рішення про відмову в наданні дозволу на розробку проекту землеустрою, доцільним способом захисту є власне зобов`язання уповноваженого суб`єкта прийняти конкретне рішення, а не зобов`язання повторно розглянути клопотання. Оскільки клопотання вже було розглянуто, рішення прийнято, тому повторний розгляд клопотання не захистить прав заявника.

У справі, яка розглядається, суд встановив, що клопотання позивача про надання дозволу на розробку проекту землеустрою розглядалось відповідачем двічі, зокрема, востаннє на виконання рішення суду повторно розглянути таке клопотання.

Щоразу відповідач приймав рішення про відмову в наданні такого дозволу позивачу і такі рішення визнавались незаконними у судовому порядку з огляду на відсутність у них обґрунтувань такої відмови підставами, передбачених за вичерпним переліком у частині сьомій статті 118 ЗК України.

Тобто, за результатами розгляду клопотання позивача про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність відповідач двічі приймав рішення, які є відмовою у розумінні частини сьомої статті 118 ЗК України.

Поряд із цим, метою адміністративного судочинства є ефективний захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень (стаття 2 КАС України). Відтак, обираючи спосіб захисту прав позивача, суд повинен забезпечити ефективність такого захисту.

Ця мета перекликається зі статтею 13 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі - Конвенція), відповідно до якої кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у своїх численних рішеннях сформував сталу практику оцінки ефективності засобу юридичного захисту, згідно з якою засіб юридичного захисту, якого вимагає стаття 13 Конвенції, має бути ефективним як з практичної, так і з правової точки зору, тобто таким, що або запобігає стверджуваному порушенню чи його повторенню в подальшому, або забезпечує адекватне відшкодування за те чи інше порушення, яке вже відбулося. Навіть якщо якийсь окремий засіб юридичного захисту сам по собі не задовольняє вимоги статті 13 Конвенції, задоволення її вимог може забезпечуватися за допомогою сукупності засобів юридичного захисту, передбачених національним законодавством (рішення від 15.10.2009 у справі "Юрій Миколайович Іванов проти України", п. 64).

Засіб юридичного захисту має бути "ефективним" в теорії права та на практиці, зокрема, в тому сенсі, що можливість його використання не може бути невиправдано ускладнена діями або бездіяльністю органів влади держави-відповідача (рішення від 18.12.1996 у справі "Аксой проти Туреччини" (Aksoy v. Turkey), п. 95).

При оцінці ефективності необхідно враховувати не тільки формальні засоби правового захисту, а й загальний правовий і політичний контекст, в якому вони діють, й особисті обставини заявника (рішення від 24.07.2012 у справі "Джорджевич проти Хорватії", п. 101; рішення від 06.11.1980 у справі "Ван Остервійк проти Бельгії", п.п. 36-40). Отже, ефективність засобу захисту оцінюється не абстрактно, а з урахуванням обставин кожної конкретної справи та ситуації, в якій опинився позивач після порушення.

Відповідно до частини першої статті 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. При цьому за своєю суттю правосуддя визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абзац 10 п. 9 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 30.01.2003 №3-рп/2003).

Питання ефективності правового захисту аналізувалося у рішеннях суду касаційної інстанції. Зокрема, у рішенні від 16.09.2015 у справі № 21-1465а15 Верховний Суд України дійшов висновку, що рішення суду, у випадку задоволення позову, має бути таким, яке б гарантувало дотримання і захист прав, свобод, інтересів позивача від порушень з боку відповідача, забезпечувало його виконання та унеможливлювало необхідність наступних звернень до суду. Спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.

Верховний Суд у своїй практиці неодноразово звертав увагу на те, що ефективний засіб правового захисту у розумінні ст. 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату. Винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації - не відповідає зазначеній нормі Конвенції. (Постанова Великої палати Верховного Суду від 28.03.2018 у справі №705/552/15-а, постанови Верховного Суду від 18.04.2018 у справі №826/14016/16, від 11.02.2019 у справі №2а-204/12).

З огляду на необхідність обрання найбільш ефективного способу захисту порушеного права, суд звертає увагу, що Верховний Суд неодноразово розглядав справи № 812/1312/18 та № 140/1992/18 з подібними правовідносинами (повторна відмова у наданні дозволу без урахування висновків постанови суду) і у постановах від 16.05.2019 та 06.08.2019 відповідно, дійшов висновку, що повторна відмова з підстав, не визначених частиною сьомою статті 118 ЗК України свідчать про відсутність наміру суб`єкта владних повноважень прийняти обґрунтоване та законне рішення у формі, передбаченій чинним законодавством, з урахуванням позиції суду.

Оскільки процес надання позивачу відмов у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою з формальних підстав може бути досить тривалим, на що вказує протиправна поведінка відповідача, який на виконання судового рішення в іншій справі повторно допустив аналогічні порушення прав позивача, то в даному випадку належним способом захисту порушеного права є саме зобов`язання відповідача надати позивачу дозвіл на розроблення проекту землеустрою.

Враховуючи, що незважаючи на обов`язок врахувати висновки суду, наведені у рішенні Вінницького окружного адміністративного суду від 24.10.2019 по справі № 120/2772/19-а, яке залишене без змін постановою Сьомого апеляційного адміністративного суду від 19.02.2020, відповідач в межах цієї справи протиправно повторно відмовив позивачу в наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою для відведення земельної ділянки і одночасно надав дозвіл іншій особі, такі дії свідчать про відсутність у відповідача наміру прийняти обґрунтоване та законне рішення з урахуванням позиції суду.

Оскільки відмова у наданні позивачу дозволу на розробку проекту землеустрою з неправомірних підстав є повторною і визнана незаконною у судовому порядку, може бути досить тривалою, на що вказує протиправна поведінка відповідача, а також створює перешкоди у реалізації заявнику гарантованого законодавством права на безоплатну приватизацію земельної ділянки, то в даному випадку належним і ефективним способом захисту порушеного права є саме зобов`язання відповідача надати позивачу дозвіл на розроблення проекту землеустрою.

При цьому відповідач виходить з помилкових мотивів про дискреційність своїх повноважень щодо надання дозволу на розробку проекту землеустрою, що не відповідає усталені судовій практиці Верховного Суду з цього питання.

Зокрема, у постановах від 20.08.2019 (справа №813/2273/18), а також від 22.04.2020 (справа №818/1707/16) тощо, Верховний Суд неодноразово зазначав, що поняття дискреційних повноважень наведене у Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи № R (80)2, яка прийнята Комітетом Міністрів 11 березня 1980 року на 316-й нараді, відповідно до якої під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

В свою чергу, пунктами 1.6, 2.4 Методології проведення антикорупційної експертизи, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 24.04.2017 № 1395/5 передбачено, що дискреційні повноваження - це сукупність прав та обов`язків органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що надають можливість на власний розсуд визначити повністю або частково вид і зміст управлінського рішення, яке приймається, або можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень, передбачених нормативно-правовим актом, проектом нормативно-правового акта.

Дискреційні повноваження можуть закріплюватися в нормативно-правових актах, проектах нормативно-правових актів такими способами: за допомогою оціночних понять, наприклад: "за наявності поважних причин орган вправі надати ...", "у виключних випадках особа, уповноважена на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, може дозволити ...", "рішення може бути прийнято, якщо це не суперечить суспільним інтересам . .." тощо; шляхом перерахування видів рішень, що приймаються органом (особою, уповноваженою на виконання функцій держави або місцевого самоврядування), не вказуючи підстав для прийняття того чи іншого рішення або шляхом часткового визначення таких підстав; шляхом надання права органу (особі, уповноваженій на виконання функцій держави або місцевого самоврядування) при виявленні певних обставин (настанні конкретних юридичних фактів) приймати чи не приймати управлінське рішення залежно від власної оцінки цих фактів; за допомогою нормативних приписів, що містять лише окремі елементи гіпотези чи диспозиції правової норми, що не дозволяють зробити однозначний висновок про умови застосування нормативного припису або правові наслідки застосування такого припису.

Стосовно дискреційних повноважень, суд, за наслідками аналізу вказаних положень, зазначає, що такими є повноваження суб`єкта владних повноважень обирати у конкретній ситуації між альтернативами, кожна з яких є правомірною. Прикладом таких повноважень є повноваження, які закріплені у законодавстві із застосуванням слова "може".

У такому випадку суд дійсно не може зобов`язати суб`єкта владних повноважень обрати один з правомірних варіантів поведінки, оскільки який би варіант реалізації повноважень не обрав відповідач, кожен з них буде правомірним, а тому це не порушує будь-чиїх прав.

Натомість у спірних правовідносинах, в разі настання визначених законодавством умов, уповноважений орган зобов`язаний до вчинення конкретних дій - розглянути клопотання у встановленому законом порядку, а за умови відповідності клопотання та доданих до нього документів вимогам законодавства - прийняти рішення про його задоволення. Підставою для відмови у задоволенні клопотання можуть бути лише визначені законом обставини про існування яких відповідачем не зазначено як в оскаржуваному наказі так і у відзиві на позовну заяву. Уповноважений на розпорядження землями орган не наділений повноваженнями за конкретних фактичних обставин діяти на власний розсуд - розглянути клопотання, або ж ні; прийняти рішення про задоволення клопотання, або ж рішення про відмову у його задоволенні. Визначальним є те, що у кожному конкретному випадку звернення особи із заявою, з урахуванням фактичних обставин, згідно із законом існує лише один правомірний варіант поведінки суб`єкта владних повноважень.

Як встановлено судом, відповідачем наказом від 13.11.2019надано дозвіл на розроблення документації із землеустрою ОСОБА_2 на підставі його клопотання від 07.10.2019 (зареєстроване 08.10.2019). Клопотання ОСОБА_2 стосувалося тієї ж земельної ділянки на яку претендує позивач. Однак є усталеною практика Верховного Суду про те, що надання особі дозволу на розроблення документації із землеустрою не свідчить про передачу земельної ділянки у власність та не змінює правового режиму земельної ділянки як вільної .

Відтак, позовна вимога зобов`язального характеру підлягає задоволенню у спосіб зобов`язання відповідача прийняти рішення у формі наказу яким надати позивачу дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення вільної земельної ділянки сільськогосподарського призначення, державної форми власності, орієнтовною площею 2,0 га з метою подальшої передачі у власність для ведення особистого селянського господарства за межами населеного пункту Пултівецької сільської ради Вінницького району Вінницької області.

Отже, перевіривши обґрунтованість доводів сторін та оцінивши зібрані у справі докази в їх сукупності, суд доходить висновку про наявність підстав для задоволення позову частково.

Відповідно до ч. 1 ст. 139 КАС України, при задоволенні позову судові витрати стягуються в користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань відповідача у справі.

Керуючись ст. 73, 74, 75, 76, 77, 90, 94, 139, 241, 245, 246, 250, 255, 295 КАС України, суд

ВИРІШИВ

Адміністративний позов задовольнити.

Визнати протиправним та скасувати наказ Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області від 11.12.2019 № 2-24267/15-19-сг "Про відмову у наданні дозволу на розроблення документації із землеустрою".

Зобов`язати Головне управління Держгеокадастру у Вінницькій області прийняти рішення у формі наказу яким надати ОСОБА_1 дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення вільної земельної ділянки сільськогосподарського призначення, державної форми власності, орієнтовною площею 2,0 га з метою подальшої передачі у власність для ведення особистого селянського господарства за межами населеного пункту Пултівецької сільської ради Вінницького району Вінницької області.

Стягнути в користь ОСОБА_1 із Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області, за рахунок бюджетних асигнувань, сплачений при зверненні до суду судовий збір у сумі 840 грн. 80 коп. (вісімсот сорок гривень 80 копійок).

Рішення суду першої інстанції набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 255 КАС України.

Відповідно до ст. 295 КАС України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Позивач: ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ідентифікаційний номер НОМЕР_1 );

Відповідач: Головне управління Держгеокадастру у Вінницькій області (вул. Келецька, 63, м. Вінниця, 21027, код ЄДРПОУ 39767547).

Суддя Богоніс Михайло Богданович