Рішення

від 10.09.2020 по справі 120/3090/20-а

ВІННИЦЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 вересня 2020 р. Справа № 120/3090/20-а

Вінницький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Слободонюка М.В., розглянувши в м. Вінниці в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області про визнання протиправним та скасування наказу, зобов`язання вчинити дії

ВСТАНОВИВ:

У липні 2020 року до суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 до Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області, у якій позивач просить суд визнати протиправним та скасувати наказ відповідача за № 2-11609/15-20-СГ від 04.06.2020 року та зобов`язати відповідача надати йому дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення безоплатно у власність земельної ділянки орієнтовною площею 2,0 га для ведення особистого селянського господарства на території Слободо-Шаргородської сільської ради Шаргородського району Вінницької області з земельного масиву за кадастровим номером 0525387700:02:002:0293. Крім того просив покласти на відповідача понесені судові витрати, пов`язані зі сплатою судового збору та витрати на правову допомогу адвоката.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що 29.04.2020 року він звернувся до відповідача із клопотанням про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність орієнтовною площею 2,0 га із цільовим призначенням - для ведення особистого селянського господарства на території Слободо-Шаргородської сільської ради Шаргородського району Вінницької області з земельного масиву за кадастровим номером 0525387700:02:002:0293, до якого долучив усі необхідні документи. Проте, наказом відповідача від 04.06.2020 № 2-11609/15-20-СГ йому відмовлено у наданні дозволу на розробку документації із землеустрою на підставі ч. 7 ст. 118 Земельного кодексу України у зв`язку із тим, що дана ділянка має використовуватись для пасовища.

Позивач вважає таку відмову протиправною, вказуючи при цьому на те, що відповідачем порушено ст. 118 Земельного кодексу України, якою передбачено виключні підстави для відмови у наданні дозволу на виготовлення документації. Більше того позивач наголошує, що у спірному рішенні відповідач обмежився лише загальним цитуванням правової норми, без наведення конкретних причин та умов, за яких він дійшов висновку про наявність підстав для відмови у наданні дозволу на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки.

Наведені обставини і спонукали позивача звернутися до суду за захистом своїх прав.

Ухвалою суду від 13.07.2020 року відкрито провадження у справі та призначено її до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у письмовому провадженні). Крім того, встановлені строки для подання відзиву на позовну заяву, відповіді на відзив та заперечення.

24.07.2020 року до суду надійшов відзив на позовну заяву, в якому відповідач просить суд відмовити у задоволенні позову в повному обсязі. Вказує на те, що приймаючи оскаржуваний наказ від 04.06.2020 року за № 2-11609/15-20-СГ ГУ Держгеокадастру у Вінницькій області керувалося тим, що зазначена на графічних матеріалах бажана для позивача земельна ділянка розміщена на пасовищі, які за своїм природними особливостями і призначеннями мають використовуватися для сінокосіння та випасання худоби, а не для ведення особистого селянського господарства. Наведені обставини, на думку відповідача, в розумінні ч. 7 ст. 118 Земельного кодексу України є підставою для відмови у наданні дозволу на виготовлення технічної документації із землеустрою.

Також відповідач зазначає, що відповідно до статті 37 Закону України "Про охорону земель" використання земельних ділянок, що призводить до погіршення їх якості, забороняється. На землях сільськогосподарського призначення може бути обмежена діяльність, зокрема, розорювання сіножатей, пасовищ. Разом з тим, стаття 1 Закону України "Про особисте селянське господарство" передбачає, що особисте селянське господарство це господарська діяльність, яка проводиться без створення юридичної особи фізичною особою індивідуально або особами, які перебувають у сімейних чи родинних відносинах і спільно проживають, з метою задоволення особистих потреб шляхом виробництва, переробки і споживання сільськогосподарської продукції, реалізації її надлишків та надання послуг з використанням майна особистого селянського господарства, у тому числі й у сфері сільського зеленого туризму. Відтак, на думку відповідача, ведення особистого селянського господарства має за мету виробництво, переробку, споживання і реалізацію сільськогосподарської продукції, що призводить до розорювання ґрунтів, що, в свою чергу, суперечить нормам чинного законодавства, які стосуються саме пасовищ. Отже, надання дозволу на розроблення проекту землеустрою на таку ділянку суперечитиме нормам чинного законодавства, що, у свою чергу, унеможливлює надання дозволу на розроблення проекту землеустрою.

Що стосується наступної позовної вимоги про зобов`язання надати дозвіл на виготовлення документації із землеустрою, то відповідач наголошує на тому, що питання надання чи відмови у наданні такого дозволу є його виключною компетенцією (дискреційними повноваженнями), в які суд втручатися не може. Тобто, в цій частині позову відповідач вважає заявлені позовні вимоги безпідставними. Також відповідач заперечує і щодо стягнення з нього судових витрат пов`язаних із наданням правничої допомоги, обґрунтовуючи це тим, що позивачем не надано належних та допустимих доказів понесення таких витрат.

Правом подання відповіді на відзив позивач не скористався.

В ході розгляду даної справи судом вчинено наступні процесуальні дії: 08.07.2020 року постановлено ухвалу про відмову у задоволенні заяви представника позивача про забезпечення позову; 23.07.2020 року постановлено ухвалу про відмову у задоволення клопотання представника позивача про витребування додаткових доказів, а також відмовлено у задоволенні заяви останнього про розгляд даної справи за правилами загального позовного провадження; 20.08.2020 року постановлено ухвалу, якою залишено без задоволення інше клопотання представника позивача про витребування доказів. В той же час витребувано за ініціативою суду у відповідача додаткові докази та інформацію, необхідну для розгляду справи, яка надана останнім 03.09.2020 року.

Відповідно до ч. 2 ст. 262 КАС України розгляд справи по суті за правилами спрощеного позовного провадження починається з відкриття першого судового засідання. Якщо судове засідання не проводиться, розгляд справи по суті розпочинається через тридцять днів, а у випадках, визначених статтею 263 цього Кодексу, - через п`ятнадцять днів з дня відкриття провадження у справі.

Згідно з вимогами ч. 1 ст. 258 КАС України суд розглядає справи за правилами спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів із дня відкриття провадження у справі.

Водночас частиною четвертою статті 243 КАС України визначено, що судове рішення, постановлене у письмовому провадженні, повинно бути складено у повному обсязі не пізніше закінчення встановлених цим Кодексом строків розгляду відповідної справи, заяви або клопотання. Датою ухвалення судового рішення в порядку письмового провадження є дата складення повного судового рішення (ч. 5 ст. 250 КАС України).

З огляду на те, що ухвалою від 13.07.2020 року відкрито провадження у справі та вирішено здійснювати її розгляд за правилами спрощеного позовного провадження без виклику сторін (тобто в письмовому провадженні), тому повний текст рішення складено до закінчення строку, встановленого ч. 1 ст. 258 КАС України.

Дослідивши наявні у справі докази та надавши їм юридичну оцінку, суд встановив, що 29.04.2020 року ОСОБА_1 засобами поштового зв`язку направив до ГУ Держгеокадастру у Вінницькій області письмове клопотання від 20.04.2020 року про надання дозволу на розробку документації із землеустрою щодо відведення безоплатно у власність земельної ділянки орієнтовною площею 2,0 га для ведення особистого селянського господарства на території Слободо-Шаргородської сільської ради Шаргородського району Вінницької області, за межами села, з земельного масиву за кадастровим номером 0525387700:02:002:0293.

До вказаного клопотання позивачем додано копію паспорта громадянина України, документ про присвоєння ідентифікаційного номера та викопіювання з Публічної кадастрової карти України з зазначенням бажаного місця розташування земельної ділянки.

За наслідками розгляду такого звернення, ГУ Держгеокадастру у Вінницькій області наказом за № 2-11609/15-20-СГ від 04.06.2020 року відмовило позивачу у наданні відповідного дозволу з посиланням на ч. 7 ст. 118 Земельного кодексу України із тих причин, що зазначена на графічних матеріалах бажана для позивача земельна ділянка розміщена на пасовищі, які за своїм природними особливостями і призначеннями мають використовуватися для сінокосіння та випасання худоби, а виробництво та переробка сільськогосподарської продукції на даному виду угідь не передбачається. Відповідно до статті 37 Закону України "Про охорону земель" використання земельних ділянок способами, що призводять до погіршення їх якості, забороняється. На землях сільськогосподарського призначення може бути обмежена діяльність, зокрема, щодо розорювання сіножатей, пасовищ. Також у наказі зазначено, що відповідно до частини 4 статті 21 Закону України "Про Державний земельний кадастр" відомості про угіддя земельної ділянки вносяться до Державного земельного кадастру на підставі схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою, що забезпечують еколого-економічне обґрунтування сівозміни та впорядкування угідь, проектів землеустрою щодо організації території земельних часток (паїв), проектів землеустрою щодо приватизації земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, проектів землеустрою щодо впорядкування території населених пунктів, технічної документації із землеустрою щодо інвентаризації земель. Крім того, зазначено, що порядок розроблення проектів землеустрою, що забезпечують еколого-економічне обґрунтування сівозміни та впорядкування угідь, затверджений постановою Кабінету Міністрів України віл 02 листопада 2011 року №1134, а відповідні проекти розробляються на підставі укладених договорів між замовниками документації із землеустрою та її розробниками.

Вважаючи такий наказ відповідача протиправним, з метою захисту своїх прав та законних інтересів, позивач звернувся із адміністративним позовом до суду.

Надаючи оцінку спірним правовідносинам, суд враховує, що суб`єктивне право на земельну ділянку виникає і реалізується на підставах і в порядку, визначених Конституцією України, Земельним Кодексом України від 25.10.2001 № 2768-III (далі - ЗК України) та іншими законами України, що регулюють земельні відносини.

Згідно з частиною другою статті 4 ЗК України завданням земельного законодавства є регулювання земельних відносин з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель.

Положеннями частини третьої статті 22 ЗК України передбачено, що землі сільськогосподарського призначення передаються у власність та надаються у користування, зокрема, громадянам - для ведення особистого селянського господарства, садівництва, городництва, сінокосіння та випасання худоби, ведення товарного сільськогосподарського виробництва.

Відповідно до статті 81 ЗК України громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі: а) придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; б) безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності; в) приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування; г) прийняття спадщини; ґ) виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю).

За змістом частин першої - третьої та п`ятої статті 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону.

Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі, зокрема, одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом.

Земельні ділянки, які перебувають у власності чи користуванні громадян або юридичних осіб, передаються у власність чи користування за рішенням органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування лише після припинення права власності чи користування ними в порядку, визначеному законом.

Пунктом "б" частини першої статті 121 ЗК України передбачено, що громадяни України мають право на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності в розмірі не більше 2,0 гектара для ведення особистого селянського господарства.

Повноваження відповідних органів виконавчої влади щодо передачі земельних ділянок у власність або користування та порядок надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування встановлені статтями 118, 122, 123 ЗК України.

Порядок безоплатної приватизації земельних ділянок громадянами встановлений статтею 118 ЗК України.

Так, частиною шостою статті 118 ЗК України передбачено, що громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства). У разі якщо земельна ділянка державної власності розташована за межами населених пунктів і не входить до складу певного району, заява подається до Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Верховній Раді Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею.

В той же час за змістом частини сьомої статті 118 ЗК України відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об`єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.

Системний аналіз наведених правових норм вказує на те, що Земельним кодексом України визначено вичерпний перелік підстав для відмови у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, зокрема: невідповідність місця розташування об`єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.

При цьому, чинним законодавством не передбачено право суб`єкта владних повноважень відступати від положень статті 118 ЗК України.

Аналогічна правова позиція із цього приводу неодноразово була висловлена Верховним Судом у своїх постановах від 25.02.2020 року в справі за № 723/1964/14-а, від 15.04.2020 року в справі за № 638/15764/17, від 15.04.2020 року в справі за № 638/15764/17, від 22.04.2020 року в справі за № 818/1707/16 та від 14.05.2020 року в справі за № 360/536/17-а, та інших.

Разом із тим судом встановлено, що відповідач наказом від 04.06.2020 року № 2-11609/15-20-СГ відмовляючи ОСОБА_1 у наданні дозволу на розроблення документації із землеустрою щодо відведення земельної ділянки виходив із того, що бажана для позивача земельна ділянка розміщена на пасовищі, на якому не передбачається виробництво та переробка сільськогосподарської продукції.

Визначаючись з приводу правомірності такої відмови, суд першочергово звертає увагу на положення частини 7 статті 118 ЗК України, якими визначено вичерпні підстави для відмови у наданні дозволу.

Проте, на переконання суду, наказом від 04.06.2020 року № 2-11609/15-20-СГ органом Держгеокадастру безпідставно відмовлено у наданні позивачу дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки з посиланням на те, що бажана земельна ділянка розміщена на пасовищі, що за своїми природними особливостями і призначенням має використовуватися для сінокосіння та випасання худоби.

Так, відповідно до статті 1 Закону України "Про землеустрій" цільове призначення земельної ділянки - використання земельної ділянки за призначенням, визначеним на підставі документації із землеустрою у встановленому законодавством порядку.

Частиною 1 статті 19 ЗК України встановлено, що землі України за основним цільовим призначенням поділяються на дев`ять категорій, серед яких землі сільськогосподарського призначення.

Відповідно до частин 1, 2 статті 22 ЗК України землями сільськогосподарського призначення визнаються землі, надані для виробництва сільськогосподарської продукції, здійснення сільськогосподарської науково-дослідної та навчальної діяльності, розміщення відповідної виробничої інфраструктури, у тому числі інфраструктури оптових ринків сільськогосподарської продукції, або призначені для цих цілей. До земель сільськогосподарського призначення належать: а) сільськогосподарські угіддя (рілля, багаторічні насадження, сіножаті, пасовища та перелоги); б) несільськогосподарські угіддя (господарські шляхи і прогони, полезахисні лісові смуги та інші захисні насадження, крім тих, що віднесені до земель інших категорій, землі під господарськими будівлями і дворами, землі під інфраструктурою оптових ринків сільськогосподарської продукції, землі тимчасової консервації тощо).

Відтак, цільове призначення бажаної земельної ділянки відповідає тому виду використання (для ведення особистого селянського господарства), для якого позивач має намір отримати її у власність.

Той факт, що бажана земельна ділянка за своїми природними особливостями і призначенням має використовуватись для сінокосіння та випасання худоби не є підставою для відмови у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою, оскільки така ділянка відноситься до категорії земель сільськогосподарського призначення.

Безпідставними слід визнати посилання у наказі, що оскаржується, на заборону використання земельних ділянок способами, що призводять до погіршення їх якості, адже такі жодним чином не узгоджуються із приписами частини 7 статті 118 ЗК України.

Так, суд зазначає, що норми ст. 37 Закону України «Про охорону земель» , на які посилається відповідач, не містять заборон щодо передачі у власність для ведення особистого селянського господарства земельних ділянок, на яких розміщені пасовища, а наводить лише певні обмеження щодо діяльності на таких земельних ділянках.

Згідно з ч. 4, 5 ст. 111 ЗК України обмеження у використанні земель (крім обмежень, безпосередньо встановлених законом та прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами) підлягають державній реєстрації в Державному земельному кадастрі у порядку, встановленому законом, і є чинними з моменту державної реєстрації.

Обмеження у використанні земель, безпосередньо встановлені законами та прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами, є чинними з моменту набрання чинності нормативно-правовими актами, якими вони були встановлені.

Відомості про обмеження у використанні земель зазначаються у схемах землеустрою і техніко-економічних обґрунтуваннях використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектах землеустрою щодо організації і встановлення меж територій природно-заповідного фонду та іншого природоохоронного призначення, оздоровчого, рекреаційного, історико-культурного, лісогосподарського призначення, земель водного фонду та водоохоронних зон, обмежень у використанні земель та їх режимоутворюючих об`єктів, проектах землеустрою, що забезпечують еколого-економічне обґрунтування сівозміни та впорядкування угідь, проектах землеустрою щодо відведення земельних ділянок, технічній документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості). Відомості про такі обмеження вносяться до Державного земельного кадастру.

Водночас, ч. 1 ст. 1 Закону України "Про особисте селянське господарство" від 15.05.2003 № 742-IV (далі - Закон від 15.05.2003 № 742-IV) встановлено, що особисте селянське господарство - це господарська діяльність, яка проводиться без створення юридичної особи фізичною особою індивідуально або особами, які перебувають у сімейних чи родинних відносинах і спільно проживають, з метою задоволення особистих потреб шляхом виробництва, переробки і споживання сільськогосподарської продукції, реалізації її надлишків та надання послуг з використанням майна особистого селянського господарства, у тому числі й у сфері сільського зеленого туризму.

Земельні ділянки особистого селянського господарства можуть використовуватися для ведення особистого селянського господарства, товарного сільськогосподарського виробництва, фермерського господарства (абз. 4 ст. 5 Закону від 15.05.2003 № 742-IV).

Крім того, ст. 33 ЗК України передбачено, що земельні ділянки, призначені для ведення особистого селянського господарства, можуть передаватися громадянами у користування юридичним особам України і використовуватися ними для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, фермерського господарства без зміни цільового призначення цих земельних ділянок.

Враховуючи те, що земельна ділянка, призначена для ведення особистого селянського господарства, може використовуватися для будь-якої сільськогосподарської діяльності, у тому числі для сінокосіння й випасання худоби, садівництва, бджільництво тощо, тобто для цілей, які не передбачають розорювання таких земель, тому суд вважає необґрунтованими висновки відповідача щодо неможливості передачі цієї земельної ділянки позивачу з посиланням на приписи ст. 37 Закону України "Про охорону земель".

В даному випадку відповідач своєю відмовою передчасно надає оцінку можливим видам діяльності позивача у майбутньому.

З приводу тверджень щодо необхідності розроблення проекту землеустрою, що забезпечує еколого-економічне обґрунтування сівозміни та впорядкування угідь, то такі є необґрунтованими, адже відповідно до частини 4 статті 21 Закону України "Про Державний земельний кадастр" відомості про угіддя земельної ділянки вносяться до Державного земельного кадастру: на підставі відповідної документації із землеустрою, яка розробляється при формуванні земельних ділянок, - щодо земельних ділянок, які формуються; на підставі схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою, що забезпечують еколого-економічне обґрунтування сівозміни та впорядкування угідь, проектів землеустрою щодо організації території земельних часток (паїв), проектів землеустрою щодо приватизації земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, проектів землеустрою щодо впорядкування території населених пунктів, технічної документації із землеустрою щодо інвентаризації земель.

Відтак, частиною 4 статті 21 Закону України "Про Державний земельний кадастр" не врегульовано особливостей отримання дозволу на розроблення проекту землеустрою, а встановлено основні вимоги щодо внесення відомостей до Державного земельного кадастру.

Відповідно до положень ст. 79-1 ЗК України, формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об`єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру.

Із додатково витребуваних у відповідача доказів, зокрема Витягу з Державного земельного кадастру про земельну ділянку за кадастровим номером 0525387700:02:002:0293 встановлено, що цільовим призначенням такої земельної ділянки яка охоплює бажану для позивача земельну ділянку є: "16.00 Землі запасу (земельні ділянки кожної категорії земель, які не надані у власність або користування громадянам чи юридичним особам)", категорія земель - землі сільськогосподарського призначення. Інформація про зареєстроване право в Державному земельному кадастрі відсутня. Крім того, у своїй відповіді відповідач повідомив суду, що інформації щодо рішень органу місцевого самоврядування про створення пасовища, прийняття в комунальну власність земельної ділянки громадського пасовища та відомостей про реєстрацію права на таке пасовище в ГУ Держгеокадастру відсутня.

Тобто, перешкод у неможливості наданні цієї земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства судом не встановлено.

З врахуванням викладеного, суд дійшов висновку, що наказ відповідача від 04.06.2020 року № 2-11609/15-20-СГ є протиправним та підлягає скасуванню, а позовні вимоги у цій частині підлягають задоволенню.

Щодо наступної позовної вимоги про зобов`язання відповідача надати позивачу дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність орієнтовною площею 2,0 га для ведення особистого селянського господарства на території Слободо-Шаргородської сільської ради Шаргородського району Вінницької області з земельного масиву за кадастровим номером 0525387700:02:002:0293, то суд зазначає таке.

Відповідно до пунктів 2, 4 та 10 частини другої статті 245 КАС України у разі задоволення адміністративного позову суд може визнати протиправним та скасувати індивідуальний акт чи окремі його положення; визнати бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язати вчинити певні дії; визначити інший спосіб захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист таких прав, свобод та інтересів.

Згідно з частиною четвертою статті 245 КАС України у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов`язати відповідача - суб`єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.

Посилання у відзиві на те, що зобов`язання відповідача вчинити конкретну дію в даному випадку буде втручанням у дискреційні повноваження органу Держгеокадастру слід оцінити критично з огляду на таке.

Так, на законодавчому рівні поняття "дискреційні повноваження" суб`єкта владних повноважень відсутнє. У судовій практиці сформовано позицію щодо поняття дискреційних повноважень, під якими слід розуміти такі повноваження, коли у межах, які визначені законом, адміністративний орган має можливість самостійно (на власний розсуд) вибирати один з кількох варіантів конкретного правомірного рішення. Водночас, повноваження державних органів не є дискреційними, коли є лише один правомірний та законно обґрунтований варіант поведінки суб`єкта владних повноважень. Тобто, у разі настання визначених законодавством умов відповідач зобов`язаний вчинити конкретні дії і, якщо він їх не вчиняє, його можна зобов`язати до цього в судовому порядку.

Тобто, дискреційне повноваження може полягати у виборі діяти, чи не діяти, а якщо діяти, то у виборі варіанту рішення чи дії серед варіантів, що прямо або опосередковано закріплені у законі. Важливою ознакою такого вибору є те, що він здійснюється без необхідності узгодження варіанту вибору будь-ким.

У даній справі повноваження щодо надання дозволу на розробку проекту землеустрою чи надання мотивованої відмови у його наданні, регламентовано частиною сьомою статті 118 ЗК України.

Умови, за яких орган відмовляє у наданні дозволу, визначені законом. Якщо такі умови відсутні, орган повинен надати дозвіл. Ці повноваження та порядок їх реалізації передбачають лише один вид правомірної поведінки відповідного органу - надати дозвіл або не надати (відмовити). За законом у цього органу немає вибору між декількома можливими правомірними рішеннями. Тому зазначені повноваження не є дискреційними.

Такі ж висновки сформульовані у постановах Верховного Суду від 23.01.2020 року у справі № 440/793/19, від 02.04.2020 року у справі № 826/568/19, від 28.05.2020 року у справі № 819/654/17, від 02.07.2020 року за № 825/2228/18 та інших.

Також, суд звертає увагу на те, що статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

При цьому під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект.

Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам та виключати подальше звернення особи до суду за захистом порушених прав.

Така правова позиція узгоджується із позицією, висловленою Верховним Судом України у постанові від 16 вересня 2015 року у справі N 21-1465а15 та Верховним Судом у постанові від 22 грудня 2018 року у справі N 804/1469/17.

Відповідно до статті 118 ЗК України порядок безоплатної передачі земельних ділянок у власність громадянам передбачає визначену земельно-правову процедуру, яка включає такі послідовні стадії:

1) подання громадянином клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування щодо отримання земельної ділянки у власність;

2) отримання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки (або мотивовану відмову у його наданні);

3) після розроблення проекту землеустрою такий проект погоджується, зокрема з територіальним органом центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин у відповідності до приписів статті 186-1 ЗК України;

4) здійснення державної реєстрації сформованої земельної ділянки у Державному земельному кадастрі;

5) подання громадянином погодженого проекту землеустрою до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність, про що, в свою чергу, такий орган у двотижневий строк, зобов`язаний прийняти відповідне рішення.

Отже, виходячи з норм земельного законодавства, які встановлюють механізм та процедуру звернення осіб до уповноважених органів з питань надання у власність земельних ділянок вбачається, що надання відповідного дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність є одним з етапів погодження і оформлення документів, які відповідно до вимог законодавства є необхідними для прийняття компетентним органом рішення про набуття громадянами земель у власність. Саме по собі отримання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки не означає позитивного рішення про надання її у власність.

В свою чергу, відмова відповідача у наданні дозволу на розробку документації із землеустрою згідно оскаржуваного наказу від 04.06.2020 року за № 2-11609/15-20-СГ з підстав, не визначених частиною 7 статті 118 ЗК України, за наслідками повного розгляду клопотання позивача, свідчить про відсутність наміру у суб`єкта владних повноважень прийняти обґрунтоване та законне рішення відповідно до чинного законодавства.

Зважаючи на викладене, за наявності достатніх та належним чином поданих позивачем документів, та недоведеність відповідачем існування, передбачених чинним законодавством, інших обставин, що можуть слугувати підставою для відмови у наданні дозволу, суд доходить висновку про наявність підстав для задоволення позовної вимоги та зобов`язання відповідача надати дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки.

Такий спосіб захисту порушеного права відповідає положенням ч. 4 ст. 245 КАС України, є належним та ефективним, забезпечує позитивне вирішення його питання без невиправданих зволікань.

Подібну правову позицію вже висловлював Верховний Суд, зокрема у постановах від 24.01.2019 по справі N 806/2978/17, від 16.05.2019 по справі N 812/1312/18, від 14.08.2019 по справі N 0640/4434/18, від 28.05.2020 по справі № 819/654/17.

Також суд враховує і той факт, що у своєму відзиві відповідач не навів інших належних та обґрунтованих доводів, які не зазначені в оскаржуваному наказі, однак які б унеможливлювали надання позивачу дозволу на виготовлення документації із землеустрою за наслідками поданого клопотання.

Відтак, перевіривши юридичну та фактичну обґрунтованість доводів сторін, оцінивши докази суб`єкта владних повноважень на підтвердження правомірності своїх дій та докази, надані позивачами, суд дійшов висновку, що заявлений адміністративний позов необхідно задовольнити.

Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд враховує наступне.

Частиною першою статті 139 КАС України передбачено, що при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, усі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Відповідно до частини першої та третьої статті 132 КАС України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи, до яких відносяться в тому числі і витрати на професійну правничу допомогу.

Так, позивачем при зверненні до суду згідно квитанції № 72870 від 02.07.2020 року було сплачено судовий збір в сумі 840,80 грн., який підлягає відшкодуванню за рахунок бюджетних асигнувань відповідача. Підстав для відшкодування сплаченої суми судового збору в розмірі 630,60 грн. за подання заяви про забезпечення позову не має, оскільки у задоволені такої заяви судом було відмовлено.

Крім того, як слідує із матеріалів справи, позивачем заявлено до стягнення витрати на професійну правничу допомогу з попереднім розрахунком таких витрат в сумі 4550 грн.

Вирішуючи питання щодо розподілу даних витрат, суд враховує таке.

Компенсація витрат на професійну правничу допомогу здійснюється в порядку, передбаченому статтею 134 КАС України.

Згідно з ч. 1, 3 ст. 134 КАС України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.

Для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги (ч. 4 ст. 134 КАС України).

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Суд також зазначає, що при визначенні суми відшкодування суд повинен виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. Так у справі "Схід/Захід Альянс Лімітед" проти України" (заява N 19336/04) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (п. 268).

Вказаний правовий висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі N 755/9215/15-ц (провадження N 14-382цс-19).

Отже, з аналізу змісту статті 134 КАС України вбачається, що на підтвердження витрат, понесених на професійну правничу допомогу, мають бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг тощо), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.

Аналогічна правова позиція викладена в постановах Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі N 826/1216/16 та в постановах Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 17 вересня 2019 року у справі N 810/3806/18, від 31 березня 2020 року у справі N 726/549/19.

Судом встановлено, що на підтвердження витрат на надання правової допомоги позивач посилається на договір про надання правової допомоги № 12 від 01.07.2020 року, акт наданих послуг № б/н від 02.07.2020 року та заяву про попередній розрахунок суми витрат від 02.07.2020 року, в якій міститься розрахунок понесених витрат на правову допомогу.

Так, за умовами договору № 12 від 01.07.2020 року про надання правової (правничої) допомоги, укладеного між адвокатським бюро Корнійчук та партнери (Бюро, Виконавець) в особі адвоката Корнійчука Д.А. і гр. ОСОБА_1 (Клієнт), Бюро приймає на себе зобов`язання надавати юридичну допомогу в обсязі та на умовах, передбачених даним договором шляхом захисту інтересів Клієнта в органах державної влади, на підприємствах, в установах, організаціях всіх форм власності, в органах ДВС, казначейства, а також у судах всіх інстанцій з питань в тому числі і адміністративної юрисдикції; здійснення представництва інтересів в судах, органах державної влади, правоохоронних органах, перед фізичними та юридичними особами (пункти 1.1., 1.2 Договору). Права та обов`язки Бюро визначені у розділі 2 цього Договору, а права та обов`язки клієнта регламентовані пунктами 3.4, 3.5 Договору.

Згідно пункту 4.1 Договору вартість наданих юридичних послуг Бюро складає 650 грн. за одну норма-годину. Правнича допомога вважається наданою після підписання акту наданих послуг.

Як слідує із акту наданих послуг № б/н від 02.07.2020 року, Бюро в особі адвоката Корнійчука Д.А. надало позивачу послуги правової допомоги на суму 4550 грн. з розрахунку 7 годин робіт.

Зокрема, адвокатом надано наступні послуги:

консультація 01.07.2020р. - 2 години, що становить 1300 грн. (650 х 2);

написання позовної заяви та підготовка додатків - 3 години, що становить 1950 грн.;

клопотання про забезпечення позову - 1 година, що становить 650 грн.;

участь у судовому засіданні - 1 година, що становить 650 грн.

В даному випадку суд враховує, що зазначені в акті наданих послуг такі витрати як підготовка клопотання про забезпечення позову (650 грн.) та участь у судовому засіданні (650 грн.) є безпідставними, позаяк відповідне клопотання про забезпечення позову представника позивача не було судом задоволено, а судових засідань у справі не проводилося, так як її розгляд здійснюється в письмовому провадженні.

Втім, щодо іншої частини витрат, то суд не знаходить підстав для їх задоволення, позаяк позивачем не надано належних доказів, які б підтверджували фактичну оплату таких послуг правничої допомоги адвоката.

Так, в пункті 1.1 Акту наданих послуг від 02.07.2020 року, зазначено про те, що підписанням цього акту Замовник/Клієнт підтверджує факт належного отримання послуг відповідно до положень договору № 12 від 01.07.2020 року, в свою чергу акт наданих послуг підтверджує, що правова (правнича) допомога вважається наданою, а послуги оплачені.

Однак, суд враховує те, що сам по собі акт наданих послуг є доказом отримання таких послуг, які погоджені сторонами, однак не може беззаперечно свідчити про оплату таких послуг зі сторони позивача. Більш того суд враховує, що за умовами договору про надання правової (правничої) допомоги № 12 від 01.07.2020 року (розділ 4) не було передбачено ні способу ні порядку проведення оплати наданих послуг. А тому надання позивачем лише одного акту наданих послуг без будь-яких інших доказів на підтвердження фактичної оплати таких послуг не може вважатись належним доказом понесення таких витрат.

При цьому суд враховує, що відповідно до правової позиції Верховного Суду від 16.04.2020р. по справі № 727/4597/19, такими доказами можуть бути не лише банківські чи інші розрахункові документи, а й в тому числі видана адвокатом квитанція, довідка або інший документ, складений у довільній формі на підтвердження отримання від клієнта готівкових коштів за надання правової допомоги. Тобто, це має бути доказ, який виданий адвокатом (адвокатським бюро) безпосередньо клієнту про підтвердження факту оплати/отримання коштів за надані послуги правничої допомоги, а не обопільно підписаний акт наданих послуг.

В той же час акт наданих послуг від 02.07.2020 року має зовсім інше правове значення, а саме підтверджує вид і кількість послуг, розрахунок їх вартості. Тому, за відсутності окремого доказу підтвердження фактичного понесення позивачем витрат на оплату правової (правничої) допомоги адвоката, в суду відсутні правові підстави для стягнення таких витрат.

Також суд враховує, що матеріали справи не містять заяви позивача, поданої в порядку ч. 7 ст. 139, ч. 3 ст. 143 КАС України про подання відповідних доказів після ухвалення рішення по суті вимог.

За наведених вище обставин судові витрати позивача пов`язані з правничою допомогою адвоката відшкодуванню не підлягають.

Керуючись ст.ст. 72, 77, 90, 139, 242, 243, 245, 246, 250, 255, 262, 295 КАС України, суд

ВИРІШИВ:

Адміністративний позов задовольнити.

Визнати протиправним та скасувати наказ Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області від 04.06.2020 року за № 2-11609/15-20-СГ Про відмову надання дозволу на розробку документації із землеустрою .

Зобов`язати Головне управління Держгеокадастру у Вінницькій області надати ОСОБА_1 дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення безоплатно у власність земельної ділянки орієнтовною площею 2,0 га для ведення особистого селянського господарства на території Слободо-Шаргородської сільської ради Шаргородського району Вінницької області, за межами села, з земельного масиву за кадастровим номером 0525387700:02:002:0293.

Стягнути на користь ОСОБА_1 за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області сплачений при зверненні до суду судовий збір в сумі 840,80 грн. (вісімсот сорок гривень 80 копійок).

У відшкодуванні витрат на правничу допомогу відмовити.

Рішення суду першої інстанції набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 255 КАС України.

Відповідно до ст. 295 КАС України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Повне судове рішення складено 10.09.20.

Інформація про учасників справи:

Позивач: ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , місце проживання: АДРЕСА_1 );

Відповідач: Головне управління Держгеокадастру у Вінницькій області (код ЄДРПОУ 39767547, місцезнаходження: вул. Келецька, 63, м. Вінниця, 21027.).

Суддя Слободонюк Михайло Васильович