Рішення

від 10.09.2020 по справі 509/1078/20

ОВІДІОПОЛЬСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 509/1078/20

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 вересня 2020 року Овідіопольський районний суд Одеської області у складі :

головуючого судді Гандзій Д.М.,

при секретарі Задеряка Г.М.,

за участю представниці позивача ОСОБА_1 - адвоката Єнчевої О.О.

представника відповідачів ННЦ Інститут виноградарства і виноробства ім. В.Є. Таїрова НААНУ - Бандури Б.Ю.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду, в смт. Овідіополь в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Національного наукового центру Інститут виноградарства і виробництва імені В.Є.Таїрова Національної академії аграрних наук України про визнання незаконним та скасування наказів : про скорочення чисельності і штату працівників, про звільнення з роботи, про внесення змін до наказу про звільнення, поновлення на роботі та стягнення середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу, -

ВСТАНОВИВ :

5 березня 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до суду, який в подальшому, неодноразово збільшувався його представницею адвокатом Єнчевою О.О., та в остаточній редакції якого, надісланого на електронну адресу (скриньку) суду 13.07.2020 р. та поданого його через канцелярію суду 15.07.2020 р., остання, в інтересах позивача ОСОБА_1 просила суд, визнати незаконним та скасувати наказ директора Національного наукового центру Інститут виноградарства і виробництва імені В.Є. Таїрова НААН України Власова В.В. від 18.12.2019 р. № 20а Про скорочення чисельності і штату працівників , яким було скорочено та виведено зі штатного розпису посаду заступника директора з експериментальної бази ННЦ Інститут виноградарства і виноробства ім. В.Є. Таїрова НААНУ з 31.03.2020 р., визнати незаконним та скасувати наказ в.о. директора ННЦ Інститут виноградарства і виноробства ім. В.Є. Таїрова НААНУ Баркар С.Г. № 23-к від 13.04.2020 р. Про звільнення ОСОБА_1 з посади заступника директора з розвитку експериментальної бази ННЦ Інститут виноградарства і виноробства ім. В.Є. Таїрова НААНУ у зв`язку зі скороченням чисельності та штату працівників на підставі п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України з 13.04.2020 р. та поновити ОСОБА_1 на посаді заступника директора з експериментальної бази Національного наукового центру Інститут виноградарства і виробництва імені В.Є. Таїрова Національної академії аграрних наук України з 13 квітня 2020 року, визнати незаконним та скасувати наказ Директора Національного наукового центру Інститут виноградарства і виноробства імені В.Є. Таїрова Національної академії аграрних наук України Ковальової І.А. № 30-к від 23.06.2020 р. про внесення змін до наказу № 23-к від 13.04.2020 року, який було викладено у наступній редакції ОСОБА_1 - заступника директора з розвитку експериментальної бази, звільнити у зв`язку з нез`явленням на роботі протягом більш як чотирьох місяців підряд внаслідок тимчасової непрацездатності за п. 5 ч. 1 ст. 40 КЗпП України з 13.04.2020 р. та стягнути з ННЦ Інститут виноградарства і виробництва імені В.Є. Таїрова НААН України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 13 квітня 2020 року по 30 липня 2020 року у розмірі 38141,08 грн., допустивши негайне виконання рішення суду.

Збільшений позов обґрунтований тим, що відповідно до наказу № 55 від 01.10.2019 р. позивач був прийнятий на роботу на посаду заступника директора з розвитку експериментальної бази Національного наукового центру Інститут виноградарства і виробництва імені В.Є.Таїрова Національної академії аграрних наук України, а вже 18.12.2019 р. директор вказаного інституту видав наказ № 20а про скорочення та виведення зі штатного розпису посади позивача - заступника директора з розвитку експериментальної бази, попередження його про наступне можливе звільнення з роботи та пропозицію переведення його за згодою на вакантні посади або роботу. Як стверджується у позові, при прийнятті цього наказу директор інституту керувався особистими мотивами, а не з метою реальних змін в організації виробництва та праці наукової установи.

Також, у позові йдеться про те, що в період з 11 по 31 грудня 2019 року позивач ОСОБА_1 був відсутній на роботі у зв`язку з хворобою, а 02.01.2020 р. він переніс лакунарний інфаркт, у зв`язку з чим, до 21.01.2020 р. перебував на стаціонарному лікуванні у лікарні, а в наступному на амбулаторному лікуванні.

Так, 04.02.2020 р. позивач, перебуваючи на амбулаторному лікуванні, прибув на роботу, до ННЦ Інститут виноградарства і виноробства ім. В.Є. Таїрова для здачі керівництву установи своїх лікарняних листів, де був повідомлений про оскаржуваний наказ № 20а від 18.12.2019 р., та йому було запропоновано ознайомитися з цим наказам та отримати його копію, від чого він відмовився.

07.02.2020 р. ОСОБА_1 отримав надіслані йому відповідачами поштою копію оскаржуваного наказу про скорочення чисельності і штату працівників інституту, лист виконуючого обов`язки директора інституту про повідомлення про наступне скорочення чисельності та штату працівників інституту, попередження про наступне звільнення з роботи з пропозицією переведення на іншу вакантну посаду, копію акту від 04.02.2020 р. про відмову його від підпису та отримання наказу про скорочення штату і попередження про наступне звільнення.

Вже, 13.04.2020 р., перебуваючи на амбулаторному лікуванні, позивач прибув до ННЦ Інститут виноградарства і виноробства ім. В.Є. Таїрова з метою ознайомитись з посадовими обов`язками наукового співробітника лабораторії агрокліматології та ампелоекологічного картографування відділу екології винограду, оскільки саме ця робота йому була запропонована керівництвом Інституту перед наступним звільненням, але адміністрація інституту вручила йому копію наказу №23-к від 13.04.2020 р. про його звільнення з роботи на підставі п. 1 ст. 40 КЗпП України, незважаючи на те, що станом на цей день він ще хворів та був непрацездатний. Тобто, на думку позивача, його звільнення з роботи було проведено керівництвом інституту всупереч положень ст. 40 КЗпП України в період його тимчасової непрацездатності.

Крім цього, як йдеться в збільшеному позові, відповідач, перед звільненням позивача, порушив вимоги ст. 49-2 КЗпП України, оскільки від запропонованої роботи наукового співробітника лабораторії агрокліматології та ампелоекологічного картографування відділу екології винограду ОСОБА_1 не відмовлявся і докази такої відмови в матеріалах справи та у відповідача відсутні.

Окрім цього, під час знаходження на розгляді в Овідіопольському райсуді Одеської області вищевказаної цивільної справи, оспорюваним наказом директора ННЦ Інститут виноградарства і виноробства імені В.Є. Таїрова НААН України Ковальової І.А. № 30-к від 23.06.2020 р. були зміни до оскаржуваного наказу №23-к від 13.04.2020 року Про звільнення ОСОБА_1 з посади заступника директора з розвитку експериментальної бази ННЦ Інститут виноградарства і виноробства ім. В.Є. Таїрова НААНУ у зв`язку зі скороченням чисельності та штату працівників на підставі п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України з 13.04.2020 р. , який було викладено у новій редакції, а саме: Пастушенка Павла Петровича - заступника директора з експериментальної бази Національного наукового центру Інститут виноградарства і виноробства імені В.Є. Таїрова звільнити у зв`язку з нез`явленням на роботу протягом більш як чотирьох місяців підряд внаслідок тимчасової непрацездатності за п. 5 частини 1 ст. 40 КЗпП України , який на думку представниці позивача, було винесено з грубим порушенням вимог ст.ст. 40,41 КЗпП України та Постанови Пленуму ВСУ № 9 від 06.11.1992 р. Про практику розгляду судами трудових спорів , так як внесення змін наказу №23-к від 13.04.2020 року були обумовлені не отриманням документального підтвердження непрацездатності ОСОБА_1 , протягом більш ніж 4 місяців, про що були обізнані відповідачі, а наявністю даного судового спору, допущені порушення норм КЗпП України відповідачів та рекомендації представника відповідачів після отримання процесуальних документів з боку представниці позивача.

Вважаючи, знехтування відповідачами вимог КЗпП України щодо незаконного звільнення позивача з роботи, в порядку ст. 235 КЗпП України та Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого Постановою КМУ від 08.02.1995 №100, представницею позивача була розрахована сума середнього заробітку позивача за час вимушеного прогулу за період з 13.04.2020 р. по 30.07.2020 р. (74 дні), з урахуванням середньоденної заробітної плати ОСОБА_1 у розмірі 515,42 грн. згідно довідки про його доходи від 05.06.2020 р., розмір якого становить 38141,08 грн. (515,42 грн. Х 74 дні вимушеного прогулу), які представниця позивача просила суд стягнути з відповідачів на користь ОСОБА_1 у збільшеному позові.

В судовому засіданні представниця позивача ОСОБА_1 повністю підтримала збільшений позов в редакції від 13.07.2020 р. (він же від 15.07.2020 р.) та просила його задовольнити.

В судовому засіданні представник відповідачів збільшений позов не визнав повністю, вважаючи його безпідставним і необґрунтованим, надавши до суду письмовий відзив на позов, в якому зокрема, посилався на те, що при прийнятті оскаржуваних наказів про скорочення чисельності і штату працівників інституту, при звільненні позивача з роботи та при винесенні оскаржуваного наказу про внесення змін до наказу про звільнення позивача з роботи, керівництвом інституту було в повній мірі дотримані вимоги чинного трудового законодавства.

Заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши письмові матеріали та додатково надані докази по справі, суд вважає що позов підлягає задоволенню повністю з наступних підстав.

Згідно з ч. 1 ст. 4 ЦПК України - кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до ст. 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Згідно ст. 10-13 ЦПК України - суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Суд застосовує норми права інших держав у разі, коли це передбачено законом України чи міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України. Суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість: 1) керує ходом судового процесу; 2) сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; 3) роз`яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов`язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; 4) сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; 5) запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов`язків.

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах - не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Статтею 18 ЦПК України встановлено - судові рішення, що набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом. Обов`язковість судового рішення не позбавляє осіб, які не брали участі у справі, можливості звернутися до суду, якщо ухваленим судовим рішенням вирішено питання про їхні права, свободи чи інтереси.

У відповідності до ст.ст. 76-83 ЦПК України - доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами : 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. У разі посилання учасника справи на невчинення іншим учасником справи певних дій або відсутність певної події суд може зобов`язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину невчинення відповідних дій або відсутності події встановленою.

Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Суд - не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.

Обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників. Відмова від визнання обставин приймається судом, якщо сторона, яка відмовляється, доведе, що вона визнала ці обставини внаслідок помилки, що має істотне значення, обману, насильства, погрози чи тяжкої обставини, або що обставини визнано у результаті зловмисної домовленості її представника з другою стороною. Про прийняття відмови сторони від визнання обставин суд постановляє ухвалу. У разі прийняття судом відмови сторони від визнання обставин вони доводяться в загальному порядку.

Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

Обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили - не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили - не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені.

Правова оцінка, надана судом певному факту при розгляді іншої справи, не є обов`язковою для суду.

Сторони та інші учасники справи подають докази у справі безпосередньо до суду.

Позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви.

Відповідач, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, повинні подати суду докази разом з поданням відзиву або письмових пояснень третьої особи.

Якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об`єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу. Докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї.

Копії доказів (крім речових доказів), що подаються до суду, заздалегідь надсилаються або надаються особою, яка їх подає, іншим учасникам справи. Суд не бере до уваги відповідні докази у разі відсутності підтвердження надсилання (надання) їх копій іншим учасникам справи, крім випадку, якщо такі докази є у відповідного учасника справи або обсяг доказів є надмірним, або вони подані до суду в електронній формі, або є публічно доступними. Докази, які не додані до позовної заяви чи до відзиву на неї, якщо інше не передбачено цим Кодексом, подаються через канцелярію суду, з використанням Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи або в судовому засіданні з клопотанням про їх приєднання до матеріалів справи.

У разі подання заяви про те, що доданий до справи або поданий до суду учасником справи для ознайомлення документ викликає сумнів з приводу його достовірності або є підробленим, особа, яка подала цей документ, може просити суд до закінчення підготовчого засідання виключити його з числа доказів і розглядати справу на підставі інших доказів.

Стаття 89 ЦПК України встановлює, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Стаття 95 ЦПК України передбачає, що письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. Письмові докази подаються в оригіналі або в належним чином засвідченій копії, якщо інше не передбачено цим Кодексом. Якщо подано копію (електронну копію) письмового доказу, суд за клопотанням учасника справи або з власної ініціативи може витребувати у відповідної особи оригінал письмового доказу. Якщо оригінал письмового доказу не подано, а учасник справи або суд ставить під сумнів відповідність поданої копії (електронної копії) оригіналу, такий доказ не береться судом до уваги.

Відповідно до приписів ст. 263 ЦПК України - судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин - суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Згідно з ч. 5 ст. 13 Закону України Про судоустрій і статус суддів - висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду - є обов`язковими для всіх суб`єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до частини шостої статті 43 Конституції України - громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Працівники реалізують право на працю шляхом укладення трудового договору про роботу на підприємстві, в установі, організації або з фізичною особою, отже трудовий договір є основною, базовою формою виникнення трудових правовідносин.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України, трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Розглядаючи трудові спори, пов`язані зі звільненням за пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України, суди зобов`язані з`ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджувався він за два місяці про наступне вивільнення.

Частиною третьою ст. 40 КЗпП України передбачено, що не допускається звільнення працівника і ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності (крім звільнення за пунктом 5 цієї статті), а також у період перебування працівника у відпустці.

Однією із гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у статті 5-1 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Згідно з пунктом 4 частини першої статті 36 КЗпП України однією з підстав припинення трудового договору є його розірвання з ініціативи працівника (статті 38 , 39 КЗпП України ), з ініціативи власника або уповноваженого ним органу (статті 40 , 41 КЗпП України ) або на вимогу профспілкового чи іншого уповноваженого на представництво трудовим колективом органу (стаття 45 КЗпП України ).

Рішенням Конституційного Суду України від 04 вересня 2019 року № 6-р(ІІ)/2019 у справі за конституційною скаргою ОСОБА_4 щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини третьої статті 40 КЗпП України визнано такими, що відповідають Конституції України (є конституційними), положення частини третьої статті 40 КЗпП України . Конституційний Суд України зазначив, що положеннями частини третьої статті 40 КЗпП України закріплені гарантії захисту працівника від незаконного звільнення, що є спеціальними вимогами законодавства, які мають бути реалізовані роботодавцем для дотримання трудового законодавства. Однією з таких гарантій є, зокрема, сформульована у законодавстві заборона роботодавцю звільняти працівника, який працює за трудовим договором і на момент звільнення є тимчасово непрацездатним або перебуває у відпустці.

Саме по собі розірвання трудового договору з порушенням закону, по суті є безпідставним звільненням, дане твердження кореспондується з висновками Конституційного Суду України.

Рішенням Конституційного Суду України від 12 липня 2019 року № 5-р (I) /2019, зокрема зазначено, що держава, забезпечуючи стабільність трудових правовідносин, здійснює їх нормативне регулювання з метою створення справедливих, безпечних і сприятливих для життя і здоров`я умов праці, підвищення її продуктивності, гарантування рівності прав та можливостей кожного працівника, збереження його працездатності, трудового довголіття, захисту на випадок безробіття. Законодавча діяльність у сфері регулювання праці, зокрема щодо умов та порядку припинення трудових правовідносин, має відповідати нормам і принципам, визначеним у Конституції України , а також узгоджуватися із міжнародними зобов`язаннями, які випливають з участі України у діяльності міжнародних організацій, у тому числі Міжнародної організації праці.

Відповідно до Конвенції Міжнародної організації праці № 158 про припинення трудових відносин з ініціативи роботодавця 1982 року, держави мають передбачити відповідні гарантії проти застосування договорів про найняття на визначений термін, мета яких - ухилитися від надання захисту, передбаченого цією конвенцією (пункт 3 статті 2); трудові відносини з працівниками не припиняються, якщо тільки немає законних підстав для такого припинення, пов`язаного із здібностями чи поведінкою працівника або викликаного виробничою потребою підприємства, установи чи служби (ст. 4).

У Рішенні від 09 липня 1998 року № 12-рп/98 Конституційний Суд України вказав, що шляхом укладення трудового договору з роботодавцями громадяни реалізують своє конституційне право на працю, добровільно вступають у трудові правовідносини, набуваючи конкретних трудових прав і обов`язків; трудовий договір є основним юридичним фактом, з яким пов`язано виникнення, зміна чи припинення трудових правовідносин (абзац другий пункту 4 мотивувальної частини).

Статтею 235 КЗпП України встановлено, що у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України Про запобігання корупції іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу. Рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, прийняте органом, який розглядає трудовий спір, підлягає негайному виконанню.

Згідно з Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою КМУ від 08.02.1995 № 100, для розрахунку суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу необхідно визначити розмір середньоденної заробітної плати позивача.

Відповідно до пункту 5 розділу ІV вказаного Порядку - основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу, є середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника, яка згідно з пунктом 8 цього Порядку визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - календарних днів за цей період.

Після визначення середньоденної заробітної плати як розрахункової величини для нарахування виплат працівнику здійснюється нарахування загальної суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, яка обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді (абзац другий пункту 8 Порядку).

Судом встановлено, що наказом директора Національного наукового центру Інститут виноградарства і виробництва імені В.Є.Таїрова Національної академії аграрних наук України (далі інститут) від 01.10.2019 р. позивач був прийнятий на роботу на посаду заступника директора з розвитку експериментальної бази. (т. 1 а.с. 7).

Наказом директора інституту від 18.12.2019 р. № 20-к скорочена та виведена зі штатного розпису посада заступника директора з експериментальної бази інституту з 31.03.2020 р., провідному фахівцю з кадрів доручено попередити позивача про наступне можливе вивільнення, запропонувати йому за його згодою вакантні посади та професії. (т. 1 а.с. 8).

З 11 по 31 грудня 2019 року позивач хворів та був непрацездатний, що підтверджено листком непрацездатності (т. 1 а.с. 9,118).

З 2 по 21 січня 2020 року позивач перебував на стаціонарному лікуванні у міській клінічній лікарні № 10 м. Одеси у зв`язку з лакунарним інфарктом, що підтверджено довідкою цієї лікарні та лікарняним листом (т. 1 а.с. 10,119).

З 22 січня по 27 квітня 2020 року позивач перебував на амбулаторному лікуванні, після чого був визнаний інвалідом, що підтверджено лікарняними листами та довідкою до акту огляду МСЕК серії 12ААБ № 725364 від 28.04.2020 р. (т. 1 а.с. 119-121,137-138, т. 2 а.с. 32-33).

04.02.2020 р. позивач відмовився від ознайомлення та отримання копії наказу директора інституту про скорочення штату, пропозиції переведення на посаду наукового співробітника лабораторії агрокліматології та ампелоекологічного картографування відділу екології винограду та попереджання про наступне звільнення, що підтверджено актом відповідача та визнано самим позивачем у позовній заяві (т. 1 а.с. 13).

13.04.2020 р. наказом № 23-к директора інституту позивач був звільнений з роботи на підставі п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України (т. 1 а.с. 101).

Крім цього, наказом директора Національного наукового центру Інститут виноградарства і виноробства імені В.Є. Таїрова Національної академії аграрних наук України Ковальової І.А. № 30-к від 23.06.2020 р. були внесені зміни до вказаного наказу № 23-к від 13.04.2020 року та викладено наказ у новій редакції, а саме: Пастушенка Павла Петровича - заступника директора з експериментальної бази Національного наукового центру Інститут виноградарства і виноробства імені В.Є. Таїрова звільнити у зв`язку з нез`явленням на роботу протягом більш як чотирьох місяців підряд внаслідок тимчасової непрацездатності за п. 5 частини 1 ст. 40 КЗпП України з 13.04.2020 р. (т. 1 а.с. 244).

Однак, суд встановив, що станом на 13.04.2020 р. позивач був тимчасово непрацездатний, перебував на амбулаторному лікуванні, що підтверджено вищевказаним листком непрацездатності, а тому на думку суду, позивач був звільнений з роботи відповідачами всупереч вимог ч. 3 ст. 40 КЗпП України, тобто незаконно.

Згідно з ч. 2 ст. 40 КЗпП України звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

Відповідно до ст. 49-2 КЗпП України, про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. Одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку зі змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації працівник, за своїм розсудом, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно.

Суд наголошує, що власник вважається таким, що належно виконав вимоги ч. 2 ст. 40, ч. 3 ст. 49-2 КЗпП України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо.

При цьому роботодавець зобов`язаний запропонувати всі вакансії, що відповідають зазначеним вимогам, які існують на цьому підприємстві, незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник, який вивільнюється, працював.

Будь-яких допустимих доказів того, що позивач відмовився від запропонованої йому роботи наукового співробітника лабораторії агрокліматології та ампелоекологічного картографування відділу екології винограду інституту відповідач суду не надав.

Посилання відповідачів на те, що 13.04.2020 р. позивач вийшов на роботу, повідомив адміністрацію, що він одужав, надав лікарняний лист на підтвердження непрацездатності і не надав адміністрації інституту відповідних заяв про згоду на переведення на іншу роботу - суд до уваги не приймає тому, що вони спростовуються зазначеними вище листками непрацездатності, з яких слідує, що до 27.04.2020 р. позивач був тимчасово непрацездатний, перебував на амбулаторному лікуванні, до роботи не приступав, а також поясненнями самого позивача. Законом не передбачено обов`язку позивача надавати адміністрації інституту відповідні заяви про згоду на переведення.

З наведених підстав суд приходить до висновку, що відповідачем при звільненні позивача з роботи були порушені вимоги ч. 2 і ч. 3 ст. 40, ч. 3 ст. 49-2 КЗпП України, а тому позовні вимоги в частині визнання незаконним наказу директора інституту про звільнення позивача з роботи, поновлення позивача на роботі, стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу обґрунтовані і підлягають задоволенню.

У відповідності до приписів ст. 235 КЗпП України - у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України Про запобігання корупції іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу. У разі визнання формулювання причини звільнення неправильним або таким, що не відповідає чинному законодавству, у випадках, коли це не тягне за собою поновлення працівника на роботі, орган, який розглядає трудовий спір, зобов`язаний змінити формулювання і вказати в рішенні причину звільнення у точній відповідності з формулюванням чинного законодавства та з посиланням на відповідну статтю (пункт) закону. Якщо неправильне формулювання причини звільнення в трудовій книжці перешкоджало працевлаштуванню працівника, орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату йому середнього заробітку за час вимушеного прогулу в порядку і на умовах, передбачених частиною другою цієї статті. У разі затримки видачі трудової книжки з вини власника або уповноваженого ним органу працівникові виплачується середній заробіток за весь час вимушеного прогулу. При винесенні рішення про оформлення трудових відносин з працівником, який виконував роботу без укладення трудового договору, та встановлення періоду такої роботи чи роботи на умовах неповного робочого часу, у разі фактичного виконання роботи повний робочий час, установлений на підприємстві, в установі, організації, орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про нарахування та виплату такому працівникові заробітної плати у розмірі не нижче середньої заробітної плати за відповідним видом економічної діяльності у регіоні у відповідному періоді без урахування фактично виплаченої заробітної плати, про нарахування та сплату відповідно до законодавства податку на доходи фізичних осіб та суми єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування за встановлений період роботи. Рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, прийняте органом, який розглядає трудовий спір, підлягає негайному виконанню.

Згідно із п. 21 Постанови Пленуму ВСУ № 13 від 24.12.1999 р. Про практику застосування судами законодавства про оплату праці - при визначенні середньої заробітної плати слід виходити з того, що в усіх випадках, коли за чинним законодавством вона зберігається за працівником підприємств, установ, організацій, це слід робити відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого Постановою КМУ № 100 від 08.02.1995 р.

Середньоденна заробітна плата позивача згідно довідки відповідача становила до звільнення 515 грн. 42 коп. (т. 1 а.с. 174).

За час вимушеного прогулу, який становить 74 робочих днів за період з 13.04.2020 р. по 30.07.2020 р., з відповідача на користь позивача підлягає стягненню заробітна плата у розмірі 38141,08 грн. (515,42 грн. Х 74 = 23 709,32 грн.).

Обґрунтованими також вважає суд позовні вимоги в частині визнання незаконним та скасування наказу директора інституту від 18.12.2019 р. № 20 а про скорочення чисельності і штату працівників з наступних підстав.

Затвердженим Президентом Національної академії аграрних наук України статутом передбачено, що Національний науковий центр Інститут виноградарства і виноробства імені В.Є. Таїрова (інститут) є державною, бюджетною, неприбутковою, науковою установою, перебуває у віданні Національної академії аграрних наук (НААН) як органу управління державним майном (т. 1 а.с. 52).

Відповідно до п. 29 Статуту, інститут самостійно визначає структуру управління, розробляє штатний розпис, затверджує його в установленому порядку (т. 1 а.с. 57).

Пунктом 56 Статуту Національної академії аграрних наук України встановлено, що саме Президент НААН затверджує положення про структурні підрозділи апарату президії та посадові інструкції їх керівників, штатний розпис, кошториси наукових установ та інших установ, підприємств та організацій, що перебувають у віданні НААН, призначає на посаду і звільняє їх керівників та заступників керівників з наукової роботи, укладає трудові договори (контракти) з їх керівниками (т. 1 а.с. 197).

З наданого відповідачем штатного розпису інституту слідує, що він затверджений Президентом НААН (т. 1 а.с. 81-100).

За таких обставин директор інституту вправі був прийняти рішення про скорочення чисельності та штату працівників інституту лише після розроблення нового штатного розпису та затвердження його Президентом НААН, чого ним зроблено не було.

У зв`язку з чим, на думку суду, наказ директора інституту від 18.12.2019 р. № 20а про скорочення чисельності і штату працівників-скорочення та виведення зі штатного розпису заступника директора з експериментальної бази інституту є незаконним.

Згідно наказу Директора Національного наукового центру Інститут виноградарства і виноробства імені В.Є. Таїрова Національної академії аграрних наук України Ковальової І.А. № 30-к від 23.06.2020 р. про внесення змін до наказу №23-к від 13.04.2020 року, його викладено у новій редакції, а саме: ОСОБА_1 - заступника директора з експериментальної бази Національного наукового центру Інститут виноградарства і виноробства імені В.Є. Таїрова звільнити у зв`язку з нез`явленням на роботу протягом більш як чотирьох місяців підряд внаслідок тимчасової непрацездатності за п. 5 частини 1 ст. 40 КЗпП України.

Таким чином, вищевказаним наказом відповідачами було фактично змінено правову підставу звільнення позивача ОСОБА_1 .

Так, наказ про скорочення штату працівників та наказ про звільнення позивача із займаної посади є незаконними з огляду на вищевикладені численні порушення відповідачами законодавства та встановленого порядку під час їх прийняття, а саме, скорочення чисельності штату працівників у Національному науковому центрі Інститут виноградарства і виноробства імені В.Є. Таїрова взагалі фактично не відбувалось, відповідачами, при звільненні позивача не було дотримано вимог ч. 2 ст. 40 , ст. 49-2 КЗпП України та не отримано відмови позивача від запропонованої йому вакантної посади, а також, позивача було звільнено під час його тимчасової непрацездатності, що підтверджується наведеними вище медичними документами та письмовими доказами, які маються в матеріалах справи.

У відповідності до п. 18 Постанови Пленуму ВСУ Про практику розгляду судами трудових спорів № 9 від 06.11.1992 р. - при розгляді справ про поновлення на роботі судам необхідно з`ясувати, з яких підстав проведено звільнення працівника згідно з наказом (розпорядженням) і перевіряти їх відповідність законові. Суд не в праві визнати звільнення правильним, виходячи з обставин, з якими власник або уповноважений ним орган не пов`язували звільнення.

Статтями 40 та 41 КЗпП України - закріплено вичерпний перелік підстав, з яких власник або уповноважений ним орган може достроково розірвати трудовий договір із працівником, чого не було дотримано відповідачами.

Як вбачається з матеріалів справи, основною обставиною, з якою роботодавець (відповідачі) пов`язував необхідність звільнення позивача - було скорочення чисельності чи штату працівників.

Натомість, після звернення позивача до суду, знаходження справи в суді на розгляді, та надання обґрунтування незаконності наказів, відповідачами було незаконно внесено зміни до наказу про звільнення, тим самим змінено правову підставу для звільнення, що на думку суду, додатково підтверджує доводи правової позиції позивача, наведену у позовній заяві.

Суд зауважує, що згідно норм діючого трудового законодавства України, процедура звільнення є триваючим у часі процесі, який закінчується видачею трудової книжки з копією наказу про звільнення та остаточним розрахунком, про що було вказано і Постанові Верховного Суду № 205/6983/16-ц від 12.09.2018 р.).

Зазначений процес було завершено відповідачами відносно позивача ще 13 квітня 2020 року та видано йому трудову книжку з відповідним записом, а тому на думку суду, внесення відповідачами змін до процесу, який завершено, в частині зміни правової підстави звільнення, тим більше, в період розгляду справи з оскарження наказу про звільнення є недопустимим і незаконним, а тому не може вважатися поновленням порушеного права позивача або обґрунтовувати законність звільнення (т. 2 а.с. 11-15).

Крім того, суд звертає увагу на той факт, що діючим трудовим законодавством України - не передбачена можливість внесення змін в частині зміни правових підстав для звільнення працівника.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 Конвенції Міжнародної організації праці № 158 Про припинення трудових відносин з ініціативи роботодавця 1982 року , ратифікованої Постановою ВРУ № 3933-ХІІ від 04.02.1994 року, вона поширюється на всі галузі економічної діяльності та на всіх осіб, які працюють за наймом.

Згідно ст. 4 Конвенції - трудові відносини з працівниками не припиняються, якщо тільки немає законних підстав для такого припинення, пов`язаного із здібностями чи поведінкою працівника або викликаного виробничою потребою підприємства, установи чи служби.

На підставі ст. 9 Конвенції, тягар доведення наявності законної підстави для звільнення, як це визначено в статті 4 цієї Конвенції - лежить на роботодавці.

Підставою для внесення змін до наказу про звільнення відповідачі зазначають те, що 22.06.2020 року вони отримали від позивача завірену копію листка непрацездатності серії АДЦ №720641 від 07.04.2020 року.

Крім того, відповідачі зазначають, що на день видачі наказу про звільнення, позивач приховав від них те, що досі перебуває на лікарняному.

Однак, такі твердження на думку суду, не відповідають дійсності, суперечать поясненням наданим самим представником відповідачів в судовому засіданні, у письмових відзивах на позов та письмових поясненнях, з яких вбачається, що на день винесення наказу про звільнення, у відповідачів була наявна інформація про непрацездатність позивача лише до 28.02.2020 р. Проте, як раніше зауважував сам представник відповідачів, у листку непрацездатності АДЦ №720337, який був наявний у них на час звільнення, було зазначено, що ОСОБА_1 продовжує хворіти та зазначено серію та номер наступного листка непрацездатності.

Таким чином, на час винесення наказу №23-к від 13.04.2020 року у відповідачів була документально підтверджена інформація, яка стосується того, що позивач продовжує хворіти, а тому посилання на отримання інформації про те, що позивач продовжував хворіти на час звільнення лише 22 червня 2020 року разом з отриманням відповіді на відзив - є хибною та не відповідає дійсності.

Крім того, 28.04.2020 року, як стверджує представник відповідачів, ним було отримано листок непрацездатності АДЦ 720503, в якому також було зазначено, що позивач продовжує хворіти.

Отже, внесення змін до наказу були обумовлені не отриманням документального підтвердження непрацездатності позивача протягом більш ніж 4 місяців, а наявністю судового спору.

У Роз`ясненні Міністерства юстиції України від 01 лютого 2011 року щодо Порядку розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу зазначається, що згідно з п. 5 ч. 1 ст. 40 КЗпП - трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом - лише у випадках нез`явлення на роботу протягом більш як чотирьох місяців підряд внаслідок тимчасової непрацездатності, не рахуючи відпустки по вагітності і родах, якщо законодавством не встановлений триваліший строк збереження місця роботи (посади) при певному захворюванні. За працівниками, які втратили працездатність у зв`язку з трудовим каліцтвом або професійним захворюванням, місце роботи (посада) зберігається до відновлення працездатності або встановлення інвалідності.

При цьому слід зазначити, що вихід на роботу хоча б на один день перериває цей строк. І надалі чотиримісячний строк повинен обчислюватися знову. Підсумовуватися періоди нез`явлення на роботу тривалістю менш як чотири місяці не можуть.

Однак, як зазначено у позовній заяві та не спростовано представником відповідачів, 04.02.2020 року позивач з`явився на роботі для передачі листків непрацездатності.

Крім того, як зазначається у відзиві на позовну заяву та запереченнях на відповідь на відзив, 13.04.2020 року позивач знову з`явився на роботі.

Відповідно до Конвенції Міжнародної організації праці № 158 про припинення трудових відносин з ініціативи роботодавця 1982 року, держави мають передбачити відповідні гарантії проти застосування договорів про найняття на визначений термін, мета яких - ухилитися від надання захисту, передбаченого цією конвенцією (пункт 3 статті 2); трудові відносини з працівниками не припиняються, якщо тільки немає законних підстав для такого припинення, пов`язаного із здібностями чи поведінкою працівника або викликаного виробничою потребою підприємства, установи чи служби (ст. 4).

Таким чином, суд вважає, що відповідачами було використано п. 5 ч. 1 ст. 40 Кодексу законів про працю України - виключно як формальну підставу для звільнення позивача із займаної посади та виправдання своїх незаконних дій, пов`язаних із прийняттям попередніх наказів.

Отже, незважаючи на видачу наказу від 23 червня 2020 року, яким відповідачі намагалися виправити свої порушення у незаконний спосіб, вчинені під час звільнення позивача, під час його звільнення не було дотримано порядок його звільнення з роботи, що є підставою для визнання наказів про звільнення незаконними та поновлення позивача на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Заперечення представника відповідача, що інститут відповідно до положень ст.ст. 64 і 65 ГК України самостійно визначає організаційну структуру, встановлює чисельність працівників і штатний розпис, здійснює свої права щодо управління підприємством безпосередньо або через уповноважені ним органи відповідно до статуту підприємства, при цьому саме втручання в господарську та іншу діяльність підприємства не допускається, крім випадків, передбачених законодавством України, суд до уваги не приймає тому, що вони спростовуються наведеними вище доказами. Власником інституту є держава, повноваження якої як органу управління державним майном здійснює НААН і лише з затвердження Президентом НААН змін до штатного розпису та виведення з нього посади заступника директора з експериментальної бази інституту відповідач вправі був прийняти рішення про скорочення штатного розпису та звільнення позивача з дотримання при цьому усіх вимог чинного законодавства про працю.

На підставі наведеного суд дійшов до висновку, що позовні вимоги обґрунтовані та підлягають задоволенню у повному обсязі.

Позивач при пред`явленні позову сплатив судовій збір в сумі 840,80 грн., хоча був звільнений від сплати судового збору, на підставі ч. 1 ст. 5 Закону України Про судовий збір , у зв`язку з чим на підставі ст. 141 ЦПК України та ст. 5 Закону України Про судовий збір , враховуючи задоволення позову в повному обсязі, з відповідачів на користь позивача слід стягнути сплачений ним судовий збір в сумі 840,80 грн. та на користь держави підлягає стягненню судовий збір у розмірі 2197 грн.

Керуючись ст.ст.12,76,80,89,141,256,259,267,268,273 ЦПК України, ст. 43 Конституції України, ст.ст. 40,49-2,235 КЗпП України, Постановою Пленуму ВСУ № 13 від 24.12.1999 р. Про практику застосування судами законодавства про оплату праці , Постановою Пленуму ВСУ № 9 від 06.11.1992 р. Про практику розгляду судами трудових спорів , Конвенцією Міжнародної організації праці № 158 Про припинення трудових відносин з ініціативи роботодавця 1982 року , ратифікованої Постановою ВРУ № 3922-ХІІ від 04.02.1994 р., Рішеннями Конституційного Суду України від 04.09.2019 р. № 6-р (ІІ)/2019, від 12.07.2019 р. № 5-р(І)/2019 та від 09.07.1998 р. № 12-рп/98, ЄКПЛ, практикою ЄСПЛ, суд,-

ВИРІШИВ:

1.Позов ОСОБА_1 до Національного наукового центру Інститут виноградарства і виробництва імені В.Є. Таїрова Національної академії аграрних наук України Пастушенка Павла Петровича до Національного наукового центру Інститут виноградарства і виробництва імені В.Є. Таїрова Національної академії аграрних наук України про визнання незаконним та скасування наказів : про скорочення чисельності і штату працівників, про звільнення з роботи, про внесення змін до наказу про звільнення, поновлення на роботі та стягнення середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу - задовольнити ;

2.Визнати незаконним та скасувати наказ директора Національного наукового центру Інститут виноградарства і виробництва імені В.Є. Таїрова Національної академії аграрних наук України Власова В.В. від 18.12.2019 р. № 20а Про скорочення чисельності і штату працівників , яким було скорочено та виведено зі штатного розпису посаду заступника директора з експериментальної бази ННЦ Інститут виноградарства і виноробства ім. В.Є. Таїрова НААНУ з 31.03.2020 р. ;

3.Визнати незаконним та скасувати наказ в.о. директора ННЦ Інститут виноградарства і виноробства ім. В.Є. Таїрова НААНУ Баркар С.Г. № 23-к від 13.04.2020 р. Про звільнення ОСОБА_1 з посади заступника директора з розвитку експериментальної бази ННЦ Інститут виноградарства і виноробства ім. В.Є. Таїрова НААНУ у зв`язку зі скороченням чисельності та штату працівників на підставі п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України з 13.04.2020 р. ;

4.Визнати незаконним та скасувати наказ Директора Національного наукового центру Інститут виноградарства і виноробства імені В.Є. Таїрова Національної академії аграрних наук України Ковальової І.А. № 30-к від 23.06.2020 р. про внесення змін до наказу № 23-к від 13.04.2020 року, який було викладено у наступній редакції ОСОБА_1 - заступника директора з розвитку експериментальної бази, звільнити у зв`язку з нез`явленням на роботі протягом більш як чотирьох місяців підряд внаслідок тимчасової непрацездатності за п. 5 ч. 1 ст. 40 КЗпП України з 13.04.2020 р. ;

5.Поновити ОСОБА_1 на посаді заступника директора з експериментальної бази Національного наукового центру Інститут виноградарства і виробництва імені В.Є. Таїрова Національної академії аграрних наук України з 13 квітня 2020 року ;

6.Стягнути з Національного наукового центру Інститут виноградарства і виробництва імені В.Є. Таїрова Національної академії аграрних наук України (ЄДРПОУ : 05431532) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП : НОМЕР_1 ) - середній заробіток за час вимушеного прогулу з 13 квітня 2020 року по 30 липня 2020 року у розмірі 38141,08 грн. ;

7.Стягнути з Національного наукового центру Інститут виноградарства і виробництва імені В.Є. Таїрова Національної академії аграрних наук України (ЄДРПОУ : 05431532) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП : НОМЕР_1 ) - судовий збір в сумі 840,80 грн. ;

8.Стягнути з Національного наукового центру Інститут виноградарства і виробництва імені В.Є. Таїрова Національної академії аграрних наук України (ЄДРПОУ : 05431532) - на користь держави судовий збір у розмірі 2197 грн. ;

9.Рішення суду в частині поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за один місяць - підлягає негайному виконанню.

Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку, шляхом подачі апеляційної скарги в 30-денний строк з дня проголошення рішення. У випадку, якщо в судовому засіданні було проголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення .

Повний текст судового рішення виготовлено та підписано 10.09.2020 р.

Суддя Гандзій Д.М.