Постанова

від 09.09.2020 по справі 420/1323/20

П'ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

09 вересня 2020 р.м.ОдесаСправа № 420/1323/20 Головуючий в 1 інстанції: Бутенко А.В.

П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

головуючого судді-доповідача Скрипченка В.О.,

суддів Косцової І.П. та Осіпова Ю.В.,

за участю секретаря судового засідання Цандура М.Р.,

представника апелянта/відповідача Козеровської А.О. та позивача Пономаренка Ю.П.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Одесі апеляційну скаргу Головного управління ДПС в Одеській області на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 20 травня 2020 року (суддя Бутенко А.В., м. Одеса, повний текст рішення складений 25 травня 2020 року ) по справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління ДПС в Одеській області про скасування вимоги про сплату боргу (недоїмки),

В С Т А Н О В И В:

17 лютого 2020 року ОСОБА_1 звернувся до Одеського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Головного управління ДПС в Одеській області про скасування вимоги про сплату боргу (недоїмки) з ЄСВ №Ф-17476-50 від 25.09.2019 р. на суму 22973,54 грн.

Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 20 травня 2020 року адміністративний позов ОСОБА_1 був задоволений. Скасовано вимогу Головного управління ДПС в Одеській області №Ф-17476-50 від 25.09.2019 року. Стягнуто на користь ОСОБА_1 за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління ДПС в Одеській області (код ЄДРПОУ 43142370) судовий збір у розмірі 840 (вісімсот сорок) гривень 80 копійок.

Не погоджуючись із постановленим у справі судовим рішенням ГУ ДПС в Одеській області подало апеляційну скаргу, у якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального права та неповне з`ясування обставин справи, просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 відмовити повністю.

Апелянт вказує на те, що судом першої інстанції не враховано, що особи, які провадять незалежну професійну діяльність та одночасно є найманими працівниками, не звільняються від сплати ЄСВ за себе, якщо вони зареєстровані як особи, які здійснюють незалежну професійну діяльність. Крім тонго, особи, які провадять незалежну професійну діяльність, яким призначено пенсію за віком, зобов`язані нараховувати та сплачувати єдиний внесок на загальних підставах. Таким чином, вимога від 25.09.2019 року №Ф-17476-50 є законною, винесеною з дотриманням норм чинного законодавства.

Позивач відзив на апеляційну скаргу не подавав.

Заслухавши суддю-доповідача, доводи апеляційної скарги, пояснення на неї представника апелянта/відповідача Козеровської А.О. та позивача ОСОБА_1 , вивчивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах апеляційної скарги, апеляційний суд дійшов таких висновків.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, ОСОБА_1 отримав право на заняття адвокатською діяльністю згідно Рішення Одеської обласної кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури від 12 грудня 2000 року за №54, що підтверджується копією Свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю №953 від 17.12.2002 р. (а.с. 9).

18 лютого 2002 року Державною податковою інспекцією у Київському районі м. Одеси, позивача було взято на облік як самозайняту особу що видно з Довідки №4-ОПП №4473

Також, 01 лютого 2005 року згідно Наказу №62-К від 01.02.2005 р., ОСОБА_1 був прийнятий на постійне місце роботи до ТОВ Фірма ЛАСКА (код 22463019) на посаду заступника директора з правових питань з укладанням трудового договору, де і досі працює на умовах безстрокового трудового договору (а.с. 10).

Крім того, з 2011 року Позивач є пенсіонером.

25.09.2019 р. управління сформувало вимогу про сплату боргу (недоїмки) №Ф-17476-50, в якій зазначило суму недоїмки ОСОБА_1 з ЄСВ у розмірі 22 973,54 грн. (а.с. 8).

Вимогу підписала начальник Південного управління у м. Одесі ГУ ДПС в Одеській області, яку позивач отримав особисто 14.02.2020 р. від Головного державного виконавця під час ознайомлення з матеріалами виконавчого провадження, постанову про відкриття якого отримав 13 лютого 2020 року на поштовому відділенні 65088 у якості рекомендованого листа (а.с. 8).

Недоїмка зі сплати єдиного внеску виникла із донарахувань, проведених податковою службою:

- за 2017 рік в сумі 7636,46 грн.;

- за 2018 рік в сумі 9828,72 грн.;

- за 2019 р. в сумі 5508,36 грн.

Не погоджуючись з вимогою про сплату боргу (недоїмки) з ЄСВ №Ф-17476-50 від 25.05.2019 р. позивач звернувся до суду з адміністративним позовом.

Задовольняючи адміністративний позов ОСОБА_1 суд першої інстанції дійшов висновку, що вимога про сплату боргу (недоїмки) з ЄСВ №Ф-17476-50 від 25.09.2019 р. на суму 22973,54 грн., в яку фактично включено повторна сплата ЄСВ, не відповідає встановленим у ч. 2 ст. 2 КАС України критеріям правомірності, обґрунтованості, добросовісності та розсудливості, порушує права та законні інтереси позивача.

Колегія суддів погоджується із таким висновком суду першої інстанції з огляду на наступне.

Так, відповідно до ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з ст. 67 Конституції України кожен зобов`язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом.

Відповідно до ч. 2 ст. 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

В силу статті 15 Податкового кодексу України, позивач є платником податків і зборів.

Податковий кодекс України регулює відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів, зокрема, визначає вичерпний перелік податків та зборів, що справляються в Україні, та порядок їх адміністрування, платників податків та зборів, їх права та обов`язки, компетенцію контролюючих органів, повноваження і обов`язки їх посадових осіб під час здійснення податкового контролю, а також відповідальність за порушення податкового законодавства.

Відповідно до п. 15.1 ст. 15 ПК України платниками податків визнаються фізичні особи (резиденти і нерезиденти України), юридичні особи (резиденти і нерезиденти України) та їх відокремлені підрозділи, які мають, одержують (передають) об`єкти оподаткування або провадять діяльність (операції), що є об`єктом оподаткування згідно з цим Кодексом або податковими законами, і на яких покладено обов`язок із сплати податків та зборів згідно з цим Кодексом.

Згідно з підпунктами 16.1.3., 16.1.4. п. 16.1 ст. 16 ПК України платник податків зобов`язаний подавати до контролюючих органів у порядку, встановленому податковим та митним законодавством, декларації, звітність та інші документи, пов`язані з обчисленням і сплатою податків та зборів; сплачувати податки та збори в строки та у розмірах, встановлених цим Кодексом та законами з питань митної справи.

Відповідно до п. 36.1 ст. 36 ПК України податковим обов`язком визнається обов`язок платника податків обчислити, задекларувати та/або сплатити суму податку та збору в порядку і строки, визначені цим Кодексом, законами з питань митної справи.

Крім того, пунктом 36.5. ст. 36 ПК України установлено, що відповідальність за невиконання або неналежне виконання податкового обов`язку несе платник податків, крім випадків, визначених цим Кодексом або законами з питань митної справи.

Відповідно до пп. 14.1.175. п. 14.1 ст. 14 ПК України податковий борг - сума узгодженого грошового зобов`язання (з урахуванням штрафних санкцій за їх наявності), але не сплаченого платником податків у встановлений цим Кодексом строк, а також пеня, нарахована на суму такого грошового зобов`язання.

Підпунктом. 14.1.195 п. 14.1 ст. 14 ПК України визначено, що працівник - це фізична особа, яка безпосередньо власною працею виконує трудову функцію згідно з укладеним з роботодавцем трудовим договором (контрактом) відповідно до закону;

Підпунктом 14.1.226 п. 14.1 ст. 14 ПК України визначено, що самозайнята особа - платник податку, який є фізичною особою-підприємцем або провадить незалежну професійну діяльність за умови, що така особа не є працівником в межах такої підприємницької чи незалежної професійної діяльності. Незалежна професійна діяльність - участь фізичної особи у науковій, літературній, артистичній, художній, освітній або викладацькій діяльності, діяльність лікарів, приватних нотаріусів, приватних виконавців, адвокатів, арбітражних керуючих (розпорядників майна, керуючих санацією, ліквідаторів), аудиторів, бухгалтерів, оцінщиків, інженерів чи архітекторів, особи, зайнятої релігійною (місіонерською) діяльністю, іншою подібною діяльністю за умови, що така особа не є працівником або фізичною особою - підприємцем та використовує найману працю не більш як чотирьох фізичних осіб.

Згідно із п. 2 ч. 1 ст. 1 Закону України від 5 липня 2012 року №5076-VI Про адвокатуру та адвокатську діяльність (далі - Закон №2 5076) адвокатська діяльність - це незалежна професійна діяльність адвоката щодо здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту.

Відповідно до ч. 3 ст. 4 Закону №5076 адвокат може здійснювати адвокатську діяльність індивідуально або в організаційно-правових формах адвокатського бюро чи адвокатського об`єднання (організаційні форми адвокатської діяльності).

Статтею 13 Закону №5076 визначено, що адвокат, який здійснює адвокатську діяльність індивідуально, є самозайнятою особою.

Законом України Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування , який набрав чинності з 01.01.2011 року зі змінами та доповненнями (далі - Закон №2464), визначаються правові та організаційні засади забезпечення збору та обліку єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, умови та порядок його нарахування і сплати та повноваження органу, що здійснює його збір та ведення обліку.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 1 Закону №2464 єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування - консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов`язкового державного соціального страхування в обов`язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування.

Згідно з пунктом 3 цієї ж частини застрахована особа - це фізична особа, яка відповідно до законодавства підлягає загальнообов`язковому державному соціальному страхуванню і сплачує (сплачувала) та/або за яку сплачується чи сплачувався у встановленому законом порядку єдиний внесок.

Відповідно до п. 10 ч. 1 ст. 1 Закону №2464 страхувальниками є роботодавці та інші особи, які відповідно до цього Закону зобов`язані сплачувати єдиний внесок.

Пунктом 1 ч. 1 ст. 4 Закону №2464 передбачено, що платниками єдиного внеску є роботодавці:

- підприємства, установи та організації, інші юридичні особи, утворені відповідно до законодавства України, незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання, які використовують працю фізичних осіб на умовах трудового договору (контракту) або на інших умовах, передбачених законодавством, чи за цивільно-правовими договорами (крім цивільно-правового договору, укладеного з фізичною особою - підприємцем, якщо виконувані роботи (надавані послуги) відповідають видам діяльності відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), у тому числі філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи зазначених підприємств, установ і організацій, інших юридичних осіб, які мають окремий баланс і самостійно ведуть розрахунки із застрахованими особами.

Крім того, згідно з п. 5 ч. 1 ст. 4 Закону №2464 платниками єдиного внеску є особи, які провадять незалежну професійну діяльність, а саме наукову, літературну, артистичну, художню, освітню або викладацьку, а також медичну, юридичну практику, в тому числі адвокатську, нотаріальну діяльність, або особи, які провадять релігійну (місіонерську) діяльність, іншу подібну діяльність та отримують дохід від цієї діяльності.

Суд першої інстанції, з яким погоджується апеляційний суд, вірно зауважив, що згідно з нормами Закону №2464 необхідними умовами для сплати особою єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування є провадження такою особою, зокрема, незалежної професійної адвокатської діяльності індивідуально та отримання доходу від такої діяльності , який і є базою для нарахування ЄСВ. Отже, саме дохід особи від такої діяльності є базою для нарахування, проте за будь-яких умов розмір ЄСВ не може бути меншим за розмір мінімального страхового внеску за місяць. При цьому, за відсутності бази для нарахування ЄСВ у відповідному звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, законодавство встановлює обов`язок особи самостійно визначити цю базу, але її розмір не може бути меншим за розмір мінімальної заробітної плати.

Тобто, метою встановлення розміру мінімального страхового внеску та обов`язку сплачувати його незалежно від наявності бази для нарахування є забезпечення у передбачених законодавством випадках мінімального рівня соціального захисту осіб шляхом отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування.

Страховий стаж обчислюється за даними персоніфікованого обліку відомостей про застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування, а за періоди до його запровадження - у порядку та на умовах, передбачених законодавством, що діяло раніше.

Індивідуальні відомості про застраховану особу з реєстру застрахованих осіб надаються страхувальникам та/або застрахованій особі за формою згідно з додатком 4 (форма ОК-5) або додатком 5 (форма ОК-7) до Положення про реєстр застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування, затвердженого постановою правління Пенсійного фонду України від 18.06.2014 р. №10-1.

Також, судом першої інстанції вірно враховано, що ОСОБА_1 був і залишається на даний час застрахованою особою і єдиний внесок за нього регулярно нараховував та сплачував роботодавець в розмірі не менше мінімального, що підтверджується індивідуальною відомістю Пенсійного фонду України про застраховану особу ОСОБА_1 код НОМЕР_1 .

А тому колегія суддів погоджується, що така обставина виключає виникнення обов`язку по сплаті єдиного внеску позивачем як особою, що має право провадити адвокатську діяльність, у періодах, коли фактично позивач не отримував дохід від адвокатської діяльності.

При цьому, слід підкреслити, що свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю лише посвідчує право адвоката на здійснення професійної діяльності, однак не є підставою та доказом здійснення адвокатської діяльності. Необхідними умовами для сплати єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування є провадження незалежної професійної адвокатської діяльності та отримання доходу від такої діяльності.

Також, саме з цього приводу Верховним судом по справі №160/3114/19 (адміністративне провадження №К/9901/25439/19) у Постанові від 27.11.2019 р. сформульовано правовий висновок:

...особа, яка провадить незалежну професійну діяльність, зокрема адвокатську, вважається самозайнятою особою і зобов`язана сплачувати єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування не нижче розміру мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу лише за умови, що така особа не є найманим працівником. В іншому випадку (якщо особа є найманим працівником) така особа є застрахованою і платником єдиного внеску за неї є її роботодавець, а мета збору єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування досягається за рахунок його сплати роботодавцем .

Інше тлумачення норм Закону №2464-VІ, на якому наполягає ГУ ДФС щодо необхідності сплати єдиного внеску особами, які перебувають на обліку в органах ДФС (ДПС) і мають свідоцтво про право на зайняття адвокатською діяльністю, та які одночасно перебувають у трудових відносинах в межах цієї діяльності, спричиняє подвійну його сплату (безпосередньо особою та роботодавцем), що суперечить меті запровадженого державою консолідованого страхового внеску.

Крім того, за правилами ч. 5 ст. 8 Закону №2464 єдиний внесок для платників, зазначених у ст. 4 цього Закону, встановлюється у розмірі 22% до визначеної ст. 7 цього Закону бази нарахування єдиного внеску.

У разі якщо база нарахування єдиного внеску не перевищує розміру мінімальної заробітної плати, встановленої законом на місяць, за який отримано дохід, сума єдиного внеску розраховується як добуток розміру мінімальної заробітної плати, встановленої законом на місяць, за який отримано дохід (прибуток), та ставки єдиного внеску.

При нарахуванні заробітної плати (доходів) фізичним особам з джерел не за основним місцем роботи ставка єдиного внеску, встановлена цією частиною, застосовується до визначеної бази нарахування незалежно від її розміру.

Тобто якщо адвокат, являючись найманим працівником, за якого регулярно і в розмірі не менше, ніж мінімальний, сплачує єдиний внесок роботодавець, якщо отримує дохід не за основним місцем роботи, він сплачує єдиний внесок без врахування мінімального страхового внеску.

Таким чином, отримавши додатковий дохід у тільки одному місяці 2017 року, Позивач нарахував та сплатив єдиний внесок в сумі 811,53 грн., що є більшим ніж мінімальний єдиний внесок за цей період (мінімальний єдиний внесок у 2017 р. складав 704,00 грн.). Копія Звіту про нарахування єдиного внеску (Табл. 3) за 2017 р. та копія квитанції про сплату єдиного внеску за 2017 р. міститься в матеріалах справи.

Також, колегія суддів зазначає, що Податкове законодавство України ґрунтується, зокрема, на принципі презумпції правомірності рішень платника податку в разі, якщо норма закону чи іншого нормативно-правового акта, виданого на підставі закону, або якщо норми різних законів чи різних нормативно-правових актів припускають неоднозначне (множинне) трактування прав та обов`язків платників податків або контролюючих органів, внаслідок чого є можливість прийняти рішення на користь як платника податків, так і контролюючого органу.

Законом України Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування №2464-VI від 08.07.2010 не врегульовано відносини щодо адміністрування єдиного внеску при одночасному перебуванні найманим працівником та здійснення незалежної професійної діяльності.

Із системного аналізу цих норм вбачається, що єдиною метою збору єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування є забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, саме прав фізичних осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування. Вказана мета досягається шляхом регулярної сплати мінімального страхового внеску.

Водночас, відповідно до практики Європейського суду з прав людини, у разі існування неоднозначності у тлумаченні прав та/чи обов`язків платника податків слід віддавати перевагу найбільш сприятливому тлумаченню національного законодавства та приймати рішення на користь платника податків (справи Серков проти України (заява №39766/05), Щокін проти України (заяви №23759/03 та №37943/06), які відповідно до статті 17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини підлягають застосуванню судами як джерела права.

Відповідно до ч. ч. 1 та 2 ст. 6 Кодексу адміністративного судочинства України, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Так, предметом регулювання статті 1 Першого протоколу до Конвенції є втручання держави у право на мирне володіння майном. У практиці ЄСПЛ (серед багатьох інших, наприклад, рішення ЄСПЛ у справах Спорронг і Льоннрот проти Швеції від 23 вересня 1982 року, Джеймс та інші проти Сполученого Королівства від 21 лютого 1986 року, Щокін проти України від 14 жовтня 2010 року, Сєрков проти України від 7 липня 2011 року, Колишній король Греції та інші проти Греції від 23 листопада 2000 року, Булвес АД проти Болгарії від 22 січня 2009 року, Трегубенко проти України від 2 листопада 2004 року, East/West Alliance Limited проти України від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання у право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а саме: чи є втручання законним; чи має воно на меті суспільний , публічний інтерес; чи є такий захід (втручання у право на мирне володіння, майном) пропорційним визначеним цілям.

Втручання держави у право на мирне володіння майном є законним, якщо здійснюється на підставі закону нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким і передбачуваним з питань застосування та наслідків дії його норм.

Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення суспільного , публічного інтересу - втручання держави у право на мирне володіння майном може бути виправдано за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. Саме національні органи влади мають здійснювати первісну оцінку наявності проблеми, що становить суспільний інтерес, вирішення якої б вимагало таких заходів. Крім того, ЄСПЛ також визнає, що й саме по собі правильне застосування законодавства, безперечно, становить суспільний інтерес (рішення ЄСПЛ від 2 листопада 2004 року в справі Трегубенко проти України ).

Критерій пропорційності передбачає, що втручання у право власності розглядатиметься як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. Справедлива рівновага передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, визначеною для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідного балансу не буде дотримано, якщо особа несе індивідуальний і надмірний тягар .

Отже, з огляду на практику ЄСПЛ, вимога щодо подвійної сплати мінімальної ставки ЄСВ не відповідає критерію пропорційності , адже не дотримано справедливої рівноваги між інтересами держави та інтересами особи - позивача, оскільки мета сплати єдиного внеску - страхування особи, в даних правовідносинах досягається сплатою єдиного внеску на рівні не менше мінімального розміру.

Також, колегія суддів наголошує на тому, що одним з принципів податкового законодавства України відповідно до норм ст. 4, п. 56.21 ст. 56 Податкового Кодексу України є принцип презумпції добросовісності дій, рішень платника податків, у зв`язку з цим передбачається, що дії платників податків, які мають своїм результатом одержання податкової вигоди економічно виправдані, а відомості, що містяться у податкових деклараціях, податкових накладних та інших первинних документах, є достовірними. Надання фіскальному органу всіх належним чином оформлених документів, передбачених податковим законодавством, з метою одержання податкової вигоди є підставою для її одержання, якщо податковим органом не встановлено та не доведено належними та допустимими доказами, що відомості, які містяться в цих документах, неповні, недостовірні та (або) суперечливі, є наслідком укладення нікчемних правочинів або коли відомості ґрунтуються на інших документах, недійсність яких встановлена судом.

Згідно зі ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Слід наголосити на тому, що частинами 1 та 2 статті 2 КАС України установлено, що завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень збоку суб`єктів владних повноважень. У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Відповідно до вимог ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Відповідач, який є суб`єктом владних повноважень, свою позицію не довів та не обґрунтував.

У зв`язку з цим, за результатом апеляційного розгляду даної справи колегія суддів дійшла висновку, що оскаржувана вимога Головного управління ДПС в Одеській області №Ф-17476-50 від 25.09.2019 року щодо ОСОБА_1 не ґрунтується на правильному застосуванні норм матеріального права та прийнята без урахування усіх фактичних обставин, з порушенням його прав.

За таких обставин колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов вірного висновку про наявність підстав для задоволення позову ОСОБА_1 .

Доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, а тому підстав для задоволення скарги та скасування рішення суду першої інстанції не мається.

Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Відтак, апеляційна скарга Головного управління ДПС в Одеській області задоволенню не підлягає.

Керуючись статтями 292, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, апеляційний суд,-

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу Головного управління ДПС в Одеській області залишити без задоволення, а рішення Одеського окружного адміністративного суду від 20 травня 2020 року - без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення апеляційного суду, або з дня вручення учаснику справи повного судового рішення.

Головуючий суддя-доповідач В.О.Скрипченко

Суддя І.П.Косцова

Суддя Ю.В.Осіпов

Повне судове рішення складено 10 вересня 2020 року.