Ухвала

від 14.09.2020 по справі 225/490/18

ДЗЕРЖИНСЬКИЙ МІСЬКИЙ СУД ДОНЕЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

Єдиний унікальний номер судової справи: 225/490/18

Номер провадження: 2/225/2/2020

УХВАЛА

про поновлення провадження у справі

14 вересня 2020 року м. Торецьк

Дзержинський міський суд Донецької області у складі:

головуючого судді Мигалевича В.В.

за участю

секретаря Голубової О.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань Дзержинського міського суду Донецької області матеріали цивільної справи за позовом ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до Міністерства юстиції України в інтересах Кабінету Міністрів України (01001, м. Київ, вул. Городецького, 13), Державної казначейської служби України (01601, м. Київ, в. Бастіонна,6) про відшкодування матеріальної шкоди, завданої кримінальним правопорушенням (терористичним актом),-

ВСТАНОВИВ:

Ухвалою суду від 25 квітня 2018 року, постановленої судом у підготовчому засіданні, провадження у вказаній цивільній справі було зупинене до отримання відповіді на судове доручення від компетентного органу іноземної держави Російської Федерації щодо згоди на залучення Російської Федерації до участі у даній справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача.

Від позивача до суду надійшло клопотання з проханням поновити провадження у справі.

Дослідивши матеріали клопотання представника позивача суд зазначає таке:

Відповідно до ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Відповідно до статті 24 Віденської конвенції про правонаступництво держав щодо договорів від 23 серпня 1978 року (ООН) двосторонній договір, що у момент правонаступництва був чинним щодо території, що є об`єктом правонаступництва держав, вважається чинним між новою незалежною державою й іншою державою-учасницею, коли: вони чітко про це домовилися; або якщо через свою поведінку вони мають вважатися такими, що про це домовилися.

Згідно зі статтею 7 Закону України "Про правонаступництво України" від 12 вересня 1991 року Україна є правонаступником прав і обов`язків за міжнародними договорами Союзу РСР, які не суперечать Конституції України та інтересам республіки.

Якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору (частина друга статті 19 Закону України "Про міжнародні договори України" ).

При цьому суди повинні враховувати, що суд не може застосовувати закон, який регулює правовідносини, що розглядаються, інакше як міжнародний договір. У той же час міжнародні договори застосовуються, якщо вони не суперечать Конституції України (пункт 4постанови Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 року № 9 "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя").

Розглядаючи справи за участю іноземного елемента, судам слід з`ясовувати наявність чинного між державами договору та за його наявності - порядку регулювання спірних правовідносин, що виникли.

Підсудність судам України цивільних справ з іноземним елементом визначається ЦПК України, законом або міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України.

10 листопада 1994 року Верховною Радою України ратифіковано Конвенцію про правову допомогу та правові відносини в цивільних, сімейних та кримінальних справах 1993 року (далі Конвенція), яка набула чинності для України 14 квітня 1995 року і застосовується у відносинах України з Республікою Білорусь, Азербайджанською Республікою, Республікою Узбекистан, Російською Федерацією, Республікою Казахстан, Республікою Таджикистан, Республікою Вірменія, Киргизькою Республікою, Республікою Молдова, Грузією і Туркменістаном.

Як убачається з аналізу змісту ст. 1 Конвенції безпосередньо держава, як суб`єкт міжнародного права не може бути учасником процесу в національних судах.

Також, відповідно до положень ч. 1 ст. 496 ЦПК України іноземці, особи без громадянства, іноземні юридичні особи, іноземні держави (їх органи та посадові особи) та міжнародні організації (далі - іноземні особи) мають право звертатися до судів України для захисту своїх прав, свобод чи інтересів.

Тобто, держава, як суб`єкт міжнародного права може бути учасником процесу в національних судах тільки в особі її органів та посадових осіб, що представляють її інтереси.

Статтею 3 ЦПК України передбачено, що цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України , цього Кодексу , Закону України Про міжнародне приватне право , законів України, що визначають особливості розгляду окремих категорій справ, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Згідно ст. 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.

Таким чином, провадження здійснюється судом у формі цивільного процесу. ЦПК України виходить із певної єдності наказного, позовного та окремого проваджень, оскільки відповідно до статті 19 чинного ЦПК України цивільне судочинство здійснюється за правилами, передбаченими цим Кодексом, у порядку:

1) наказного провадження;

2) позовного провадження (загального або спрощеного);

3) окремого провадження.

Закон України Про міжнародне приватне право від 2005 року № 2709-ІV (з наступними змінами і доповненнями) встановлює порядок урегулювання приватноправових відносин, які хоча б через один із своїх елементів пов`язані з одним або кількома правопорядками, іншими, ніж український правопорядок та застосовується до таких питань, що виникають у сфері приватноправових відносин з іноземним елементом.

Стаття 79 цього Закону встановлює судовий імунітет, відповідно до якого пред`явлення позову до іноземної держави, залучення іноземної держави до участі у справі як відповідача або третьої особи, накладення арешту на майно, яке належить іноземній державі та знаходиться на території України, застосування щодо такого майна інших засобів забезпечення позову і звернення стягнення на таке майно можуть бути допущені лише за згодою компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачено міжнародним договором України або законом України.

Як передбачено частиною четвертою цієї статті, у тих випадках, коли в порушення норм міжнародного права Україні, її майну або представникам в іноземній державі не забезпечується такий же судовий імунітет, який згідно з частинами першою та другою цієї статті забезпечується іноземним державам, їх майну та представникам в Україні, Кабінетом Міністрів України може бути вжито до цієї держави, її майна відповідних заходів, дозволених міжнародним правом, якщо тільки заходів дипломатичного характеру не достатньо для врегулювання наслідків зазначеного порушення норм міжнародного права.

Отже, Закон України Про міжнародне приватне право встановлює судовий імунітет щодо іноземної держави за відсутності згоди компетентних органів відповідної держави на залучення її до участі у справі у національному суді іншої держави.

Встановлений Законом України Про міжнародне приватне право судовий імунітет поширюється і на залучення іноземної держави до участі у справі як відповідача, третьої особи у справах позовного провадження, оскільки відповідач як учасник цивільної справи за своїм статусом має однакові з іншими учасниками справи права і обов`язки за винятками, встановленими ЦПК України для наказного та окремого проваджень.

Найважливішою ознакою для держави є суверенітет, оскільки саме суверенітет становить основну відправну засаду для її правосуб`єктності. Суверенітет держави має вияв у двох сферах-внутрішній та зовнішній. У зовнішній сфері суверенітет означає незалежність, самостійність і непідпорядкованість держави іншим державам.

У міжнародному приватному праві під імунітетом розуміють непідлеглість однієї держави законодавству та юрисдикції іншої. Імунітет ґрунтується на суверенітеті держав, їх рівності та означає, що жодна з них не може здійснювати свою владу над іншою державою, її органами, майном. Це принцип вилучення держави та її органів з-під юрисдикції іншої держави. Судовий імунітет полягає в непідсудності держави без її згоди судам іншої.

Таким чином, бути учасником справи в судах іншої держави кожна суверенна держава може тільки з її явно вираженої або мовчазної згоди, висловленої через уповноважених на це її органів чи посадових осіб.

Застосування судового імунітету вважається загальновизнаним у сучасній міжнародно-правовій практиці.

Закріплення судового імунітету для кожної суверенної держави має безумовний характер.

Законом України Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України від 15 квітня 2014 року № 1207-VII визначається статус території України, тимчасово окупованої внаслідок збройної агресії Російської Федерації, встановлюється особливий правовий режим на цій території, визначаються особливості діяльності державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій в умовах цього режиму, додержання та захисту прав і свобод людини і громадянина, а також прав і законних інтересів юридичних осіб.

Відповідно до чинного міжнародного законодавства та законодавства України не піддається сумніву той факт, що Російська Федерація є державою-агресором відносно України, внаслідок збройної агресії якої має місце тимчасова окупація частини території України, а відтак, суд вважає, що обставина тимчасової окупації територій України, яка відбулася внаслідок збройної агресії Російської Федерації, не змінює того факту, що Російська Федерація як держава, яка користується суверенітетом, не може бути учасником справи у суді загальної юрисдикції держави України без її явно вираженої або мовчазної згоди, висловленої через уповноважених на це її органів чи посадових осіб.

У разі відсутності такої згоди рішення національних судів України можуть бути не визнані Російською Федерацією, а відповідно не будуть виконуватися нею, що не призведе до реального захисту та відновлення прав громадян України внаслідок ухвалення цих судових рішень.

Також, суд відмічає, що Європейський Суд з прав людини (ЄСПЛ) був створений з метою забезпечення дотримання зобов`язань, що випливають з Конвенції про захист прав людини і основних свобод 1950 р.

ЄСПЛ може приймати заяви від будь-якої особи, неурядової організації або групи осіб заяви, які стверджують, що заяви про порушення однією з країн - учасниць Конвенції, їх прав, зазначених у Конвенції або протоколах до неї. Таким чином, скаргу може подати як індивід, так і організація.

ЄСПЛ може брати справу до розгляду лише після того, як були вичерпані всі внутрішні засоби правового захисту. Даний аспект дуже важливий, оскільки критерій "вичерпаності" позбавляє можливості розгляду справи в ЄСПЛ.

У відповідності зі ст. 35 Конвенції "суд може приймати справу до розгляду протягом шести місяців з дати постановлення остаточного рішення у справі". Даний термін є пресекательним і позбавляє можливості розраховувати на оголошення скарги прийнятною. У виняткових випадках Суд може прийняти скаргу до розгляду і винести рішення навіть за відсутності чинного рішення, якщо національне судочинство невиправдано затягується.

Суд не приймає до розгляду скаргу, якщо вона: є анонімною або є по суті аналогічної тій, яка вже була розглянута Судом чи є предметом іншої процедури міжнародного розслідування чи врегулювання, і якщо вона не містить нових фактів у справі. Суд оголошує неприйнятною будь-яку індивідуальну заяву, якщо визнає її несумісною з положеннями Конвенції або протоколів до неї, явно необґрунтованою або є зловживанням правом на подання заяви.

У відповідності зі ст. 41 Конвенції "якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткову сатисфакцію, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію".

Рішення суду остаточне і не може бути оскаржене.

Зважаючи на те, що іноземна держава має судовий імунітет у судах іншої держави, суд вважає за необхідне зазначити про те, що рішенням Міжнародного Суду ООН від 03.02.2012 року в справі про юрисдикційні імунітети держав (Німеччина проти Італії (за участю Греції) визнано те, що Італія порушила юрисдикційний імунітет Німеччини, оскільки допустила пред`явлення до італійських судів цивільних позовів проти Німеччини, пов`язаних з порушенням міжнародного гуманітарного права Німецьким рейхом в 1943-1945 роках, допустила виконавчі дії відносно її власності, а також прийняла до виконання рішення судів Греції проти Німеччини, обґрунтовані порушеннями норм міжнародного гуманітарного права Німецьким рейхом на території Греції.

Комісія міжнародного права ООН в ході роботи над проектом статей про юрисдикційні імунітети держав і їх власності виходила з того, що імунітет держави від юрисдикції іншої держави - усталений принцип міжнародного права, хоча деякі основні його аспекти є предметом спорів і зазнали значних змін протягом ХХ сторіччя.

Юрисдикційний імунітет держави включає в себе судовий імунітет, імунітет від попередніх заходів забезпечення позову та імунітет від примусового виконання іноземного судового рішення. У зазначеному вище рішенні Міжнародного Суду ООН констатовано, що висновок комісії міжнародного права, згідно з яким норма про імунітет держави є загальною нормою міжнародного звичаєвого права і знаходить своє підтвердження в національному законодавстві, в судовій практиці, в заявах держав про право на імунітет і їх коментарях, що зроблені в ході роботи над Конвенцією ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності 2004 року. Зокрема, в цьому рішенні зазначено, що заявляючи про свій імунітет або визнаючи його за іншою державою, держави за загальним правилом виходять з існування права на імунітет згідно з міжнародним правом і зобов`язання іншої держави поважати і дотримуватись цього права. Таке співвідношення права держави і його обов`язку безпосередньо пов`язане з тим, що норми про імунітет держави витікають з принципу суверенної рівності держав. Міжнародний Суд ООН у вказаній справі підкреслив, що норми про імунітет держави мають процесуальний характер і визначаючи, чи вправі суди однієї держави здійснювати юрисдикцію відносно іншої держави, вони не вирішують питання про правомірність або неправомірність дій останньої. Відповідно до міжнародного звичаєвого права імунітет держави не залежить від тяжкості дій, у вчиненні яких обвинувачується держава, або імперативного характеру норми, внаслідок порушення якої таке обвинувачення пред`явлено.

Згідно з позицією Міжнародного Суду ООН держава не втрачає імунітет в силу самого факту обвинувачення в порушенні міжнародного права захисту прав людини чи міжнародного гуманітарного права.

З огляду на викладене вище, залучення Російської Федерації до участі у цій цивільній справі в якості третьої особи, свідчить про те, що ухвалене судом рішення може вплинути на права суверенної іноземної держави, яка наділена юрисдикційним імунітетом, порушення якого може стати предметом розгляду Міжнародним судом ООН за аналогією зі справою Німеччини проти Італії (за участю Греції), рішення в якій, як зазначалось вище, було ухвалене 03.02.2012.

Відповідно до ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. За положеннями ст. 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

За змістом статей 15 , 16 ЦК України особа має право на захист свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, яке реалізується шляхом звернення до суду.

Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені в ч. 2 ст. 16 ЦК України . До них належать: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов`язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дії чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Цивільне законодавство не містить визначення поняття способів захисту цивільних прав та інтересів. За їх призначенням вони можуть вважатися визначеним законом механізмом матеріально-правових засобів здійснення охорони цивільних прав та інтересів, що приводиться в дію за рішенням суду у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.

У пунктах 2 та 10 постанови Пленуму Про застосування судами норм цивільного процесуального законодавства, що регулюють провадження у справі до судового розгляду від 12 червня 2009 року №5 , Верховний Суд України роз`яснив, що, готуючи справу до розгляду, суд повинен визначити: обставини, які мають значення для справи, та факти, що підлягають встановленню і покладені в основу вимог і заперечень; характер спірних правовідносин і зміст правової вимоги; матеріальний закон, який регулює спірні правовідносини; вирішити питання про склад осіб, які братимуть участь у справі; з`ясувати, які є докази на підтвердження зазначених фактів; визначити коло доказів відповідно до характеру спірних правовідносин і роз`яснити, якій із сторін слід довести певні обставини; вжити заходів для забезпечення явки в судове засідання, а також сприяти врегулюванню спору до судового розгляду.

Вирішуючи питання про склад осіб, які братимуть участь у справі (стаття 26 ЦПК ), суд повинен виходити з характеру спірних правовідносин, визначеної ним норми матеріального права, яка підлягає застосуванню, та з матеріально-правового інтересу у вирішенні справи. Суд має також вирішити питання про участь інших учасників процесу, які сприятимуть здійсненню правосуддя (стаття 47 ЦПК ).

За своєю юридичною природою позов - це матеріально-правова вимога до суду заінтересованої особи (позивача) про здійснення правосуддя в цивільній справі на захист прав, свобод чи інтересів, порушених чи оспорюваних іншого особою (відповідачем).

Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості й забезпечує ефективне поновлення в правах (абзац 10 пункту 9 Рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року №3-рп/2003 ).

У частині 1 статті 2 ЦПК України проголошено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі передбачено статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод . Так, у п. 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі Чахал проти Об`єднаного Королівства Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Крім того, Суд указав на те, що за деяких обставин вимоги ст. 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.

Отже, ефективний засіб правового захисту у розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату; винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації, не відповідає розглядуваній міжнародній нормі.

Таким чином, Європейський суд з прав людини у п. 50 рішення від 13.01.2011р. (остаточне) по справі ЧУЙКІНА ПРОТИ УКРАЇНИ (CASE OF CHUYKINA v. UKRAINE, Заява 28924/04) констатував, що суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов`язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює право на суд , в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів (див. рішення від 21.02.1975р. у справі Голдер проти Сполученого Королівства (Golder v. the United Kingdom), п.п. 28 - 36, Series A N 18).

Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє усіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції - гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати вирішення спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для пункту 1 статті 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення у справах Мултіплекс проти Хорватії (Multiplex v. Croatia), заява N 58112/00, п. 45, від 10 липня 2003 року, та Кутіч проти Хорватії (Kutic v. Croatia), заява №48778/99, п. 25, ECHR 2002-II) .

Таким чином, Європейський суд з прав людини неодноразово у своїх рішеннях, аналізуючи національні системи правового захисту на предмет дотримання права на ефективність внутрішніх механізмів в аспекті забезпечення гарантій, визначених ст. 13 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, вказував, що для того, щоб бути ефективним, засіб захисту має бути незалежним від будь-якої вжитої на розсуд державних органів дії, бути безпосередньо доступним для тих, кого він стосується (див. рішення від 06.09.2005р. у справі Гурепка проти України (Gurepka v. Ukraine), заява №61406/00, п. 59); спроможним запобігти виникненню або продовженню стверджуваному порушенню чи надати належне відшкодування за будь-яке порушення, яке вже мало місце (див. рішення від 26.10.2000 р. у справі Кудла проти Польщі (Kudla v. Poland), заява №30210/96, п. 158) (п. 29 рішення Європейського суду з прав людини від 16.08.2013р. у справі Гарнага проти України (Garnaga v. Ukraine), заява №20390/07).

Отже, керуючись положеннями ст. ст. 6 , 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод , суд вважає, що з метою ефективного забезпечення поновлення порушеного права, кожна особа, права, якої порушені, має право на розгляд її позову національним судом.

У пунктах 1 та 2 постанови Пленуму Про деякі питання юрисдикції загальних судів та визначення підсудності цивільних справ від 01 березня 2013 року №3 Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ роз`яснив, що Конституцією України закріплено право кожного на судовий захист та передбачено, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі (статті 55, 124), а статтею 18 Закону України від 07 липня 2010 року №2453-VI Про судоустрій і статус суддів (далі - Закон №2453-VI) визначено, що суди загальної юрисдикції спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.

Суди мають враховувати, що забезпечення кожному права на справедливий суд та реалізація права особи на судовий захист мають здійснюватися з урахуванням норм Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (РИМ, 4.XI.1950, далі - Конвенція 1950 року), а також практики Європейського суду з прав людини, які відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року №3477-IV Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини застосовуються судами при розгляді справ як джерело права.

Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції 1950 року кожен при вирішенні спору щодо його цивільних прав та обов`язків має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в суді, до підсудності якого вона віднесена процесуальним законом (стаття 8 Закону №2453-VI ).

Судом неодноразово направлялися запити для з`ясування стану виконання судового доручення Міністерству закордонних справ України для передачі дипломатичними каналами компетентним органам Російської Федерації щодо вручення Уряду Російської Федерації копій позовної заяви та доданих до неї матеріалів, а також з`ясування наявності згоди до участі у справі як третьої особи компетентних органів держави Російської Федерації.

Однак, станом на 14.09.2020 відомостей щодо згоди компетентних органів держави Російської Федерації до участі у справі як третьої особи судом не отримано.

В матеріалах справи наявні відомості про те, що 19.07.2019 дипломатичне представництво України в РФ зверталося до МЗС РФ з проханням сприяти в одержанні інформації про наявність згоди на участь у справі представника Уряду РФ у якості третьої особи, при цьому, МЗС РФ жодним чином не відреагувало на звернення української сторони та не надала свою згоду на участь у даній судовій справі в якості третьої особи.

З огляду на тривалість часу, більше ніж рік, який сплинув після направлення судового доручення, а також обставини направлення ноти Посольства України в Російській федерації щодо питань надання відповіді про результати розгляду судового доручення, суд вважає очевидним невиконання компетентним органом Російської Федерації цього судового доручення.

За зазначених обставин, а також з причин відсутності явно вираженої згоди, висловленої через уповноважених на це органів чи посадових осіб Російської Федерації, суд не має права на залучення Російської Федерації до участі у даній справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача.

Отже, у зв`язку з викладеним, суд вважає, що тривале зупинення провадження у даному випадку може призвести до необґрунтованого порушення розумних строків розгляду справи, та права позивача на доступ до правосуддя що є неприпустимим.

Суд звертає увагу на те, що у разі надходження згоди, висловленої через уповноважених на це органів чи посадових осіб Російської Федерації на залучення Російської Федерації до участі у даній справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача, суд на відповідній стадії цивільного процесу не позбавлений права повернутися до вирішення цього питання.

Згідно з ч. 1 ст. 254 ЦПК України, провадження у справі поновлюється за клопотанням учасників справи або за ініціативою суду не пізніше десяти днів з дня отримання судом повідомлення про усунення обставин, що викликали його зупинення. Про поновлення провадження у справі суд постановляє ухвалу.

Відповідно до ч. 3 ст. 254 ЦПК України провадження у справі продовжується зі стадії, на якій його було зупинено.

Ураховуючи наведене вище, суд вважає можливим поновити провадження у справі та призначити підготовче засідання.

Керуючись ст. 254 ЦПК України, суд, -

УХВАЛИВ:

Клопотання позивача про поновлення провадження у справі - задовольнити.

Поновити провадження у цивільній справі № 225/490/18 за позовом ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Міністерства юстиції України в інтересах Кабінету Міністрів України (01001, м. Київ, вул. Городецького, 13, ЄДРПОУ 00015622), Державної казначейської служби України (01601, м. Київ, в. Бастіонна,6, ЄДРПОУ 37567646) про відшкодування матеріальної шкоди, завданої кримінальним правопорушенням (терористичним актом).

Призначити підготовче засідання на 13 жовтня 2020 року о 10 год. 00 хв. у приміщенні Дзержинського міського суду Донецької області (Донецька область, м. Торецьк, вул. Дружби, 4).

Про дату час і місце підготовчого засідання повідомити учасників справи.

Копію ухвали надіслати учасникам справи.

Ухвала оскарженню не підлягає.

Суддя: