Постанова

від 09.09.2020 по справі 359/9651/18

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 359/9651/18 Головуючий у суді І інстанції Борець Є.О.

Провадження № 22-ц/824/8825/2020 Доповідач у суді ІІ інстанції Ігнатченко Н.В.

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

9 вересня 2020 року м. Київ

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого - Ігнатченко Н.В.,

суддів: Голуб С.А., Таргоній Д.О.,

за участю секретаря судового засідання - Войтенко О.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду у порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за апеляційною скаргою товариства з обмеженою відповідальністю Універсалагротрейд на рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 12 березня 2020 року у справі за позовом ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю Універсалагротрейд про визнання недійсним договору оренди землі, скасування рішення про державну реєстрацію права оренди земельної ділянки та запису в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно,

в с т а н о в и в:

У листопаді 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з вказаним позовом, посилаючись на те, що він є власником земельної ділянки площею 2,1299 га з кадастровим номером 3220886200:06:002:0109 та з цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташованої на території Ревненської сільської ради Бориспільського району. У серпні 2018 року позивачу стало відомо про те, що 27 грудня 2009 року від його імені з товариством з обмеженою відповідальністю Універсалагротрейд (далі - ТОВ Універсалагротрейд ) було укладено договір оренди землі, за яким він передав зазначену вище земельну ділянку у користування відповідача строком на 10 років, а відповідач зобов`язався щорічно сплачувати орендну плату в розмірі не менше 3 % від нормативної грошової оцінки земельної ділянки або в натуральній формі за погодженням сторін. Однак підпис в договорі оренди землі виконаний не ОСОБА_1 , а іншою особою з наслідуванням його підпису. Ця обставина свідчить про те, що оспорюваний договір був укладений всупереч волевиявленню позивача та без досягнення між сторонами згоди щодо усіх істотних умов такого правочину. У зв`язку з цим, ОСОБА_1 на підставі статей 203, 207, 215, 216 ЦК України просив суд визнати недійсним договір оренди землі, укладений 27 грудня 2009 року від його імені з відповідачем, скасувати рішення № 37674515 від 20 жовтня 2017 року про державну реєстрацію за ТОВ Універсалагротрейд права оренди земельної ділянки площею 2,1299 га з кадастровим номером 3220886200:06:002:0109 та з цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташованої на території Ревненської сільської ради Бориспільського району, скасувати відповідний запис № 22924672 від 17 жовтня 2017 року в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та зобов`язати відповідача повернути орендовану земельну ділянку власнику.

Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 12 березня 2020 року у задоволенні позові відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що оспорюваний договір оренди землі позивачем не підписувався, що свідчить про відсутність його волевиявлення на укладення такого правочину та є наслідок визнання його недійсним, утім позивач пропустив строк позовної давності, про що заявлено відповідачем під час розгляду справи, а тому суд дійшов до переконання, що у задоволенні позову належить відмовити саме у зв`язку з пропуском трирічного строку позовної давності.

Не погоджуючись з вказаним судовим рішенням в частині мотивів, які слугували для відмови у задоволенні позову, відповідач в особі директора Осадчук І.Г. подав апеляційну скаргу, в якій просить його змінити, з мотивів недоведеності обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими, неправильного застосування норм матеріального та порушення норм процесуального права, виклавши мотивувальну частину рішення згідно доводів цієї скарги, а саме: відмовити у задоволенні позову за недоведеністю позовних вимог без застосування інституту позовної давності.

На обґрунтування апеляційної скарги зазначено, що судом першої інстанції безпідставно взято до уваги та покладено в основу оскаржуваного рішення висновок № 118/18 від 5 листопада 2018 року за результатами проведення судово-почеркознавчої експертизи за заявою ОСОБА_2 , оскільки даний висновок складений експертом Фраймович Л.В. з порушенням вимог Закону Про судову експертизу та порядку призначення судової експертизи (невстановленою особою - не учасником справи; порушення вимог проведення такої експертизи лише криміналістичними підрозділами державних установ; за відсутності заяви та власне договору на проведення судової експертизи), а також порядку проведення експертизи (по копіям документів; по недостатнім зразкам підпису позивача; по невідомим копіям документів) особою, кваліфікацію якої не було встановлено та доведено належними доказами. Отже, у суду були відсутні належні, допустимі, достовірні та достатні докази для відображення в мотивувальній частині судового рішення щодо підписання оспорюваного договору оренди не позивачем, а іншою особою. Разом з тим, пред`явлення позову про визнання договору оренди землі недійсним суперечить попередній поведінці позивача (надання відповідачу копій державних актів на право власності на землю, наявністю оригінального примірника договору, написання листа про його розірвання, використання різного підпису у виданих від його імені нотаріально посвідчених довіреностях та отриманню плати за користування земельною ділянкою) та є його недобросовісними діями.

Відзив позивача на апеляційну скаргу до суду не надійшов.

Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, пояснення учасників справи, що з`явилися в судове засідання, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід частково задовольнити з таких підстав.

Відповідно до вимог статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Таким вимогам закону ухвалене у справі рішення не відповідає.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 на підставі державного акта на право власності на земельну ділянку серії КВ №096739 від 13 липня 2009 року є власником земельної ділянки площею 2,1299 га з кадастровим номером 3220886200:06:002:0109 та з цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка розташована на території Ревненської сільської ради Бориспільського району Київської області(а.с. 7).

27 грудня 2009 року між ОСОБА_1 та ТОВ Універсалагротрейд було укладено договір оренди землі, за умовами якого позивач передав вказану вище земельну ділянку у користування відповідача строком на 10 років, а відповідач зобов`язувався щорічно сплачувати орендну плату в розмірі не менше 3 % від нормативної грошової оцінки земельної ділянки або в натуральній формі за погодженням сторін. У той же день між сторонами був складений та підписаний акт приймання-передачі земельної ділянки, який є додатком № 1 до договору оренди (а.с. 8-11).

На підставі договору оренди землі рішенням державного реєстратора філії КП Мирнопільської сільської ради Результат у Київській області Волинко В.С. № 37674515 від 20 жовтня 2017 року за ТОВ Універсалагротрейд було зареєстровано право оренди земельної ділянки площею 2,1299 га з кадастровим номером 3220886200:06:002:0109 та з цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташованої на території Ревненської сільської ради Бориспільського району Київської області (номер запису про інше речове право: 22924672 від 17 жовтня 2017 року). Зазначене підтверджується інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно № 145452977 від 15 листопада 2018 року (а.с. 20).

За змістом частини другої статті 792 ЦК України майнові відносини, що виникають з договору найму (оренди) земельної ділянки, є цивільно-правовими, ґрунтуються на засадах рівності, вільного волевиявлення і майнової самостійності сторін договору та, крім загальних норм цивільного законодавства щодо договору, договору найму, регулюються актами земельного законодавства - ЗК України, Законом України Про оренду землі .

Відповідно до частини першої статті 93 ЗК України право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності.

Частиною четвертою статті 124 ЗК України передбачено, що передача в оренду земельних ділянок, які перебувають у власності громадян і юридичних осіб, здійснюється за договором оренди між власником земельної ділянки і орендарем.

У статті 13 Закону України Про оренду землі визначено, що договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов`язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов`язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

Згідно із статтею 14 Закону України Про оренду землі договір оренди землі укладається у письмовій формі і за бажанням однієї із сторін може бути посвідчений нотаріально.

Відповідно до частини другої статті 207 ЦК України, правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Форма Типового договору оренди землі затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 3 березня 2004 року № 220.

При цьому підписи сторін є одним із обов`язкових реквізитів договору, які повинні засвідчувати вільне волевиявлення сторін на укладання договору на певних узгоджених між ними умовах.

Відповідно до статті 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Частиною першою статті 628 ЦК України передбачено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Згідно з частиною першою статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Відповідно до частини першої статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Частиною третьою статті 203 ЦК України передбачено, що волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Як вольова дія, правочин являє собою поєднання волі та волевиявлення. Воля сторін полягає в їхній згоді взяти на себе певні обов`язки, вона повинна бути взаємною, двосторонньою і спрямованою на досягнення певної мети.

Згідно частини другої статті 207 ЦК Україниправочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Відповідно до частини першої, третьої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування (частини перша статті 216 ЦПК України).

Як вбачається зі змісту висновку №118/18, складеного експертом ТОВ Центр судових експертиз Альтернатива Фраймович Л.В. за результатами проведення судово-почеркознавчої експертизи від 5 листопада 2018 року за заявою ОСОБА_2 від 29 жовтня 2018 року, підписи від імені ОСОБА_1 у типовому договорі оренди землі від 27 грудня 2009 року, укладеному від імені ТОВ Універсалагротрейд та ОСОБА_1 , та у графі орендодавець в додатку № 1 до цього договору - акті приймання-передачі земельної ділянки були виконані не ОСОБА_1 , а іншою особою з наслідуванням його підпису (а.с. 12-19).

Суд першої інстанції дійшов висновку, що ця обставина переконливо свідчить про те, що вказаний договір був укладений поза вільного волевиявлення позивача, тому договір оренди землі, укладений 27 грудня 2009 року між сторонами, суперечить частині третій статті 203 ЦК України, що згідно з частиною першою статті 215 цього ж Кодексу є достатньою підставою для визнання його недійсним.

Відповідач у відзиві на позовну заяву, а після ухвалення оскаржуваного рішення - в апеляційній скарзі вказував, що почеркознавча експертиза була проведена без належних для того підстав, неналежною установою і експертом, з порушенням вимог нормативно-правових актів, які регулюють сферу проведення експертних досліджень.

За правилом частин першої, четвертої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Перш ніж оцінювати докази у справі та вирішувати спір, суд першої інстанції повинен був надати об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на час звернення до суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

Відповідно до статті 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Згідно зі статтею 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного судочинства.

Захист цивільних прав - це застосування цивільно-правових засобів з метою забезпечення цивільних прав.

Під способами захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на порушника.

Отже, об`єктом захисту є порушене, невизнане або оспорене право чи цивільний інтерес, саме вони є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.

Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Частиною другою статті 16 ЦК України визначено способи здійснення захисту цивільних справ та інтересів судом.

Законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень статей 55, 124 Конституції України та статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом.

Оскільки положення Конституції України та Конвенції мають вищу юридичну силу (статті 8, 9 Конституції України), а обмеження матеріального права суперечать цим положенням, порушення цивільного права чи цивільного інтересу підлягають судовому захисту і у спосіб, не передбачений законом, зокрема статтею 16 ЦК України, але який є ефективним засобом захисту, тобто таким, що відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення та наслідкам, спричиненим цим порушенням.

Необхідною умовою застосування судом певного способу захисту є наявність, доведена належними доказами, певного суб`єктивного права (інтересу) у позивача та порушення (невизнання або оспорювання) цього права (інтересу) відповідачем.

У рішенні Конституційного суду України № 18-рп/2004 від 1 грудня 2004 року (справа про охоронюваний законом інтерес) визначено поняття охоронюваний законом інтерес , що вживається у частині першій статті 4 ЦПК України та інших законах України у логічно-смисловому зв`язку з поняттям права , яке треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, зумовлений загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкований у суб`єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загально правовим засадам.

Надаючи правову оцінку належності обраного позивачем способу захисту, суд першої інстанції не встановлював його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Так, статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

У пункті 145 рішення Європейського суду з прав людини від 15 листопада 1996 у справі Чахал проти Об`єднаного Королівства (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейським судом з прав людини зазначено, що стаття 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі заходи правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції та надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім цього, судом вказано на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.

Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що норми національного правового засобу стосувалися сутності небезпідставної заяви за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов`язань за статтею 13 залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути ефективним у законі та на практиці, зокрема, у тому сенсі, що його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (пункт 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі Афанасьєв проти України від 05 квітня 2005 року (заява N 38722/02)).

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову у зв`язку з пропуском строку позовної давності, суд першої інстанції не врахував, що позивачем не було обґрунтовано, яким чином обраний ним спосіб захисту - визнання договору оренди землі недійним та застосування наслідків його недійсності зможе забезпечити реальний та ефективний захист його порушеного (невизнаного) права, а саме повернення у його володіння, користування та розпорядження спірної земельної ділянки, яка відповідно до оспорюваного ним правочину перебуває в оренді відповідача.

Як зазначив позивач у позовній заяві, на території Ревненської сільської ради Бориспільського району Київської області майже всю площу сільськогосподарських угідь (ріллі) обробляє ТОВ Універсалагротрейд і ним також було передано останньому земельну ділянку в користування без укладення письмового договору, домовившись про те, що в будь-який час він зможе повернути собі земельну ділянку. У серпні 2018 року під час розмови з директором ТОВ Універсалагротрейд - ОСОБА_3 позивач повідомив, що після збору урожаю з його земельної ділянки, він має намір самостійно її використовувати та попросив повернути йому земельну ділянку, прибравши з неї рослинні рештки після збору урожаю. У відповідь ОСОБА_3 повідомила його, що не збирається повертати спірну земельну ділянку, оскільки товариство користується нею на підставі договору оренди, укладеного строком на 10 років. На підтвердження своїх слів директор відповідача надала оригінал договору оренди землі, укладений від імені позивача з ТОВ Універсалагротрейд 27 грудня 2009 року. Проте, позивач вперше його бачив, не підписував та не передав нікому повноважень на підписання (укладання) такого правочину.

Під час розгляду справи суд першої інстанції встановив, що за змістом відомості № 1 від 5 жовтня 2011 року ОСОБА_1 отримував у ТОВ Універсалагротрейд орендну плату саме за договором оренди землі від 27 грудня 2009 року (а.с. 50).

Крім того, зі змісту відомостей № 1 від 1 листопада 2013 року, № 3 від 12 вересня 2014 року, № 1 від 1 вересня 2016 року, № 6 від 10 жовтня 2017 року та № 2 від 12 вересня 2018 року вбачається, що позивач продовжував щорічно отримувати орендну плату за вказаним правочином, тому останньому було відомо про укладення оспорюваного договору оренди землі ще в жовтні 2011 року (а.с. 42, 45, 47, 48).

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 січня 2020 року в справі № 674/461/16-ц (провадження № 61-34764св18) зроблено висновок, що підпис є обов`язковим реквізитом правочину, вчиненого в письмовій формі. Наявність підпису підтверджує наміри та волю й фіксує волевиявлення учасника (-ів) правочину, забезпечує їх ідентифікацію та цілісність документу, в якому втілюється правочин. Внаслідок цього підписання правочину здійснюється стороною (сторонами) або ж уповноваженими особами .

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (провадження № 14-499цс19) відступила від висновку, висловленого в постанові Верховного Суду України від 22 квітня 2015 року у справі № 6-48цс15, зазначаючи, що правочин, який не вчинено (договір, який не укладено) не підлягає визнанню недійсним. У такому випадку власник земельної ділянки вправі захищати своє порушене право на користування земельною ділянкою, спростовуючи факт укладення ним договору оренди земельної ділянки у мотивах негаторного позову та виходячи з дійсного змісту правовідносин, які склалися у зв`язку із фактичним використанням земельної ділянки. Крім того, мотивуючи підставу для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів зазначила, що існує очевидна необхідність формування єдиної правозастосовчої практики щодо застосування пункту 6 статті 3 ЦК України та доктрини venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки) у спорах про недійсність договору для забезпечення розумної передбачуваності судових рішень. Відповідно до частини другої статті 205 ЦК України правочин, для якого законом не встановлена обов`язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків. Отже, конклюдентними діями може підтверджуватися лише укладення договору в усній формі. Між тим, статтею 18 Закону України Про оренду землі договір оренди набирає чинності після його державної реєстрації. Зазначена норма виключає можливість укладення спірного договору шляхом вчинення конклюдентних дій, бо такий договір не може бути зареєстрований. Отже, враховуючи конкретні встановлені судами обставини справи, що розглядається, Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для застосування доктрини venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки) до правовідносин, що склалися між сторонами у цій справі .

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (провадження № 14-499цс19) зроблено висновок, що за частиною першою статті 15 Закону України Про оренду землі істотними умовами договору оренди землі є: об`єкт оренди (місце розташування та розмір земельної ділянки); строк дії договору оренди; орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, форм платежу, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату; умови використання та цільове призначення земельної ділянки, яка передається в оренду; умови збереження стану об`єкта оренди; умови і строки передачі земельної ділянки орендарю; умови повернення земельної ділянки орендодавцеві; існуючі обмеження (обтяження) щодо використання земельної ділянки; визначення сторони, яка несе ризик випадкового пошкодження або знищення об`єкта оренди чи його частини; відповідальність сторін; умови передачі у заставу та внесення до статутного фонду права оренди земельної ділянки. Відсутність у договорі оренди землі однієї з істотних умов, передбачених цією статтею, а також порушення вимог статей 4-6, 11, 17, 19 цього Закону є підставою для відмови в державній реєстрації договору оренди, а також для визнання договору недійсним відповідно до закону (частина друга цієї ж статті). У разі ж якщо сторони такої згоди не досягли, такий договір є неукладеним, тобто таким, що не відбувся, а наведені в ньому умови не є такими, що регулюють спірні відносини. Правочин, який не вчинено (договір, який не укладено), не може бути визнаний недійсним. Наслідки недійсності правочину також не застосовуються до правочину, який не вчинено. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що такий спосіб захисту, як визнання правочину неукладеним, не є способом захисту прав та інтересів, установленим законом. Разом із цим суд може застосувати не встановлений законом спосіб захисту лише за наявності двох умов одночасно: по-перше, якщо дійде висновку, що жодний установлений законом спосіб захисту не є ефективним саме у спірних правовідносинах, а по-друге, якщо дійде висновку, що задоволення викладеної в позові вимоги позивача призведе до ефективного захисту його прав чи інтересів. У справі, що розглядається, позивач звернувся з вимогою про визнання недійсними договорів оренди, посилаючись на те, що ці договори не підписував, умови їх не погоджував, тож відповідач безпідставно відмовляє в поверненні використовуваних земельних ділянок позивачу як власнику цих земельних ділянок, посилаючись до умов договорів, підписаних невстановленою особою замість позивача. Суди попередніх інстанцій повно та достеменно встановили обставини справи, за якими спірні договори позивач не підписував та, відповідно, з істотних умов цих договорів не погоджував. Відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Зазначена норма кореспондує частинам другій, третій статті 215 ЦК України, висвітлює різницю між нікчемним і оспорюваним правочином і не застосовується до правочинів, які не відбулися, бо є невчиненими. Разом із тим Велика Палата Верховного Суду констатує, що у випадку оспорювання самого факту укладення правочину, такий факт може бути спростований не шляхом подання окремого позову про недійсність правочину, а під час вирішення спору про захист права, яке позивач вважає порушеним шляхом викладення відповідного висновку про неукладеність спірних договорів у мотивувальній частині судового рішення. Враховуючи підстави позову, наведені позивачем у позовній заяві та в додаткових поясненнях, а також заперечення відповідача, позивач у цій справі наполягає на поверненні йому земельних ділянок, вважаючи, що ці ділянки знаходяться у фактичному користуванні відповідача без установлених законом підстав. Зайняття земельних ділянок фактичним користувачем (тимчасовим володільцем) треба розглядати як таке, що не є пов`язаним із позбавленням власника його права володіння на цю ділянку. Тож, у цьому випадку ефективним способом захисту права, яке позивач як власник земельних ділянок, вважає порушеним, є усунення перешкод у користуванні належним йому майно, зокрема шляхом заявлення вимоги про повернення таких ділянок. Більше того, негаторний позов можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідних земельних ділянок (див. також постанови Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (пункт 71), від 4 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (пункт 96), від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (пункт 81), від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 97)). Тому у позові слід відмовити саме з підстав обрання позивачем неефективного способу захисту, а не з підстав застосування наслідків пропуску позовної давності, позаяк суд розглядає питання про застосування позовної давності лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, звернутих позивачем до того відповідача у спорі, який заявляє про застосування позовної давності (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункти 69-73, 137-139), від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц (пункт 65-66)). Відмова у задоволенні позову через обрання неефективного (неналежного) способу захисту не позбавляє позивача права заявити негаторний позов про повернення земельної ділянки .

Звертаючись до суду з даним позовом, ОСОБА_1 послався, а суд першої інстанції взяв до уваги висновок № 118/18 від 5 листопада 2018 року, складений за результатами проведення судово-почеркознавчої експертизи, за яким підписи від імені ОСОБА_1 у договорі оренди землі від 27 грудня 2009 року, укладеному від імені ТОВ Універсалагротрейд та ОСОБА_1 , та у графі орендодавець в додатку № 1 до цього договору - акті приймання-передачі земельної ділянки були виконані не ОСОБА_1 , а іншою особою з наслідуванням його підпису.

За таких обставин, у межах пред`явлених позовних вимог договір оренди землі від 27 грудня 2009 року не може вважатися укладеним і не підлягає визнанню недійсним, а відтак у задоволенні позову слід відмовити саме з підстав обрання позивачем неефективного (неналежного) способу захисту.

Аналогічної правової позиції притримується й Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в постанові від 19 серпня 2020 року у справі № 675/803/18 (провадження № 61-7309св19).

Крім того, позивач порушував питання про скасування рішення про державну реєстрацію права оренди земельної ділянки та відповідного запису в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, однак державний реєстратор філії КП Мирнопільської сільської ради Результат у Київській області Волинко В.С., яка проводила державну реєстрацію оспорюваного договору оренди землі не визначена позивачем стороною спору та не залучена судом першої інстанції до участі у справі, тому задоволення таких вимог може призвести до порушення її прав, свобод та/або інтересів, що є недопустимо.

Відповідно до принципу диспозитивності цивільного судочинства, при ухваленні рішення суд не може виходити за межі позовних вимог, а правом визначати предмет та підставу позову наділений лише позивач (статті 13, 43, 49, 175 ЦПК України).

Суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, а тому перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові у зв`язку з його необгрунтованістю. У разі встановлення судом порушеного права, але позовна давність за такими вимогами сплила, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності за відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, на які посилався позивач (пункт 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2009 року № 14 Про судове рішення ).

Рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом України принципу верховенства права.

Виходячи з наведеного вище, рішення суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову з підстав пропуску встановленого законом строку позовної давності не відповідає матеріалам справи, ухвалене з неповним з`ясуванням обставин, що мають значення для справи, та з порушенням норм матеріального та процесуального права, а тому відповідно до положень статті 376 ЦПК України воно підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про відмову у задоволені позову у зв`язку з необгрунтованістю позовних вимог.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частин (частина четверта статті 376 ЦПК України).

У частинах першій, тринадцятій статті 141 ЦПК України встановлено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

На підставі викладеного та у відповідності до вимог статті 382 ЦПК України з позивача стягуються документально підтверджені судові витрати, понесені відповідачем у межах даної справи, а саме 4 228,80 грн сплаченого судового збору за подання апеляційної скарги.

Керуючись статтями 367 - 369, 374, 376, 381 - 384 ЦПК України, суд

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю Універсалагротрейд задовольнити частково.

Рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 12 березня 2020 року скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовити з підстав, наведених у мотивувальній частині цієї постанови.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь товариства з обмеженою відповідальністю Універсалагротрейд 4 228,80 грн (чотири тисячі двісті двадцять вісім гривень 80 копійок) сплаченого судового збору за подання апеляційної скарги.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів до Верховного Суду виключно у випадках, передбачених у частині другій статті 389 ЦПК України.

Головуючий Н.В. Ігнатченко

Судді: С.А. Голуб

Д.О. Таргоній