Постанова

від 17.09.2020 по справі 923/697/19

ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 вересня 2020 року м. ОдесаСправа № 923/697/19 Південно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого судді: Колоколова С.І.

суддів: Разюк Г.П., Савицького Я.Ф.

секретар судового засідання - Федорончук Д.О.

за участю представників учасників справи:

від прокуратури - Коломійчук І.О., посвідчення № 048039, дата видачі : 27.09.17;

від позивача (Головного управління Держгеокадастру у Херсонській області) - Глібова О.Д., довіреність № 32-21-0.62-2/62-20, дата видачі: 02.01.20; від відповідача - не з`явився.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції апеляційну скаргу Заступника прокурора Херсонської області

на рішення Господарського суду Херсонської області від 17 жовтня 2019 року, повний текст якого складений та підписаний 22 жовтня 2019 року

у справі № 923/697/19

за позовом Прокурора-заступника керівника Каховської місцевої прокуратури Херсонської області в інтересах держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Херсонській області

до відповідача Фермерського господарства "Апполон"

про повернення земельної ділянки,

головуючий суддя - Пригуза П.Д.

місце прийняття рішення: Господарський суд Херсонської області

В судовому засіданні 17.09.2020 року згідно ст.233 ГПК України оголошено вступну та резолютивну частини постанови. Учасники судового процесу про час, дату та місце розгляду апеляційної скарги повідомлені належним чином.

В С Т А Н О В И В :

В серпні 2019 року Прокурор-заступник керівника Каховської місцевої прокуратури Херсонської області звернувся до Господарського суду Херсонської області з позовною заявою в інтересах держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Херсонської області до Фермерського господарства "Апполон", в якій просив суд вилучити у Фермерського господарства " Апполон " та повернути до земель державної власності Головному управлінню Держгеокадастру у Херсонській області земельну ділянку загальною площею 46,1 га, орієнтовною вартістю 1123477,74 грн., яка знаходиться в адміністративних межах Верхньорогачицької селищної ради Верхньорогачицького району Херсонської області, у зв`язку з припиненням права користування землею.

В обґрунтування позовних вимог прокурор посилається на використання відповідачем спірної земельної ділянки без належних на те правових підстав, а, відтак, протиправність такого використання; ст. 131-1Конституції України; статті 23,24 Закону України Про прокуратуру , статті 131, 182, 191, 407, 413, 1212, 1216,1218 Цивільного кодексу України, статті 92, 116, 118, 123, 124, 125, 126, 131 Земельного кодексу України; Закон України Про фермерське господарство ; рішення Конституційного суду України у справі № 1-17/2005 від 22 вересня 2005 року за конституційним поданням 51 народного депутата України щодо відповідності Конституції України (неконституційності) положень статті 92, пункту 6 розділу Х Перехідні положення Земельного кодексу України; державний акт на право постійного користування землею на ім`я ОСОБА_1 ; актовий запис про смерть ОСОБА_1 .

Рішенням Господарського суду Херсонської області від 17.10.2019 року у справі №923/697/19 (суддя Пригуза П.Д.) відмовлено в задоволенні позовних вимог повністю.

Рішення суду мотивовано тим, що відповідно до законодавства, що було чинним на час утворення ОСОБА_1 . Фермерського господарства "Апполон", а також чинним законодавством на час смерті ОСОБА_1 як і на час звернення прокурора з цим позовом, не передбачено такої підстави для припинення права користування земельною ділянкою для фермерських господарств, при наведених обставинах, як смерть одного із членів фермерського господарства, на ім`я якого відповідною місцевою радою видано Державного акта на право постійного користування землею. Смерть такої особи не є підставою для вилучення земельної ділянки від землекористувача - фермерського господарства, оскільки чинними нормами Земельного кодексу України встановлено виключні випадки примусового вилучення земельних ділянок, а також припинення права користування земельною ділянкою.

Отже, висновок прокурора та позивача про незаконність користування відповідачем земельною ділянкою для ведення фермерського господарства є помилковим.

За результатами дослідження судом обставин справи, наданих учасниками доказів та положень законодавства України, факт незаконного користування відповідачем ФГ "Апполон" земельною ділянкою та порушення ним інтересів держави, зокрема в особі Головного управління Держгеокадастру у Херсонській області, не знайшов свого підтвердження.

Крім того, суд зазначив, що прокурором не доведено наявності порушеного інтересу держави у спірних правовідносинах.

Не погоджуючись із зазначеним вище рішенням місцевого господарського суду, заступник прокурора Херсонської області звернувся до Південно-західного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення господарського суду Херсонської області від 17.10.2019 року у справі №923/697/19 та ухвалити нове, яким позов задовольнити повністю.

В обґрунтування поданої апеляційної скарги прокурор посилається на порушення місцевим судом норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.

Так прокурор зазначає, що відповідно до державного акту на право постійного користування землею від 19.08.1999, копія якого наявна в матеріалах справи, право постійного користування спірною земельною ділянкою надано громадянину ОСОБА_1 ,Ю а не фермерському господарству.

Отже зазначені правовстановлюючі документи вказують на те, що землекористувачем цих ділянок є не ФГ Апполон , а саме громадянин ОСОБА_1 .

Водночас, спірна земельна ділянка належала на праві постійного користування гр.. ОСОБА_1 , правочин щодо передачі вказаної земельної ділянки у користування ФГ Апполон не укладався. Фермерське господарство не має правовстановлюючих документів на користування земельною ділянкою, а користування на підставі ст.31 ЗУ Про фермерське господарство ставиться в залежність від існування такого права у ОСОБА_1 .

Проте, не звернувши увагу на вказані вимоги закону та не надавши всупереч вимог ст. 86 ГПК України належної оцінки наявним у матеріалах справи акту на право постійного користування землею від 19.08.1999, суд дійшов до помилкового висновку про необґрунтованість позиції прокурора щодо відсутності правових підстав користування землею саме фермерським господарством.

Оцінку зазначеним обставинам судом не надано.

Також, у своєму рішенні суд зазначає, що право постійного користування є безстроковим і може бути припинене лише з підстав, передбачених ст. 141 ЗК України, перелік яких є вичерпним. При цьому, на думку суду, прокурором не наведено жодної визначеної цією нормою підстави припинення права постійного користування спірною земельною ділянкою.

Однак, судом першої інстанції не звернуто увагу на те, що права людини - це комплекс природних і непорушних свобод і юридичних можливостей, обумовлених фактом існування людини в цивілізованому суспільстві. Тобто, право постійного користування спірною земельною існує в залежності від наявності особи, якій таке право належить.

При цьому, ОСОБА_1 , якому за державним актом належало право постійного користування спірною землею, помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується наявним у матеріалах справи актовим записом про смерть №126 від 02.10.2017.

Таким чином, з моменту смерті ОСОБА_1 будь-які його права повинні або припинятися, або перейти у порядку спадкування іншій особі.

Водночас, аналіз норма ст. 131 ЗК України, ст.ст. 407, 413 ЦК України дає підстави стверджувати, що право користування земельною ділянкою, що виникло в особи на підставі державного акту на право постійного користування землею, не входить до складу спадщини та припиняється зі смертю особи, якій таке право належало.

Більш того, чинним законодавством не передбачено можливість набуття юридичними особами права постійного користування землею.

Прокурор зазначає, що аналогічна позиція викладена у постановах Верховного Суду України від 05.10.2016 у справі №6-2329цс16 і від 23.11.2016 у справі №6-3113цс15, та у постановах Верховного Суду від 18.03.2019 у справі №472/598/16-ц, від 24.01.2018 у справі №9908/799/17, від 13.08.2019 у справі №908/1393/18 і тому будь-яких правових підстав відступати від неї у місцевого господарського суду не було.

Крім того, вжиття фермерським господарством заходів для переоформлення документів на спірну земельну ділянку після смерті ОСОБА_1 , жодним чином не підтверджує право на неї, оскільки зі смертю фізичної особи земельна ділянка припинила перебувати у постійному користуванні, так як з урахуванням ст. 92 ЗК України, ст. 407, 413, 1225 ЦК України це право пов`язано з особою та не може передаватись іншій фізичній чи юридичній особі.

13.12.2019 до Південно-західного апеляційного господарського суду від Головного управління Держгеокадастру у Херсонської області надійшла правова позиція у справі про повернення земельної ділянки, відповідно до якої позивач вважає, що земельна ділянка площею 46,1 га, яка надана ОСОБА_1 в постійне користування на підставі рішення V сесії 23 скликання Верхньорогачицької районної Ради народних депутатів Верхньорогачицького району Херсонської області від 19.08.1999 для ведення селянського (фермерського) господарства не може перебувати у користуванні ФГ Апполон після смерті законного землекористувача.

У відзиві на апеляційну скаргу від 16.12.2019 відповідач просив у задоволенні апеляційної скарги відмовити, а рішення суду першої інстанції залишити незмінним.

16.01.2020 року від ФГ Апполон надійшла заява про зупинення апеляційного провадження у справі №923/697/19 до отримання правового висновку Великої Палати Верховного Суду по справі №912/2385/18.

Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 23.01.2020 клопотання Фермерського господарства "Апполон" про зупинення провадження у справі №923/697/19 задоволено, зупинено апеляційне провадження у справі №923/697/19 до закінчення перегляду Великою Палатою Верховного Суду судових рішень у справі №912/2385/18 (провадження №12-194гс19), зобов`язано сторін повідомити Південно-західний апеляційний господарський суд про результати розгляду Великою Палатою Верховного Суду справи №912/2385/18.

27.07.2020 року з Єдиного державного реєстру судових рішень Південно-західному апеляційному господарському суду стало відомо про оприлюднення 20.07.2020 року повного тексту постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 року у справі №912/2385/18.

Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 27.07.2020 поновлено апеляційне провадження у справі № 923/697/19 з 17.09.2020р.; розгляд справи № 923/697/19 за апеляційною скаргою Заступника прокурора Херсонської області призначено до розгляду в режимі відеоконференції на 17 вересня 2020 року об 10:30 год. та доручено Господарському суду Херсонської забезпечити проведення судового засідання у справі № 923/697/19 в режимі відеоконференції в приміщенні Господарського суду Херсонської області.

14.09.2020р. від Фермерського господарства "Апполон" надійшло клопотання про проведення судового засідання в режимі відеоконференції, в якому останній просить провести судове засідання в режимі відеоконференції, а забезпечення судового засідання доручити Мелітопольскому міськрайонному суду Запорізької області.

Крім того, 14.09.2020 від Фермерського господарства "Апполон" надійшли доповнення до відзиву на апеляційну скаргу, відповідно до яких останній просив суд апеляційної інстанції врахувати правову позицію, викладену у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 по справі №922/989/18.

Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 16.09.2020 в задоволенні клопотання Фермерського господарства "Апполон" про участь у судовому засіданні 17.09.2020 року о 10:30 в режимі відеоконференції по справі № 923/697/19 відмовлено.

17.09.2020 року представник прокуратури в судовому засіданні в режимі відеоконференції просив апеляційну скаргу задовольнити, оскаржуване рішення скасувати.

Представник Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області підтримав апеляційну скаргу прокурора, просив її задовольнити.

Представник Фермерського господарства "Апполон" в судове засідання не з`явився. Про дату та час розгляду апеляційної скарги повідомлений належним чином.

Суд апеляційної інстанції, у відповідності до ст. 269 Господарського процесуального кодексу України, переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції апеляційну скаргу, відзив на неї, заслухавши пояснення присутніх представників сторін, перевіривши матеріали справи, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування місцевим господарським судом норм матеріального та процесуального права, судова колегія дійшла до наступного.

Як встановлено місцевим господарським судом та підтверджено під час апеляційного перегляду, на підставі рішення V сесії 23 скликання Верхньорогачицької районної Ради народних депутатів Верхньорогачицького району Херсонської області від 19 серпня 1999 року ОСОБА_1 для ведення селянського (фермерського) господарства була надана у постійне користуватися земельна ділянка площею 46,1 га, розташована на території Верхньорогачицької селищної ради. Державний акт Серії ІІІ-ХС № 009358 зареєстрований в Книзі записів державних актів на право постійного користування 20.08.1999 року за № 290.

Земельна ділянка відноситься до земель сільськогосподарського призначення державної форми власності за цільовим призначенням - ведення фермерського господарства, розпорядником земельної ділянки є держава в особі Головного управління Держгеокадастру у Херсонській області.

За інформацією ГУ Держгеокадастру в Херсонській області, відділу у Верхньорогачицькому районі ГУ Держгеокадастру у Херсонській області вказана земельна ділянка не розпайовувалась, проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність голові та членам фермерського господарства не розроблявся.

Також повідомлено, що нормативно-грошова оцінка вказаної земельної ділянки не проводилась, станом на 01.01.2019 нормативна грошова оцінка одиниці площі ріллі по Херсонській області становить 24370,45 грн.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_1 помер, що підтверджується витягом з Державного реєстру актів цивільного стану громадян, актовий запис про смерть № 1263 від 02.10.2017 року.

З матеріалів справи також вбачається, що ОСОБА_1 був засновником та головою Фермерського господарства Апполон , що підтверджується Статутом Фермерського господарства Апполон та інформаційною довідкою з Єдиного державного реєстру юридичних осіб підприємств та організацій України.

Згідно з даними Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань та Статуту ФГ Апплон (нова редакція) на даний час виконуючою обов`язки голови зазначеного фермерського господарства є ОСОБА_2 .

Згідно з п. 5.1 Статуту ФГ Апполон в новій редакції, голові фермерського господарства на праві постійного користування згідно з Державним актом на право постійного користування землею III-XC009358, належить земельна ділянка площею 46,1 га землі. Право користування ділянкою передається фермерському господарству для сільськогосподарських цілей у відповідності до чинного законодавства України, що регулює земельні питання.

Так, вивченням матеріалів та інформації, отриманої з ГУ Держеокадастру у Херсонській області, відділу у Верхньорогачицькому районі ГУ Держеокадастру у Херсонській області, ГУ ДФС в Херсонській області, Верхньорогачицької селищної ради Верхньорогачицького району Херсонської області, прокурором встановлено факт використання спірної земельної ділянки відповідачем, всупереч вимогам діючого законодавства України.

Прокурор-заступник керівника Каховської місцевої прокуратури Херсонської області вважає, що земельна ділянка, яка була надана у постійне користування із земель державної власності померлому ОСОБА_1 , не може використовуватися для подальшого ведення фермерського господарства та повинна бути вилучена та повернута до державної власності, що і стало підставою для звернення до суду з відповідним позовом.

Щодо підстав звернення прокурора до суду.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Тобто імператив зазначеного конституційного положення встановлює обов`язок органів державної влади та їх посадових осіб дотримуватись принципу законності при здійсненні своїх повноважень, що забезпечує здійснення державної влади за принципом її поділу. Як підкреслив Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 01 квітня 2008 року № 4-рп/2008, неухильне додержання органами законодавчої, виконавчої та судової влади Конституції та законів України забезпечує реалізацію принципу поділу влади і є запорукою їх єдності, важливою передумовою стабільності, підтримання громадського миру і злагоди в державі.

Стаття 53 ГПК України встановлює, що у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами. У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача.

Відповідно до частини четвертої статті 53 ГПК України прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує: 1) в чому полягає порушення інтересів держави, 2) необхідність їх захисту, 3) визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає 4) орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.

Питання представництва інтересів держави прокурором у суді врегульовано у статті 23 Закону України від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII Про прокуратуру , який набрав чинності 15 липня 2015 року. Ця стаття визначає, що представництво прокурором держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів держави, у випадках та порядку, встановлених законом (частина перша). Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження (далі - компетентний орган), а також у разі відсутності такого органу (частина третя). Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб`єктом владних повноважень (абзаци перший - третій частини четвертої). У разі встановлення ознак адміністративного чи кримінального правопорушення прокурор зобов`язаний здійснити передбачені законом дії щодо порушення відповідного провадження (частина сьома).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18 дійшла висновку, що прокурор, звертаючись до суду з позовом, має обґрунтувати та довести підстави для представництва, однією з яких є бездіяльність компетентного органу.

Бездіяльність компетентного органу означає, що він знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк.

Звертаючись до відповідного компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України Про прокуратуру , прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.

Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню, тощо.

Верховний Суд України у постанові від 13 червня 2017 року у справі № п/800/490/15 (провадження № 21-1393а17) зазначив, що протиправна бездіяльність суб`єкта владних повноважень - це зовнішня форма поведінки (діяння) цього органу, яка полягає (проявляється) у неприйнятті рішення чи в нездійсненні юридично значимих й обов`язкових дій на користь заінтересованих осіб, які на підставі закону та/або іншого нормативно-правового регулювання віднесені до компетенції суб`єкта владних повноважень, були об`єктивно необхідними і реально можливими для реалізації, але фактично не були здійснені. Для визнання бездіяльності протиправною недостатньо одного лише факту неналежного та/або несвоєчасного виконання обов`язкових дій. Важливими є також конкретні причини, умови та обставини, через які дії, що підлягали обов`язковому виконанню відповідно до закону, фактично не були виконані чи були виконані з порушенням строків. Значення мають юридичний зміст, значимість, тривалість та межі бездіяльності, фактичні підстави її припинення, а також шкідливість бездіяльності для прав та інтересів заінтересованої особи.

Однак суд, вирішуючи питання щодо наявності підстав для представництва, не повинен установлювати саме протиправність бездіяльності компетентного органу чи його посадової особи. Частиною сьомою статті 23 Закону України Про прокуратуру передбачено, що в разі встановлення ознак адміністративного чи кримінального правопорушення прокурор зобов`язаний здійснити передбачені законом дії щодо порушення відповідного провадження. Таким чином, питання про те, чи була бездіяльність компетентного органу протиправною та які її причини, суд буде встановлювати за результатами притягнення відповідних осіб до відповідальності. Господарсько-правовий спір між компетентним органом, в особі якого позов подано прокурором в інтересах держави, та відповідачем не є спором між прокурором і відповідним органом, а також не є тим процесом, у якому розглядається обвинувачення прокурором посадових осіб відповідного органу у протиправній бездіяльності.

Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України Про прокуратуру , і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження його бездіяльності. Якщо прокурору відомо причини такого незвернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові, але якщо з відповіді компетентного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.

Частина четверта статті 23 Закону України Про прокуратуру передбачає, що наявність підстав для представництва може бути оскаржена суб`єктом владних повноважень. Таке оскарження означає право на спростування учасниками процесу обставин, на які посилається прокурор у позовній заяві, поданій в інтересах держави в особі компетентного органу, для обґрунтування підстав для представництва.

Разом з тим, захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні компетентні органи, а не прокурор. Прокурор не повинен вважатися альтернативним суб`єктом звернення до суду і замінювати компетентний орган, який може і бажає захищати інтереси держави.

У Рішенні від 05 червня 2019 року № 4-р(II)/2019 Конституційний Суд України вказав, що Конституцією України встановлено вичерпний перелік повноважень прокуратури, визначено характер її діяльності і в такий спосіб передбачено її існування і стабільність функціонування; наведене гарантує неможливість зміни основного цільового призначення вказаного органу, дублювання його повноважень/функцій іншими державними органами, адже протилежне може призвести до зміни конституційно визначеного механізму здійснення державної влади її окремими органами або вплинути на обсяг їхніх конституційних повноважень.

Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідний компетентний орган, який усупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно.

Невиконання прокурором вимог щодо надання суду обґрунтування наявності підстав для здійснення представництва інтересів держави в суді згідно із частиною четвертою статті 53 ГПК України має наслідком застосування положень, передбачених статтею 174 цього Кодексу, про залишення позовної заяви без руху для усунення її недоліків і повернення в разі, якщо відповідно до ухвали суду у встановлений строк ці недоліки не усунуті.

Так, відповідно до вимог ст.15-1 ЗК України (у редакції станом на час звернення прокурором із позовом) до повноважень центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері земельних відносин, належать, зокрема, розпорядження землями державної власності в межах, визначених цим Кодексом.

Відповідно до ст.188 ЗК України (у редакції станом на час звернення прокурором із позовом) державний контроль за використанням та охороною земель здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері здійснення державного нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі, а за додержанням вимог законодавства про охорону земель - центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику із здійснення державного нагляду (контролю) у сфері охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання, відтворення і охорони природних ресурсів. Порядок здійснення державного контролю за використанням та охороною земель встановлюється законом.

Статтею 6 ЗУ Про державний контроль за використанням та охороною земель від 19.06.2003 №963-IV передбачено, що до повноважень центрального органу виконавчої влади, який забезпечує реалізацію державної політики у сфері нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі, належать, зокрема, здійснення державного контролю за використнням та охороною земель у частині: додержання органами державної влади, органами місцевого самоврядування, юридичними та фізичними особами вимог земельного законодавства України та встановленого порядку набуття і реалізації права на землю.

Пунктом 1 "Положення про Державну службу України з питань геодезії, картографії та кадастру", затвердженого постановою КМУ від 14.01.2015р. № 15, Державна служба України з питань геодезії, картографії та кадастру (Держгеокадастр), є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра аграрної політики та продовольства і який реалізує державну політику у сфері топографо-геодезичної і картографічної діяльності, земельних відносин, землеустрою, у сфері Державного земельного кадастру, державного нагляду (контролю) в частині дотримання земельного законодавства, використання та охорони земель усіх категорій і форм власності, родючості ґрунтів.

Відповідно до п. 3 вказаного Положення, основними завданнями Держгеокадастру є, зокрема, реалізація державної політики у сфері державного нагляду (контролю) в частині дотримання земельного законодавства, використання та охорони земель усіх категорій і форм власності, родючості ґрунтів.

Згідно пп. "а" п.25-1 ч.4 Положення, Держгеокадастр відповідно до покладених на нього завдань організовує та здійснює державний нагляд (контроль) за дотриманням земельного законодавства, використанням та охороною земель усіх категорій і форм власності, у тому числі за дотриманням органами державної влади, органами місцевого самоврядування, юридичними та фізичними особами вимог земельного законодавства та встановленого порядку набуття і реалізації права на землю.

Як зазначив прокурор, ГУ Держгеокадастру у Херсонській області є розпорядником земель державної власності сільськогосподарського призначення у Херсонській області та реалізовує від імені держави правомочності власника, оскільки є розпорядником спірної земельної ділянки, одночасно, здійснює нагляд за дотриманням законодавства при її використанні як контролюючий орган.

Також, як територіальний орган Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру, ГУ Держгеокадастру у Херсонській області наділено повноваженнями на звернення до суду із позовом з метою реалізації визначених законом функцій.

Проте, як зазначає прокурор, ГУ Держгеокадастру у Херсонській області державний нагляд в частині дотримання земельного законодавства, встановленого порядку набуття і реалізації права на земельну ділянку державної власності сільськогосподарського призначення площею 46,1 га фактично не здійснювався, що свідчить про бездіяльність вказаного суб`єкту владних повноважень.

Так, зокрема, у серпні 2018 року до відділу у Верхньорогачицькому районі ГУ Держгеокадастру у Херсонській області місцевою прокуратурою було спрямовано запит щодо використання спірної земельної ділянки із зазначенням інформації щодо смерті ОСОБА_1 .

Проте, як зазначає прокурор, незважаючи на наявність у територіальному підрозділі вказаної інформації, ГУ Держгеокадастром у Херсонській області, як органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин та розпорядником земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної власності, не було вжито жодних заходів щодо повернення вказаної земельної ділянки, в тому числі шляхом звернення до суду з відповідною заявою.

Отже, звертаючись до суду з позовом у даній справі, прокурор відповідно до вимог статті 23 Закону України "Про прокуратуру" та статті 53 Господарського процесуального кодексу України обґрунтував наявність у нього підстав для представництва інтересів держави в суді, визначив, у чому саме полягає порушення інтересів держави та правильно визначив орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

Таким чином, судова колегія зазначає, що прокурором правомірно подано вказаний позов в інтересах ГУ Держгеокадастром у Херсонській області.

Предметом розгляду у цій справі є вимога прокурора і позивача в інтересах держави про вилучення із незаконного володіння від ФГ "Апполон" та повернення земельної ділянки до земель державної власності - позивачеві.

Предметом доказування у справі є - момент набуття та момент втрати фермерським господарством законних підстав щодо права користування земельною ділянкою, яка надана йому для ведення фермерського господарства. Чи є відповідно до закону факт смерті фізичної особи - члена фермерського господарства, на ім`я якого оформлено право постійного користування земельною ділянкою державної власності, що надавалася для створення і ведення фермерського господарства як юридичної особи правовою підставою для припинення права користування, а також для вилучення земельної ділянки з володіння та користування від фактичного користувача - ФГ "Апполон".

Відповідно до ст.ст. 13, 14 Конституції України, земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Кожний громадянин має право користуватися природними об`єктами права власності народу відповідно до закону. Власність зобов`язує. Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству. Держава забезпечує захист прав усіх суб`єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб`єкти права власності рівні перед законом. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Частиною 1 ст. 373 ЦК України встановлено, що земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.

Згідно з ч. ч. 1, 2 ст. 92 Земельного кодексу України, право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановленого строку. Передача земельної ділянки у постійне користування громадянам чи юридичним особам приватного права не передбачена.

Відповідно до ст. 116 ЗК України, громадяни та юридичні особи набувають право власності та право користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Відповідно до ст. 78 Земельного кодексу України, земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності, право власності на землю - це право володіти, користуватися, розпоряджатися земельними ділянками. Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них.

Згідно із частиною першою статті 51 Земельного кодексу України (у редакції 1999 року) громадяни, які виявили бажання вести селянське (фермерське) господарство (включаючи й тих, хто переїздить з іншої місцевості), для одержання земельної ділянки у власність або користування подають до сільської, селищної, міської, районної Ради народних депутатів за місцем розташування земельної ділянки заяву, яку підписує голова створюваного селянського (фермерського) господарства.

Відповідно до положень статті 7 Земельного кодексу України (у редакції 1999 року) користування землею може бути постійним або тимчасовим. У постійне користування земля надається Радами народних депутатів із земель, що перебувають у державній власності, громадянам України для ведення селянського (фермерського) господарства, особистого підсобного господарства.

Згідно із частиною першою статті 23 Земельного кодексу України (у редакції 1999 року) право власності або право постійного користування землею посвідчується державними актами, які видаються і реєструються сільськими, селищними, міськими, районними Радами народних депутатів.

З наведеного нормативного регулювання вбачається, що на момент надання земельної ділянки ОСОБА_1 , земельна ділянка на праві постійного землекористування для ведення СФГ надавалась не як громадянину України, а як спеціальному суб`єктові - голові створюваного селянського (фермерського) господарства.

Відповідно до частин першої, другої статті 9 Закону України від 20 грудня 1991 року № 2009-XII Про селянське (фермерське) господарство (у редакції Закону 1999 року, на момент створення ФГ Апполон ; втратив чинність 29 липня 2003 року - з моменту набрання чинності Законом України від 19 червня 2003 року № 973-IV Про фермерське господарство ) після одержання Державного акта на право приватної власності на землю, Державного акта на право постійного користування землею або укладення договору на тимчасове користування землею, в тому числі на умовах оренди, селянське (фермерське) господарство підлягає у 30-денний термін державній реєстрації у Раді народних депутатів, що передала у власність чи надала у користування земельну ділянку, тобто за місцем розташування земельної ділянки. Після відведення земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання Державного акта на право приватної власності на землю, Державного акта на право постійного користування або укладення договору на тимчасове користування землею, в тому числі на умовах оренди, та державної реєстрації селянське (фермерське) господарство набуває статусу юридичної особи.

Звідси законодавством, чинним на момент створення ФГ Апполон , було передбачено одержання земельної ділянки як обов`язкової умови для набуття правосуб`єктності СФГ, як юридичної особи. Водночас одержання громадянином державного акта, яким посвідчувалося право на земельну ділянку для ведення СФГ, зобов`язувало таку фізичну особу в подальшому подати необхідні документи до відповідної місцевої ради для державної реєстрації СФГ. Тобто закон не передбачав права громадянина використовувати земельну ділянку, надану йому в користування для ведення СФГ, без створення такого СФГ.

19 червня 2003 року було прийнято новий Закон України № 937-IV Про фермерське господарство (далі - Закон № 937-IV), яким Закон України Про селянське (фермерське) господарство № 2009-XII визнано таким, що втратив чинність.

У статті 1 Закону № 937-IV вказано, що фермерське господарство є формою підприємницької діяльності громадян, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, здійснювати її переробку та реалізацію з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм у власність та/або користування, у тому числі в оренду, для ведення фермерського господарства, товарного сільськогосподарського виробництва, особистого селянського господарства, відповідно до закону.

Згідно із частиною першою статті 5, частиною першою статті 7 Закону № 937-IV право на створення фермерського господарства має кожний дієздатний громадянин України, який досяг 18-річного віку та виявив бажання створити фермерське господарство. Надання земельних ділянок державної та комунальної власності у власність або користування для ведення фермерського господарства здійснюється в порядку, передбаченому Земельним кодексом України.

Фермерське господарство підлягає державній реєстрації у порядку, встановленому законом для державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, за умови набуття громадянином України або кількома громадянами України, які виявили бажання створити фермерське господарство, права власності або користування земельною ділянкою (стаття 8 Закону № 937-IV).

Отже, й на сьогодні можливість реалізації громадянином права на створення фермерського господарства безпосередньо пов`язана з наданням (передачею) такій фізичній особі земельних ділянок для ведення фермерського господарства, що є обов`язковою умовою для державної реєстрації фермерського господарства.

Фермерське господарство (у будь-якій його формі) ініціюється для подальшої діяльності з виробництва товарної сільськогосподарської продукції, її переробки та реалізації на внутрішньому і зовнішньому ринках, з метою отримання прибутку, що відповідає наведеному у статті 42 Господарського кодексу України визначенню підприємництва як самостійної, ініціативної, систематичної, на власний ризик господарської діяльності, що здійснюється суб`єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

Формування програми діяльності, залучення матеріально-технічних, фінансових та інші види ресурсів, використання яких не обмежено законом, є складовими елементами здійснення підприємницької діяльності в розумінні статті 44 Господарського кодексу України. При цьому можливість реалізації громадянином права на здійснення підприємницької діяльності у вигляді фермерського господарства безпосередньо пов`язана з наданням (передачею) громадянину земельних ділянок відповідного цільового призначення.

Ураховуючи законодавчі обмеження у використанні земельної ділянки іншим чином, ніж це передбачено її цільовим призначенням, а також правові наслідки використання чи невикористання земельної ділянки не за її цільовим призначенням, надана громадянину у встановленому порядку для ведення фермерського господарства земельна ділянка в силу свого правового режиму є такою, що використовується виключно для здійснення підприємницької діяльності, а не для задоволення особистих потреб. Суб`єктом такого використання може бути особа - суб`єкт господарювання за статтею 55 Господарського кодексу України.

Аналогічні висновки Великої Палати Верховного Суду викладені в постанові від 01 квітня 2020 року у справі № 320/5724/17 (провадження № 14-385цс19).

З аналізу приписів статей 1, 5, 7, 8 Закону № 937-IV можна зробити висновок, що після отримання земельної ділянки фермерське господарство має бути зареєстроване у встановленому законом порядку і з дати реєстрації набуває статусу юридичної особи. З цього часу обов`язки землекористувача здійснює фермерське господарство, а не громадянин, якому надавалася відповідна земельна ділянка для ведення фермерського господарства.

Верховний Суд України, застосовуючи приписи статей 9, 11, 14, 16, 17, 18 Закону України Про селянське (фермерське) господарство № 2009-XII, який був чинним до 29 липня 2003 року, та статей 1, 5, 7, 8, 12 Закону № 937-IV, який набрав чинності 29 липня 2003 року, вважав, що після укладення договору тимчасового користування землею, у тому числі на умовах оренди, фермерське господарство з дати державної реєстрації набуває статусу юридичної особи, та з цього часу обов`язки землекористувача земельної ділянки здійснює фермерське господарство, а не громадянин, якому вона надавалась (див. ухвали Верховного Суду України від 24 жовтня 2007 року у справі № 6-20859св07, від 10 жовтня 2007 року у справі № 6-14879св07, від 30 січня 2008 року у справі № 6-20275св07).

Така практика застосування норм права щодо фактичної заміни у правовідносинах користування земельними ділянками орендаря й переходу обов`язків землекористувача земельних ділянок до фермерського господарства з дня його державної реєстрації є сталою та підтримується Великою Палатою Верховного Суду (див. аналогічні висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постановах від 13 березня 2018 року у справі № 348/992/16-ц, від 20 червня 2018 року у справі № 317/2520/15-ц, від 22 серпня 2018 року у справі № 606/2032/16-ц, від 31 жовтня 2018 року у справі № 677/1865/16-ц, від 21 листопада 2018 року у справі № 272/1652/14-ц, від 12 грудня 2018 року у справі № 704/29/17-ц, 16 січня 2019 року у справі № 695/1275/17 та у справі № 483/1863/17, від 27 березня 2019 року у справі № 574/381/17-ц, від 03 квітня 2019 року у справі № 628/776/18).

Починаючи з 01.01.2002 набув чинності Земельний кодекс України в редакції закону від 25.10.2001 року, згідно якого громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону (ч. 1 ст. 116 ЗК України). Рішення зазначених органів приймається на підставі проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок у разі: надання земельної ділянки із зміною її цільового призначення; формування нової земельної ділянки (крім поділу та об`єднання). Надання у користування земельної ділянки, зареєстрованої в Державному земельному кадастрі відповідно до Закону України "Про Державний земельний кадастр", право власності на яку зареєстровано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, без зміни її меж та цільового призначення здійснюється без складення документації із землеустрою (ч. 1 ст. 123 ЗК України).

Пунктом 6 Перехідних положень Земельного кодексу України визначено, що громадяни та юридичні особи, які мають у постійному користуванні земельні ділянки, але за цим Кодексом не можуть мати їх на такому праві, повинні до 1 січня 2008 року переоформити у встановленому порядку право власності або право оренди на них. Проте Конституційний Суд України Рішенням N 5-рп/2005 від 22 вересня 2005 року визнав таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним) положення пункту 6 розділу X Перехідні положення Земельного кодексу України щодо зобов`язання переоформити право постійного користування земельною ділянкою на право власності або право оренди без відповідного законодавчого, організаційного та фінансового забезпечення.

Звідси громадяни та юридичні особи, які до 01 січня 2002 року отримали у постійне користування земельні ділянки, правомочні використовувати отримані раніше земельні ділянки на підставі цього правового титулу без обов`язкового переоформлення права постійного користування на право власності на землю чи на право оренди землі.

Таким чином, з моменту державної реєстрації селянського (фермерського) господарства (фермерського господарства) та набуття ним прав юридичної особи таке господарство на основі норм права набуває, як правомочності володіння і користування, так і юридичні обов`язки щодо використання земельної ділянки.

Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу, що у відносинах, а також спорах з іншими суб`єктами, голова фермерського господарства, якому була передана у власність, постійне користування чи оренду земельна ділянка, виступає не як самостійна фізична особа, власник, користувач чи орендар земельної ділянки, а як представник (голова, керівник) фермерського господарства. У таких правовідносинах їх суб`єктом є не фізична особа - голова чи керівник фермерського господарства, а фермерське господарство як юридична особа (постанова Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі № 615/2197/15-ц (провадження № 14-533цс18).

Право користування земельною ділянкою може бути припинено лише з певних підстав, закріплених у законодавстві.

У пункті 7.27 постанови від 05 листопада 2019 року у справі № 906/392/18 (провадження № 12-57гс19) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що право постійного землекористування є безстроковим і може бути припинене лише з підстав, передбачених у статті 141 Земельного кодексу України, перелік яких є вичерпним.

Так, статтею 141 Земельного кодексу України (у редакції Закону від 28 вересня 2017 року, на момент смерті ОСОБА_1 ) передбачено, що підставами припинення права користування земельною ділянкою є: добровільна відмова від права користування земельною ділянкою; вилучення земельної ділянки у випадках, передбачених цим Кодексом; припинення діяльності релігійних організацій, державних чи комунальних підприємств, установ та організацій; використання земельної ділянки способами, які суперечать екологічним вимогам; використання земельної ділянки не за цільовим призначенням; систематична несплата земельного податку або орендної плати; набуття іншою особою права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, які розташовані на земельній ділянці; використання земельної ділянки у спосіб, що суперечить вимогам охорони культурної спадщини.

Відповідно до приписів частини першої статті 27 Земельного кодексу України (у редакції Закону 1999 року), яка діяла до 01 січня 2002 року, право користування земельною ділянкою або її частиною припиняється у разі: 1) добровільної відмови від земельної ділянки; 2) закінчення строку, на який було надано земельну ділянку; 3) припинення діяльності підприємства, установи, організації, селянського (фермерського) господарства; 4) систематичного невнесення земельного податку в строки, встановлені законодавством України, а також орендної плати в строки, визначені договором оренди; 5) нераціонального використання земельної ділянки; 6) використання земельної ділянки способами, що призводять до зниження родючості ґрунтів, їх хімічного і радіоактивного забруднення, погіршення екологічної обстановки; 7) використання землі не за цільовим призначенням; 8) невикористання протягом одного року земельної ділянки, наданої для сільськогосподарського виробництва, і протягом двох років - для несільськогосподарських потреб; 9) вилучення земель у випадках, передбачених статтями 31 і 32 цього Кодексу.

З викладеного вбачається, що підставою припинення права постійного користування земельною ділянкою, наданою громадянину для ведення фермерського господарства, є припинення діяльності такої юридичної особи як селянське (фермерське) господарство (фермерське господарство). У земельному законодавстві (як чинному на момент створення ФГ Апполон , так і з 01 січня 2002 року й до сьогодні) така підстава припинення права постійного користування фермерським господарством земельною ділянкою свого засновника як смерть громадянина - засновника ФГ - відсутня .

Адже правове становище СФГ як юридичної особи та суб`єкта господарювання, в тому числі його майнова основа, повинні залишатися стабільними незалежно від припинення участі в його діяльності засновника такого господарства як в силу об`єктивних причин (смерті, хвороби тощо), так і на підставі вільного волевиявлення при виході зі складу фермерського господарства.

Таким чином, одержання громадянином - засновником правовстановлюючого документа на право власності чи користування земельною ділянкою для ведення СФГ є необхідною передумовою державної реєстрації та набуття СФГ правосуб`єктності як юридичної особи. Підставою припинення права користування земельною ділянкою, яка була отримана громадянином для ведення СФГ і подальшої державної реєстрації СФГ як юридичної особи, виступає припинення діяльності відповідного фермерського господарства.

Звідси у разі смерті громадянина - засновника селянського (фермерського) господарства (фермерського господарства) право постійного користування земельною ділянкою, наданою для ведення фермерського господарства його засновнику, не припиняється зі смертю цієї особи, а зберігається за фермерським господарством до якого воно перейшло після створення фермерського господарства. Звідси право постійного користування земельною ділянкою саме через перехід його до селянського (фермерського) господарства (фермерського господарства) не входить до складу спадщини. Спадкувати можна права померлого засновника (члена) щодо селянського (фермерського) господарства (фермерського господарства), а не земельну ділянку, яка перебуває в користуванні такого господарства.

Як установлено господарським судом, Рішенням V сесії 23 скликання Верхньорогачицької районної Ради народних депутатів Верхньорогачицького району Херсонської області від 19 серпня 1999 року ОСОБА_1 надано у постійне користування земельну ділянку площею 46,1 га, в мажах згідно з планом, яка розташована на території Верхньорогачицької селищної ради. Землю надано для ведення селянського (фермерського) господарства.

Державний акт Серії ІІІ-ХС № 009358 зареєстрований в Книзі записів державних актів на право постійного користування 20.08.1999 року за № 290. (а.с. 19).

Відповідно до Витягу з Державного земельного кадастру про земельну ділянку від 06.09.2019 № НВ-6506768332019 (а.с. 111) та кадастровим планом земельної ділянки (а.с. 112) підтверджуються вказані відомості, що земельна ділянка площею 46,0996 га кадастровий номер земельної ділянки 6521555100:06:001:1173, є державною власністю, дата реєстрації земельної ділянки 30.08.2019, цільове призначення земельної ділянки 01.02 - для ведення фермерського господарства, категорія земель - землі сільськогосподарського призначення, власником (користувачем) земельної ділянки значиться ОСОБА_1 , з правом постійного користування на підставі рішення органу виконавчої влади Верхньорогачицька районна рада № 94 від 19.08.1999, державний акт від 20.08.1999 ІІІ-ХС 009358. Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що зі смертю ОСОБА_1 , якому спірна земельна ділянка була надана на праві постійного користування згідно з Державним актом на право постійного користування землею від 20.08.1999 року Серії ІІІ-ХС № 009358, таке право не є таким, що припинилось.

Натомість посилання скаржника, що право постійного користування земельною ділянкою, наданою для ведення фермерського господарства, припинилось у зв`язку зі смертю особи, яка таке право отримала, наведеним нормам матеріального права не відповідає.

Конституція України закріплює, що людина визнається найвищою соціальною цінністю в Україні, яка є соціальною і правовою державою, в якій визнається і діє принцип верховенства права (статті 1, 3 та 8).

Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об`єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону (частина третя статті 41 Конституції України).

Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції).

Поняття майно в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції не обмежується власністю на матеріальні речі та не залежить від формальної класифікації певного блага у внутрішньому праві країни. Згідно з Конвенцією, інші права та інтереси є активами, тому можуть вважатися правом власності , а відтак і майном .

Звідси право користування земельною ділянкою, отриманою громадянином - засновником для ведення селянського (фермерського) господарства (фермерського господарства), є майном у розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції, право на яке підпадає під її захист.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) стаття 1 Першого протоколу до Конвенції закріплює три правила: 1) у першому реченні першого абзацу - загальне правило, що фіксує принцип мирного володіння майном; 2) друге речення того ж абзацу охоплює питання позбавлення майна й обумовлює таке позбавлення певними критеріями; 3) другий абзац визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друге та третє правила, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, мають тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного у першому правилі (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі East/West Alliance Limited проти України від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04), пункти 166-168).

Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право.

Втручання держави у право мирного володіння майном повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, а останнє - характеризуватися доступністю для заінтересованих осіб, чіткістю, наслідки його застосування мають бути передбачуваними.

Якщо можливість втручання у право мирного володіння майном передбачена законом, то Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів чи штрафів.

Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах Рисовський проти України від 20 жовтня 2011 року (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), пункт 68, Кривенький проти України від 16 лютого 2017 року (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07), пункт 45).

ЄСПЛ констатує порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо хоча б один із зазначених критеріїв сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном не буде дотриманий. І навпаки - встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії.

Втручання держави у право особи на мирне володіння своїм майном повинно здійснюватися на підставі закону, під яким розуміється нормативно-правовий акт, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм.

ЄСПЛ у рішенні Щокін проти України від 14 жовтня 2010 року (Shtokin v. Ukraine, заяви № 23759/03 та № 37943/06, пункти 50 та 51) зазначив, що позбавлення власності можливе тільки при виконанні певних вимог. Суд вказує у своєму рішенні, що перша та найважливіша вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає в тому, що будь-яке втручання публічних органів у мирне володіння майном повинно бути законним. Так, друге речення першого пункту передбачає, що позбавлення власності можливе тільки на умовах, передбачених законом , а другий пункт визнає, що держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом введення законів . Говорячи про закон , стаття 1 Першого протоколу до Конвенції посилається на ту саму концепцію, що міститься в інших положеннях Конвенції. Ця концепція вимагає, перш за все, щоб такі заходи мали підстави в національному законодавстві. Вона також відсилає до якості такого закону, вимагаючи, щоб він був доступним для зацікавлених осіб, чітким та передбачуваним у своєму застосуванні.

Вирішуючи спори про припинення права власності на земельну ділянку чи права користування нею, суди ураховують, що орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування має право прийняти рішення про це лише в порядку, з підстав і за умов, передбачених статтями 140-149 Земельного кодексу України (пункт 7.28 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 листопада 2019 року у справі № 906/392/18 (провадження № 12-57гс19).

Як встановлено судом першої інстанції та підтверджено під час апеляційного перегляду, спірна земельна ділянка використовувалась ФГ "Апполон" весь час з моменту оформлення права на її використання померлим головою фермерського господарства так і до цього часу. У ході розгляду справи не було встановлено, що відповідач неналежно користується земельною ділянкою, або порушував умови декларування право користування земельною ділянкою, що він порушував податкове законодавство та не сплачував податки (плату за землю). Отже, не знайшли свого підтвердження доводи прокурора про загрозу економічним інтересам держави.

Використовуючи спірну земельну ділянку постійно протягом тривалого часу, на законних підставах (за відсутності норми закону, яка прямо передбачає таку підставу припинення користування земельною ділянкою фермерським господарством як смерть одного із його засновників, якому надавалася земля для створення фермерського господарства на правах постійного користування), у відповідача існують "правомірні очікування" в розумінні практики ЄСПЛ щодо продовження подальшого користування спірною земельною ділянкою як своїм майном і засобом виробництва та використання її корисних властивостей.

З матеріалів справи вбачається, що за увесь час господарювання фермерське господарство використовує спірну земельну ділянку за цільовим призначенням - для здійснення сільськогосподарської діяльності.

В досліджених судом апеляційної інстанції відносинах не порушено законний інтерес держави, оскільки в діях відповідача відсутнє будь-яке правопорушення.

Суспільний інтерес у відносинах фермерства в Україні і полягає у створенні фермерських господарств для стабільного і сталого розвитку сільського господарства, створення умов для зайнятості сільського населення, організації сімейних фермерських господарств та інші позитивні соціальні та економічні ефекти. Цей інтерес держави у досліджуваних судом відносинах є досягнутим. Задоволення ж цього позову призведе до руйнування того соціально-економічного та правового стану, який склався.

Отже, на переконання апеляційної інстанції задоволення позовних вимог у цій справі не відповідає інтересам держави.

Суспільний інтерес не може ґрунтуватися на вимозі, яка не є законною, ставить за мету вилучити земельну ділянку від діючого сімейного фермерського господарства, яке реально господарює, але з незалежних від нього причин не може оформити правовстановлюючий документ. Відсутність документу про право користування та відсутність державної реєстрації такого права у відповідних Державних реєстрах є наслідком неналежного урядування держави, а не порушення закону особою - відповідачем. Обґрунтування вимог нормами статті 1212 ЦК України з боку прокурора та позивача є невірним з огляду на таке.

Колегія суддів зазначає, що згідно з частинами першою та другою статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала (кондикційне зобов`язання).

Кондикційне зобов`язання виникає за наявності таких умов: 1) набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); 2) набуття чи збереження майна відбулося за відсутності правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала.

Як встановлено судом апеляційної інстанції, земельна ділянка набута відповідачем на законних підставах, - для ведення фермерського господарства. Згодом ця правова підстава для відповідача не відпала, відповідач продовжує користуватися земельною ділянкою відповідно до Закону України "Про фермерське господарство". Земельна ділянка використовується за її цільовим призначенням, земельна ділянка обробляється відповідачем ФГ "Свобода".

Отже, твердження прокурора та позивача, що до спірних відносин застосовується приписи ст. 1212 ЦК України - є безпідставними. Обґрунтовуючи свої вимоги, прокурор і позивач помилково посилаються на положення ст. 1212 ЦК України і не довели наявність підстав для припинення права користування земельною ділянкою відповідача, передбачених ст. 141 ЗК України.

Враховуючи викладені вище обставини та норми права, місцевий господарський суд дійшов вірного висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог.

За таких обставин, перевіривши відповідно до статті 270 Господарського процесуального кодексу України юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення у рішенні місцевого господарського суду, колегія суддів вважає, що господарський суд першої інстанції об`єктивно розглянув у судовому процесі обставини справи в їх сукупності; дослідив подані сторонами в обґрунтування своїх вимог та заперечень докази; правильно застосував матеріальний закон, що регулює спірні правовідносини, врахував положення статей 76-79 Господарського процесуального кодексу України у зв`язку із чим дійшов обґрунтованого висновку щодо відмови у задоволенні позовних вимог.

Інші доводи скаржника не спростовують висновків суду першої інстанції; твердження апелянта про порушення Господарським судом Херсонської області норм матеріального та процесуального права при прийнятті рішення від 17.10.2019р. не знайшли свого підтвердження, у зв`язку з чим підстав для зміни чи скасування цього рішення колегія суддів не вбачає.

Витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги відповідно до вимог статті 129 Господарського процесуального кодексу України покладаються на скаржника.

Керуючись статтями 129, 269, 270, 275,276, 281-284

Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів, -

П О С Т А Н О В И Л А:

1.Апеляційну скаргу Заступника прокурора Херсонської області залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду Херсонської області від 17.10.2019 у справі №923/679/19 - без змін.

Відповідно до ст.284 ГПК України постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку протягом 20 днів, які обчислюються у відповідності до ст.288 ГПК України.

Повний текст постанови

складено та підписано 21.09.2020

Головуючий суддя С.І. Колоколов

Суддя Г.П. Разюк

Суддя Я.Ф. Савицький