Постанова

від 21.09.2020 по справі 916/2380/18

ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 вересня 2020 року м. ОдесаСправа № 916/2380/18 Південно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого судді: Діброви Г.І.

суддів: Принцевської Н.М., Ярош А.І.

секретар судового засідання : Клименко О.В.

за участю представників учасників справи:

від Державного закладу "Дитячий спеціалізований (спеціальний) санаторій "Затока" Міністерства охорони здоров`я України, Одеська область, м. Білгород-Дністровський, смт.Затока - не з`явився;

від Приватного підприємства "Сфінкс", м. Одеса - не з`явився;

від Міністерства охорони здоров`я України, м. Київ - Дяк Ю.М. в порядку самопредставництва (Довідка від 10.09.2020 року № 111-34/179);

від Державного закладу "Спеціалізований (спеціальний) санаторій "Сонячний" (м. Одеса) Міністерства охорони здоров`я України, м. Одеса - Латипов Т.Г. за наказом від 28.03.2017 року № 26-к.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції апеляційну скаргу Приватного підприємства "Сфінкс", м. Одеса

на рішення Господарського суду Одеської області від 03.06.2020 року, м. Одеса, суддя Щавинська Ю.М., повний текст складено та підписано 15.06.2020 року

у справі № 916/2380/18

за позовом Державного закладу "Дитячий спеціалізований (спеціальний) санаторій "Затока" Міністерства охорони здоров`я України, Одеська область, м. Білгород-Дністровський, смт.Затока

до відповідача Приватного підприємства "Сфінкс", м. Одеса

за участю третіх осіб, які не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, на стороні позивача Міністерства охорони здоров`я України, м. Київ, Державного закладу "Спеціалізований (спеціальний) санаторій "Сонячний" (м. Одеса) Міністерства охорони здоров`я України, м. Одеса

про визнання договору недійсним, -

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог та рішення суду першої інстанції.

У жовтні 2018 року Державний заклад "Дитячий спеціалізований (спеціальний) санаторій "Затока" Міністерства охорони здоров`я України, Одеська область, м. Білгород-Дністровський, смт. Затока звернувся до Господарського суду Одеської області із позовом до Приватного підприємства "Сфінкс", м. Одеса, в якому просив суд визнати недійсним Інвестиційний договір на будівництво комплексу санаторію Сонячний від 05.11.2007 року, укладений між Державним закладом "Дитячий спеціалізований (спеціальний) санаторій "Затока" Міністерства охорони здоров`я України, Одеська область, м. Білгород-Дністровський, смт. Затока, Державним закладом "Спеціалізований (спеціальний) санаторій "Сонячний" (м. Одеса) Міністерства охорони здоров`я України, м. Одеса та Приватним підприємством "Сфінкс", м. Одеса, а також відшкодувати позивачу за рахунок відповідача судові витрати.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що оспорюваний договір з моменту його укладення не був спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним, оскільки діяльність відповідача не пов`язана з будівництвом чи ремонтними роботами, а передбачена умовами договору можливість альтернативного виконання відповідачем зобов`язань за договором шляхом сплати коштів, свідчить про те що договір не був спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним, а саме щодо здійсненні інвестицій, тому він укладений з порушенням норм законодавства та є недійсним.

Ухвалою Господарського суду одеської області від 29.10.2018 року за вказаним позовом було відкрито провадження у справі № 916/2380/18, а також залучено до участі у справі в якості третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача Міністерство охорони здоров`я України, м. Київ та Державний заклад "Спеціалізований (спеціальний) санаторій "Сонячний" (м. Одеса) Міністерства охорони здоров`я України, м. Одеса.

01.02.2019 року до Господарського суду Одеської області від Приватного підприємства "Сфінкс", м. Одеса надійшла заява про застосування строків позовної давності, в якій відповідач просив суд відмовити у задоволенні позовних вимог Державного закладу "Дитячий спеціалізований (спеціальний) санаторій "Затока" Міністерства охорони здоров`я України, Одеська область, м. Білгород-Дністровський, смт. Затока в зв`язку із пропуском строків позовної давності.

Рішенням Господарського суду Одеської області (суддя Оборотова О.Ю. ) від 18.02.2019 року, залишеним без змін постановою Південно-західного апеляційного господарського суду (головуючий суддя Колоколов С.І., судді Разюк Г.П., Савицький Я.Ф.) від 18.07.2019 року у справі № 916/2380/18, у задоволенні позову відмовлено.

Свої висновки суди мотивували тим, що позивач не довів порушення його прав оспорюваним договором, що виключає правові підстави для визнання правочину недійсним. При цьому суд першої інстанції послався на те, що, оскільки права позивача не порушені, підстави для застосування наслідків спливу строку позовної давності відсутні.

Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 13.11.2020 року постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 18.07.2019 року та рішення Господарського суду Одеської області від 18.02.2019 року у справі № 916/2380/18 скасовано, справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції.

Скасовуючи рішення судів попередньої інстанції Верховний Суд зазначив: судом апеляційної інстанції встановлено, що 13.09.2018 по справі № 916/1171/18 прийнято рішення Господарського суду Одеської області, яке набрало законної сили відповідно до якого позовну заяву відповідача задоволено частково. Надано офіційне тлумачення п. 2.1.6. інвестиційного договору на будівництво комплексу санаторію Сонячний , укладеного 05.11.2007 року між відповідачем з одного боку та санаторій Сонячний , санаторій Затока , з іншого боку шляхом визначення строку в який ДЕРЖАВНИЙ ЗАКЛАД СПЕЦІАЛІЗОВАНИЙ (СПЕЦІАЛЬНИЙ) САНАТОРІЙ СОНЯЧНИЙ (М. ОДЕСА) МІНІСТЕРСТВА ОХОРОНИ ЗДОРОВ`Я УКРАЇНИ зобов`язаний передати у власність відповідача по акту приймання-передачі об`єкти нерухомого майна, розташовані в м. Одесі за адресою: Фонтанська дорога, 159, після виконання відповідачем своїх зобов`язань по договору, визначивши цей строк - негайно за вимогою відповідача. Надано офіційне тлумачення п. 1.3., 4.5. інвестиційного договору на будівництво комплексу санаторію Сонячний , укладеного 05.11.2007 року між відповідачем з одного боку та санаторій Сонячний , санаторій Затока , з іншого боку, шляхом визначення, що перерахування відповідачем всієї суми інвестиції, визначеної п. 1.3. договору у розмірі орієнтовно 10.000.000 грн. (десять мільйонів гривень) на рахунки Міністерства охорони здоров`я України, є альтернативним і належним способом виконання відповідачем його зобов`язань за цим договором.

Разом з тим, із положень ст. 4 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)", який був чинним на час укладення спірного договору, та ст. 6, 7 Закону України "Про приватизацію державного майна", вбачається, що продавцями державного майна є Фонд державного майна України, його регіональні відділення і представництва, а не підприємства, в чиєму господарському віданні знаходиться таке майно.

Отже в силу наведених спеціальних норм права право господарського відання не передбачає права вільного розпорядження майном (ст. 316, 317 Цивільного кодексу України, ст. 22, 133, 134, 136 Господарського кодексу України), зокрема, його відчуження.

Із приписів ст. 1 Закону України Про інвестиційну діяльність , у редакції, чинній на час укладення спірного договору, вбачається, що інвестиціями є всі види майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об`єкти підприємницької та інших видів діяльності, в результаті якої створюється прибуток (доход) або досягається соціальний ефект.

Разом з тим судами не встановлено, що за результатами такої діяльності як передача у власність відповідача по акту приймання-передачі об`єктів нерухомого майна в обмін на перерахування відповідачем коштів для учасників договору створюється прибуток (доход) або досягається соціальний ефект. .

За результатами нового розгляду, рішенням Господарського суду Одеської області від 03.06.2020 року у справі № 916/2380/18 (суддя Щавинська Ю.М.) у задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду мотивоване тим, що фактично за змістом спірного договору відповідачем отримується у власність майно санаторію "Сонячний", розташоване за адресою: м. Одеса, Фонтанська дорога, 159, платою за яке є фінансування будівництва та передача у власність нового санаторного комплексу, а також фінансування капітального ремонту існуючого, або перерахування грошових коштів (що є альтернативним виконанням зобов`язання), з огляду на що, суд першої інстанції дійшов висновку, що правовідносини, які склалися за спірним правочином за своєю правовою природою відносяться до купівлі-продажу об`єкта нерухомого майна, що свідчить про удаваність інвестиційного договору як правочину.

З урахуванням вказаного, інвестиційний договір на будівництво комплексу санаторію "Сонячний" від 05.11.2007 року за висновком суду є нікчемним, оскільки сторонами не було дотримано вимог закону щодо нотаріального посвідчення при укладенні вказаного правочину, який за своєю правовою природою є договором купівлі-продажу нерухомого майна.

При цьому суд, із посиланням на висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.06.2019 року у справі № 916/3156/17, постанові Верховного Суду від 13.06.2018 року у справі № 910/4749/16, зазначив, що оскільки спірний договір є нікчемним в силу закону, у задоволенні вимог позивача про визнання недійсним інвестиційного договору на будівництво комплексу санаторію "Сонячний" від 05.11.2007 року слід відмовити.

Короткий зміст вимог апеляційної скарги та узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу, узагальнені доводи та заперечення інших учасників справи.

Приватне підприємство "Сфінкс", м. Одеса з рішенням суду першої інстанції не погодилось, тому звернулось до Південно-західного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просило суд рішення Господарського суду Одеської області від 03.06.2020 року у справі № 916/2380/18 в частині нікчемності, удаваності, не надання оцінки доводам сторін та залишення поза увагою строку позовної давності скасувати та прийняти нове рішення, яким встановити підстави для залишення позову без задоволення, враховуючи доводи, викладені в апеляційній скарзі.

Апеляційна скарга мотивована порушенням місцевим господарським судом норм матеріального і процесуального права та неповним з`ясуванням всіх обставин справи. Зокрема, скаржник, щодо наведених у оскаржуваному рішенні суду першої інстанції постанов Верховного Суду, скаржник зазначає, що Верховним Судом, зокрема Касаційним господарським судом у постанові від 04.07.2018 року у справі № 916/935/17 та Верховним Судом у складі колегії суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 15.06.2018 року у справі № 916/933/17 розглядались правовідносини щодо договору про спільну діяльність в результаті якого було отримано комунальне майно без відповідного рішення ради, що не може бути застосовано к предмету спору даної справи, так як не було приховано правочин в результаті удаваності, а навпаки всі умови прописано в договорі, який погоджено власником, що кореспондується з нормами закону, що регулює ці правовідносини.

Постановою від 04.06.2019 року у справі № 916/3156/17 Велика Палата Верховного Суду погодилася з висновками, викладеними в постанові Верховного Суду України від 02.03.2016 року у справі № 6-308цс16, у постановах Верховного Суду від 03.10.2018 року у справі № 369/2770/ l 6-ц і від 07.11.2018 року у справі № 357/3394/16-ц, відповідно до яких, у випадку невизнання іншою стороною такої недійсності правочину в силу закону та за наявності відповідного спору вимога про встановлення нікчемності може бути пред`явлена до суду окремо, без застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. У такому разі суд своїм рішенням не визнає правочин недійсним, а лише підтверджує його недійсність у силу закону у зв`язку з її оспоренням та невизнанням іншими особами. У випадку невизнання іншою стороною такої недійсності правочину в силу закону та за наявності відповідного спору вимога про встановлення нікчемності може бути пред`явлена до суду окремо, без застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. Визнання нікчемного правочину недійсним законом не передбачено, оскільки нікчемним правочин є в силу закону (ст. 215 Цивільного кодексу України, ч. 3 ст. 36 Закону). Вимоги про встановлення нікчемності оспорюваного договору позивач до суду не пред`являв, а захист права шляхом визнання недійсним нікчемного правочину закон не передбачав, оскільки такий спосіб захисту не є ефективним способом та не матиме реальне відновлення порушених прав позивача.

Таким чином, як зазначає скаржник, у цих постановах Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду розрізняє позовні вимоги про визнання нікчемного договору недійсним, з одного боку, та про встановлення нікчемності договору - з іншого. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.

Така позиція відповідає правовому висновку, викладеному в постанові Великої Палати Верховного Суду від 1.04.2019 року у справі № 463/5896/14-ц під час розгляду спорів у подібних правовідносинах, відступати від яких Велика Палата Верховного Суду не вбачала правових підстав.

Отже, на думку скаржника, предмет спору є саме оспорюваний правочин, так само, як і попередньо розглянуті справи № 916/1171/18, № 916/213/19, що не може трактуватись, як нікчемність правочину, враховуючи, що сторони процесу всіма діями вказують оскарження договору, трактування його положень, що не може розглядатись судом як нікчемність та окремо, відносини щодо купівлі-продажу взагалі не можуть застосовуватись до правовідносин інвестування, так як інвестування передбачає собою вклад цінностей та володіння об`єктами та результатами інвестиції, яким можуть бути об`єкти нерухомого майна (ст. 4 Закону України Про інвестиційну діяльність ).

Скаржник зауважує, що сторонами правочину виконано вимоги ст. 203 Цивільного кодексу України у повному обсязі, а саме зміст правочину не суперечить Цивільного кодексу України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, такі правовідносини регулюються спеціальним законом, особа, яка вчиняла правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності (державне підприємство, що мало в господарському віданні майно, погодило укладання такого договору із власником через комісію з розгляду інвестиційних проектів, яка перевіряє доцільність укладання договору), волевиявлення відповідало внутрішній волі виходячи з підписів, погоджень та предмета договору, де вбачався прямий інтерес сторін та держави на укладення договору, також правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним, отже Приватне підприємство Сфінкс мало виконувати свої обов`язки щодо договору після здійснення контрагентами певних дій, тому звернулось до суду з вимогою про тлумачення умов договору.

Законом України Про інвестиційну діяльність прямо не передбачено нотаріальне посвідчення договору, хоча цим законом встановлюється можливість інвестора володіти, користуватись та розпоряджатись майном.

Отже, твердження щодо застосування норм, що належать до договору купівлі-продажу взагалі не відносяться до предмета спору правовідносин, що регулюються Законом України Про інвестиційну діяльність .

Крім цього, скаржник із посиланням на Постанову Пленуму ВСУ Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними від 06.11.2009 року № 9, зазначає, що з підстав недодержання вимог закону про нотаріальне посвідчення правочину нікчемними є тільки правочини, які відповідно до чинного законодавства підлягають обов`язковому нотаріальному посвідченню. При розгляді таких справ суди повинні з`ясувати, чи підлягає правочин обов`язковому нотаріальному посвідченню, чому він не був нотаріально посвідчений, чи дійсно сторона ухилилася від його посвідчення та чи втрачена така можливість, а також чи немає інших підстав нікчемності правочину.

Також скаржник зауважує, що удаваність не можливо застосовувати до правовідносин, що виникли між сторонами, так як попередні судові справи № 916/213/19, № 916/1171/18 свідчать про спори щодо способу виконання договору та трактування його частин. В свою чергу жодна з сторін не вказує на удаваність, так як навіть наміру щодо купівлі-продажу не було, за природою купівлі-продажу сторони мали можливість виконати дії щодо сплаті за майно та реєстрацію в максимум місяць, однак є обставини, що затверджені судовими рішеннями, де вказується, що санаторії повинні були вчинити певні дії по оформленню земельної ділянки, скласти перелік робіт, що відкладало реальне виконання відповідачем своїх зобов`язань, тобто виконання саме інвестування.

Крім того за посиланням скаржника, п. 5.3. Інвестиційного договору на будівництво комплексу санаторію Сонячний від 05.11.2007 року, одночасно з набуттям цим договором чинності, припиняє свою дію за згодою сторін інвестиційний договір від 29 листопада 2002 року, укладений між Міністерством охорони здоров`я України та санаторієм Сонячний з однієї сторони та приватним підприємством Сфінкс з іншої. Тобто, це вказує, що сторони бажали укласти договір і це є не перший договір, що укладався згідно Закону України Про інвестиційну діяльність , де одним з контрагентів виступає саме Міністерство охорони здоров`я України.

Також скаржник наголосив, що до спірних правовідносин слід застосувати строк позовної давності.

Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 01.07.2020 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Приватного підприємства "Сфінкс", м. Одеса на рішення Господарського суду Одеської області від 03.06.2020 року у справі № 916/2380/18, справу призначено до судового розгляду.

20.07.2020 року через канцелярію до Південно-західного апеляційного господарського суду від Державного закладу "Спеціалізований (спеціальний) санаторій "Сонячний" (м. Одеса) Міністерства охорони здоров`я України, м. Одеса надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому тертя особа просила суд рішення Господарського суду Одеської області від 03.06.2020 року у справі № 916/2380/18 залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення. Судовою колегією відзив було долучено до матеріалів справи.

У відзиві третя особа зазначає, що судом не безпідставно встановлено, що правочин є удаваним та нікчемним. Так, Державний заклад "Спеціалізований (спеціальний) санаторій "Сонячний" (м. Одеса) Міністерства охорони здоров`я України, м. Одеса зазначає, що по-перше - п. 6.3 Постанови Колегії суддів касаційного господарського суду Верховного суду України від 13.11.2019 по справі № 916/2830/18 зазначено: "Під час нового розгляду справи суду першої інстанції слід дослідити наявні у справі докази, всебічно, повно і об`єктивно встановити обставини справи та вирішити спір відповідно до вимог чинного законодавства".

В останньому реченні п. 5.9. даної Постанови висловлено позицію суду, а саме: Разом з тим, судами не встановлено, що за результатами такої діяльності як передача у власність відповідача по акту приймання-передачі об`єктів нерухомого майна в обмін на перерахування коштів, для учасників договору створюється прибуток (дохід) або досягається соціальний ефект .

Оскільки під час нового розгляду справи, та й справи в цілому, таких доказів відповідачем надано не було, суд, при ухвалені оскаржуваного рішення цілком закономірно дійшов висновку щодо удаваності та нікчемності правочину.

Цілком обґрунтованою можна вважати позицію суду, яка полягає в тому, що Правова природа договору не залежить від його назви та визначається з огляду на зміст, тому при оцінці відповідності волі сторін та укладеного договору фактичним правовідносинам, суд повинен надати правову оцінку його умовам, правам та обов`язкам сторін для визначення спрямованості як їх дій, так і певних правових наслідків . Натомість, у даному випадку, згідно змісту спірного договору та відповідно до його умов інвестор за рахунок власних коштів здійснює фінансування передпроектних, проектних робіт, будівництва та введення в експлуатацію нового санаторного комплексу. Вказаний об`єкт по завершенню будівництва та введення в експлуатацію підлягає передачі інвестором на користь санаторію "Сонячний" по акту приймання-передачі і з цього моменту стає загальнодержавною власністю. Крім того, ПП "Сфінкс здійснюється фінансування капітального ремонту існуючого головного спального корпусу санаторію "Затока та благоустрою території. Поряд з цим інвестору по актах приймання-передачі передаються об`єкти нерухомого майна санаторію "Сонячний", розташованого за адресою: м. Одеса, Фонтанська дорога, 159. З наведеного вбачається, що в даному випадку інвестиції направлені на будівництво та введення в експлуатацію нового санаторного комплексу по вул. Приморській, 3, в смт. Затока, Білгород -Дністровського району Одеської області, тоді як право володіти, розпоряджатися та користуватися інвестором набувається стосовно зовсім іншого об`єкту, який розташований за адресою: м. Одеса, Фонтанська дорога, 159. Тобто фактично за змістом спірного договору відповідачем отримується у власність майно санаторію "Сонячний", розташоване за адресою: м. Одеса, Фонтанська дорога, 159, платою за яке фінансування будівництва та передача у власність нового санаторного комплексу, а також фінансування капітального ремонту існуючого, або перерахування грошових коштів (що є альтернативним виконанням зобов`язання . Таким чином, судом встановлено, що зміст укладеного інвестиційного договору встановлює правовідносини, передбачені ст. 655 Цивільного кодексу України, які виникають під час укладення договору купівлі-продажу чи бартеру (ст. 715, 716 Цивільного кодексу України).

При цьому, Спірний договір, як встановлено судом, укладений в простій письмовій формі і нотаріально не посвідчений. Правовий наслідок відсутності нотаріальної форми при укладенні договорів купівлі-продажу нерухомого майна унормований ст. 220 Цивільного кодексу України, у відповідності до якої у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним .

По-друге, третя особа зауважує, що інвестиціями є всі види майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об`єкти підприємницької та інших видів діяльності, в результаті якої створюється прибуток (доход) або досягається соціальний ефект (ст. 1 Закону України Про інвестиційну діяльність , в редакції, що діяла на момент укладення спірного договору). Вкладаючи інвестиції в заклад охорони здоров`я, інвестор вправі розраховувати на отримання прибутку с доходів від господарської діяльності в сфері охорони здоров`я разом з Державою, а в договорі повинні були міститися положення про порядок та умови розподілу такого прибутку. Приватне підприємство Сфінкс не здійснює господарської діяльності в сфері охорони здоров`я, тому отримавши нерухоме майно, яке використовується для надання медичних послуг з санаторно-курортного лікування не змогло би отримувати, ані прибутку, ані соціального ефекту від такого майна.

А виходячи з того, що між сторонами судами розглядався не один спір по даному договору, з чого випливає, що відповідач має намір виконати альтернативне зобов`язання замість основного - виникає ще більше підстав вважати, що інвестиційний договір має ознаки договору купівлі-продажу. Предметом цього договору є відчуження нерухомого майна, що потребує нотаріального посвідчення. Недотримання цієї вимоги закону дає підстави вважати його нікчемним. А з огляду на зміст цього договору - правочин слід вважати удаваним. Отже оскаржуване рішення, не дивлячись на те, що у задоволенні позову відмовлено, є цілком правомірним і ухваленим з дотриманням усіх наведених норм законодавства та відповідно до мети, завдань та принципів судочинства в Україні.

За твердженням третьої особи, скаржник, в обґрунтування своїх вимог посилається на норму ст. 14 Господарського процесуального кодексу України, вважаючи, що суд вийшов за межі кола питань, які мав з`ясувати під час розгляду справи. Проте, ст. 14 Господарського процесуального кодексу України визначає принцип диспозитивності, за яким учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (ч. 2 ст. 14 Господарського процесуального кодексу України), тому посилання скаржника на ст. 14 не слід приймати до уваги, як обґрунтування незаконності оскаржуваного рішення, оскільки частина перша цієї етапі, в даному випадку не є імперативною і не обмежувала суд при прийнятті оскаржуваного рішення.

Отже, на думку третьої особи, суд, при ухвалені рішення вирішив усі завдання, щодо дотримання законодавства, не дивлячись на те, що сторони не акцентували уваги на нікчемності та удаваності правочину.

Решта доводів щодо неправомірності встановлення судом нікчемності правочину, викладених у апеляційній скарзі, за твердженням Державного закладу "Спеціалізований (спеціальний) санаторій "Сонячний" (м. Одеса) Міністерства охорони здоров`я України, м.Одеса, також повинні бути залишенні поза увагою, оскільки ґрунтуються на нормах, які передбачають можливість визнання судом нікчемного правочину дійсним. Проте, під час розгляду справи такого питання жодною стороною не ставилося. Натомість, під час розгляду справи, представником третьої особи - Міністерства охорони здоров`я в обґрунтування позовних вимог було зазначено, що такий правочин мав бути нотаріально посвідченим, однак відповідачем до суду було надано клопотання про розгляд справи за його відсутності, а в письмових поясненнях, заперечень з цього приводу Відповідачем не було надано.

16.06.2020 року електронною поштою до Південно-західного апеляційного господарського суду від Приватного підприємства "Сфінкс", м. Одеса надійшло клопотання про відкладення розгляду справи на іншу дату, яке мотивовано тим, що адвокат скаржника захворів коронавірусом, на підтвердження чого скаржником до клопотання додано результати відповідних лабораторних досліджень від 08.09.2020 року.

18.09.2020 року поштою до Південно-західного апеляційного господарського суду від Міністерства охорони здоров`я України, м. Київ надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому третя особа просила суд поновити строк для подання відзиву, апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін. Судовою колегією відзив було долучено до матеріалів справи.

У відзиві Міністерство охорони здоров`я України, м. Київ зазначає, що Інвестиційний договір суперечить положенням ч. 5 ст. 7 Закону України Про інвестиційну діяльність , згідно з якою Інвестор має право володіти, користуватися і розпоряджатися об`єктами та результатами інвестицій в той час як умовами спірного договору передбачено передачу у власність Інвестора належних Санаторію площ при тому, що новий санаторний комплекс для Санаторію не створено. Також спірний договір суперечить вимогам ст. 1 Закону України Про інвестиційну діяльність , оскільки ніякого соціального ефекту при реалізації спірного договору не може бути досягнуто. Не створюється цим договором і будь-який прибуток саме для Санаторію. Натомість, за умови виконання Інвестиційного договору відбудеться відчуження державного майна, яке навіть не було об`єктом інвестицій та не є новоствореною річчю. Тобто, фактично правовідносини, які склалися за спірним правочином за своєю правовою природою відносяться до купівлі-продажу об`єкта нерухомого майна, що свідчить про удаваність інвестиційного договору як правочину.

При цьому, відповідно до ст. 657 Цивільного кодексу України, в редакції, чинній на момент укладення договору, Договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації. Оскаржуваний договір не був нотаріально посвідчений та зареєстрований у встановленому законодавством порядку. Таким чином, зазначений договір є нікчемним, оскільки сторонами не було дотримано вимог закону щодо нотаріального посвідчення при укладенні вказаного правочину, який за своєю правовою природою є договором купівлі-продажу нерухомого майна.

Позивач своїм правом згідно ч. 1 ст. 263 Господарського процесуального кодексу України не скористався, відзив на апеляційну скаргу, в строк визначений ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду про відкриття апеляційного провадження у справі, не надав, що згідно з ч. 3 ст. 263 Господарського процесуального кодексу України не перешкоджає перегляду оскарженої ухвали суду першої інстанції в апеляційному порядку.

В судовому засіданні, яке відкладалось за клопотанням Міністерства охорони здоров`я України, м. Київ та проводилось в режимі відеоконференції, представники третіх осіб підтримали доводи та вимоги відзивів на апеляційну скаргу з мотивів, що викладені письмово, просили залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення - без змін.

Представники інших учасників справи в судове засідання не з`явились, про дату, час та місце розгляду апеляційної скарги повідомлені належним чином, про що свідчать наявні у матеріалах справи поштові повідомлення про вручення ухвали суду про відкладення розгляду справи, про причини неявки в судове засідання не повідомили, будь-яких заяв чи клопотань суду не надали, окрім клопотання скаржника про відкладення розгляду справи на іншу дату.

При цьому, розглянувши клопотання Приватного підприємства "Сфінкс", м. Одеса про відкладення розгляду справи на іншу дату, яке мотивовано тим, що адвокат скаржника захворів коронавірусом, на підтвердження чого скаржником до клопотання додано результати відповідних лабораторних досліджень від 08.09.2020 року, судова колегія дійшла висновку про відсутність підстав для його задоволення, оскільки ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду явка сторін не визнавалась обов`язковою, а матеріалів справи достатньо для розгляду скарги по суті. Одночасно з цим в клопотанні не зазначено будь-яких додаткових підстав для визнання обов`язкової явки представника скаржника в судове засідання або наявності у нього додаткових доводів та заперечень стосовно оскаржуваного рішення. Крім того, юридична особа має право направити для участі в судових засіданнях керівника юридичної особи або укласти договір про надання правової допомоги з іншим адвокатом, який виступатиме його представником у випадку необхідності присутності її представника в судовому засіданні.

Згідно із нормами ч. 12 ст. 270 Господарського процесуального кодексу України, неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Відповідно до положень п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Також, відповідно до рішень Європейського суду з прав людини, що набули статусу остаточного, зокрема "Іззетов проти України", "Пискал проти України", "Майстер проти України", "Субот проти України", "Крюков проти України", "Крат проти України", "Сокор проти України", "Кобченко проти України", "Шульга проти України", "Лагун проти України", "Буряк проти України", "ТОВ "ФПК "ГРОСС" проти України", "Гержик проти України" суду потрібно дотримуватись розумного строку для судового провадження.

Вказане узгоджується з рішенням Європейського суду з прав людини від 08 листопада 2005 року у справі Смірнов проти України , відповідно до якого в силу вимог ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч. 1 ст. 6 даної Конвенції.

Розумним, зокрема, вважається строк, що є об`єктивно необхідним для виконання процесуальних дій, прийняття процесуальних рішень та розгляду і вирішення справи з метою забезпечення своєчасного (без невиправданих зволікань) судового захисту.

В своїх рішеннях Європейський суд також наголошує, що сторона, яка задіяна в ході судового розгляду, зобов`язана з розумним інтервалом сама цікавитись провадженням у її справі, добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов`язки.

Оскільки судом апеляційної інстанції створено всі необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства, вжито заходи для належного повідомлення сторін про час та місце розгляду справи, враховуючи, що участь в засіданні суду є правом, а не обов`язком сторін, явка учасників судового процесу ухвалою суду не визнана обов`язковою, колегія суддів вважає за можливе розглянути справу за відсутності представників учасників справи.

Суд апеляційної інстанції, у відповідності до ст. 269 Господарського процесуального кодексу України, переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Обговоривши доводи та вимоги апеляційної скарги, дослідивши правильність застосування судом першої інстанції норм процесуального та матеріального права України, фактичні обставини справи, оцінивши докази на їх підтвердження в межах доводів апеляційної скарги, надавши правову кваліфікацію відносинам сторін і виходячи з фактів, встановлених у процесі перегляду справи, правових норм, які підлягають застосуванню, та матеріалів справи, судова колегія вважає, що апеляційна скарга Приватного підприємства "Сфінкс", м. Одеса не підлягає задоволенню, а рішення Господарського суду Одеської області від 03.06.2020 року у справі № 916/2380/18 є правомірним та таким, що не підлягає зміні, виходячи з наступного.

Господарським судом Одеської області та Південно-західним апеляційним господарським судом було встановлено та неоспорено учасниками справи наступні обставини.

05.11.2017 року між Державним закладом "Спеціалізований (спеціальний) санаторій "Сонячний", Державним закладом "Дитячий спеціалізований (спеціальний) санаторій "Затока" Міністерства охорони здоров`я України та Приватним підприємством "Сфінкс" (інвестор), за погодженням з Міністерством охорони здоров`я України, було укладено інвестиційний договір на будівництво комплексу санаторію "Сонячний".

Відповідно до п. 1.1. Договору інвестор за рахунок власних коштів здійснює фінансування передпроектних, проектних робіт, будівництва та введення в експлуатацію нового санаторного комплексу по вул. Приморська, 3, в смт. Затока Білгород-Дністровського району Одеської області на вільній частині земельної ділянки, яка перебуває в постійному користуванні санаторію "Затока".

Будівництво здійснюватиметься за погодженою у встановленому порядку проектно-кошторисною документацією.

По завершенню будівництва та введенню Комплексу в експлуатацію він підлягає передачі інвестором на користь санаторію "Сонячний" по акту приймання-передачі і з цього моменту стає загальнодержавною власністю.

Інвестор за рахунок власних коштів одночасно з будівництвом нового санаторного комплексу здійснює фінансування капітального ремонту головного спального комплексу санаторію "Затока" та фінансування проведення робіт з благоустрою території.

Інвестору по актах приймання-передачі передаються об`єкти нерухомого майна санаторію "Сонячний", розташованого за адресою: м. Одеса, Фонтанська дорога, 159.

Згідно з п. 1.3 Договору вартість інвестицій за цим договором складає орієнтовно 10000 000 грн.

Пунктом 2.1.6 Договору сторони погодили обов`язок Державного закладу "Спеціалізований (спеціальний) санаторій "Сонячний" передати по акту приймання-передачі після виконання Інвестором всіх своїх зобов`язань по цьому договору у власність останнього об`єкти нерухомого майна, розташовані в місті Одесі за адресою Фонтанська дорога, 159.

Водночас, п. 4.5. Договору сторони погодили, що інвестор має право здійснити на користь Міністерства охорони здоров`я України прямий банківський переказ всієї суми інвестиції, визначеної цим договором, що є альтернативним способом виконання всіх його зобов`язань за цим договором.

Відповідно до п.п. 9.1., 9.2. Договору зміни умов договору або внесення доповнень до нього можливі виключно за домовленістю сторін, які складаються у письмовій формі і є невід`ємною частиною цього договору. Одностороння відмова від договору не допускається.

Договір набуває чинності після підпису його сторонами та погодження Міністерства охорони здоров`я України та діє до повного виконання всіма сторонами своїх зобов`язань.

Як було встановлено судами та не заперечується сторонами, з моменту підписання договору та станом на день розгляду справи, будівництво комплексу, згідно п. 1.1. Договору, здійснено не було, натомість, Приватне підприємство "Сфінкс" листом № 27/01 від 27.04.2018 року звернулось до Санаторію "Сонячний" з вимогою повідомити реквізити, за якими, згідно з п. 4.5. договору Приватне підприємство "Сфінкс", має переказати суму інвестиції на користь Міністерства охорони здоров`я України, та повідомити строк, в який, після здійснення переказу інвестором, санаторій "Сонячний" передасть по акту приймання-передачі у власність Приватному підприємству "Сфінкс" об`єкти нерухомого майна, розташовані в м. Одесі за адресою: Фонтанська дорога, 159.

Разом з тим, Санаторій "Сонячний" листом № 123 від 24.05.2018 року повідомив, що зі змісту договору інвестування не зрозуміло, в які строки повинно бути здійснено альтернативне виконання договору, яким чином, та в який строк, в разі виконання п. 4.5. договору, санаторій повинен передати майно.

При цьому, головний лікар Санаторію "Сонячний" повідомив, що санаторій не володіє інформацією щодо номерів рахунків Міністерства охорони здоров`я України, а отже не може їх надати.

Враховуючи недосягнення згоди між сторонами щодо виконання альтернативного способу виконання інвестиційного договору, Приватне підприємство "Сфінкс" звернулось до Господарського суду Одеської області з позовною заявою до Державного закладу Спеціалізований (спеціальний) санаторій Сонячний (м. Одеса) Міністерства охорони здоров`я України" та Державного закладу "Дитячий спеціалізований (спеціальний) санаторій "Затока" Міністерства охорони здоров`я України про тлумачення змісту правочину.

Вищевказані позовні вимоги розглядались Господарським судом Одеської області в рамках справи № 916/1171/18.

Так, рішенням Господарського суду Одеської області від 13.09.2018 року у справі №916/1171/18 (т. 1 а.с. 62-68) позов Приватного підприємства "Сфінкс" задоволено частково, надано офіційне тлумачення п. 2.1.6. інвестиційного договору на будівництво комплексу санаторію "Сонячний" від 05.11.2007 року між Приватним підприємством "СФІНКС" з одного боку та санаторій "Сонячний", санаторій "Затока", з іншого боку шляхом визначення строку в який Державний заклад "Спеціалізований (спеціальний) санаторій "Сонячний" (м. Одеса) Міністерства охорони здоров`я України зобов`язаний передати у власність Приватного підприємства "Сфінкс" по акту приймання-передачі об`єкти нерухомого майна, розташовані в м. Одесі за адресою: Фонтанська дорога, 159, після виконання приватним підприємством "Сфінкс" своїх зобов`язань по договору, визначивши цей строк - негайно за вимогою Приватного підприємства "Сфінкс".

Також вищевказаним рішенням суду надано офіційне тлумачення п. 1.3., 4.5. інвестиційного договору на будівництво комплексу санаторію "Сонячний", укладеного 05.11.2007 року між Приватним підприємством "Сфінкс" з одного боку та Санаторієм "Сонячний", Санаторієм "Затока", з іншого боку шляхом визначення, що перерахування Приватним підприємством "СФІНКС" всієї суми інвестиції, визначеної п. 1.3. договору у розмірі орієнтовно 10 000 000 грн. (десять мільйонів гривень), на рахунки Міністерства охорони здоров`я України, є альтернативним і належним способом виконання Приватним підприємством "Сфінкс" його зобов`язань за цим договором.

Вказане рішення було залишено без змін постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 16.01.2019 року, так і постановою Верховного Суду у складі Касаційного господарського суду від 16.04.2019 року.

Норми права, які регулюють спірні правовідносини, доводи та мотиви відхилення аргументів, викладених скаржником в апеляційній скарзі, за якими суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції.

За положеннями ст. 15, 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес у один із способів, визначених частиною першою ст. 16 Цивільного кодексу України, або й іншим способом, що встановлений договором або законом.

Під порушенням слід розуміти такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилось або зникло як таке, порушення права пов`язане з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково. Таким чином, у розумінні закону, суб`єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право. За приписами процесуального законодавства захисту в господарському суді підлягає не лише порушене суб`єктивне право, а й охоронюваний законом інтерес, яке у логічно-смисловому зв`язку з поняттям "права", треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкований у суб`єктивному праві простий легітимний дозвіл. Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах. Зазначені висновки висвітлені в абзаці 10 пункту 9 Рішення Конституційного Суду України від 30.01.2003 року № 3-рп/2003.

Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. До господарського суду вправі звернутись кожна особа, яка вважає, що її право чи охоронюваний законом інтерес порушено чи оспорюється, тобто має значення лише суб`єктивне уявлення особи про те, що її право чи законний інтерес потребує захисту.

Позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається з двох елементів: предмету і підстави позову. Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача. Предмет позову кореспондує зі способами захисту права. Під способами захисту права слід розуміти заходи, прямо передбачені законом з метою припинення оспорювання або порушення суб`єктивних цивільних прав та усунення наслідків такого порушення. Після з`ясування фактичних обставин суд може зробити висновок про відповідність заявленої матеріально - правової вимоги способам захисту права і про порушення охоронюваного законом інтересу позивача. У разі встановлення, що заявлені вимоги за своїм змістом не відповідають матеріально-правовим способам захисту права суд приймає рішення про відмову у позові. Підставою позову є факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу.

Позивачем є особа, яка подала позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. При цьому, позивач самостійно визначає і обґрунтовує в позовній заяві у чому саме полягає порушення його прав та інтересів, а суд перевіряє ці доводи, і в залежності від встановленого вирішує питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту. Вирішуючи спір, суд надає об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначає, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

Реалізуючи право на судовий захист, передбачене ст. 55 Конституцією України, ст. 4 Господарського процесуального кодексу України, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб`єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.

Відсутність порушеного або оспорюваного права позивача є підставою для ухвалення рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин.

Таким чином, вирішуючи спір, суд повинен надати об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

За загальними положеннями цивільного законодавства, зобов`язання виникають з підстав, зазначених у ст. 11 Цивільного кодексу України. За приписами ч. 2 цієї ж статті підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини, інші юридичні факти. Підставою виникнення цивільних прав та обов`язків є дії осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також дії, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки.

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Він може вчинятися усно або в письмовій формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом. Правочин, для якого законом не встановлена обов`язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків (ст. 202, 205 Цивільного кодексу України).

Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою ст. 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна зі сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (ст. 215 Цивільного кодексу України).

Частиною 3 ст. 215 Цивільного кодексу України передбачено, що якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Частиною 1, 3 ст. 207 Господарського кодексу України передбачено, що господарське зобов`язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб`єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині. Виконання господарського зобов`язання, визнаного судом недійсним повністю або в частині, припиняється повністю або в частині з дня набрання рішенням суду законної сили як таке, що вважається недійсним з моменту його виникнення. У разі якщо за змістом зобов`язання воно може бути припинено лише на майбутнє, таке зобов`язання визнається недійсним і припиняється на майбутнє.

Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, встановлені у ст. 203 Цивільного кодексу України, відповідно до якої зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх і непрацездатних дітей.

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (ст. 204 Цивільного кодексу України).

З аналізу ст. 202, 203, 235 Цивільного кодексу України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, тобто на набуття зміну або припинення відповідних прав та обов`язків, що обумовлені цим правочином. Вчинення сторонами правочину для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, не визначено підставною для визнання його недійсним. Однак удаваний правочин може бути визнаний недійсним, зокрема, у разі його невідповідності вимогам законодавства, яке регулює правовідносини щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

Вирішуючи спори про визнання правочинів недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Тобто, для того щоб визнати той чи інший правочин недійсним, позивач по справі має довести, що такий правочин саме в момент його укладання, зокрема, суперечив Цивільному кодексу України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

За змістом ст. 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права та обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. Таким чином, у разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Аналогічна правова позиція наведена у постановах Верховного Суду від 16.04.2019 року у справі №916/1171/18, від 14.11.2018 року у справі № 910/8682/18, від 30.08.2018 року у справі №904/8978/17, від 04.03.2019 року у справі № 5015/6070/11, від 10.09.2019 року у справі №9017/317/19, від 09.07.2019 у справі № 903/849/17.

Відповідно до абз. 1 ч. 1 ст. 216 Цивільного кодексу України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю.

Правові наслідки недодержання сторонами при вчиненні правочину вимог закону визначені параграфом 2 глави 16 Цивільного кодексу України.

Так, у ст. 235 Цивільного кодексу України встановлено правові наслідки удаваного правочину. Удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

У такій ситуації існують два правочини: один - удаваний, а інший - той, який сторони дійсно мали на увазі. Таким чином, удаваний правочин за своєю формою прикриває реальний правочин.

Ознакою удаваного правочину є те, що розбіжність між волею та її зовнішнім виявом стає наслідком навмисних дій його учасників, які мають за мету одержання певної користі для обох учасників.

Для вчинення удаваного правочину необхідна спільна мета двох сторін приховати інший правочин, який бажають вчинити обидві сторони та настання відповідних результатів. Таким чином, обов`язковою ознакою удаваного правочину є фактичне встановлення між сторонами правочину інших правовідносин ніж ті, щодо яких його було оформлено.

За удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов`язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину.

Встановивши у розгляді справи, що певний правочин вчинено з метою приховати інший правочин (удаваний правочин), господарський суд на підставі ч. 2 ст. 235 Цивільного кодексу України має виходити з того, що сторонами вчинено саме той правочин, який вони мали на увазі, і розглянути справу по суті із застосуванням правил, що регулюють цей останній правочин. Якщо він суперечить закону, господарський суд має прийняти рішення про визнання його недійсним із застосуванням, за необхідності, відповідних правових наслідків.

До удаваних правочинів наслідки недійсності, передбачені ст. 216 Цивільного кодексу України, можуть застосовуватися тільки у випадку, коли правочин, який сторони насправді вчинили, є нікчемним або суд визнає його недійсним як оспорюваний.

Так, предметом спору у даній справі є вимога про визнання недійсним інвестиційного договору на будівництво комплексу санаторію "Сонячний" від 05.11.2007 року, укладеного між позивачем, відповідачем та Державним закладом "Спеціалізований (спеціальний) санаторій "Сонячний" Міністерства охорони здоров`я України, зміст якого суперечить положенням Закону України "Про інвестиційну діяльність", та який не спрямований на реальне настання наслідків, що обумовлені ним, а має ознаки правочину, спрямованого на купівлю-продаж нерухомого майна.

Відповідно до ч. 1 ст. 1 Закону України "Про інвестиційну діяльність" (в редакції станом на момент укладання оспорюваного договору) інвестиціями є всі види майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об`єкти підприємницької та інших видів діяльності, в результаті якої створюється прибуток (доход) або досягається соціальний ефект.

Інвестиційною діяльністю, згідно ст. 2 Закону України "Про інвестиційну діяльність" (в редакції станом на момент укладання оспорюваного договору), є сукупність практичних дій громадян, юридичних осіб і держави щодо реалізації інвестицій.

Згідно ч. 5 ст. 7 названого закону інвестор має право володіти, користуватися і розпоряджатися об`єктами та результатами інвестицій, включаючи реінвестиції та торговельні операції на території України, відповідно до законодавчих актів України.

За змістом зазначених норм отримання прибутку інвестором, яким у даному випадку є відповідач, досягається саме внаслідок володіння, користування і розпорядження об`єктами та результатами інвестицій.

Відповідно до п. 1.1. Договору інвестор за рахунок власних коштів здійснює фінансування передпроектних, проектних робіт, будівництва та введення в експлуатацію нового санаторного комплексу по вул. Приморська, 3, в смт. Затока Білгород-Дністровського району Одеської області на вільній частині земельної ділянки, яка перебуває в постійному користуванні санаторію "Затока". Будівництво здійснюватиметься за погодженою у встановленому порядку проектно-кошторисною документацією. По завершенню будівництва та введенню Комплексу в експлуатацію він підлягає передачі інвестором на користь санаторію "Сонячний" по акту приймання-передачі і з цього моменту стає загальнодержавною власністю. Інвестор за рахунок власних коштів одночасно з будівництвом нового санаторного комплексу здійснює фінансування капітального ремонту головного спального комплексу санаторію "Затока" та фінансування проведення робіт з благоустрою території. Інвестору по актах приймання-передачі передаються об`єкти нерухомого майна санаторію "Сонячний", розташованого за адресою: м. Одеса, Фонтанська дорога, 159.

Згідно з п. 1.3 Договору вартість інвестицій за цим договором складає орієнтовно 10 000 000 грн.

Пунктом 2.1.6 Договору сторони погодили обов`язок Державного закладу "Спеціалізований (спеціальний) санаторій "Сонячний" передати по акту приймання-передачі після виконання Інвестором всіх своїх зобов`язань по цьому договору у власність останнього об`єкти нерухомого майна, розташовані в місті Одесі за адресою Фонтанська дорога, 159.

Тобто, в даному випадку, як вірно вказано судом першої інстанції, згідно змісту спірного договору та відповідно до його умов інвестор за рахунок власних коштів здійснює фінансування передпроектних, проектних робіт, будівництва та введення в експлуатацію нового санаторного комплексу. Вказаний об`єкт по завершенню будівництва та введення в експлуатацію підлягає передачі інвестором на користь санаторію "Сонячний" по акту приймання-передачі і з цього моменту стає загальнодержавною власністю. Крім того, Приватне підприємство „Сфінкс" здійснюється фінансування капітального ремонту існуючого головного спального корпусу санаторія „Затока" та благоустрою території.

Поряд з цим, інвестору по актах приймання-передачі передаються об`єкти нерухомого майна санаторію "Сонячний", розташованого за адресою: м. Одеса, Фонтанска дорога, 159.

Як вірно зазначив суд, в даному випадку інвестиції направлені на будівництво та введення в експлуатацію нового санаторного комплексу по вул. Приморській, 3, в смт.Затока, Білгород-Дністровського району Одеської області, тоді як право володіти, розпоряджатися та користуватися інвестором набувається стосовно зовсім іншого об`єкту, який розташований за адресою: м. Одеса, Фонтанська дорога, 159.

Тобто, фактично за змістом спірного договору відповідачем отримується у власність майно санаторію "Сонячний", розташоване за адресою: м. Одеса, Фонтанська дорога, 159, платою за яке є фінансування будівництва та передача у власність нового санаторного комплексу, а також фінансування капітального ремонту існуючого.

Разом з тим, необхідно зауважити, що окрім вищезазначеного, у спірному договорі міститься пункт (п. 4.5.), відповідно до якого сторони погодили, що інвестор має право здійснити на користь Міністерства охорони здоров`я України прямий банківський переказ всієї суми інвестиції, визначеної цим договором, що є альтернативним способом виконання всіх його зобов`язань за цим договором.

Тобто, передбачивши вказаний у договорі пункт, сторони завчасно погодились з тим, що основні вимоги договору, а саме, в частині здійснення інвестором фінансування передпроектних, проектних робіт, будівництва та введення в експлуатацію нового санаторного комплексу та фінансування капітального ремонту існуючого головного спального корпусу Санаторію „Затока" та благоустрою території, в майбутньому можуть бути невиконані та передбачили альтернативний спосіб виконання зобов`язання - а саме, шляхом звичайного перерахування коштів.

При цьому, матеріали справи свідчать про те, що з моменту укладання спірного договору будь-яка з сторін договору взагалі не вчиняла дій щодо здійснення інвестором своїх обов`язків в частині саме інвестиційної діяльності, яка полягає відповідно до вказаного договору у здійсненні передпроектних, проектних робіт, будівництва та введення в експлуатацію нового санаторного комплексу та фінансування капітального ремонту існуючого головного спального корпусу Санаторію „Затока" та благоустрою території, оскільки матеріали справи не містять доказів здійснення відповідачем будь-яких дій щодо початку проведення обумовлених договором робіт, як і не містять доказів вчинення Державним закладом "Спеціалізований (спеціальний) санаторій "Сонячний" та Державним закладом "Дитячий спеціалізований (спеціальний) санаторій "Затока" Міністерства охорони здоров`я України, як сторонами спірного договору, будь-яких дій щодо спонукання інвестора до їх вчинення, як то звернення до суду із позовом про зобов`язання інвестора виконати свої обов`язки за договором.

З вказаного можливо зробити висновок, що укладаючи спірний договорі, сторони такого договору завчасно розраховували саме на альтернативний спосіб його виконання.

Вказане також підтверджується тим, що Приватне підприємство "Сфінкс" звернулось до Господарського суду Одеської області з позовною заявою до Державного закладу Спеціалізований (спеціальний) санаторій Сонячний (м. Одеса) Міністерства охорони здоров`я України" та Державного закладу "Дитячий спеціалізований (спеціальний) санаторій "Затока" Міністерства охорони здоров`я України про тлумачення змісту правочину, а саме, п. 2.1.6. (щодо обов`язку передати у власність Приватного підприємства "Сфінкс" по акту приймання-передачі об`єкти нерухомого майна, розташовані в м. Одесі за адресою: Фонтанська дорога, 159), п. 1.3. (сума інвестиції) та п. 4.5. (альтеративний спосіб виконання договору) інвестиційного договору.

Підсумовуючи викладене судова колегія зауважує, що з огляду на умови спірного договору, а також поведінку сторін, як при його укладанні, так і після, з урахуванням терміну від моменту його укладання та до моменту звернення до суду із відповідним позовом, в даному випадку метою укладання спірного договору була відплатна передача у власність відповідача по акту приймання-передачі об`єктів нерухомого майна, розташованих в м. Одесі за адресою: Фонтанська дорога, 159, що безперечно має ознаки договору купівлі-продажу.

Так, згідно зі ст. 626 Цивільного кодексу України договором є домовленість сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства (ст . 628 Цивільного кодексу України).

За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (ст. 655 Цивільного кодексу України).

Істотними умовами договору купівлі-продажу є умови про предмет та ціну. Ціна товару - це грошова сума, яка підлягає сплаті покупцем за одержану від продавця річ.

Згідно ч. 1 ст. 691 Цивільного кодексу України покупець зобов`язаний оплатити товар за ціною, встановленою у договорі купівлі-продажу, а також вчинити за свій рахунок дії, які відповідно до договору, актів цивільного законодавства або вимог, що звичайно ставляться, необхідні для здійснення платежу.

Враховуючи викладене, колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції, що правовідносини, які склалися за спірним правочином за своєю правовою природою відносяться до купівлі-продажу об`єкта нерухомого майна, що свідчить про удаваність інвестиційного договору як правочину.

При цьому, як вже було зауважено раніше, встановивши у розгляді справи, що певний правочин вчинено з метою приховати інший правочин (удаваний правочин), господарський суд на підставі ч. 2 ст. 235 Цивільного кодексу України має виходити з того, що сторонами вчинено саме той правочин, який вони мали на увазі, і розглянути справу по суті із застосуванням правил, що регулюють цей останній правочин.

Тобто, в даному випадку зміст спірного договору, з огляду на вимогу про визнання його недійсним, необхідно досліджувати саме як договір купівлі-продажу нерухомого майна.

Так, з матеріалів справи вбачається, що об`єкти нерухомого майна, розташовані в м.Одесі за адресою: Фонтанська дорога, 159, а саме будівлі санаторію Сонячний , які є предметом удаваного інвестиційного договору, перебувають у державній власності, правомочності власності за якими здійснює Міністерство охорони здоров яз України (т.1 а.с. 58, т. 3 а.с. 80).

При цьому, як вірно зазначено судом першої інстанції, продаж державного майна, згідно до положень Закону України "Про приватизацію державного майна" (в редакції, чинний на момент укладання спірного договору), може відбуватись лише в рамках приватизації такого майна, натомість норми ч. 2 ст. 26 Закону України "Про курорти" встановлюють заборону приватизації спеціальних санаторно-курортних закладів (дитячих, кардіологічних, пульмонологічних, гінекологічних, для лікування громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, для лікування хворих на туберкульоз, хворих з травмами і хворобами спинного мозку та хребта), що знаходяться на територіях курортів місцевого значення, використовують природні лікувальні ресурси зазначених територій і на момент прийняття цього Закону перебувають у державній або комунальній власності.

Тобто, на момент укладання спірного договору продаж обумовленого таким договором об`єкту взагалі був заборонений.

Також, відповідно до положень ст. 658 Цивільного кодексу України право продажу товару, крім випадків примусового продажу та інших випадків, встановлених законом, належить власникові товару.

Натомість, як вже зазначалось раніше, будівлі санаторію "Сонячний", розташовані за адресою: м. Одеса, Фонтанська дорога, 159, належать на праві власності державі в особі Міністерства охорони здоров`я України, натомість Державному закладу "Спеціалізований (спеціальний) санаторій "Сонячний" (м. Одеса) Міністерства охорони здоров`я України згідно інформації з державного реєстру речових прав на нерухоме майно (т. 3 а.с.72-87) належить виключно право оперативного управління означеним майном. Отже положення договору в частині передачі Державним закладом "Спеціалізований (спеціальний) санаторій "Сонячний" (м. Одеса) Міністерства охорони здоров`я України відповідачу нерухомого майна - будівель санаторію "Сонячний" також суперечать положенням ст. 658 Цивільного кодексу України, про що вірно зазначено судом першої інстанції.

Крім того, ст. 657 Цивільного кодексу України (в редакції на момент виникнення спірних правовідносин) передбачено, що договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації.

При цьому, відповідно до ч. 1 ст. 220 Цивільного кодексу України в разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним.

Як встановлено судом першої інстанції та перевірено колегією суддів Південно-західного апеляційного господарського суду, спірний договір укладений сторонами в простій письмовій формі і нотаріально не посвідчений, з огляду на що не відповідає вимогам ч. 1 ст. 220 Цивільного кодексу України.

З урахуванням викладеного, оскільки Інвестиційний договір на будівництво комплексу санаторію Сонячний від 05.11.2007 року, укладений між Державним закладом "Дитячий спеціалізований (спеціальний) санаторій "Затока" Міністерства охорони здоров`я України, Одеська область, м. Білгород-Дністровський, смт. Затока, Державним закладом "Спеціалізований (спеціальний) санаторій "Сонячний" (м. Одеса) Міністерства охорони здоров`я України, м. Одеса та Приватним підприємством "Сфінкс", м. Одеса, є удаваним та за своєю правовою природою є договором купівлі-продажу нерухомого майна, який у встановленому порядку не був посвідчений нотаріально, такий договір, як вірно зазначено місцевим господарським судом, є нікчемним.

При цьому, відповідно до ч. 2 ст. 215 Цивільного кодексу України, недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

У постанові від 04.06.2019 року у справі № 916/3156/17 Велика Палата Верховного Суду погодилася з висновками, викладеними в постанові Верховного Суду України від 02.03.2016 року у справі № 6-308цс16, у постановах КЦС ВС від 03.10.2018 року у справі №369/2770/16-ц і від 07.11.2018 року у справі № 357/3394/16-ц, відповідно до яких, якщо недійсність правочину встановлена законом, то визнання недійсним такого правочину судом не вимагається; визнання недійсним нікчемного правочину законом не передбачається, оскільки нікчемним правочин є в силу закону. Отже, такий спосіб захисту, як визнання недійсним нікчемного правочину, не є способом захисту прав та інтересів, установленим законом, оскільки застосовується виключно до оспорюваних правочинів.

З урахуванням викладеного, судом першої інстанції правомірно було відмовлено у задоволенні вимог позивача про визнання недійсним Інвестиційного договору на будівництво комплексу санаторію "Сонячний" від 05.11.2007 року.

Що стосується наявної у матеріалах справи заяви про застосування наслідків пропуску строку позовної давності, судова колегія зазначає, що відповідно до п. 2.2. постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 року № 10 "Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів" (із змінами і доповненнями) за змістом частини першої ст. 261 Цивільного кодексу України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.

Враховуючи вірні висновки суду першої інстанції щодо нікчемності оспорюваного правочину та відмову у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції обґрунтовано не надав оцінку аргументам сторін щодо дотримання строків позовної давності.

Виходячи з вищевикладеного, доводи скаржника, викладені в апеляційній скарзі, судова колегія вважає непереконливими та такими, що спростовуються наявними матеріалами справи.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (справа "Серявін проти України", § 58, рішення від 10 лютого 2010 року).

Пункт 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвеція) зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід (рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Трофимчук проти України", no. 4241/03, від 28.10.2010 року).

Обґрунтованим визнається рішення суду, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були досліджені в судовому засіданні і які відповідають вимогам закону про їх належність та допустимість, або обставин, що не підлягають доказуванню, а також якщо рішення містить вичерпні висновки суду, що відповідають встановленим на підставі достовірних доказів обставинам, які мають значення для вирішення справи.

Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. (п. 58 Рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Серявін проти України"). Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади обов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року).

Колегія суддів зауважує, що ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує особі право на справедливий суд. Однак ця стаття не закріплює будь-яких правил допустимості доказів чи правил їх оцінки, а тому такі питання регулюються передусім національним правом і належать до компетенції національних судів.

Для того, щоб судовий розгляд був справедливим, як того вимагає п. 1 ст. 6 Конвенції, суд зобов`язаний належним чином вивчити та перевірити зауваження, доводи й докази, а також неупереджено їх оцінити на предмет того, чи будуть вони застосовуватися в рішенні суду.

І хоча Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях констатує, що п. 1 ст. 6 Конвенції дійсно вимагає, щоб суди мотивували висновки в рішеннях, однак ця вимога не означає обов`язку суду надавати детальну відповідь на кожен аргумент; таке питання вирішується виключно у світлі обставин конкретної справи.

Аналогічна позиція викладена у постанові Верховного Суду від 24.05.2018 року у справі № 918/519/17.

Враховуючи викладене, судова колегія вважає, що норми чинного законодавства місцевим господарським судом застосовані правильно, рішення відповідає приписам матеріального та процесуального права, а також фактичним обставинам справи, а мотиви, з яких подана апеляційна скарга, не можуть бути підставою для зміни мотивувальної частини оскаржуваного рішення.

За таких обставин, судова колегія вважає, що апеляційна скарга Приватного підприємства "Сфінкс", м. Одеса не підлягає задоволенню, а рішення Господарського суду Одеської області від 03.06.2020 року у справі № 916/2380/18 відповідає обставинам справи та вимогам закону і достатніх правових підстав для зміни його мотивувальної частини не вбачається.

Відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті судового збору за апеляційний перегляд судового рішення покладаються на скаржників.

Керуючись ст. 129, 240, 269, 270, 275, 276, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу Приватного підприємства "Сфінкс", м. Одеса на рішення Господарського суду Одеської області від 03.06.2020 року у справі № 916/2380/18 залишити без задоволення, рішення Господарського суду Одеської області від 03.06.2020 року у справі № 916/2380/18 - залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку в строки, передбачені ст. 288 Господарського процесуального кодекс України .

Вступна і резолютивна частина постанови проголошені в судовому засіданні 21.09.2020 року.

Повний текст постанови складено 22 вересня 2020 року.

Головуючий суддя Г.І. Діброва Судді Н.М. Принцевська А.І. Ярош