Рішення

від 22.09.2020 по справі 922/745/20

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Держпром, 8-й під`їзд, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022,

тел. приймальня (057) 705-14-14, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"22" вересня 2020 р.м. ХарківСправа № 922/745/20

Господарський суд Харківської області у складі:

судді Калініченко Н.В.

без повідомлення (виклику) учасників справи

розглянувши в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження справу

за позовом Приватної організації "Українська ліга авторських і суміжних прав", місто Київ,

до Приватної фірми "Ромб", місто Харків,

про стягнення 17 715,82 грн.,-

ВСТАНОВИВ:

Позивач, Приватна організація "Українська ліга авторських і суміжних прав", звернувся до господарського суду Харківської області з позовною заявою до відповідача, Приватної фірми "Ромб", про стягнення 9 100,00 грн. основного боргу, 77,11 грн. втрат від інфляції, 138,71 грн. 3% річних, 2 100,00 грн. суми дострокової сплати винагороди (роялті) та 6 300,00 грн. штрафу та витрати на професійну правничу допомогу.

03 серпня 2020 року, за розпорядженням № 418/2020 Керівника апарату Господарського суду Харківської області, призначено повторний автоматизований розподіл справи № 922/745/20. 03 серпня 2020 року протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями, визначено суддю-доповідача по справі № 922/745/20 суддю Калініченко Н.В.

Суддя доповідач Калініченко Н.В., враховуючи імперативні вимоги статті 32 Господарського процесуального кодексу України, 05 серпня 2020 року прийняла до свого провадження господарську справу за № 922/745/20.

З матеріалів справи вбачається, що судова кореспонденція у даній справі була направлена відповідачу рекомендованим листом з повідомленням про вручення на адресу, зазначену позивачем у позовній заяві, та яка підтверджена витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань. Однак, поштовий конверт, у якому на адресу відповідача направлялась копія ухвали про відкриття провадження у справі, повернулась із довідкою Укрпошти - адресат відсутній .

У відповідності до статті 1 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань", витяг з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань - документ у паперовій або електронній формі, що сформований програмним забезпеченням Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань за зазначеним заявником критерієм пошуку та містить відомості з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань, які є актуальними на дату та час формування витягу або на дату та час, визначені у запиті, або інформацію про відсутність таких відомостей у цьому реєстрі.

Єдиний державний реєстр юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань створюється з метою забезпечення державних органів та органів місцевого самоврядування, а також учасників цивільного обороту достовірною інформацією про юридичних осіб, громадські формування, що не мають статусу юридичної особи, та фізичних осіб - підприємців з Єдиного державного реєстру (стаття 7 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань").

Статтею 93 Цивільного кодексу України передбачено, що місцезнаходженням юридичної особи є фактичне місце ведення діяльності чи розташування офісу, з якого проводиться щоденне керування діяльністю юридичної особи (переважно знаходиться керівництво) та здійснення управління і обліку.

Відповідно до пункту 10 частини 2 статті 9 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань", місцезнаходження юридичної особи належить до відомостей про юридичну особу, які містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань.

Як унормовано частиною 1, 2, 4 статті 10 вказаного Закону, якщо документи та відомості, що підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру, внесені до нього, такі документи та відомості вважаються достовірними і можуть бути використані у спорі з третьою особою. Якщо відомості, що підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру, є недостовірними і були внесені до нього, третя особа може посилатися на них у спорі як на достовірні. Відомості, що містяться в Єдиному державному реєстрі, використовуються для ідентифікації юридичної особи або її відокремленого підрозділу, громадського формування, що не має статусу юридичної особи, фізичної особи - підприємця, у тому числі під час провадження ними господарської діяльності та відкриття рахунків у банках та інших фінансових установах.

Таким чином, відомості про місцезнаходження відповідача, які містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань, є офіційним та достовірним підтвердженням зазначеної інформації.

Відповідно до пункту 116, 117 Правил надання послуг поштового зв`язку, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 05 березня 2009 року № 270 у разі невручення рекомендованого листа з позначкою "Судова повістка" з поважних причин рекомендований лист разом з бланком повідомлення про вручення повертається за зворотною адресою не пізніше ніж через п`ять календарних днів з дня надходження листа до об`єкта поштового зв`язку місця призначення із зазначенням причини невручення. Після закінчення встановленого строку зберігання поштові відправлення, поштові перекази повертаються відправнику.

Враховуючи наведене вище, господарський суд вважає, що не отримання відповідачем кореспонденції, якою господарський суд з дотриманням вимог процесуального закону, надіслав за належною адресою є обставиною, яка зумовлена не об`єктивними причинами, а суб`єктивною поведінкою сторони щодо отримання кореспонденції, яка надходила на її адресу. На підставі викладеного, відповідач несе ризики такої своєї поведінки, що цілком залежала від його волі.

Пунктами 4, 6 частини 2 статті 42 Господарського процесуального кодексу України встановлено обов`язок учасників справи подавати всі наявні у них докази в порядку та строки, встановлені законом або судом, не приховувати докази; виконувати процесуальні дії у встановлені законом або судом строки.

Статтею 251 Господарського процесуального кодексу України передбачено строк на подання відповідачем відзиву на позов - 15 днів з дня вручення ухвали про відкриття провадлження у справі.

Крім того, до п. 5 ч. 6 ст. 242 ГПК України, день проставлення у поштовому повідомлені відмітки про відсутність особи за адресою місця проживання, зареєстрованого у встановленому законом порядку, є днем вручення судового рішення.

Згідно з частиною 9 статті 165 Господарського процесуального кодексу України, у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд вирішує справу за наявними матеріалами.

Приймаючи до уваги, що відповідач у строк, встановлений ст. 251 ГПК України, не подав до суду відзиву на позов, а відтак не скористався наданими йому процесуальними правами, суд вважає за можливе розглянути справу за наявними в ній матеріалами відповідно до частини 9 статті 165 Господарського процесуального кодексу України.

Згідно статті 248 ГПК України, суд розглядає справи у порядку спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів з дня відкриття провадження у справі.

Відповідно до частини 1 статті 252 ГПК України, розгляд справи у порядку спрощеного позовного провадження здійснюється судом за правилами, встановленими цим Кодексом для розгляду справи в порядку загального позовного провадження, з особливостями, визначеними у цій главі. Згідно частини 2 статті 252 ГПК України, розгляд справи по суті в порядку спрощеного провадження починається з відкриття першого судового засідання або через тридцять днів з дня відкриття провадження у справі, якщо судове засідання не проводиться.

Згідно статті 114 ГПК України, суд має встановлювати розумні строки для вчинення процесуальних дій. Строк є розумним, якщо він передбачає час, достатній, з урахуванням обставин справи, для вчинення процесуальної дії, та відповідає завданню господарського судочинства.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року, яка ратифікована Україною 17 липня 1997 року, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи у продовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням частини 1 статті 6 даної Конвенції (§ 66 - 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08 листопада 2005 року у справі "Смірнова проти України").

Враховуючи викладене, суд дійшов висновку про вчинення усіх необхідних дій для розгляду справи та про достатність у матеріалах справи документальних доказів для вирішення спору по суті.

Розглянувши матеріали справи, з`ясувавши обставини справи та дослідивши подані суду докази, перевіривши відповідність доводів сторін фактичним обставинам справи, судом встановлено наступне.

01 липня 2017 року між Приватною організацією "Українська ліга авторських і суміжних прав" (УЛАСП, позивач у справі) та Приватною фірмою "Ромб" (користувач, відповідач у справі) було укладено договір № КБР-03/07/17 (далі за текстом - договір), за умовами якого користувач здійснює використання в комерційній діяльності музичних творів шляхом їх публічного виконання, а УЛАСП надає коритсувачу на умовах, визначених Договором, право (невиключну ліцензію) на публічне виконання творів. Користувач, в свою чергу, зобов`язується виплатити винагороду (роялті) на поточний рахунок УЛАСП відповідно до умов договору та закону (пункт 3.1 договору). У пункті 3.3 договору сторони погодили порядок здійснення розрахунків, а саме: користувач зобов`язався перерахувати на поточний рахунок УЛАСП винагороду (роялті), узгоджену сторонами у відповідних додатках до цього договору. Відповідний загальний щомісячний платіж, що є складовою частиною винагороди (роялті) має перераховуватись не пізніше ніж за 5 (п`ять) днів до початку місяця, за який здійснюється платіж. За умовами пункту 3.4 договору користувач зобов`язався не пізніше 20-го числа місяця наступного за звітнім кварталом, надавати позивачу звіт про використані твори за формою, наведеною у Додатку № 3 до даного договору. Цей договір набирає чинності з моменту його підписання сторонами і діє до 30 червня 2018 року, а в частині невиконаних фінансових зобов`язань, фінансових санкцій та будь-яких інших зобов`язань - до їх повного виконання (пункт 6.1 Договору).

Додатком № 1 до договору визначено перелік закладів, в яких відповідач здійснює використання творів. Таким закладом визначено Кафе "Fazan Gastro Bar" за адресою: м. Харків, вул. Пушкінська, 79/1.

Додатком № 2 до договору сторонами погоджено, що розмір щомісячного платежу має складати 700,00 грн. за кожен заклад відповідача, зазначений у відповідних додатках до договору; загальний розмір щомісячного платежу з дня набуття чинності договору становить 700,00 грн., яка щомісячно перераховується користувачем на розрахунковий рахунок УЛАСП відповідно до умов договору.

Оскільки жодна зі сторін не повідомляла іншу сторону про припинення дії договору, в порядку пункту 6.2, строк дії договору визначається періодом з 01 липня 2017 по 28 червня 2020 року (на поточний момент).

Відповідач зобов`язання за договором виконав не в повному обсязі, за використання наданих йому невиключних прав з позивачем розрахувався частково лише за 20 місяців, перерахувавши на розрахунковий рахунок позивача 14 000,00 грн., що стало підставою для звернення позивача із даним позовом до суду для захисту прав та інтересів підприємства-позивача.

Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд зазначає наступне.

Відповідно до статті 11 Цивільного кодексу України (далі по тексту - ЦК, цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, зокрема з правочинів.

Майново-господарські зобов`язання між суб`єктами господарювання виникають на підставі договорів (стаття 179 Господарського кодексу України, далі по тексту - ГК України) і сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначені умов договору (стаття 627 ЦК України).

Стаття 629 Цивільного кодексу України передбачає, що договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Спір у даній справі виник у зв`язку з невиконанням відповідачем зобов`язання з оплати роялті за використання в комерційній діяльності музичних творів на підставі договору.

Позивач є організацією колективного управління майновими правами суб`єктів авторського права і (або) суміжних прав, відповідно до свідоцтва Державного департаменту інтелектуальної власності Міністерства освіти і науки України про облік організації колективного управління від 24 січня 2011 року № 19/2011.

За змістом статті 1 Закону України "Про авторське право і суміжні права" організація колективного управління (організація колективного управління майновими правами) - організація, що управляє на колективній основі майновими правами суб`єктів авторського права і (або) суміжних прав і не має на меті одержання прибутку.

Частиною 3 статті 426 Цивільного кодексу України встановлено, що використання об`єкта права інтелектуальної власності іншою особою здійснюється з дозволу особи, яка має виключне право дозволяти використання об`єкта права інтелектуальної власності, крім випадків правомірного використання без такого дозволу, передбачених Цивільним кодексом України та іншим законом.

Відповідно до частини 4 та частини 5 статті 32 Закону України "Про авторське право і суміжні права" за авторським договором про передачу невиключного права на використання твору автор (чи інша особа, яка має авторське право) передає іншій особі право використовувати твір певним способом і у встановлених межах. При цьому за особою, яка передає невиключне право, зберігається право на використання твору і на передачу невиключного права на використання твору іншим особам. Право на передачу будь-яким особам невиключних прав на використання творів мають організації колективного управління, яким суб`єкти авторського права передали повноваження на управління своїми майновими авторськими правами.

За приписами частини 2 статті 33 Закону України "Про авторське право і суміжні права" передбачено, що договір про передачу прав на використання творів вважається укладеним, якщо між сторонами досягнуто згоди щодо всіх істотних умов (строку дії договору, способу використання твору, території, на яку поширюється передаване право, розміру і порядку виплати авторської винагороди, а також інших умов, щодо яких за вимогою однієї із сторін повинно бути досягнено згоди). Авторська винагорода визначається у договорі у вигляді відсотків від доходу, отриманого від використання твору, або у вигляді фіксованої суми чи іншим чином. При цьому ставки авторської винагороди не можуть бути нижчими за мінімальні ставки, встановлені Кабінетом Міністрів України.

Суб`єкти авторського права і суміжних прав можуть управляти своїми правами:

а) особисто; б) через свого повіреного; в) через організацію колективного управління (стаття 45 Закону України "Про авторське право і суміжні права").

Відповідач, в порушення умов пункту 3.3 договору, зобов`язання щодо виплати позивачу винагороди (роялті) виконав частково, у зв`язку з чим у нього в період з березня 2019 року по березень 2020 року перед позивачем утворилась заборгованість в розмірі 9 100,00 грн.

Відповідно до статті 193 Господарського кодексу України суб`єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов`язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов`язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

Зазначене також кореспондується з нормами статей 525, 526 Цивільного кодексу України.

Відповідно до статті 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Згідно частиною 1 статті 612 Цивільного кодексу України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Відповідно до частини 2 статті 614 Цивільного кодекс України відсутність своєї вини доводить особа, яка порушила зобов`язання. Відповідно до частини 3 та 4 статті 13 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.

Відповідачем не надано належних та допустимих доказів на спростування наведених вище висновків, як і не надано належним доказів на підтвердження оплати винагороди (роялті) за вказаний за період з березня 2019 року по березень 2020 року. За таких обставин, оскільки відповідач прийняв товар, однак не в повному обсязі оплатив позивачу його вартість, суд дійшов висновку про те, що відповідачем були порушені права та законні інтереси позивача, за захистом яких він звернувся до суду, а тому позовні вимоги в частині стягнення основного боргу в сумі 9 100,00 грн. підлягають задоволенню в повному обсязі.

Враховуючи, що відповідач у встановлений договором строк свого обов`язку по перерахуванню винагороди (роялті) не виконав, допустивши прострочення виконання грошового зобов`язання (у період, який вказано позивачем), дії відповідача є порушенням договірних зобов`язань (стаття 610 Цивільного кодексу України), і він вважається таким, що прострочив (стаття 612 Цивільного кодексу України), відповідно є підстави для застосування встановленої законом відповідальності.

Позивачем заявлено вимогу щодо стягнення з відповідача збитків від інфляції в розмірі 77,11 грн. та 3% річних в розмірі 138,71 грн.

Виходячи із положень статті 625 Цивільного кодексу України, наслідки прострочення боржником грошового зобов`язання у виді втрат від інфляції та процентів річних виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

Отже, у розумінні положень наведеної норми позивач як кредитор, вправі вимагати стягнення у судовому порядку інфляційних втрат та процентів річних до повного виконання грошового зобов`язання.

Разом із тим, суд зазначає, що інфляційні нарахування та річні, сплату яких передбачено частиною 2 статті 625 Цивільного кодексу України, не є штрафною санкцією, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення коштів внаслідок інфляційних процесів за весь час прострочення в їх сплаті.

Перевіривши періоди та кожне нарахування окремо, суд встановив, що розрахунок 3% річних в розмірі 138,71 грн. є арифметично вірним, у зв`язку з чим позовні вимоги в цій частині підлягають задоволенню в повному обсязі.

Перевіривши наданий позивачем розрахунок збитків від інфляції судом встановлено, що позивач під час здійснення розрахунку не вірно визначив сукупний індекс інфляції за кожен період (місяць) окремо.

Здійснивши власний розрахунок, судом вбачається, що інфляційні втрати з урахуванням строків оплати, відповідно до пункту 3.3 договору, складають 42,56 грн., у зв`язку позовні вимоги в цій частині підлягають частковому задоволенню на вказану суму, а в задоволенні позовних вимог в частині стягнення збитків від інфляції в розмірі 34,55 грн. суд вважає за необхідне відмовити.

Крім того позивачем на підставі пункту 3.6 договору заявлено до стягнення з відповідача 6 300,00 грн. штрафу та 2 100,00 грн. суми дострокової сплати винагороди (роялті).

Розглянувши позовні вимоги в цій частині суд дійшов висновку, що вони підлягають задоволенню в повному обсязі, виходячи з наступного.

За порушення у сфері господарювання учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених Господарським кодексом України, іншими законами та договором (частина 2 статті 193, частина 1 статті 216 та частина 1 статті 218 Господарського кодексу України).

Одним із видів господарських санкцій згідно з частиною 2 статті 217 Господарського кодексу України є штрафні санкції, до яких віднесено штраф та пеню (частина 1 статті 230 Господарського кодексу України).

Так, відповідно до статей 230, 231 Господарського кодексу України, штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов`язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов`язання. Законом щодо окремих видів зобов`язань може бути визначений розмір штрафних санкцій, зміна якого за погодженням сторін не допускається.

Відповідно до частини 1 статті 549 Цивільного кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання.

Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов`язання (частина 2 статті 549 Цивільного кодексу України).

У пункті 3.6 договору сторони погодили, що якщо відповідач прострочить платіж стосовно одного місяця на строк більший ніж чотири місяці, то він повинен буде сплатити позивачу штраф, що складає 100% від розміру простроченого платежу. Крім цього, в разі зазначеної прострочки позивач набуває право на дострокове отримання винагороди (роялті) за строк в повному обсязі.

Як вбачається з матеріалів справи, відповідачем порушено умови укладеного між сторонами договору стосовно строків оплати винагороди (роялті). При цьому оплата щомісячних платежів з березня 2019 року по лютий 2020 року прострочена на строк, більший ніж чотири місяці.

Перевіривши наданий позивачем розрахунок штрафу (за період прострочення з 24 лютого 2019 року по 27 лютого 2020 року) за кожен період (місяць) окремо та суми дострокової плати винагороди (роялті) (за квітень - червень 2020 року), суд встановив, що з урахуванням положень пункту 3.6 договору, ці розрахунки є обґрунтованими, а тому позовні вимоги в частині стягнення штрафу в розмірі 6 300,00 грн. та суми дострокової сплати винагороди (роялті) в розмірі 2 100,00 грн. підлягають задоволенню в повному обсязі.

Що стосується витрат позивача на професійну правничу допомогу в сумі 6 000 грн., суд зазначає наступне.

За результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.

Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат (частина 2 статті 126 Кодексу).

У частині 3 статті 126 цього Кодексу передбачено, що для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Як вбачається з матеріалів справи 12 лютого 2020 року між Адвокатським об`єднанням Інтелкрафтс (адвокатське об`єднання) та Приватною організацією Українська ліга авторських і суміжних прав (клієнт) укладено договір № 8.225-А про надання професійної правничої допомоги, у відповідності до якого адвокатське об`єднання зобов`язується надавати клієнту професійну правничу допомогу в обсязі і на умовах, що визначені цим договором, а клієнт зобов`язується прийняти і оплатити надану йому правову допомогу.

Сторонами договору у пункті 4.1 договору узгоджено, що за надання професійної правничої допомоги клієнт сплачує адвокатському об`єднанню винагороду у наступних розмірах, зокрема, за підготовку позовної заяви, звернення до суду та представництво інтересів клієнта в суді першої інстанції - 6 000,00 грн. За результатами надання професійної правничої допомоги на кожній стадії судового процесу складається акт, що підписується представниками кожної із сторін. В акті зазначається, яка саме правнича допомога була надана та її вартість (пункт 4.4 договору).

Системний аналіз норм законодавства визначає дві форми винагороди (гонорара) адвоката - фіксований розмір та погодинна оплата. Вказані форми відрізняються порядком обчислення - при зазначенні фіксованого розміру для виплати адвокатського гонорару не обчислюється фактична кількість часу, витраченого адвокатом при наданні послуг клієнту, і навпаки, підставою для виплату гонорару, який зазначено як погодинну оплату, є кількість годин помножена на вартість такої години того чи іншого адвоката в залежності від його кваліфікації, досвіду, складності справи та інших критеріїв.

За наказом № 8.225 від 12 лютого 2020 року доручено здійснювати судове представництво та інше юридичне супроводження за договором про надання професійної правничої допомоги № 8.225-А від 12 лютого 2020 року адвокатам адвокатського об`єднання Інтелкрафтс : Хлєбнікову С.Г. та Сербуль О.Ю.

Досліджуючи надані позивачем докази на підтвердження витрат на професійну правничу допомогу суд доходить висновку, що наданих доказів достатньо для встановлення факту надання адвокатами Хлєбнікову С.Г. та Сербуль О.Ю. професійної правничої допомоги позивачу у даній справі.

Чинне господарське процесуальне законодавство не ставить у залежність розподіл витрат особи на професійну правничу допомогу, на користь якої ухвалено рішення, від факту оплати нею цих послуг на рахунок адвоката.

Враховуючи зазначене, суд вважає, що витрати відповідача на професійну правничу допомогу підлягають розподілу.

За змістом пункту 1 частини 2 статті 126, частини 8 статті 129 Господарського процесуального кодексу України розмір витрат на оплату професійної правничої допомоги адвоката встановлюється і розподіляється судом згідно з умовами договору про надання правничої допомоги при наданні відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, як уже сплаченої, так і тієї, що лише підлягає сплаті (буде сплачена) відповідною стороною або третьою особою.

Отже, витрати на надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено (пункт 1 частини 2 статті 126 цього Кодексу).

Витрати, понесені відповідачем в даній справі на професійну правничу допомогу адвоката, не є безумовною підставою для відшкодування судом витрат на професійну правничу допомогу в зазначеному розмірі з іншої сторони, адже розмір таких витрат має відповідати критерію розумної необхідності таких витрат.

За приписами статті 126 Господарського процесуального кодексу України, суд, при розподілі судових витрат, в тому числі витрат на правничу допомогу адвокатом, має виходити з конкретних особливих обставин справи, з доказів, поданих заявником клопотання про розподіл судових витрат, які можуть свідчити про підставність різних сум коштів, що потрачені заявником на правничу допомогу.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи (частина 4 стаття 126 Кодексу).

У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частина 5 статті 126 Кодексу).

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. (частина 6 статті126 Кодексу).

Тобто, за наявності заперечень іншої сторони суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та неспіврозмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.

Судом враховується, що розмір гонорару визначається за погодженням адвоката з клієнтом і може бути змінений лише за їх взаємною домовленістю; суд не має право його змінювати і втручатися у правовідносини адвоката та його клієнта.

Водночас, суд відзначає, що для включення всієї суми гонорару у відшкодування за рахунок відповідача, відповідно до положень статті 126 Господарського процесуального кодексу України, має бути встановлено, що за цих обставин справи такі витрати позивача були необхідними, а розмір цих витрат є розумним та виправданим. Тобто, суд зобов`язаний оцінити рівень адвокатських витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також - чи була їх сума обґрунтованою.

У застосуванні критерію співмірності витрат на оплату послуг адвоката суд користується досить широким розсудом, який тим не менш, повинен ґрунтуватися на більш чітких критеріях, визначених у частині 4 статті 126 Господарського процесуального кодексу України. Ці критерії суд застосовує за наявності наданих стороною, яка вказує на неспівмірність витрат, доказів та обґрунтування невідповідності цим критеріям заявлених витрат.

Об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у постанові від 03 жовтня 2019 у справі № 922/445/19 сформувала правовий висновок щодо визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат та зазначила, що загальне правило розподілу судових витрат визначене в частині 4 статті 129 Господарського процесуального кодексу України. Разом із тим, у частині 5 наведеної норми цього Кодексу визначено критерії, керуючись якими суд (за клопотанням сторони або з власної ініціативи) може відступити від вказаного загального правила при вирішенні питання про розподіл витрат на правову допомогу та не розподіляти такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення, а натомість покласти їх на сторону, на користь якої ухвалено рішення.

Зокрема відповідно до частини 5 статті 129 Господарського процесуального кодексу України під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.

При цьому, на предмет відповідності зазначеним критеріям суд має оцінювати поведінку/дії/бездіяльність обох сторін при вирішенні питання про розподіл судових витрат.

Водночас, під час вирішення питання про розподіл судових витрат, господарський суд за наявності заперечення сторони проти розподілу витрат на адвоката або з власної ініціативи, керуючись критеріями, що визначені частинами 5-7, 9 статті 129 Господарського процесуального кодексу України, може не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі її витрати на професійну правову допомогу.

У такому випадку суд, керуючись частинами 5-7, 9 статті 129 зазначеного Кодексу, відмовляє стороні, на користь якої ухвалено рішення, у відшкодуванні понесених нею на правову допомогу повністю або частково, та відповідно не покладає такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення. При цьому, в судовому рішенні суд повинен конкретно вказати, які саме витрати на правову допомогу не підлягають відшкодуванню повністю або частково, навести мотивацію такого рішення та правові підстави для його ухвалення. Зокрема, вирішуючи питання розподілу судових витрат, господарський суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов`язаних зі сплатою судового збору, не повинен бути непропорційним до предмета спору. У зв`язку з наведеним суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи.

Зазначена позиція суду щодо застосування статті 129 Господарського процесуального кодексу України узгоджується із позицією Верховного Суду у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду, викладеною у постанові від 03 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19, та позицією касаційного господарського суду, викладеною у постанові від 07 листопада 2019 року у справі № 905/1785/18, від 18 листопада 2019 року у справі № 908/374/19, від 25 червня 2019 року.

Відповідно до частини 1 статті 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" визначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрат на підставі статті 41 Конвенції. Зокрема, згідно з його практикою, заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі "East/West Alliance Limited" проти України", заява N19336/04).

У рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Лавентс проти Латвії" зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

Таким чином, при визначенні суми відшкодування, суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи.

Отже, необхідною умовою для вирішення питання про розподіл судових витрат на професійну правничу допомогу є наявність доказів, які підтверджують фактичне здійснення таких витрат учасником справи. Даний правовий висновок міститься у постанові Верховного Суду у справі № 910/8682/18 від 14 листопада 2018 року від якого об"єднана палата у постанові від 03 листопада 2019 року у справі №922/445/19 не відступила через відмінність у нормативно-правовому регулюванні.

Відповідно до статті 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

При цьому, в судовому рішенні суд повинен конкретно вказати, які саме витрати на правову допомогу не підлягають відшкодуванню повністю або частково, навести мотивацію такого рішення та правові підстави для його ухвалення. Зокрема, вирішуючи питання розподілу судових витрат, господарський суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов`язаних зі сплатою судового збору, не повинен бути непропорційним до предмета спору. У зв`язку з наведеним суд, з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові об`єднаної палати Верховного Суду у складі суддів Касаційного господарського суду від 03 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19.

Так, з наданого позивачем акту приймання-передачі наданих послуг з професійної правничої допомоги, яка підлягає сплаті клієнтом від 09 квітня 2020 року, слідує, що для представництва інтересів клієнта адвокатами надано наступний перелік послуг:

- вивчення та аналіз положень договору № КБР-03/07/17 (200,00 грн.),

- надання консультації клієнту щодо порядку стягнення заборгованості, участі у нарадах клієнта з питань збирання доказів виконання договору № КБР-03/07/17 (300,00 грн.),

- складання тексту позовної заяви (3 000,00 грн.),

- роздруківка, посвідчення копій документів (750,00 грн.),

- надання консультації клієнту з приводу відкриття провадження у справі, порядку і строків судового розгляду, роз`яснення клієнту змісту ухвал суду (750,00 грн.),

- підготовка процесуальних документів (1 000,00 грн.),

Як вже було зазначено вище, між позивачем та адвокатом (адвокатським об`єднаням Інтелкрафтс ) досягнута домовленість щодо розміру винагороди за надання професійної правничої допомоги в суді першої інстанції у розмірі 6 000,00 грн.

Разом з тим, акт приймання-передачі наданих послуг не є безумовною підставою для відшкодування судом витрат на професійну правничу допомогу в зазначеному розмірі з іншої сторони, адже їх розмір має бути доведений, документально обґрунтований та відповідати критерію розумної необхідності таких витрат (додаткова постанова Верховного Суду від 11 грудня 2018 року у справі № 910/2170/18).

З огляду на складність справи, наданий адвокатом обсяг послуг у суді першої інстанції, затрачений ним час на надання таких послуг (підготовка цієї справи до розгляду в суді першої інстанції не вимагала значного обсягу юридичної і технічної роботи; нормативно-правове регулювання спірних правовідносин не змінювалось), на думку суду у даному випадку розмір витрат на професійну правничу допомогу у сумі 6 000,00 грн., стосовно якої подано заяву про розподіл, не відповідає критеріям реальності таких витрат, обґрунтованості та пропорційності до предмета спору з урахуванням ціни позову у розумінні приписів частини 5 статті 129 Господарського процесуального кодексу України, а їх стягнення з відповідача становитиме надмірний тягар для останнього, що не узгоджується із принципом розподілу таких витрат, через що суд дійшов висновку про стягнення з відповідача на користь позивача 3 000,00 грн. витрат на професійну правничу допомогу у суді першої інстанції.

Даний правовий висновок суд обґрунтовує наступним.

Перш за все, суд враховує, що даний спір для кваліфікованого юриста є спором незначної складності та фактично є спором про стягнення заборгованості за договором із застосуванням пункту договору щодо наслідків построчення (штраф) та статті 625 Цивільного кодексу України, до якого наявна стала практика Верховного Суду у подібних правовідносинах. Великої кількості законів і підзаконних нормативно-правових актів, які підлягають дослідженню адвокатом і застосуванню, спірні правовідносини не передбачають.

Спілкування людини з адвокатом у контексті правової допомоги підпадає під сферу приватного життя, оскільки це надає захиснику можливість приймати обґрунтовані рішення. Звідси випливає, що будь-то в контексті допомоги з цивільного чи кримінального судочинства або в контексті звернення до загальної юридичної консультації, особи, які звертаються до адвоката, можуть обґрунтовано очікувати, що їхні повідомлення є приватними та конфіденційними. На це звернув увагу Європейський суд з прав людини, розглядаючи справу Алтай проти Туреччини (Altay v. Turkey (No. 2), заява №11236/09, рішення від 09 квітня 2019 року).

В світлі зазначеного, господарський суд вважає необґрунтованими вимоги про стягнення 1050,00 грн. як вартості наданих консультації клієнту (щодо порядку стягнення заборгованості, участі у нарадах клієнта з питань збирання доказів виконання договору № КБР-03/07/17 та з приводу відкриття провадження у справі, порядку і строків судового розгляду, роз`яснення клієнту змісту ухвал суду), оскільки вони не стосуються підготовки справи до розгляду у суді першої інстанції, та, у відповідності до практики Европейського Суду з прав людини, є сферою приватного життя. Окрім того, адвокатом в підтвердження проведення консультацій не надано будь-яких доказів, що є порушенням принципів, які закладені в основу господарського судочинства, зокрема, принципу змагальності, за умовами якого кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи.

З урахуванням, зокрема, складності справи, обсягу наданих у цьому випадку адвокатських послуг і виконаних робіт у межах підготовки справи до розгляду у суді першої інстанції, суд вважає необґрунтованими вимоги про стягнення 3 950,00 грн. як вартості щодо здійснення підготовки та подання позовної заяви (вивчення та аналіз положень договору № № КБР-03/07/17, складання тексту позовної заяви, роздруківка, посвідчення копій документів), оскільки дана сума не відповідає критерію реальності таких витрат у цій справі, у зв`язку з чим компенсації вартості виконаної роботи підлягає стягненню з відповідачів лише у сумі 3 000,00 грн.

Підготовка процесуальних документів, як надана адвокатом позивачеві послуга, яка оцінена в розмірі 1000,00 грн., не може бути віднесено до жодного з видів правничої допомоги, які передбачені в статтях 1, 19 закону "Про адвокатуру і адвокатську діяльність", а тому витрати на здійснення вказаної послуги не можуть бути відшкодовані, як витрати на професійну правничу допомогу. Аналогічна правова позиція викладена у Постанові Верховного Суду у справі № 9901/264/19 від 04 листопада 2019 року.

Враховуючи конкретні обставини справи, суд, детально проаналізувши всі докази, зважаючи на зазначені положення законодавства, враховуючи принципи співмірності розміру витрат на оплату послуг адвоката із складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг), обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт, тощо, дійшов висновку про наявність підстав для часткового задоволення заяви відповідача про розподіл судових витрат і стягнення з позивача на користь відповідача витрат на професійну правничу допомогу в сумі 3 000,00 грн. грн.

Рішення суду як найважливіший акт правосуддя має ґрунтуватись на повному з`ясуванні того, чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у справі, якими доказами вони підтверджуються та чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин.

Відхиляючи будь-які доводи сторін чи спростовуючи подані стороною докази, суди повинні у мотивувальній частині рішення навести правове обґрунтування і ті доведені фактичні обставини, з огляду на які ці доводи або докази не взято до уваги судом. Викладення у рішенні лише доводів та доказів сторони, на користь якої приймається рішення, є порушенням вимог щодо рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом.

Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (рішення у справі Ruiz Torija v. Spain від 09 грудня 1994 року, серія А, № 303А, § 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі Suominen v. Finland від 01 липня 2003 року № 37801/97, § 36,). Ще одне призначення обґрунтування рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (рішення у справі Hirvisaari v. Finland від 27 вересня 2001 року № 49684/99, § 30).

Враховуючи усе вищевикладене, суд приходить до висновку що позовні вимоги позивача підлягають частковому задоволенню.

Судові витрати зі сплати позивачем при поданні позову судового збору, відповідно до пункту 3 частини 1 статті 129 Господарського процесуального кодексу України, покладаються на відповідача пропорційно розміру задоволених вимог.

Враховуючи викладене та керуючись статтями 1-5, 8, 10-12, 20, 41-46, 73-80, 86, 123, 129, 232, 233, 236-238, 240, 241, 247-252, Господарський суду Харківської області, -

ВИРІШИВ:

Позов задовольнити частково.

Стягнути з Приватної фірми "Ромб" (61002, місто Харків, вулиця Пушкінська, 79/1, ідентифікаційний код юридичної особи 25173902) на користь Приватної організації "Українська ліга авторських і суміжних прав" (02002, місто Київ, вулиця А. Аболмасова, будинок 5, група приміщень 57, офіс 10, ідентифікаційний код юридичної особи 37396233) 9 100,00 грн. основного боргу, 42,56 грн. збитків від інфляції, 138,71 грн. 3% річних, 6 300,00 грн. штрафу, суму дострокової сплати винагороди (роялті) у розмірі 2 100,00 грн., а також витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 3 000,00 грн. та витрати зі сплати судового збору в розмірі 2 097,90 грн.

Видати наказ після набрання рішенням законної сили.

В задоволенні позовних вимог в частині стягнення збитків від інфляції в розмірі 34,55 грн. відмовити.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене безпосередньо до Східного апеляційного господарського суду протягом двадцяти днів з дня складання повного тексту рішення, відповідно до статей 256, 257 ГПК України та з урахуванням підпункту 17.5 пункту 17 Перехідних положень Кодексу.

Повне рішення складено 22 вересня 2020 року.

Суддя Н.В. Калініченко

справа № 922/745/20