Постанова

від 17.09.2020 по справі 739/1140/18

КАСАЦІЙНИЙ КРИМІНАЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

17 вересня 2020 року

м. Київ

справа № 739/1140/18

провадження № 51-1858 км 20

Верховний Суд колегією суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:

головуючого ОСОБА_1 ,

суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

за участю:

секретаря судового засідання ОСОБА_4 ,

прокурора ОСОБА_5 ,

захисника в режимі відеоконференції ОСОБА_6 ,

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу прокурора ОСОБА_7 на ухвалу Чернігівського апеляційного суду від 16 січня 2020 року та касаційну скаргу захисника ОСОБА_6 в інтересах засуджених ОСОБА_8 та ОСОБА_9 на вирок Сосницького районного суду Чернігівської області від 04 квітня 2019 року та ухвалу Чернігівського апеляційного суду від 16 січня 2020 року у кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за №12018270190000152, за обвинуваченням

ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянина України, уродженця та жителя АДРЕСА_1 ,

у вчиненні злочинів, передбачених ч. 3 ст. 185, ч. 2 ст. 187 КК України,

ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , громадянина України, уродженця та жителя АДРЕСА_2 ,

у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 187 КК України.

Зміст оскаржуваних судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини

За вироком Сосницького районного суду Чернігівської області від 04 квітня 2019 року ОСОБА_8 засуджено за ч. 3 ст. 185 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки, за ч. 2 ст. 187 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 7 років. На підставі ст. 70 КК України шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим визначено ОСОБА_8 остаточне покарання у виді позбавлення волі на строк 7 років. ОСОБА_9 засуджено за ч. 2 ст. 187 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 7 років.

Згідно з вироком ОСОБА_8 визнано винуватим у тому, що він23 квітня 2018 року близько 02:00 через незамкнену хвіртку зайшов на територію домоволодіння АДРЕСА_1 , за допомогою заздалегідь заготовленого металевого лома віджав запірний пристрій на вхідних дверях будинку та воротах гаража, звідки таємно викрав майно потерпілого ОСОБА_10 , чим завдав йому майнової шкоди на загальну суму 22520,93 грн.

Крім того, ОСОБА_8 за попередньою змовою з ОСОБА_9 23 квітня 2018 року близько 22:50 зайшли до приміщення належного ФОП ОСОБА_11 магазину « ІНФОРМАЦІЯ_3 », що на АДРЕСА_3 , демонструючи належну зброю (пневматичний пістолет моделі MAKAROV 4.5 мм) та словесно погрожуючи продавцям ОСОБА_12 та ОСОБА_13 її застосуванням, заволоділи коробкою з мармеладом «Тропическое наслаждение» вартістю 50,75 грн і скринькою Благодійного фонду «Щастя на долонях» з грошовими коштами на суму 280 грн, що стояла біля касового апарату на торгівельному прилавку.

Ухвалою Чернігівського апеляційного суду від 16 січня 2020 року апеляційну скаргу прокурора ОСОБА_14 залишено без задоволення, апеляційну скаргу захисника ОСОБА_6 задоволено частково, вирок Сосницького районного суду Чернігівської області від 04 квітня 2019 року змінено.

Призначено ОСОБА_8 покарання за ч. 3 ст. 185 КК України у виді позбавлення волі на строк 3 роки, за ч. 2 ст. 187 КК України із застосуванням ст. 69 КК України у виді позбавлення волі на строк 4 роки. На підставі ст. 70 КК України шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим визначено ОСОБА_8 остаточне покарання у виді позбавлення волі на строк 4 роки. Призначено ОСОБА_9 покарання за ч. 2 ст. 187 КК України із застосуванням ст. 69 КК України у виді позбавлення волі на строк 3 роки.

У решті вирок місцевого суду залишено без зміни.

Вимоги, викладені у касаційних скаргах, та узагальнені доводи осіб, які їх подали

У касаційній скарзі прокурор ОСОБА_7 ставить питання про скасування ухвали апеляційного суду та призначення нового розгляду в суді апеляційної інстанції у зв`язку з неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність та невідповідністю призначеного покарання тяжкості кримінальних правопорушень та особам засуджених унаслідок м`якості. На обґрунтування своїх вимог вказує, що, призначаючи покарання із застосуванням положень ст. 69 КК України, апеляційний суд не врахував, що хоча в силу ст. 89 КК України ОСОБА_8 вважається не судимим, однак раніше притягувався до кримінальної відповідальності за вчинення крадіжки з проникненням, а тому засудженому відомі наслідки подібної протиправної поведінки. Крім того, під час апеляційного розгляду ОСОБА_9 повідомив, що у Святошинському районному суді м. Києва розглядається кримінальне провадження за його обвинуваченням у вчиненні іншого розбійного нападу, скоєного вже після постановлення вироку у даному кримінальному провадженні. Це свідчить про те, що ОСОБА_9 відповідних висновків для себе не зробив та повторно вчинив тяжкий злочин. Вказані обставини залишились поза увагою апеляційного суду. Вважає, що апеляційний суд, мотивуючи необхідність застосування положень ст. 69 КК України, не зазначив, яким чином наведені ним з цього приводу обставини істотно знижують тяжкість вчиненого ОСОБА_8 та ОСОБА_9 злочину. Вважає, що незначна сума заподіяного засудженими матеріального збитку у даному випадку не впливає на тяжкість вчиненого ними злочину, а тому, відмовляючи в задоволенні апеляційної скарги прокурора в частині необхідності застосування додаткового (обов`язкового відповідно до санкції ч. 2 ст. 187 КК України) покарання у виді конфіскації майна, апеляційний суд свого рішення належним чином не мотивував. Зазначає, що поза увагою апеляційного суду також залишилась характеристика з ДПТНЗ «Шосткинське вище професійне училище», відповідно до якої ОСОБА_15 перебуває на обліку учнів «групи ризику» як особа, схильна до проявів девіантної поведінки. Таким чином, вважає, що призначене ОСОБА_8 та ОСОБА_9 покарання не відповідає положенням ст. 65 КК України, а ухвалу апеляційного суду постановлено з порушенням вимог статей 370, 419 КПК України.

У касаційній скарзі захисник ОСОБА_6 вказує про невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінальних правопорушень та особам засуджених через суворість. На обґрунтування своїх вимог стверджує, що в ході розбійного нападу ОСОБА_8 та ОСОБА_9 не збиралися застосовувати пістолет, який до того ж був не зарядженим, і, фактично отримавши відмову у видачі грошей з каси, забрали лише коробку з мармеладом та скриньку благодійного фонду з грошима на суму 280 грн. Більше того, потерпілі такий напад спочатку розцінили як розіграш, що також дає підстави вважати про відсутність реальної загрози застосування насильства під час грабежу. Зазначає, що мотив для вчинення злочину у ОСОБА_8 пов`язаний зі збігом тяжких сімейних обставин хворобою батька, на лікування якого останній хотів у такий спосіб здобути кошти, а ОСОБА_9 погодився у цьому йому допомогти. Вважає, що відсутність у засуджених попередніх судимостей вказує на те, що їхня поведінка є винятковим явищем та дає підстави вважати, що подібне не повториться в майбутньому. Крім того, стверджує, що молодий вік засуджених, їхнє щире каяття та визнання вини, негативне відношення до вчиненого, активне сприяння розкриттю злочину, добровільне відшкодування шкоди, відсутність претензій з боку потерпілих, належна правова поведінка під час судового розгляду, а також відсутність обтяжуючих покарання обставин дають можливість застосувати до засуджених також і положення ст. 75 КК України. Зазначає, що правозастосовна практика суду касаційної інстанції як мірило справедливості також вказує на можливість однакового застосування норм кримінального права у справах зі схожими обставинами, зокрема, як у постанові Верховного Суду від 22 січня 2019 року у справі № 414/1217/14-к. Наголошує, що сам судовий процес та його тривалість вже давно сприяли перевихованню засуджених, а тому просить звільнити їх від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком тривалістю 2 роки.

Позиції інших учасників судового провадження

Від учасників судового провадження заперечень на касаційні скарги прокурора та захисника не надходило.

Захисник ОСОБА_6 підтримав подану ним касаційну скаргу, просив її задовольнити, а судові рішення змінити. Касаційну скаргу прокурора ОСОБА_7 просив залишити без задоволення.

У судовому засіданні прокурор ОСОБА_5 заперечував щодо задоволення касаційної скарги захисника ОСОБА_6 , вказуючи на її необґрунтованість. Підтримав касаційну скаргу прокурора ОСОБА_7 , просив ухвалу апеляційного суду скасувати та призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції.

Заслухавши суддю-доповідача, з`ясувавши позиції учасників судового провадження, перевіривши наведені в касаційних скаргах доводи та дослідивши матеріали кримінального провадження, колегія суддів дійшла висновку, що касаційні скарги не підлягають задоволенню з таких підстав.

Мотиви Суду

Згідно з ч. 1 ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Як убачається зі змісту вироку, місцевий суд у мотивувальній його частині виклав формулювання обвинувачення, визнаного доведеним, із достатньою конкретизацією встановив і зазначив місце, час, спосіб вчинення злочинів та їх наслідки.

Кваліфікація дій ОСОБА_8 за ч. 3 ст. 185, ч. 2 ст. 187 КК України та ОСОБА_9 за ч. 2 ст. 187 КК України з урахуванням обсягу висунутого обвинувачення є правильною.

Що стосується доводів касаційних скарг прокурора та захисника про невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінальних правопорушень та особам засуджених, то колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.

Відповідно до статей 50, 65 КК України особі, яка вчинила злочин, має бути призначене покарання, необхідне і достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів. Суд, призначаючи покарання, зобов`язаний врахувати ступінь тяжкості вчиненого злочину, дані про особу винного та обставини, що пом`якшують і обтяжують покарання. При цьому покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами та не має на меті завдати фізичних страждань або принизити людську гідність.

Виходячи з принципів співмірності й індивідуалізації таке покарання за своїм видом та розміром має бути адекватним (відповідним) характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного. При виборі заходу примусу мають значення й повинні братися до уваги обставини, які його пом`якшують та обтяжують.

Залежно від конкретних обставин справи, особи засудженого, дій, за які його засуджено, наслідків протиправної діяльності суд вправі призначити такий вид та розмір покарання, який у конкретному випадку буде необхідним, достатнім, справедливим, слугуватиме перевихованню засудженої особи та відповідатиме кінцевій меті покарання в цілому. Разом з тим з огляду на дискреційні повноваження суд також вправі призначити покарання, нижче від мінімальної межі, передбаченої санкцією відповідної статті, або звільнити особу від відбування призначеного покарання з випробуванням за наявності для цього підстав.

Як убачається зі змісту касаційних скарг, висловлюючи незгоду з постановленими судовими рішеннями, посилаючись на обставини, вже враховані під час розгляду кримінального провадження судами першої та апеляційної інстанцій, прокурор не погоджується із застосуванням апеляційним судом щодо засуджених положень ст. 69 КК України та незастосуванням обов`язкового додаткового покарання у виді конфіскації майна, тоді як захисник просить звільнити засуджених від відбування покарання з випробуванням на підставі ст. 75 КК України.

Тобто як прокурор, так і захисник у своїх касаційних скаргах фактично ставлять питання про недотримання апеляційним судом визначених законом вимог, що стосуються призначення покарання та пов`язані із суддівським розсудом.

Поняття судової дискреції (судового розсуду) у кримінальному судочинстві охоплює повноваження суду (права та обов`язки), надані йому державою, обирати між альтернативами, кожна з яких є законною, та інтелектуально-вольову владну діяльність суду з вирішення у визначених законом випадках спірних правових питань, виходячи з цілей та принципів права, загальних засад судочинства, конкретних обставин справи, даних про особу винного, справедливості й достатності обраного покарання тощо.

Підставами для судового розсуду при призначенні покарання виступають: кримінально-правові, відносно-визначені (де встановлюються межі покарання) та альтернативні (де передбачено декілька видів покарань) санкції, принципи права; уповноважуючі норми, в яких використовуються щодо повноважень суду формулювання «може», «вправі»; юридичні терміни та поняття, які є багатозначними або не мають нормативного закріплення, зокрема «особа винного», «щире каяття» тощо; оцінюючі поняття, зміст яких визначається не законом або нормативним актом, а правосвідомістю суб`єкта правозастосування, наприклад, при врахуванні пом`якшуючих та обтяжуючих покарання обставин (ст. 66, ст. 67 КК України), визначенні «інші обставини справи» або ж «інші обставини кримінального провадження», можливості виправлення засудженого без відбування покарання, що має значення для застосування ст. 75 КК України, тощо; індивідуалізація покарання конкретизація виду і розміру державного примусу, який суд призначає особі, що вчинила злочин, залежно від особливостей цього злочину і його суб`єкта.

Як убачається з вироку суду першої інстанції, обґрунтовуючи висновок щодо виду і розміру покарання засудженим та призначаючи їм покарання у виді позбавлення волі, місцевий суд виходив з того, що ОСОБА_8 вчинив злочини, які відповідно до ст. 12 КК України відносяться до тяжких злочинів, за місцем проживання характеризується посередньо; ОСОБА_9 вчинив злочин, який відповідно до ст. 12 КК України відноситься до тяжких злочинів, характеризується посередньо.

Обставинами, які пом`якшують покарання засудженим, судом визнано щире каяття, добровільне відшкодування завданого збитку. Обставин, які б обтяжували покарання засудженим, у ході судового розгляду не встановлено.

Враховуючи всі зазначені обставини в їх сукупності, місцевий суд дійшов висновку, що перевиховання засуджених ОСОБА_8 та ОСОБА_9 можливе лише в умовах ізоляції їх від суспільства, та призначив мінімальне покарання, передбачене санкцією ч. 2 ст. 187 КК України, позбавлення волі на строк 7 років.

Не погоджуючись з вироком суду в частині призначеного покарання, прокурор ОСОБА_14 та захисник ОСОБА_6 оскаржили його в апеляційному порядку.

Змінюючи вирок місцевого суду та призначаючи засудженим покарання, нижче від найнижчої межі, передбаченої санкцією ч. 2 ст. 187 КК України, апеляційний суд зазначив, що ОСОБА_9 раніше до кримінальної чи адміністративної відповідальності не притягувався, ОСОБА_8 раніше вчиняв злочин у неповнолітньому віці, однак судимість знято та погашено, завданий матеріальний збиток незначний та повністю відшкодований, під час розбійного нападу пістолет був не заряджений, на потерпілих вчинявся лише психологічний тиск, а грабіж вони спочатку розцінили як розіграш.

З огляду на вказані обставини, а також ураховуючи особи засуджених, які щиро розкаялись, мають молодий вік, на обліку в лікарів нарколога та психіатра не перебувають, посередньо характеризуються, апеляційний суд дійшов висновку, що ОСОБА_8 та ОСОБА_9 не становлять високої загрози для суспільства та заслуговують на покарання із застосуванням положень ст. 69 КК України.

На переконання колегії суддів, таке покарання відповідає вимогам закону, за своїм видом та розміром є необхідним та достатнім для виправлення ОСОБА_8 та ОСОБА_9 і попередження нових злочинів, справедливим та таким, що не суперечить ст. 65 КК України.

З огляду на вимоги ст. 50 КК України призначене апеляційним судом покарання узгоджується із загальними засадами закону України про кримінальну відповідальність, відповідає основній його меті як заходу примусу.

Таким чином, колегія суддів не вбачає підстав вважати призначене апеляційним судом покарання ОСОБА_8 та ОСОБА_9 явно несправедливим через його м`якість, про що прокурор вказує у касаційній скарзі, як і не вбачає підстав для звільнення засуджених від відбування такого покарання з випробуванням, про що у своїй скарзі просить захисник.

Крім того, у касаційній скарзі прокурор, серед іншого, наголошує на тому, що апеляційний суд безпідставно не призначив засудженим додаткового покарання у виді конфіскації майна, а свого рішення у цій частині належним чином не мотивував.

Відповідно до ч. 2 ст. 69 КК України на підставах, передбачених у частині першій цієї статті, суд може не призначати додаткового покарання, що передбачене в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу як обов`язкове, за винятком випадків призначення покарання за вчинення кримінального правопорушення, за яке передбачене основне покарання у виді штрафу в розмірі понад три тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Переглядаючи кримінальне провадження в апеляційному порядку, керуючись положеннями ст. 69 КК України, апеляційний суд дійшов переконання, що незначний розмір викраденого майна, повне відшкодування заподіяного матеріального збитку та відсутність обтяжуючих покарання обставин не дають підстав для застосування щодо ОСОБА_8 та ОСОБА_9 конфіскації майна, оскільки у даному випадку таке додаткове покарання не буде співмірним тяжкості злочину та обставинам його вчинення.

З такими висновками апеляційного суду колегія суддів погоджується та вважає, що доводи касаційної скарги прокурора у цій частині є непереконливими.

Що стосується доводів касаційної скарги прокурора про те, що, змінюючи вирок, апеляційний суд не взяв до уваги, що ОСОБА_8 раніше притягувався до кримінальної відповідальності за вчинення крадіжки з проникненням, однак належних висновків для себе не зробив, то колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.

Судимість є правовим станом особи, який виникає у зв`язку з її засудженням до покарання і за визначених законом умов тягне настання для такої особи відповідних наслідків. Правильне застосування правових норм про судимість, її погашення чи зняття має важливе значення для вирішення кримінальних проваджень у разі вчинення такою особою нового злочину.

Судимість має строковий характер. Закон визначає, коли саме виникає судимість (з дня набрання законної сили обвинувальним вироком), та встановлює підстави її припинення. Такими підставами є погашення судимості або її зняття. Як погашення, так і зняття судимості пов`язане зі спливом термінів, передбачених ст. 89 КК України, протягом яких особа повинна дотриматись визначених законом вимог та своєю поведінкою довести остаточне виправлення.

Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 89 КК України такими, що не мають судимості, визнаються особи, засуджені відповідно до статті 75 цього Кодексу, якщо протягом іспитового строку вони не вчинять нового кримінального правопорушення і якщо протягом зазначеного строку рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням не буде скасоване з інших підстав, передбачених законом.

Дослідженням матеріалів кримінального провадження встановлено, що вироком Новгород-Сіверського районного суду Чернігівської області від 30 червня 2014 року ОСОБА_8 засуджено за ч. 3 ст. 185 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки. На підставі статей 75, 104 КК України ОСОБА_8 звільнено від відбування призначеного покарання з випробуванням з іспитовим терміном тривалістю 1 рік.

Відповідно до вимоги УІПКП ГУ НП в Чернігівській області ОСОБА_8 (крім вищевказаного вироку) до кримінальної відповідальності не притягувався. Інших даних, які б свідчили про наявність в ОСОБА_8 незнятої чи непогашеної судимості, матеріали кримінального провадження не містять.

Тобто місцевий суд дійшов обґрунтованого висновку, що в силу вимог ст. 89 КК України ОСОБА_8 на час постановлення вироку вважався таким, що не мав судимості.

Припинення судимості анулює всі кримінально-правові та загальноправові наслідки засудження та призначення покарання. Особа, судимість якої погашено або знято, вважається такою, яка раніше злочину не вчиняла, покарання не відбувала. Вона не зобов`язана вказувати про вчинення нею в минулому злочину та призначення за нього покарання, не повинна відчувати жодних негативних наслідків попередньої судимості. Врахування погашеної чи знятої судимості при вирішенні будь-яких питань, у тому числі й при характеристиці особи, суперечить самій суті інституту припинення судимості і є неприпустимим.

Таким чином, доводи касаційної скарги прокурора в цій частині колегія суддів вважає такими, що не ґрунтуються на вимогах закону.

Крім того, доводи касаційної скарги прокурора про те, що стосовно ОСОБА_9 у Святошинському районному суді м. Києва розглядається кримінальне провадження за вчинення ним іншого розбійного нападу, скоєного вже після постановлення вироку у даному кримінальному провадженні, колегія суддів не може взяти до уваги з таких підстав.

Згідно з п. 2 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, вважається невинуватим доти, доки його вину не буде доведено в законному порядку.

Відповідно до ст. 62 Конституції України та ч. 1 ст. 17 КПК України особа вважається невинуватою у вчиненні кримінального правопорушення і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено у порядку, передбаченому законом, і встановлено обвинувальним вироком суду, який набрав законної сили.

З огляду на зазначені правові норми та принцип презумпції невинуватості, за відсутності вироку суду, який набрав законної сили, наявність кримінального провадження, в тому числі на стадії його судового розгляду, не породжує правових наслідків для юридичної оцінки наступних чи попередніх діянь особи, у вчиненні яких вона обвинувачується, а є лише версією органів досудового розслідування, яку вони доводять на підставі обов`язку доказування відповідно до вимог ч. 1 ст. 92 КПК України.

А тому наявність на розгляді у Святошинському районному суді м. Києва іншого кримінального провадження щодо ОСОБА_9 не може впливати на призначення йому покарання у даному кримінальному провадженні.

У своїй касаційній скарзі захисник посилається на необхідність однакового застосування норм кримінального права у справах зі схожими обставинами, зокрема, як у постанові Верховного Суду від 22 січня 2019 року у справі № 414/1217/14-к (провадження 51-3753 км 18).

Колегія суддів звертає увагу, що в зазначеному захисником кримінальному провадженні судом касаційної інстанції вирок місцевого суду та ухвалу апеляційного суду змінено виключно у зв`язку з недотриманням судами вимог ч. 2 ст. 416 КПК України, а не через суворість призначеного покарання.

Суд апеляційної інстанції, здійснюючи перевірку доводів апеляційних скарг прокурора та захисника, дотримуючись вимог кримінального процесуального закону, ретельно перевірив зазначені в них доводи, проаналізував їх, дав на них переконливі відповіді, зазначивши в ухвалі підстави постановленого рішення.

Таким чином, апеляційний суд у ході перевірки кримінального провадження щодо ОСОБА_8 та ОСОБА_9 у порядку апеляційної процедури перевірив доводи апеляційних скарг сторін кримінального провадження, належним чином обґрунтував рішення з наведенням докладних мотивів, з яких апеляційну скаргу прокурора залишив без задоволення, а апеляційну скаргу захисника задовольнив частково.

Ухвала суду апеляційної інстанції відповідає вимогам статей 370, 419 КПК України, є обґрунтованою та вмотивованою, підстав вважати її незаконною в ході касаційного розгляду не встановлено.

Врахувавши вищевикладені обставини, дослідивши матеріали кримінального провадження та оцінивши доводи, викладені прокурором та захисником у касаційних скаргах, колегія суддів не встановила достатніх підстав для зміни чи скасування вироку місцевого суду та ухвали апеляційного суду в частині призначеного покарання.

Оскільки кримінальний закон застосовано правильно, істотних порушень вимог кримінального процесуального закону не встановлено, призначене покарання відповідає тяжкості вчинених злочинів та особам засуджених, касаційні скарги прокурора та захисника слід залишити без задоволення, а вирок місцевого суду та ухвалу апеляційного суду без зміни.

Керуючись статтями 433, 434, 436, 441, 442 КПК України, Суд

ухвалив:

Касаційну скаргу прокурора ОСОБА_7 та касаційну скаргу захисника ОСОБА_6 в інтересах засуджених ОСОБА_8 та ОСОБА_9 залишити без задоволення.

Вирок Сосницького районного суду Чернігівської області від 04 квітня 2019 року та ухвалу Чернігівського апеляційного суду від 16 січня 2020 року щодо ОСОБА_8 та ОСОБА_9 залишити без зміни.

Постанова набирає законної сили з моменту проголошення, є остаточною й оскарженню не підлягає.

Судді:

ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3