Рішення

від 22.09.2020 по справі 320/5442/20

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

22 вересня 2020 року № 320/5442/20

Київський окружний адміністративний суд у складі головуючої судді Василенко Г.Ю., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом Київського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів до Товариства з обмеженою відповідальністю "БЕР ТРАНС" про стягнення адміністративно-господарських санкцій та пені,

в с т а н о в и в:

Київське обласне відділення Фонду соціального захисту інвалідів звернулось до Київського окружного адміністративного суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "БЕР ТРАНС", в якому просить суд стягнути з відповідача на користь Київського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів грошову суму в рахунок адміністративно-господарських санкцій та пені за порушення термінів сплати адміністративно-господарських санкцій у розмірі 25347,35 грн.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що відповідач порушив вимоги статті 19 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" і не забезпечив працевлаштування інвалідів згідно з встановленим законом нормативом, тому зобов`язаний сплатити до Фонду соціального захисту інвалідів передбачені законом адміністративно господарські санкції. Оскільки суму адміністративно-господарських санкцій відповідач самостійно не сплатив, позивач звернувся до суду з позовом про стягнення сум вказаної заборгованості разом з пенею.

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 23.07.2020 відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).

Відповідач позов не визнав, подав до суду відзив на позовну заяву, в якому просив суд відмовити у задоволенні позову з тих підстав, що товариство виконало всі вимоги щодо працевлаштування інвалідів, які передбачені Законом України "Про основи соціальної захищеності інвалідів України": створило робочі місця для працевлаштування інвалідів, подавало до органів зайнятості населення звітність за встановленою формою та зверталось до них за сприянням у працевлаштуванні інвалідів. Відповідач стверджував, що не виконав визначений законом норматив щодо працевлаштування інвалідів з об`єктивних причин, адже інваліди до нього з метою працевлаштування не звертались. Таким чином, відповідач стверджував, що вимоги про стягнення з нього адміністративно-господарських санкцій є безпідставними.

Розглянувши подані документи і матеріали, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено наступне.

Товариство з обмеженою відповідальністю "БЕР ТРАНС" є юридичною особою (ідентифікаційний код 40408348) - працедавцем, який відповідно до статті 18 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" зобов`язаний створювати робочі місця для працевлаштування інвалідів.

У січні 2020 року відповідач подав до Київського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів звіт про зайнятість та працевлаштування інвалідів за 2019 рік (форма № 10-ПІ), згідно з яким він задекларував, що середньооблікова чисельність штатних працівників облікового складу відповідача впродовж 2019 року становила 8 осіб, з них середньооблікова кількість штатних працівників, яким відповідно до чинного законодавства встановлена інвалідність - 0 осіб, а кількість інвалідів штатних працівників, які повинні працювати на робочих місцях, створених відповідно до вимог статті 19 Закону України від 21.03.1991 №875-ХІІ "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні", становить - 0 осіб. Середньорічна заробітна плата штатного працівника становить 50362,00 грн.

Таким чином, на думку позивача, з даного звіту вбачається, що відповідачем не забезпечено працевлаштування одного інваліда.

Згідно з розрахунком, наведеним позивачем у позовній заяві, відповідач, у зв`язку з відсутністю в його штаті необхідної кількості працевлаштованих інвалідів, зобов`язаний сплатити на користь Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції в сумі 25181,25 грн. та пеню в сумі 166,10 грн., що разом становить 25347,35 грн.

Доказів направлення позивачем розрахунку адміністративного-господарських санкцій та пені з вимогою сплати на адресу відповідача суду не надано.

Вважаючи, що відповідачем всупереч вимог статті 19 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" не працевлаштовано одного інваліда, позивач звернувся до суду з даним позовом, в якому просив стягнути з відповідача адміністративно-господарські санкції та пеню.

Надаючи правову оцінку відносинам, що виникли між сторонами, суд зазначає наступне.

Законом, який визначає основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні і гарантує їм рівні з усіма іншими громадянами можливості для участі в економічній, політичній і соціальній сферах життя суспільства, створення необхідних умов, які дають можливість особам з інвалідністю ефективно реалізувати права та свободи людини і громадянина та вести повноцінний спосіб життя згідно з індивідуальними можливостями, здібностями і інтересами, є Закон України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" від 21.03.1991 №875-ХІІ (далі - Закон №875-ХІІ).

Крім того, спірні правовідносини врегульовані Порядком нарахування пені та її сплати, затвердженим Наказом Міністерства праці та соціальної політики України від 15.05.2007 №223 і зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 30.05.2007 за №552/13819 (далі - Порядок № 223).

Відповідно до частин другої та третьої статті 19 Закону №875-XII, підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій інвалідів, фізичні особи, які використовують найману працю, самостійно розраховують кількість робочих місць для працевлаштування інвалідів відповідно до нормативу, встановленого частиною першою цієї статті, і забезпечують працевлаштування інвалідів. Підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій інвалідів, фізичні особи, які використовують найману працю, самостійно здійснюють працевлаштування інвалідів у рахунок нормативів робочих місць виходячи з вимог статті 18 цього Закону.

Статтею 18 Закону №875-XII передбачено, що забезпечення прав інвалідів на працевлаштування та оплачувану роботу, в тому числі з умовою про виконання роботи вдома, здійснюється шляхом їх безпосереднього звернення до підприємств, установ, організацій чи до державної служби зайнятості.

Підбір робочого місця здійснюється переважно на підприємстві, з урахуванням причин інвалідності, з урахуванням побажань інвалідів, наявних у них професійних навичок і знань, а також рекомендацій медико-соціальної експертизи.

Підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов`язані виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування інвалідів, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені чинним законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування інвалідів, і звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування інвалідів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Статтею 18-1 Закону №875-XII передбачено, що інвалід, який не досяг пенсійного віку, не працює, але бажає працювати, має право бути зареєстрованим у державній службі зайнятості як безробітний.

Рішення про визнання інваліда безробітним і взяття його на облік для працевлаштування приймається центром зайнятості за місцем проживання інваліда на підставі поданих ним рекомендації МСЕК та інших передбачених законодавством документів.

Державна служба зайнятості здійснює пошук підходящої роботи відповідно до рекомендацій МСЕК, наявних у інваліда кваліфікації та знань, з урахуванням його побажань.

Відповідно до статті 12 Закону України №2694-XII від 14.10.1992 "Про охорону праці", підприємства, які використовують працю інвалідів, зобов`язані створювати для них умови праці з урахуванням рекомендацій медико-соціальної експертної комісії та індивідуальних програм реабілітації, вживати додаткових заходів безпеки праці, які відповідають специфічним особливостям цієї категорії працівників.

Таким чином, з аналізу вищезазначених норм вбачається, що працевлаштуванню інвалідів передує їх звернення безпосередньо до підприємств, установ, організації чи до державної служби зайнятості, на яку, власне, і покладено обов`язок реєстрації бажаючих працювати інвалідів та здійснювати пошук підходящої роботи для них.

Разом з тим суд зазначає, що передбачений статтею 19 Закону №875-XII обов`язок по забезпеченню працевлаштування інвалідів не слід ототожнювати з обов`язком роботодавця здійснювати їх фактичний пошук і працевлаштування на створених останнім робочих місцях, оскільки законом на роботодавця цей обов`язок не покладається.

Згідно з Постановою Верховного Суду від 21.09.2018 у справі №816/593/17, висновки якої в силу вимог частини п`ятої статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України враховані судом в межах даного провадження, обов`язок підприємства зі створення робочих місць для інвалідів не супроводжується його обов`язком займатись пошуком інвалідів для працевлаштування.

Приписами статті 20 Закону №875-XII передбачено, що підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій інвалідів, фізичні особи, які використовують найману працю, де середньооблікова чисельність працюючих інвалідів менша, ніж установлено нормативом, передбаченим статтею 19 цього Закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції, сума яких визначається в розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, установі, організації, у тому числі підприємстві, організації громадських організацій інвалідів, фізичної особи, яка використовує найману працю, за кожне робоче місце, призначене для працевлаштування інваліда і не зайняте інвалідом. Для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій інвалідів, фізичних осіб, на яких працює від 8 до 15 осіб, розмір адміністративно - господарських санкцій, за робоче місце, призначене для працевлаштування інваліда і не зайняте інвалідом, визначається у розмірі половини середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, в установі, організації, у тому числі на підприємстві, організації громадських організацій інвалідів, у фізичної особи, що використовує найману працю.

Згідно з частиною другою статті 20 Закону №875-XII, порушення термінів сплати адміністративно-господарських санкцій тягне за собою нарахування пені. Пеня обчислюється виходячи з 120 відсотків річних облікової ставки Національного банку України, що діяла на момент сплати, нарахованої на повну суму недоїмки за весь її строк.

Сплату адміністративно-господарських санкцій і пені підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій інвалідів, фізичні особи, які використовують найману працю, проводять відповідно до закону за рахунок прибутку, який залишається в їх розпорядженні після сплати всіх податків і зборів (обов`язкових платежів).

Адміністративно-господарські санкції розраховуються та сплачуються підприємствами, установами, організаціями, у тому числі підприємствами, організаціями громадських організацій інвалідів, фізичними особами, зазначеними в частині першій цієї статті, самостійно в строк до 15 квітня року, наступного за роком, в якому відбулося порушення нормативу, встановленого частиною першою статті 19 цього Закону. При цьому до правовідносин із стягнення адміністративно-господарських санкцій, передбачених цим Законом, не застосовуються строки, визначені статтею 250 Господарського кодексу України.

У разі несплати адміністративно-господарських санкцій або пені чи неможливості їх сплати за рішенням суду їх стягнення в примусовому порядку може бути звернено на майно підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій інвалідів, фізичної особи, яка використовує найману працю, в порядку, передбаченому законом.

Наказом Міністерства праці та соціальної політики України від 31.05.2013 №316 "Про затвердження форми звітності №3-ПН "Інформація про попит на робочу силу (вакансії)" та Порядку її подання" затверджена форма звітності №3-ПН "Інформація про попит на робочу силу (вакансії)" та Порядок подання форми звітності №3-ПН Інформація про попит на робочу силу (вакансії)".

Згідно з вимогами вказаного Порядку форма №3-ПН заповнюється роботодавцями та подається до базового центру зайнятості незалежно від місцезнаходження роботодавця. Форма №3-ПН подається за наявності у роботодавця попиту на робочу силу (вакансії) не пізніше ніж через три робочі дні з дати відкриття вакансії. Датою відкриття вакансії є наступний день після створення робочого місця чи припинення трудових відносин з працівником, робоче місце якого стає вакантним, або дата, починаючи з якої може бути укладений трудовий договір з найманим працівником.

Таким чином, до обов`язків роботодавців стосовно забезпечення прав інвалідів на працевлаштування, крім створення відповідних робочих місць, відноситься також надання Державній службі зайнятості інформації, необхідної для організації такого працевлаштування, і саме подання такої інформації (звітність форми №3-ПН) відповідного року може свідчити про вчинення роботодавцем усіх дій, необхідних для працевлаштування інвалідів, і, відповідно, про наявність підстав для звільнення від відповідальності, передбаченої статтею 20 Закону №875-XII. Будь-які інші дії роботодавців не виправдовують та не звільняють від відповідальності за порушення правил господарської діяльності.

Частиною першою статті 238 Господарського кодексу України передбачено, що за порушення встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності до суб`єктів господарювання можуть бути застосовані уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування адміністративно-господарські санкції, тобто заходи організаційно-правового або майнового характеру, спрямовані на припинення правопорушення суб`єкта господарювання та ліквідацію його наслідків.

Згідно з частиною другою статті 238 Господарського кодексу України, види адміністративно-господарських санкцій, умови та порядок їх застосування визначаються цим Кодексом, іншими законодавчими актами. Адміністративно-господарські санкції можуть бути встановлені виключно законами.

Серед переліку адміністративно-господарських санкцій, встановленого у частині першій статті 239 Господарського кодексу України вказано, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування відповідно до своїх повноважень та у порядку, встановленому законом, можуть застосовувати до суб`єктів господарювання, зокрема, адміністративно-господарський штраф, а також і інші адміністративно-господарські санкції, встановлені цим Кодексом та іншими законами.

Спірні у цій справі санкції застосовуються до суб`єктів господарювання уповноваженими органами державної влади за порушення встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності, а тому є адміністративно-господарськими санкціями. Про вищевикладене зазначено також у статті 20 Закону №875-XII.

Отже, законом передбачена відповідальність у вигляді адміністративно-господарських санкцій для підприємств, які не забезпечили середньооблікову чисельність працюючих інвалідів відповідно до установленого нормативу.

Разом з тим, законом визначені випадки, у яких суб`єкт господарювання звільняється від відповідальності за вчинене ним правопорушення у сфері господарювання.

Загальні засади відповідальності учасників господарських відносин, зокрема і підстави для звільнення від відповідальності за порушення правил здійснення господарської діяльності (за що передбачені адміністративно-господарські санкції), регламентовано главою 24 Господарського кодексу України (Загальні засади відповідальності учасників господарських відносин).

Так, відповідно до частини першої статті 218 Господарського кодексу України, підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання.

Частиною другою статті 218 Господарського кодексу України передбачено, що учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов`язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення.

Зі змісту частини другої вищевказаної статті вбачається, що зазначена норма встановлює підстави для звільнення від відповідальності, як за невиконання або неналежне виконання господарського зобов`язання (за що встановлено відповідальність у вигляді відшкодування збитків, штрафні санкції, або оперативно-господарські санкції), так і за порушення правил здійснення господарської діяльності (за що встановлено відповідальність у вигляді адміністративно-господарських санкцій).

Отже, суб`єкт звільняється від відповідальності, зокрема, за порушення правил здійснення господарської діяльності (тобто від адміністративно-господарських санкцій), якщо доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення правопорушення.

Згідно з частиною третьою статті 50 Закону України від 05.07.2012 №5067-VI "Про зайнятість населення", роботодавці зобов`язані, зокрема, своєчасно та в повному обсязі у порядку, затвердженому центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, за погодженням з центральним органом виконавчої влади із забезпечення реалізації державної політики у галузі статистики, подавати територіальним органам центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, інформацію про попит на робочу силу (вакансії).

Аналіз наведених правових норм свідчить, що законодавством встановлено обов`язок роботодавця створити робочі місця для інвалідів відповідно до нормативу та подавати, інформацію про попит на робочу силу (вакансії) до територіального органу Державної служби зайнятості.

Отже, своєчасно та в повному обсязі надавши інформацію про попит на вакансії підприємство, фактично, вживає усіх залежних від нього передбачених законом заходів для відповідності середньооблікової чисельності працюючих інвалідів установленим нормативам, тобто заходів для недопущення господарського правопорушення.

Таким чином, передбачена частиною першою статті 20 Закону №875-XII міра юридичної відповідальності у вигляді виникнення обов`язку здійснити грошовий платіж на користь Фонду соціального захисту інвалідів має наставати або: 1) в разі порушення роботодавцем вимог частини третьої статті 18 Закону № 875-XII, а саме, не виділення та не створення робочих місць, не надання державній службі зайнятості інформації, не звітування перед Фондом соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування інвалідів, так як саме ця бездіяльність має своїм фактичним наслідком позбавлення державної служби зайнятості можливості організувати працевлаштування інвалідів, або 2) в разі порушення роботодавцем вимог частини третьої статті 17, частини першої статті 18, частин другої, третьої, п`ятої статті 19 Закону №875-XII, що полягає у безпідставній відмові у працевлаштуванні інваліда, який звернувся до роботодавця самостійно чи був направлений до нього державною службою зайнятості.

Про наявність вакансій для працевлаштування інвалідів роботодавці повідомляють територіальні відділення Фонду соціального захисту інвалідів згідно з наказом Міністерства праці та соціальної політики України "Про затвердження форми звітності №10-ПІ (річна) "Звіт про зайнятість і працевлаштування інвалідів" та Інструкцію щодо заповнення форми звітності №10-ПІ (річна) "Звіт про зайнятість і працевлаштування інвалідів" №42 від 10.02.2007 щороку до 1 березня, наступного після звітного періоду. Такий звіт подається або надсилається рекомендованим листом за місцем державної реєстрації роботодавця відповідному відділенню Фонду.

Матеріали справи свідчать, що відповідачем подано звіт про зайнятість і працевлаштування інвалідів за 2019 рік, яким встановлено середньооблікову кількість штатних працівників облікового складу на підприємстві відповідача у кількості 8 осіб, з них кількість інвалідів - 0 осіб, кількість інвалідів - штатних працівників, які повинні працювати на робочих місцях, створених відповідно до вимог статті 19 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" - 0 осіб, з фондом оплати праці штатних працівників 402,9 тис. грн., середньорічною заробітною платою штатного працівника - 50362,00 грн.

Вважаючи, що за нормативом на підприємстві відповідача має бути працевлаштовано 1 інвалід, позивач звернувся до суду з позовом про стягнення з відповідача адміністративно-господарських санкцій в сумі 25181,00 грн., що дорівнює середньорічній заробітній платі одного працівника та пені за порушення термінів сплати таких санкцій у сумі 166,10 грн.

При цьому, позивач зауважив, що на підприємстві відповідача підлягала працевлаштуванню 1 особа з інвалідністю, однак працевлаштовано не було жодної, оскільки у 2019 році по вакантній посаді особи з інвалідністю з метою працевлаштування до відповідача не зверталися та з державної служби зайнятості не направлялися.

Згідно з пунктом 2.1 Порядку подання форми звітності №3-ПН "Інформація про попит на робочу силу (вакансії)", затвердженого наказом Міністерства соціальної політики України від 31.05.2013 №316, форма подається за наявності у роботодавця попиту на робочу силу (вакансії) не пізніше 10-ти робочих днів з дати відкриття вакансії(й). Датою відкриття вакансії є наступний день після створення робочого місця чи припинення трудових відносин з працівником, робоче місце якого стає вакантним, або дата, починаючи з якої може бути укладений трудовий договір з найманим працівником.

З матеріалів справи вбачається, що в період з січня 2019 року по травень 2019 року на підприємстві відповідача працювало 6 чоловік.

Тобто, станом на кінець травня 2019 року, відповідачем правомірно не подавався звіт до центру зайнятості про наявність вільних робочих місць (вакантних посад) для працевлаштування осіб з інвалідністю.

Водночас, судом встановлено, що відповідач починаючи з червня 2019 року до центру зайнятості подавав звітність про попит на робочу силу за формою №3-ПН, в яких зазначав про наявність вакансії для інваліда, тобто, проінформував центр зайнятості про наявність вільних вакансій для працевлаштування інвалідів.

Крім того, доказів на підтвердження того, що відповідачем не створено робочі місця для працевлаштування інвалідів або ж про факти відмови у працевлаштуванні з боку відповідача за зверненням інваліда або направленням державної служби зайнятості, позивачем суду не надано та про таке не зазначено.

Отже суд вважає, що відповідачем було вжито всі можливі заходи по забезпеченню працевлаштування інвалідів.

При цьому, суд звертає увагу, що обов`язок працедавця по створенню робочих місць для інвалідів не супроводжується його обов`язком займатись пошуком інвалідів для працевлаштування. Такий обов`язок згідно зі статтею 18 Закону №875-ХІІ покладено на центральний орган виконавчої влади з питань праці та соціальної політики, органи місцевого самоврядування, громадські організації інвалідів.

Таким чином, матеріалами справи підтверджено, що відповідачем подавалася уся необхідна звітність, у зв`язку з чим адміністративно-господарські санкції не можуть бути застосовані до нього.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 25.04.2018 по справі №815/2382/16, від 26.06.2018 по справі №806/1368/17, від 10.07.2018 по справі №818/565/17, від 10.07.2018 по справі №П/811/722/17.

Зі змісту висновків Верховного Суду в постанові від 26.06.2018 у справі №806/1368/17 встановлено, що якщо роботодавець одноразово подав звітність форми №3-ПН "Інформація про попит на робочу силу (вакансії)" у визначений строк з дати відкриття вакансії, він виконав обов`язок своєчасно та в повному обсязі у встановленому порядку подати інформацію про попит на робочу силу (вакансії). Це означає, що в такому випадку учасник господарських відносин вжив залежних від нього передбачених законодавством заходів для відповідності середньооблікової чисельності працюючих інвалідів установленим нормативам, тобто заходів для недопущення господарського правопорушення.

Таким чином, в діях відповідача відсутній склад правопорушення, а отже, застосування до нього адміністративного-господарських санкцій та пені за не працевлаштування інваліда, не ґрунтується на нормах чинного законодавства.

Згідно частини першої статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Частиною першою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Наведені норми одночасно покладають обов`язок на сторін доводити суду обґрунтованість своїх тверджень або заперечень.

Належних і достатніх доказів, які б спростовували доводи відповідача, позивачем під час розгляду справи не надано.

З огляду на зазначене, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України та матеріалів справи, суд дійшов висновку, що у задоволенні адміністративного позову слід відмовити.

Оскільки спір вирішено не на користь суб`єкта владних повноважень, в силу вимог статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України питання розподілу судових витрат не вирішується.

Керуючись статтями 9, 14, 73-78, 90, 143, 242-246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

в и р і ш и в:

У задоволенні адміністративного позову відмовити.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.

Відповідно до підпункту 15.5 пункту 1 Розділу VII «Перехідні положення» Кодексу адміністративного судочинства України до початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні скарги подаються учасниками справи до або через Київський окружний адміністративний суд.

Суддя Василенко Г.Ю.