Постанова

від 23.09.2020 по справі 911/1109/18

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116, (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"23" вересня 2020 р. Справа№ 911/1109/18

Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Агрикової О.В.

суддів: Чорногуза М.Г.

Мальченко А.О.

Секретар судового засідання: Мельничук О.С.,

за участю представників сторін:

від прокуратури - Галась О.М.;

від позивача - не з`явився;

від відповідача 1 - не з`явився;

від відповідача 2 - Грищенко В.В.;

розглянувши апеляційну скаргу

Ірпінської фінансово-юридичної академії у формі товариства з обмеженою відповідальністю

на рішення Господарського суду Київської області від 20.01.2020 року (повний текст рішення складено 19.02.2020 року)

у справі №911/1109/18 (суддя Конюх О.В.)

За позовом Заступника керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури в інтересах держави

в особі Державної фіскальної служби України

до:

1. Ірпінської фінансово-юридичної академії у формі товариства з обмеженою відповідальністю

2. Університету державної фіскальної служби України

про визнання недійсним договору та стягнення 1 440 258,30 грн., -

ВСТАНОВИВ:

У 2018 році Заступник керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Державної фіскальної служби України звернулося до Господарського суду Київської області з позовом до Ірпінської фінансово-юридичної академії у формі товариства з обмеженою відповідальністю та Університету державної фіскальної служби України про визнання недійсним договору та стягнення 1 440 258, 30 грн.

Позов обґрунтований тим, що договір оренди нерухомого майна від 28.01.2013 року № 130230 суперечить інтересам держави і суспільства, оскільки спірний об`єкт оренди, будучи державною власністю, перебував на балансі Університету державної фіскальної служби України, був об`єктом освіти, та використовувався для забезпечення діяльності закладу освіти в якості гуртожитку для проживання студентів університету, а Університет державної фіскальної служби України, безпідставно зареєструвавши за собою право власності на реабілітаційно-оздоровчий комплекс "Сосновий бір", незаконно відчужив вказане майно відповідачу-1 згідно договору купівлі-продажу об`єкта нерухомого майна від 26.11.2007 року та після чого взяв у останнього зазначене майно в оренду для проживання та обслуговування студентів і співробітників Університету. Крім того, прокурор посилається на те, що проведеною Державною фінансовою інспекцією ревізією фінансово-господарської діяльності Університету державної податкової служби України за період 01.01.2012 року по 01.03.2015 року, за наслідками якої складено акт від 27.04.2015 року № 04-21/3, встановлено, що за користування реабілітаційно-оздоровчим комплексом "Сосновий бір" в період 2008 - 2014 Університетом державної фіскальної служби України на користь відповідача 1 сплачено грошові кошти в розмірі 12 654 349, 07 грн., в той час, згідно договору купівлі-продажу об`єкта нерухомого майна від 26.11.2007 року, вартість реабілітаційно-оздоровчого комплексу "Сосновий бір", незаконно відчуженого Університетом державної фіскальної служби України, становила 3 142 235, 00 грн., тобто, сума орендної плати за вказаний період перевищила суму виручки від продажу об`єкта нерухомого майна. Враховуючи вищевикладене, прокурор вказує, що укладення спірного договору оренди завідомо суперечило інтересам держави та суспільства, оскільки наслідки укладання оспорюваного правочину призвели до втрат Державного бюджету України, у зв`язку з чим на підставі норм ч. 1 ст. 203 ЦК України, ч. 3 ст. 215 України вказаний правочин підлягає визнанню недійсним із застосуванням визначених ч. 3 ст. 228 ЦК України, ст. 208 ГК України наслідків його недійсності.

Рішенням Господарського суду Київської області від 09.10.2018 року у справі №911/1109/18 (суддя Рябцева О.О.) позов задоволено повністю. Визнано недійсним договір оренди від 28.01.2013 року № 130230. Присуджено до стягнення з Ірпінської фінансової-юридичної академії у формі товариства з обмеженою відповідальністю у дохід держави 1 440 258, 30 грн., сплачених за договором оренди від 28.01.2013 року №130230, з Ірпінської фінансової-юридичної академії у формі товариства з обмеженою відповідальністю на користь прокуратури Київської області 11 682, 94 грн. судового збору, з Університету державної фіскальної служби України на користь прокуратури Київської області 11 682, 94 грн. судового збору.

Постановою Північного апеляційного господарського суду від 11.03.2019 року рішення Господарського суду Київської області від 09.10.2018 року у справі № 911/1109/18 залишено без змін.

Постановою Верховного Суду від 13.08.2019 року у справі №911/1109/18 рішення господарського суду Київської області від 09.10.2018 року та постанову Північного апеляційного господарського суду від 11.03.2019 року скасовано, справу №911/1109/18 передано на новий розгляд до Господарського суду Київської області.

Направляючи справу на новий розгляд Верховний Суд вказав, що під час нового розгляду необхідно дослідити питання чи потребують захисту державні інтереси у цьому випадку, чи замінює прокурор у цьому судовому провадженні орган, уповноважений на виконання відповідних функцій, який не здійснює захисту або робить це неналежно. Також Верховний Суд зазначив, що необхідно перевірити наведені прокурором причини, які, на його думку, перешкоджають захисту інтересів держави належним суб`єктом, у зв`язку з чим прокурор звернувся до суду, а також з`ясувати, чи вжито прокурором всіх передбачених чинним законодавством заходів, які передують зверненню прокурора до суду для здійснення представництва інтересів держави.

Рішенням Господарського суду Київської області від 20.01.2020 року позовні вимоги задоволено повністю. Визнано недійсним договір оренди нерухомого майна №130230 від 28.01.2013 року укладений між Національним університетом державної податкової служби України та Ірпінською фінансово-юридичною академією у формі товариства з обмеженою відповідальністю.

Присуджено до стягнення з Ірпінської фінансово-юридичної академії у формі товариства з обмеженою відповідальністю в дохід держави 1 440 258, 30 грн., сплачених за договором оренди №130230 від 28.01.2013 року, з Ірпінської фінансово-юридичної академії у формі товариства з обмеженою відповідальністю на користь Прокуратури Київської області 22 484, 87 грн. судового збору, з Університету Державної фіскальної служби України на користь Прокуратури Київської області 881, 00 грн. судового збору.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що у даному випадку наявне порушення інтересів держави та необхідність представництва таких інтересів в суді прокуратурою. Крім того місцевим господарським судом зазначено, що рішенням господарського суду Київської області від 15.08.2016 року у справі №911/1030/16 встановлено незаконність вибуття у 2007 році з державної власності об`єкту нерухомого майна - реабілітаційно-оздоровчого комплексу "Сосновий бір", та витребувано спірний об`єкт з чужого незаконного володіння Ірпінської фінансово-юридичної академії у формі ТОВ на користь держави в особі ДФС України, а тому відповідач 2 у даній справі не мав права надати в оренду відповідачу 1 вказаний вище комплекс, оскільки не являвся його законним власником або титульним володільцем. Також судом першої інстанції встановлено, що укладення оспорюваного договору оренди мало своїм наслідком втрати державних коштів, які безпідставно сплачувались відповідачем 2 відповідачу 1 у вигляді орендних платежів за користування приміщенням, яким Університет ДФС України мав право користуватись безоплатно як балансоутримувач.

Не погодившись із прийнятим рішенням, Ірпінської фінансово-юридичної академії у формі товариства з обмеженою відповідальністю звернулось до Північного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду Київської області від 20.01.2020 року та прийняти нове рішення, яким в задоволенні позовних вимог відмовити повністю.

Вимоги та доводи апеляційної скарги мотивовані тим, що рішення суду першої інстанції прийнято з порушенням норм матеріального та при недотриманні норм процесуального права, при цьому місцевий господарський суд на думку скаржника не в повному обсязі з`ясував обставини справи, які мають значення для правильного вирішення господарського спору, неправильно та неповно дослідив докази, що призвело до прийняття неправомірного рішення.

Зокрема скаржник вважає, що розширене тлумачення судом першої інстанції підстав для представництва прокурором інтересів держави у суді не відповідає принципам змагальності та рівноправності сторін судового провадження, що призвело до несправедливого розгляду справи. Також апелянт вважає, що позивачем у даній справі є саме ДФС, а не прокурор, а тому всі норми, що стосувались пропуску строку позовної давності мали вираховуватись саме з дат, коли позивач, а не прокурор дізнався або міг дізнатися про порушення свого права чи інтересу. Й наостанок скаржник вважає, що оскільки він є добросовісним набувачем, то він не має нести жодних матеріальних втрат, так як сам є жертвою діяльності та бездіяльності державних структур.

Згідно з витягом з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 11.06.2020 року сформовано колегію суддів у складі: головуючий суддя Агрикова О.В., судді Козир Т.П., Мальченко А.О.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 15.06.2020 року апеляційну скаргу Ірпінської фінансово-юридичної академії у формі товариства з обмеженою відповідальністю залишено без руху, встановлено строк для усунення недоліків, а саме не більше десяти днів з дня отримання копії ухвали апелянту усунути недоліки, шляхом подання до суду доказів сплати судового збору у розмірі 33 727 грн. 30 коп. та подання документів які підтверджують надсилання копії апеляційної скарги і доданих до неї документів іншим учасникам у справі.

24.06.2020 року від Ірпінської фінансово-юридичної академії у формі товариства з обмеженою відповідальністю до Північного апеляційного господарського суду надійшла заява про усунення недоліків з доказами сплати судового збору у встановленому порядку і розмірі, а також докази надсилання копії апеляційної скарги учасникам у справі, листом з описом вкладення.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 30.06.2020 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Ірпінської фінансово-юридичної академії у формі товариства з обмеженою відповідальністю на рішення Господарського суду Київської області від 20.01.2020 року у справі №911/1109/18, розгляд справи призначено на 26.08.2020 року.

27.07.2020 року через відділ забезпечення автоматизованого розподілу, контролю та моніторингу виконання документів від прокуратури надійшов відзив на апеляційну скаргу в якому останній просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.

Відповідно до витягу з протоколу автоматичної зміни складу колегії суддів від 25.08.2020 року, у зв`язку з відпусткою судді Козир Т.П., сформовано для розгляду справи №911/1109/18 колегію суддів у складі головуючого судді: Агрикової О.В., суддів: Чорногуз М.Г., Мальченко А.О.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 26.08.2020 року апеляційну скаргу Ірпінської фінансово-юридичної академії у формі товариства з обмеженою відповідальністю на рішення Господарського суду Київської області від 20.01.2020 року у справі №911/1109/18 прийнято до провадження колегією суддів у визначеному складі.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 26.08.2020 року розгляд справи відкладено на 23.09.2020 року.

23.09.2020 року через відділ забезпечення автоматизованого розподілу, контролю та моніторингу виконання документів від відповідача 2 надійшли письмові пояснення.

В судовому засіданні 23.09.2020 року представник прокуратури надав усні пояснення по справі, відповів на запитання суду, просив відмовити у задоволенні апеляційної скарги. Представник відповідача 2 надав усні пояснення по справі, відповів на запитання суду. Представники позивача та відповідача 1 в судове засідання не з`явились, про дату та час судового засідання повідомлені належним чином.

Згідно з п. 11, ст. 270 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, стосовно якого немає відомостей щодо його повідомлення про дату, час і місце судового засідання, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки будуть визнані судом поважними.

Відповідно до п. 12, ст. 270 Господарського процесуального кодексу України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Таким чином, відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

Враховуючи те, що наявні матеріали справи є достатніми для всебічного, повного і об`єктивного розгляду справи, та зважаючи на обмежений процесуальний строк розгляду апеляційної скарги, судова колегія визнала за можливе розглянути апеляційну скаргу у відсутності представників позивача та відповідача 1.

Статтями 269 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Розглянувши доводи апеляційної скарги, дослідивши докази, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом першої інстанції норм чинного законодавства, Північний апеляційний господарський суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено місцевим господарським судом, що рішенням господарського суду Київської області від 15.08.2016 року у справі №911/1030/16, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 03.11.2016 року та постановою Вищого господарського суду України від 20.02.2017 року задоволено позов заступника керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі ДФС та регіонального відділення Фонду державного майна України в Київській області до Національного університету державної податкової служби України, Академії та виконавчого комітету Ірпінської міської ради Київської області; скасовано рішення виконавчого комітету Ірпінської міської ради від 31.07.2007 року № 143 та витребувано з незаконного чужого володіння Академії на користь держави в особі уповноваженого органу ДФС об`єкт нерухомого майна - реабілітаційно-оздоровчий комплекс "Сосновий бір", що знаходиться за адресою: Київська область, смт Ворзель, по вулиці Кірова, 3, загальною вартістю 1 665 384,25 грн. (т.1, а.с. 20-26).

Як встановлено рішенням господарського суду Київської області від 15.08.2016 року у справі №911/1030/16, реабілітаційно-оздоровчий комплекс "Сосновий бір", який розташований за адресою: Київська область, смт Ворзель, по вулиці Кірова, 3, перебуваючи у державній власності та на балансі Університету, був об`єктом освіти, оскільки використовувався для забезпечення діяльності закладу освіти як гуртожиток для проживання студентів Університету.

На підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно, виданого виконавчим комітетом Ірпінської міської ради 20.09.2007 року згідно з рішенням виконавчого комітету Ірпінської міської ради від 31.07.2007 року № 143, за Національним університетом державної податкової служби України комунальним підприємством Київської обласної ради "Ірпінське бюро технічної інвентаризації" в книзі: 1-29, номер запису: 160, реєстраційний номер: 20350050 було зареєстровано право власності на нерухоме майно - реабілітаційно-оздоровчий комплекс "Сосновий бір", який розташований за адресою: Київська область , смт Ворзель, по вулиці Кірова,

У подальшому між Національним університетом державної податкової служби України та товариством з обмеженою відповідальністю "Міжрегіональна фінансово-юридична академія", правонаступником якого є Академія, 26.11.2007 року укладено Договір купівлі-продажу об`єкта нерухомого майна - реабілітаційно-оздоровчого комплексу "Сосновий бір".

Рішенням господарського суду Київської області від 15.08.2016 року у справі №911/1030/16 також встановлено, що вказаний Договір купівлі-продажу укладений всупереч вимогам статті 5 Закону України "Про приватизацію державного майна", яка встановлює мораторій на приватизацію (відчуження) об`єктів освіти та науки. Об`єкт нерухомого майна вибув з державної власності всупереч законодавству та волі держави в особі уповноваженого на те органу. Після проведення процедури відчуження, яка не відповідала вимогам законодавства України, вказаний об`єкт нерухомого майна перебував в оренді Університету для проживання та обслуговування студентів та співробітників вузу.

Згідно з частиною четвертою статті 75 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Місцевим господарським судом також встановлено, що Академією (як орендодавцем) та Національним університетом державної податкової служби України, правонаступником якого є Університет (як орендарем), укладено Договір оренди, за умовами пункту 1.1 якого орендодавець зобов`язується передати орендарю в строкове платне користування приміщення майнового комплексу для проживання та обслуговування студентів і співробітників Національного університету державної податкової служби України, що знаходиться за адресою: Київської області, смт Ворзель, по вул. Кірова, буд. 3, площею 3461 кв.м, а орендар зобов`язується прийняти це майно та після припинення цього договору повернути майно орендодавцю в належному стані. (т.1, а.с. 38-41).

Згідно з пунктом 1.2 Договору оренди майно, що надається в користування, належить орендодавцю на праві власності на підставі Договору купівлі-продажу.

Пунктом 3.1 Договору оренди встановлено, що орендар за користування орендованим майном сплачує орендну плату за умови наявності коштів та в межах бюджетних асигнувань на оренду житлових приміщень, що є предметом даного договору. Розмір орендної плати з урахуванням індексації становить 288 051, 66 грн. за 1 місяць з урахуванням ПДВ. Загальна сума договору складає 3 456 619,92 грн. з урахуванням ПДВ.

Згідно з пунктом 5.1 Договору оренди цей договір вважається укладеним і набирає чинності з 01.01.2013 року та діє до 31.12.2013 року.

30.09.2013 року сторонами підписано додаткову угоду до Договору оренди. Відповідно до абзацу другого пункту 3.1 Договору оренди у редакції додаткової угоди від 30.09.2013 року загальна сума договору складає 1 440 258,30 грн., у т.ч. ПДВ. Згідно з пунктом 3.2 Договору оренди у редакції додаткової угоди від 30.09.2013 року розмір орендної плати з урахуванням індексації становить 120 021,52 грн. за 1 місяць. (т.1, а.с. 42).

На виконання умов договору Університетом протягом періоду дії Договору оренди було сплачено Академії орендну плату у загальній сумі 1 440 258, 30 грн., що підтверджується залученими до матеріалів справи платіжними дорученнями: № 101 від 31.01.2013 року на суму 288 051, 66 грн., № 194 від 25.03.2013 року на суму 288 051, 66 грн., № 601 від 27.06.2013 року на суму 288 051, 66 грн., № 814 від 11.07.2013 року на суму 288 051, 66 грн., №823 від 17.07.2013 року на суму 288 051, 66 грн., а також довідкою Університету ДФС України від 13.06.2018 року №1491/91-91-01-23 (т.1, а. с. 44-48, 75).

Державною фінансовою інспекцією України було проведено ревізію фінансово-господарської діяльності Національного університету державної податкової служби України за період 01.01.2012 року по 01.03.2015 року, за наслідками якої складено акт від 27.04.2015 року № 04-21/3, з якого вбачається, що за користування реабілітаційно-оздоровчим комплексом "Сосновий бір" у період 2008 - 2014 років Університетом на користь Академії сплачено грошові кошти в розмірі 12 654 349,07 грн. Як вбачається із вказаного акта, реабілітаційно-оздоровчий комплекс "Сосновий бір" продано у 2007 році за 3 142 235 грн. (т.2, а.с. 31-38).

Дослідивши матеріли справи, колегія суддів встановила наступне.

Відповідно до пункту 3 частини 1 статті 131-1 Конституції України в Україні діє прокуратура, яка здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Європейський Суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) неодноразово звертав увагу на участь прокурора в суді на боці однієї зі сторін як обставину, що може впливати на дотримання принципу рівності сторін. Оскільки прокурор або посадова особа з аналогічними функціями, пропонуючи задовольнити або відхилити … скаргу, стає противником або союзником сторін у справі, його участь може викликати в однієї зі сторін відчуття нерівності (рішення у справі "Ф.В. проти Франції" (F.W. v. France) від 31.03.2005, заява 61517/00, п. 27).

ЄСПЛ звертав також увагу на категорії справ, де підтримка прокурора не порушує справедливого балансу. Зокрема, у справі "Менчинська проти Російської Федерації" (рішення від 15.01.2009, заява № 42454/02, п. 35) ЄСПЛ висловив таку думку (у неофіційному перекладі): "Сторонами цивільного провадження виступають позивач і відповідач, яким надаються рівні права, в тому числі право на юридичну допомогу. Підтримка, що надається прокуратурою одній зі сторін, може бути виправдана за певних обставин, наприклад, при захисті інтересів незахищених категорій громадян (дітей, осіб з обмеженими можливостями та інших категорій), які, ймовірно, не в змозі самостійно захищати свої інтереси, або в тих випадках, коли відповідним правопорушенням зачіпаються інтереси великого числа громадян, або у випадках, коли потрібно захистити інтереси держави".

Водночас, ЄСПЛ уникає абстрактного підходу до розгляду питання про участь прокурора у цивільному провадженні. Розглядаючи кожен випадок окремо Суд вирішує наскільки участь прокурора у розгляді справи відповідала принципу рівноправності сторін.

У Рекомендаціях Парламентської Асамблеї Ради Європи від 27.05.2003 № 1604 (2003) "Про роль прокуратури в демократичному суспільстві, заснованому на верховенстві закону" щодо функцій органів прокуратури, які не відносяться до сфери кримінального права, передбачено важливість забезпечити, щоб повноваження і функції прокурорів обмежувалися сферою переслідування осіб, винних у скоєнні кримінальних правопорушень, і вирішення загальних завдань щодо захисту інтересів держави через систему відправлення кримінального правосуддя, а для виконання будь-яких інших функцій були засновані окремі, належним чином розміщені і ефективні органи.

З огляду на вищенаведене, з урахуванням ролі прокуратури в демократичному суспільстві та необхідності дотримання справедливого балансу у питанні рівноправності сторін судового провадження зміст пункту 3 частини 1 статті 131-1 Конституції України щодо підстав представництва прокурора інтересів держави в судах не може тлумачитися розширено.

Отже, прокурор може представляти інтереси держави в суді у виключних випадках, які прямо передбачені законом. Розширене тлумачення випадків (підстав) для представництва прокурором інтересів держави в суді не відповідає принципу змагальності, який є однією з засад правосуддя (пункт 3 частини 2 статті 129 Конституції України).

Положення пункту 3 частини 1 статті 131-1 Конституції України відсилає до спеціального закону, яким мають бути визначені виключні випадки та порядок представництва прокурором інтересів держави в суді. Таким законом є Закон України "Про прокуратуру".

Відповідно до частини 3 статті 23 цього Закону прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті.

Отже, виключними випадками, за яких прокурор може здійснювати представництво інтересів держави в суді, є порушення або загроза порушення інтересів держави. Ключовим для застосування цієї конституційної норми є поняття "інтерес держави".

У Рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді) від 08.04.1999 № 3-рп/99 Конституційний Суд України, з`ясовуючи поняття "інтерес держави" висловив міркування, що інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб`єктів права власності та господарювання тощо (п. 3 мотивувальної частини).

Інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій чи з інтересами господарських товариств з часткою державної власності у статутному фонді. Проте держава може вбачати свої інтереси не тільки в їх діяльності, але й в діяльності приватних підприємств, товариств.

Із врахуванням того, що "інтерес держави" є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах (п. 4 мотивувальної частини).

Вказане Конституційний Суд зазначив у контексті офіційного тлумачення Арбітражного процесуального кодексу України, який уже втратив чинність. Однак висловлене Судом розуміння поняття "інтереси держави" має самостійне значення і може застосовуватися для тлумачення цього ж поняття, вжитого у статті 131-1 Конституції України та статті 23 Закону "Про прокуратуру".

Отже, "інтереси держави" охоплюють широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а тому їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному випадку звернення прокурора з позовом. Надмірна формалізація "інтересів держави", особливо у сфері публічних правовідносин, може призвести до необґрунтованого обмеження повноважень прокурора на захист суспільно значущих інтересів там, де це дійсно потрібно.

Пункт 3 частини 1 статті 131-1 Конституції України передбачає можливість представництва прокурором інтересів держави у виключних випадках. Тому, необхідно з`ясувати, що мається на увазі під "виключним випадком" і чи є таким випадком ситуація у справі.

Аналіз частини 3 статті 23 Закону України "Про прокуратуру" дає підстави стверджувати, що прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках:1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження; 2) у разі відсутності такого органу.

Перший "виключний випадок" передбачає наявність органу, який може здійснювати захист інтересів держави самостійно, а другий - відсутність такого органу. Однак підстави представництва інтересів держави прокуратурою у цих двох випадках істотно відрізняються. У першому випадку прокурор набуває право на представництво, якщо відповідний суб`єкт владних повноважень не здійснює захисту або здійснює неналежно. "Не здійснення захисту" виявляється в усвідомленій пасивній поведінці уповноваженого суб`єкта владних повноважень - він усвідомлює порушення інтересів держави, має відповідні повноваження для їх захисту, але всупереч цим інтересам за захистом до суду не звертається. "Здійснення захисту неналежним чином" виявляється в активній поведінці (сукупності дій та рішень), спрямованій на захист інтересів держави, але яка є неналежною. "Неналежність" захисту може бути оцінена з огляду на встановлений порядок захисту інтересів держави, який серед іншого включає досудове з`ясування обставин порушення інтересів держави, обрання способу їх захисту та ефективне здійснення процесуальних прав позивача.

Колегія суддів звертає увагу, що захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб`єкти владних повноважень, а не прокурор. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідного суб`єкта владних повноважень, який всупереч вимог закону не здійснює захисту або робить це неналежно. У кожному такому випадку прокурор повинен навести (а суд перевірити) причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб`єктом, і які є підставами для звернення прокурора до суду. Прокурор не може вважатися альтернативним суб`єктом звернення до суду і замінювати належного суб`єкта владних повноважень, який може і бажає захищати інтереси держави.

Згідно частини 4 статті 23 Закону України Про прокуратуру прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб`єктом владних повноважень.

В матеріалах справи наявний лист Києво-Святошинської місцевої прокуратури від 23.05.2018 року №451вих18, яким прокуратура в порядку ст. 23 Закону України "Про прокуратуру" повідомляла ДФС України про намір звернутися з даним позовом до господарського суду Київської області, а також роз`яснювала право на оскарження наявності підстав представництва відповідно до частини 4 ст. 23 Закону УКраїни "Про прокуратуру". (т.1, а.с. 63).

Отже у даному випадку, судом першої інстанції на виконання вказівок Верховного Суду вірно встановлено, що не вчинення Державною фіскальною службою України (як органом уповноваженим державою здійснювати управління та контроль за ефективним використанням об`єктів державної власності та виділених установам, засновником яких вона є) заходів щодо оскарження договору №130230 від 28.01.2013 року та стягнення в дохід державного бюджету коштів, які були сплачені на його виконання, порушує економічні інтереси держави та потребувало вжиття заходів прокурорського реагування.

Зазначена правова позиція також викладена у подібних правовідносинах між тими ж сторонами в постанові Верховного Суду у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 25.10.2019 року у справі №911/1107/18.

З огляду на викладене, колегія суддів відхиляє доводи скаржника, що розширене тлумачення судом першої інстанції підстав для представництва прокурором інтересів держави у суді не відповідає принципам змагальності та рівноправності сторін судового провадження, що призвело до несправедливого розгляду справи.

Відповідно до частини 1 статті 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Положення частини 2 статті 16 Цивільного кодексу України та статті 20 Господарського кодексу України передбачають такий спосіб захисту порушеного права як визнання недійсним правочину (господарської угоди).

Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (стаття 215 Цивільного кодексу України).

Згідно з статтею 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей. Перелік вказаних вимог, додержання яких є необхідним для дійсності правочину, є вичерпним.

З урахуванням викладеного, недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб`єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.

Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Приписами частини 3 статті 228 Цивільного кодексу України встановлено, що у разі недодержання вимоги щодо відповідності правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам такий правочин може бути визнаний недійсним. Необхідною умовою для визнання господарського договору недійсним як такого, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства є наявність наміру хоча б у однієї з сторін щодо настання відповідних наслідків.

До господарських договорів, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави і суспільства слід відносити, зокрема, ті, які спрямовані на використання всупереч законові державної або комунальної власності. Для прийняття рішення зі спору необхідно встановлювати, у чому конкретно полягала завідомо суперечна інтересам держави і суспільства мета укладення господарського договору, якою із сторін і в якій мірі виконано зобов`язання, а також наявність наміру у кожної із сторін. Наявність такого наміру у сторін (сторони) означає, що вони (вона), виходячи з обставин справи, усвідомлювали або повинні були усвідомлювати протиправність укладеного договору і суперечність його мети інтересам держави і суспільства та прагнули або свідомо допускали настання протиправних наслідків.

Як було встановлено в рішенні Господарського суду Київської області від 15.08.2016 року у справі №911/1030/16, яке залишено без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 03.11.2016 року та постановою Вищого господарського суду України від 20.02.2017 року, укладений між Національним університетом державної податкової служби України та товариством з обмеженою відповідальністю "Міжрегіональна фінансово-юридична академія", правонаступником якої є Ірпінська фінансово-юридична академія у формі товариства з обмеженою відповідальністю договір купівлі-продажу об`єкта нерухомого майна - реабілітаційно-оздоровчого комплексу "Сосновий Бір", що знаходиться за адресою: Київська область, смт. Ворзель, по вулиці Кірова , 3. суперечить вимогам статті 5 Закону України "Про приватизацію державного майна", яка встановлює мораторій на приватизацію (відчуження) об`єктів освіти та науки.

А тому, зазначене нерухоме майно вибуло з власності держави з порушенням вимог чинного законодавства шляхом укладення цивільно-правової угоди без дозволу уповноваженого державою органу управління державним майном.

Крім того, у рішенні від 15.08.2016 року у справі №911/1030/16 у справі також було встановлено, що після проведення процедури відчуження, яка не відповідала вимогам законодавства України, вказаний об`єкт нерухомого майна перебував в оренді в Університету для проживання та обслуговування студентів та співробітників вузу. Починаючи з 2008 по 2014 між Університетом та Товариством укладались договори найму (оренди) нерухомого майна. За вказаний період Університетом на користь Товариства за договорами оренди було сплачено 13 016 083,20 грн.

Враховуючи наведене, суди попередніх інстанцій дійшли вірного висновку про те, що правовідносини, які були наслідком укладання зазначеного правочину купівлі-продажу прямо суперечать інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, оскільки призвели до втрат державного бюджету на суму 13 016 083,20 грн.

Отже, правомірним є висновок суду першої інстанції про визнання обґрунтованою вимоги прокурора про визнання договору оренди недійсним.

Колегія суддів зазначає, що суд першої інстанції правомірно задовольнив вимоги про визнання оспорюваного договору №130230 від 28.01.2013 року недійсним як такого, що укладений без наявності у орендодавця спеціальної правосуб`єктності завідомо з метою, що суперечить інтересам держави і суспільства.

Також судом першої інстанції вірно встановлено, що договір №130230 від 28.01.2013 року, укладений між відповідачем 1 та відповідачем 2, є таким, що укладений із метою, що завідомо суперечить інтересам держави та суспільства, за наявності наміру обох сторін, оскільки як продаж спірного об`єкта нерухомого майна, так і подальша передача його в оренду завідомо були спрямовані на неправомірне заволодіння державною власністю з подальшим заволодінням приватною юридичною особою коштами державної установи, про що сторона орендаря не могла не знати. Так, укладаючи вищезазначені договори на основі вільного волевиявлення, відповідач 2 не мав наміру припиняти фактичне користування приміщеннями реабілітаційно-оздоровчого комплексу Сосновий бір для проживання та обслуговування студентів та співробітників. Укладення оспорюваного договору оренди мало своїм наслідком втрату державних коштів, які безпідставно сплачувались відповідачем 2 відповідачу 1 у вигляді орендних платежів за користування реабілітаційно-оздоровчим комплексом Сосновий Бір , яким Університет ДФС України мав право користуватись безоплатно як балансоутримувач.

Зазначена правова позиція також викладена у подібних правовідносинах між тими ж сторонами в постанові Верховного Суду у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 25.10.2019 року у справі №911/1107/18.

Отже, вірним є висновок суду першої інстанції про наявність підстав для задоволення вимоги прокурора про стягнення з відповідача 1 в дохід держави грошових коштів у сумі 1 440 258, 30 грн., отриманих від відповідача 2 в якості орендних платежів за оспорюваним договором, а доводи скаржника про те, що він є добросовісним набувачем, то він не має нести жодних матеріальних втрат, так як сам є жертвою діяльності та бездіяльності державних структур спростовується вищевикладеним.

Згідно зі ст. 256 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність установлюється тривалістю у три роки (ст. 257 Цивільного кодексу України).

Відповідно до ч. 4 ст. 267 Цивільного кодексу України передбачено, що сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.

Позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (п. 51 рішення Європейський суд з прав людини від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства ; п. 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою у справі ВАТ Нафтова компанія Юкос проти Росії ).

Частиною 1 ст. 261 Цивільного кодексу України встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Перебіг позовної давності щодо вимог про визнання правочинів недійсними обчислюється не з моменту вчинення правочину, а відповідно до ч. 1 ст. 261 Цивільного кодексу України - від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

При цьому, як у випадку пред`явлення позову самою особою, право якої порушено, так і в разі пред`явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, перебіг позовної давності починається з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила.

Аналогічна позиція викладена у постанові Верховного Суду від 30.05.2018 року у справі № 367/2271/15-ц.

У постанові Великої Палати Верховного Суду у справі № 362/44/17 від 17.10.2018 року зроблено конкретизований висновок щодо застосування строку позовної давності, який в силу ч. 4 ст. 236 ГПК України є обов`язковим до застосування.

Якщо у передбачених законом випадках у разі порушення або загрози порушення інтересів держави з позовом до суду звертається прокурор від імені органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, позовну давність слід обчислювати з дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.

Позовна давність починає обчислюватися з дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися прокурор, у таких випадках: 1) прокурор, який звертається до суду у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, довідався чи мав об`єктивну можливість довідатися (під час кримінального провадження, прокурорської перевірки тощо) про порушення або загрозу порушення таких інтересів чи про особу, яка їх порушила або може порушити, раніше, ніж орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; 2) прокурор звертається до суду у разі порушення або загрози порушення інтересів держави за відсутності відповідного органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження щодо захисту таких інтересів.

Водночас, рішенням Господарського суду у справі №911/1030/16 за позовом заступника керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Державної фіскальної служби України, Регіонального відділення Фонду державного майна України в Київської області позов задоволено повністю.

Провадження у справі №911/1030/16 було порушено 31.03.2016 року.

За таких обставин, колегія суддів зазначає, що ДФС України, як і Києво-Святошинської місцевої прокуратури довідалась про факт укладення оспорюваного договору оренди під час звернення (під час готування та подачі позову) у 2016 році заступником керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури в інтересах державної фіскаль ДФС України з позовом про визнання незаконним та скасування рішення та повернення майна у державну власність (справа №911/1030/16), а відтак позовна давність позивачем не пропущена. Доказів зворотнього матеріали справи не містять.

Крім того, колегія суддів зазначає, що за правовою конструкцією даний позов являє собою позов, заявлений на захист права власності в інтересах власника нерухомого майна (держави) в особі органу, уповноваженого управляти зазначеним майном (ДФС України) до сторін правочину, укладеного відносно цього майна із метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства. Водночас, правовий титул власника держави в особі ДФС України, а відтак і можливість звернення до суду з даним позовом було відновлено прийняттям та набранням законної сили рішення господарського суду Київської області від 15.08.2016 року у справі №911/1030/16.

З огляду на викладене, доводи скаржника, що позивачем у даній справі є саме ДФС, а не прокурор, а тому всі норми, що стосувались пропуску строку позовної давності мали вираховуватись саме з дат, коли позивач, а не прокурор дізнався або міг дізнатися про порушення свого права чи інтересу не спростовують вірного висновку місцевого господарського суду, що позовна давність позивачем не пропущена.

Інших належних доказів на підтвердження своїх доводів та заперечень викладених в поданій апеляційній скарзі, скаржником не було надано суду апеляційної інстанції.

Колегія суддів також зазначає, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод. (рішення Суду у справі Трофимчук проти України, no. 4241/03, від 28.10.2010).

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.

У справі, що розглядається, колегія суддів доходить висновку, що судом першої інстанції було надано скаржнику вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в апеляційній скарзі не спростовують обґрунтованих та правомірних висновків місцевого господарського суду.

Відповідно до ст. 276 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

У справі, що розглядається, колегія суддів доходить висновку, що судом першої інстанції було надано відповідачу вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в апеляційній скарзі не спростовують обґрунтованих та правомірних висновків місцевого господарського суду.

Враховуючи вищезазначене, колегія суддів Північного апеляційного господарського суду дійшла висновку, що рішення господарського суду першої інстанції відповідає чинному законодавству та матеріалам справи, підстав для його скасування з мотивів, викладених в апеляційній скарзі, не вбачається.

Згідно із ст. 129 ГПК України, витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги покладаються на заявника.

Керуючись ст.ст. 74, 129, 269, 275, 276, 281 - 284 Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд,-

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Ірпінської фінансово-юридичної академії у формі товариства з обмеженою відповідальністю на рішення Господарського суду міста Київської області від 20.01.2020 року у справі №911/1109/18 залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду Київської області від 20.01.2020 року у справі № 911/1109/18 залишити без змін.

3. Повернути до Господарського суду Київської області матеріали справи №911/1109/18.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття.

Постанова апеляційної інстанції може бути оскаржена до Верховного суду у порядку та в строк передбаченими ст.ст. 287-289 ГПК України.

Повний текст постанови складено 24.09.2020 року.

Головуючий суддя О.В. Агрикова

Судді М.Г. Чорногуз

А.О. Мальченко