Рішення

від 25.09.2020 по справі 911/2296/18

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД КИЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД КИЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

вул. Симона Петлюри, 16/108, м. Київ, 01032, тел. (044) 235-95-51, е-mail: inbox@ko.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"25" вересня 2020 р. Справа № 911/2296/18

Господарський суд Київської області у складі головуючого судді Горбасенка П.В. за участі секретаря судового засідання Куракси Ю.І., розглянувши у місті Києві у відкритому судовому засіданні матеріали справи

за позовом Першого заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України

до Товариства з обмеженою відповідальністю "ГРІНБУДІНВЕСТ"

за участю третьої особи 1, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача - Міністерства енергетики України

та за участю третьої особи 2, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача - Національного природного парку "Голосіївський"

про витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння

За участю представників:

від прокуратури: Набок Ю.В.;

від позивача: Сінько А.А.;

від відповідача: не з`явилися;

від третьої особи 1: не з`явилися;

від третьої особи 2: не з`явилися.

Обставини справи:

19.10.2018 до канцелярії Господарського суду Київської області надійшла позовна заява Першого заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України (далі - позивач) до Товариства з обмеженою відповідальністю "ГРІНБУДІНВЕСТ" (далі - відповідач) про витребування з незаконного володіння Товариства з обмеженою відповідальністю "ГРІНБУДІНВЕСТ" на користь держави в особі Кабінету Міністрів України земельної ділянки площею 0,15 га з кадастровим номером 3210946200:01:040:0048 вартістю 45 165 грн.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що спірна земельна ділянка вкрита лісовою рослинністю, про що набувач зобов`язаний був знати, а отже повинен був передбачати можливу приналежність цієї земельної ділянки до земель лісогосподарського призначення, які відповідно до ст. 84 Земельного кодексу України не можуть передаватись у приватну власність, а отже, і про незаконність її відведення першому власнику.

На підставі протоколу автоматизованого розподілу від 19.10.2018 вказану позовну заяву передано до розгляду судді Горбасенку П.В.

Ухвалою Господарського суду Київської області від 31.10.2018 позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження у справі № 911/2296/18 та зупинено провадження у справі № 911/2296/18 за позовом Першого заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України до Товариства з обмеженою відповідальністю "ГРІНБУДІНВЕСТ" про витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння до перегляду Великою Палатою Верховного Суду справи № 907/50/16; запропоновано учасникам провадження у справі надати суду докази остаточного вирішення Великою Палатою Верховного Суду справи № 907/50/16.

19.12.2018 через канцелярію Господарського суду Київської області від відповідача надійшов відзив на позовну заяву (вх. № 34763/18), згідно якого останній просив суд відмовити у задоволенні позову у повному обсязі.

В обґрунтування своєї позиції ТОВ "ГРІНБУДІНВЕСТ" зазначає, що Ірпінським міським судом Київської області у рішенні від 07.05.2014 р. вказано, що селище Коцюбинське було підпорядковано Ірпінській міській раді згідно з Указами Президії Верховної ради УРСР від 30.12.1962 р. та від 04.01.1965 p., і з моменту набрання чинності Земельним кодексом України межі селища не розроблялись та не затверджувались. Оскільки відповідно до рішення Виконавчого комітету Київської обласної Ради депутатів трудящих № 791 від 28.10.1968 р. було затверджено адміністративні межі Ірпінської міської ради, у складі якої перебувало селище Коцюбинське, то спірна земельна ділянка перебуває в межах міста Ірпеня, як регіонального центру, та селища Коцюбинське, відповідно, а отже, вказаною земельною ділянкою Коцюбинська селищна рада розпоряджалася законно. Також відповідач наголошує, що висновки Ірпінського міського суду Київської області щодо незаконності рішення Коцюбинської селищної ради № 2184/25-5 від 25.12.2008 р. "Про затвердження проекту землеустрою та передачу у приватну власність земельної ділянки для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд по вул. Святошинській, 18 в смт. Коцюбинське" були здійснені без урахування обставин, які вже були досліджені та встановлені Окружним адміністративним судом міста Києва за результатами розгляду справи № 2а-6326/11/2670, та, як наслідок, дані висновки, за наявності одночасно чинного рішення у іншій справі, яким встановлюються протилежні факти, на переконання відповідача, не можна вважати достовірними та однозначними.

При цьому, як зазначає відповідач, рішенням Ірпінського міського суду також спростовуються доводи позивача щодо приналежності спірної земельної ділянки до земель лісового фонду. ТОВ "ГРІНБУДІНВЕСТ" вказує, що в мотивувальній частині рішення зазначається, що суд не бере до уваги посилання позивача на обставини того, що зазначена земельна ділянка, яка перебуває у користуванні Комунального підприємства "Святошинське лісопаркове господарство", відноситься до земель лісового фонду, оскільки останнє не є державним лісогосподарським підприємством та у нього відсутні документи, що підтверджують право користування на раніше надані землі. Також, посилаючись на ст. 1 Лісового кодексу України (в редакції від 29.03.2006 р.), відповідач наголошує, що оскільки спірна земельна ділянка, на його думку, не підпадає під визначення лісової ділянки та має площу 0,15 га, то в момент передачі її у приватну власність інтереси Кабінету Міністрів України порушено не було.

ТОВ "ГРІНБУДІНВЕСТ" вказує, що вилучення спірної земельної ділянки здійснювалося за згодою державних органів, які уповноважувалися згідно вимог чинного законодавства від імені держави на здійснення контролю за розпорядженням об`єктами державної і комунальної власності, а тому наявність позитивних висновків вказаних органів і видача державного акту про право власності на земельну ділянку виключають підставу витребування її у відповідача в порядку ст. 388 Цивільного кодексу України, як такої, що вибула з власності держави без її згоди.

Разом із відзивом відповідачем було подано заяву про застосування строків позовної давності, за змістом якої відповідач, посилаючись на ст.ст. 256, 261 Цивільного кодексу України, зазначає, що оскільки факт відчуження земельних ділянок органами державної влади мав місце у 2008 році, а державі в особі Генеральної прокуратури України стало відомо про вказані обставини у 2011 році, то саме від цієї дати почався перебіг строку позовної давності, а отже звернення до суду з даним позовом у 2018 році заступника прокурора, на думку відповідача, є неправомірним та здійсненим із пропущенням установленого законом трирічного строку позовної давності.

30.01.2019 до Господарського суду Київської області від прокурора надійшла відповідь на відзив № 05/2-2296вих-19 від 18.01.2019 (вх. № 1981/19 від 30.01.2019), за змістом якої прокурор просить суд задовольнити позовні вимоги з огляду на те, що оскільки спірна земельна ділянка вибула із власності держави поза волею належного розпорядника землі, яким на даний час є Кабінет Міністрів України, то, на думку прокурора, існують правові підстави для витребування її з незаконного володіння відповідача у порядку статті 388 Цивільного кодексу України. Водночас, прокурор наголошує, що позивач не знав та не міг знати про порушення своїх прав, оскільки Кабінет Міністрів України не був учасником спірних правовідносин стосовно передачі у приватну власність земель лісогосподарського призначення та їх подальшого відчуження, а також до його повноважень не віднесено контроль законності рішень органів місцевого самоврядування у сфері земельних відносин. Окрім того, прокурор, посилаючись на ст. 264 ЦК України, вказує, що пред`явлення прокуратурою позовів у 2013 році та 2016 році щодо відновлення порушеного права на спірну земельну ділянку свідчить про переривання перебігу строку позовної давності, а відтак, про відсутність підстав для його застосування у даній справі № 911/2298/18.

Ухвалою Господарського суду Київської області від 20.01.2020 поновлено провадження у справі № 911/2296/18, залучено до участі у справі в якості третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача - Міністерство екології та природних ресурсів України та Національний природний парк "Голосіївський", справу призначено до розгляду у підготовчому засіданні за правилами загального позовного провадження на 07.02.2020.

Ухвалою Господарського суду Київської області від 07.02.2020 зупинено провадження у справі № 911/2296/18 до моменту перегляду Великою Палатою Верховного Суду справи № 912/2385/18.

Ухвалою Господарського суду Київської області від 29.07.2020 поновлено провадження у справі № 911/2296/18, справу призначено до розгляду у підготовчому засіданні на 21.08.2020.

Ухвалою Господарського суду Київської області від 21.08.2020 продовжено строк підготовчого провадження на тридцять днів та відкладено розгляд справи в порядку загального позовного провадження у підготовчому засіданні на 11.09.2020.

Ухвалою Господарського суду Київської області від 11.09.2020 закрито підготовче провадження у справі № 911/2296/18, призначено справу до розгляду по суті у судовому засіданні на 25.09.2020.

У судовому засіданні 25.09.2020 представники прокуратури та позивача повністю підтримали задоволення позовних вимог.

У судове засідання 25.09.2020 представники відповідача та третіх осіб не з`явилися, про причини неявки суд не повідомили, хоча про час та місце судового розгляду справи були повідомлені належним чином.

Судом також встановлено, що станом на момент судового розгляду справи згідно відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань Міністерство екології та природних ресурсів України перейменовано на Міністерство енергетики України (ідентифікаційний код 37552996).

Розглянувши матеріали справи, дослідивши наявні в ній докази, оцінивши їх в сукупності та заслухавши промови (заключні слова) представників прокуратури та позивача, суд

ВСТАНОВИВ:

Рішенням Коцюбинської селищної ради № 2184/25-5 від 25.12.2008 р. "Про затвердження проекту землеустрою та передачу у приватну власність земельної ділянки для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_1 " ОСОБА_1 затверджено проект землеустрою щодо відведення та передачі у приватну власність земельної ділянки площею 0,15 га для вказаних цілей.

На підставі зазначеного рішення ОСОБА_1 було видано державний акт серії ЯЖ № 903341 на право власності на земельну ділянку, кадастровий номер 3210946200:01:040:0048, площею 0,15 га для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд.

На підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 25.06.2009 р., вказану земельну ділянку придбав ОСОБА_2

ОСОБА_2 було видано державний акт серії ЯЛ № 416218 на право власності на земельну ділянку, площею 0,15 га для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд.

На підставі протоколу загальних зборів учасників ТОВ "ГРІНБУДІНВЕСТ" від 14.09.2015 р. № 1 та акту прийому-передачі нерухомого майна як внеску до статутного капіталу від 29.09.2015 № 2, ОСОБА_2 передав належну йому земельну ділянку до статутного капіталу ТОВ "ГРІНБУДІНВЕСТ", про що до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно 09.02.2016 р. за № 28139072 внесено відомості про реєстрацію права власності на земельну ділянку з кадастровим номером 3210946200:01:040:0048 за ТОВ "ГРІНБУДІНВЕСТ".

Рішенням Апеляційного суду Київської області від 07.05.2014 у справі № 367/3660/13, залишеним без змін ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 03.09.2014 у справі № 6-29189св14, скасовано в частині рішення Ірпінського міського суду Київської області від 12.08.2013, скасовано рішення Коцюбинської селищної ради від 25.12.2018 № 2184/25-5 та визнано недійсним державний акт серії ЯЖ № 903341.

Заочним рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 15.09.2016 у справі № 367/5013/15-ц було задоволено позов першого заступника прокурора Київської області та витребувано з незаконного володіння ОСОБА_2 на користь держави в особі Кабінету Міністрів України земельну ділянку площею 0,15 га з кадастровим номером 3210946200:01:040:0048.

Приймаючи відповідне рішення, суд встановив, що спірна земельна ділянка знаходиться поза межами смт Коцюбинське, оскільки на момент прийняття рішення Коцюбинською селищною радою про надання у власність земельної ділянки першому власнику межі смт. Коцюбинське у встановленому законом порядку не були визначені та не встановлені, а тому спірне рішення Коцюбинської селищної ради не відповідає вимогам земельного законодавства. Крім того, вказаним рішенням було встановлено, що спірна земельна ділянка належить до земель лісогосподарського призначення, а отже нею, згідно діючого законодавства, мав розпоряджатись Кабінет Міністрів України, і таким чином спірна земельна ділянка вибула з власності держави поза волею її власника.

Отже, суд у вказаній справі № 367/5013/15-ц встановив факт відсутності на час прийняття селищною радою рішення про надання першому власнику земельної ділянки будь-якої містобудівної чи іншої, передбаченої законом документації, яка б встановлювала межі смт. Коцюбинське Київської області, а також на підставі ст.ст. 116, 122, ч. 1 ст. 155, п. 12 розділу X "Перехідні положення" Земельного кодексу України дійшов висновку про перевищення селищною радою повноважень щодо розпорядження землями, які знаходяться за межами населеного пункту, та про недійсність такого рішення селищної ради.

Відповідно до ч. 4 ст. 75 Господарського процесуального кодексу України, обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Окрім того, 26.01.2015 р. Державною інспекцією сільського господарства в Київській області було проведено перевірку дотримання вимог земельного законодавства, за результатами якої складено акт № А35/180, за змістом якого спірна земельна ділянка відповідно до картосхеми території, перспективної для створення Святошинсько-Біличанської філії НПП "Голосіївський" знаходиться у 26 кварталі Святошинського лісництва. У вказаному акті зазначено, що перевірку проведено з питання визнання недійсним рішення Ради та державних актів на право власності на земельні ділянки.

Звертаючись з даним позовом до суду, обґрунтовуючи наявність порушень прав держави в особі Кабінету Міністрів України, прокурор посилався на те, що спірна земельна ділянка відноситься до земель лісового фонду і на даний час розташована в межах земель природно-заповідного фонду і входить до території Національного природного парку "Голосіївський".

Так, Указом Президента України № 446/2014 від 01.05.2014 р. "Про зміну меж національного природного парку "Голосіївський" (до передачі спірної земельної ділянки до статутного капіталу відповідача - ТОВ "ГРІНБУДІНВЕСТ") було змінено межі Національного природного парку "Голосіївський" шляхом розширення його території на 6462,62 гектара за рахунок земель Київського комунального об`єднання зеленого будівництва та експлуатації зелених насаджень міста "Київзеленбуд", що включаються до складу Національного природного парку "Голосіївський" без вилучення у землекористувача.

Згідно листа Комунального підприємства "Святошинське лісопаркове господарство" № 472 від 14.07.2014 р., земельні ділянки (501 шт.), що передані у власність громадянам рішеннями Коцюбинської селищної ради розміщені в частині кварталів 100, 101, 110, 111, 113, 116, 117 Київського лісництва та кварталів 18, 27, 51 Святошинського лісництва Святошинського лісопаркового господарства; зазначені земельні ділянки увійшли до території Національного природного парку "Голосіївський", який розширено на підставі Указу Президента України № 446/2014 від 01.05.2014 р.

Листом від 08.10.2014 р. № 331 ВО "Укрдержліспроект" надало перелік кадастрових номерів ділянок, які накладаються на квартали та виділи Київського та Святошинського лісництв, та серед яких міститься спірна земельна ділянка.

За інформацією Українського державного проектного лісовпорядного виробничого об`єднання ВО "Укрдержліспроект" від 08.10.2014 р. спірна територія була лісами ще за радянських часів. На підставі постанови ЦК КПУ і Ради Міністрів України від 20.06.1956 р. № 673 та рішення виконкому Київської міської ради від 07.08.1956 р. № 1186 створено Святошинське лісопаркове господарство, яке увійшло до складу управління земельної зони м. Києва. Загальна площа Святошинського лісопаркового господарства на час створення становила 14167 га. За розпорядженням Київської міської державної адміністрації № 2715 від 17.12.2001 р. на виконання рішення Київської міської ради від 02.10.2001 р. № 59/1493, перейменовано: Київське державне комунальне об`єднання зеленого будівництва "Київзеленбуд" на Київське комунальне об`єднання зеленого будівництва та експлуатації "Київзеленбуд", державне комунальне підприємство Святошинське лісопаркове господарство на комунальне підприємство "Святошинське лісопаркове господарство". Лісовпорядні роботи проводились в 1945-1946, 1952-1959, 1969, 1979, 1989, 1999, 2009 роках. Однак, при зміні назв юридичних осіб рішення про зміну цільового призначення земель не приймалося.

Території природних заповідників, заповідні зони біосферних заповідників, землі та інші природні ресурси, надані національним природним паркам, є власністю Українського народу (стаття 4 Закону України "Про природно-заповідний фонд України").

Національні природні парки є природоохоронними, рекреаційними, культурно-освітніми, науково-дослідними установами загальнодержавного значення, що створюються з метою збереження, відтворення і ефективного використання природних комплексів та об`єктів, які мають особливу природоохоронну, оздоровчу, історико-культурну, наукову, освітню та естетичну цінність. Ділянки землі та водного простору з усіма природними ресурсами та об`єктами вилучаються з господарського використання і надаються національним природним паркам у порядку, встановленому цим Законом та іншими актами законодавства України. До складу територій національних природних парків можуть включатися ділянки землі та водного простору інших землевласників та землекористувачів (стаття 20 Закону України "Про природно-заповідний фонд України").

Поряд з цим, згідно з частинами другою та третьою статті 1 Лісового кодексу України (далі - ЛК України) ліси України є її національним багатством і за своїм призначенням та місцерозташуванням виконують переважно водоохоронні, захисні, санітарно-гігієнічні, оздоровчі, рекреаційні, естетичні, виховні, інші функції та є джерелом для задоволення потреб суспільства в лісових ресурсах. Усі ліси на території України, незалежно від того, на землях яких категорій за основним цільовим призначенням вони зростають, та незалежно від права власності на них, становлять лісовий фонд України і перебувають під охороною держави.

Суд також враховує, що відповідно до статті 6 ЛК України (в редакції, чинній до 29.03.2006 р.) усі ліси в Україні є власністю держави. Від імені держави лісами розпоряджається Верховна Рада України. Верховна Рада України делегує відповідним Радам народних депутатів свої повноваження щодо розпорядження лісами, визначені цим Кодексом та іншими актами законодавства.

Ради народних депутатів в межах своєї компетенції надають земельні ділянки лісового фонду у постійне користування або вилучають їх в порядку, визначеному ЗК України та ЛК України.

Надання земельних ділянок лісового фонду у тимчасове користування провадиться без їх вилучення у постійних користувачів у порядку, визначеному цим Кодексом.

Із набранням чинності новою редакцією Лісового кодексу України (редакція діє з 29.03.2006 р.), у його статті 7 було закріплено, що ліси, які знаходяться в межах території України, є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника на ліси здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України. Ліси можуть перебувати в державній, комунальній та приватній власності. Суб`єктами права власності на ліси є держава, територіальні громади, громадяни та юридичні особи.

При цьому у статті 8 ЛК України було визначено, що у державній власності перебувають усі ліси України, крім лісів, що перебувають у комунальній або приватній власності.

Право державної власності на ліси набувається і реалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій відповідно до закону.

За змістом статті 9 цього ж Кодексу у комунальній власності перебувають ліси в межах населених пунктів, крім лісів, що перебувають у державній або приватній власності.

У комунальній власності можуть перебувати й інші ліси, набуті або віднесені до об`єктів комунальної власності в установленому законом порядку.

Право комунальної власності на ліси реалізується територіальними громадами безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування.

Разом із тим у статті 11 ЛК України передбачено правові підстави набуття права комунальної власності на ліси, зокрема право комунальної власності на ліси набувається при розмежуванні в установленому законом порядку земель державної і комунальної власності, а також шляхом передачі земельних ділянок з державної власності в комунальну та з інших підстав, не заборонених законом.

У такий спосіб, з огляду на обставини справи, право державної власності на спірну земельну ділянку не могло припинитися внаслідок прийняття рішення органом місцевого самоврядування, який відповідно до своєї компетенції не був наділений повноваженнями щодо розпорядження земельними ділянками лісового фонду (лісами).

Заволодіння приватними особами ділянками лісогосподарського призначення всупереч вимогам чинного законодавства, без законного дозволу уповноваженого на те органу може зумовлювати конфлікт між гарантованим статтею 1 Першого протоколу правом цих осіб мирно володіти майном і конституційними правами всіх інших осіб на безпечне довкілля, не погіршення екологічної ситуації та використання власності не на шкоду суспільству.

Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству (частина 3 статті 13 Конституції України).

Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі (частина 7 статті 41 Конституції України, частина 3 статті 1 ЗК України).

Кожен має право на безпечне для життя і здоров`я довкілля (частина перша статті 50 Конституції України).

Суд звертає увагу на те, що у спорах стосовно прибережних захисних смуг, земель лісогосподарського призначення, інших земель, які перебувають під посиленою правовою охороною держави, вона, втручаючись у право мирного володіння відповідними земельними ділянками з боку приватних осіб, може захищати загальні інтереси у безпечному довкіллі, непогіршенні екологічної ситуації, у використанні власності не на шкоду людині та суспільству (частина третя статті 13, частина сьома статті 41, частина 1 статті 50 Конституції України). Ці інтереси реалізуються, зокрема, через цільовий характер використання земельних ділянок (статті 18, 19, пункт "а" частини першої статті 91 ЗК України), які набуваються лише згідно із законом (стаття 14 Конституції України) (див. пункт 127 постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 р. у справі № 488/5027/14-ц, пункт 90 постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 р. у справі № 488/6211/14-ц, пункт 148 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 р. № 183/1617/16, пункт 53 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29.05.2019 р. у справі № 367/2022/15-ц, пункт 117 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.06.2019 р. у справі № 487/10128/14-ц).

Як визначено приписами ст. 13 Земельного кодексу України, до повноважень Кабінету Міністрів України в галузі земельних відносин віднесено, зокрема, розпорядження землями державної власності в межах, визначених цим Кодексом.

Так, відповідно до ч. 8 ст. 122 ЗК України, Кабінет Міністрів України передає земельні ділянки із земель державної власності у власність або у користування у випадках, зокрема, визначених статтею 149 цього Кодексу.

Згідно з ч. 9 ст. 149 ЗК України Кабінет Міністрів України вилучає земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, зокрема, ліси для нелісогосподарських потреб та земельні ділянки природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного призначення.

Зважаючи на вищевказане, правом розпорядження спірною земельною ділянкою наділений на час звернення прокурором з позовом Кабінет Міністрів України, оскільки вона розташована на землях природно-заповідного фонду. Отже, прокурором обґрунтовано зазначено в якості позивача орган, який уповноважений розпоряджатись спірною земельною ділянкою, - Кабінет Міністрів України, що є належним позивачем у даній справі.

Обґрунтовуючи підстави подання прокурором позову, останній зазначав, що звернувся до суду з метою захисту інтересів держави в особі Кабінету Міністрів України, який є розпорядником земель державної власності лісогосподарського призначення, оскільки з моменту скасування рішення Коцюбинської селищної ради № 2184/25-5 від 25.12.2008 р. "Про затвердження проекту землеустрою та передачу у приватну власність земельної ділянки для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд по вул. Святошинській, 3 в смт. Коцюбинське" Кабінет Міністрів України не звернувся до суду з вимогою про витребування спірної земельної ділянки, а відтак, така бездіяльність Кабінету Міністрів України дає підстави для представництва прокурором інтересів держави у даному випадку. Зважаючи на вищевказане, правом розпорядження спірною земельною ділянкою наділений на час звернення прокурором з позовом Кабінет Міністрів України, оскільки вона розташована на землях природно-заповідного фонду. Отже, прокурором обґрунтовано зазначено в якості позивача орган, який уповноважений розпоряджатись спірною земельною ділянкою, - Кабінет Міністрів України, що є належним позивачем у даній справі.

У зв`язку з тим, що спірна земельна ділянка незаконно вибула з власності держави поза волею особи, яка розпоряджається нею, і набута у власність відповідачем - ТОВ "ГРІНБУДІНВЕСТ" від особи, яка не мала права її відчужувати, що встановлено рішенням суду, прокурором на підставі ст. 388 Цивільного кодексу України було заявлено до суду вимогу про витребування її з незаконного володіння відповідача.

Згідно з ч. 1 ст. 321 ЦК України право власності є непорушним; ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Відповідно до ст. 330 ЦК України, якщо майно відчужене особою, що не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього кодексу майно не може бути витребуване в нього.

Як визначено ст. 387 ЦК України, власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Зокрема, в силу ч. 1 ст. 388 ЦК України встановлено, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно, зокрема, вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Згідно з ч. 1 ст. 391 ЦК України, власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Оскільки майно, набуте відповідачем від особи, яка не мала права його відчужувати, при передачі до статутного капіталу з отриманням учасником, який відчужив таке майно, частки у такому статутному капіталі, однак, не мав повноважень на це, поза волею власника, відповідне майно може бути витребувано у набувача такого майна.

За таких обставин, заявлені вимоги щодо витребування з незаконного володіння Товариства з обмеженою відповідальністю "ГРІНБУДІНВЕСТ" на користь держави в особі Кабінету Міністрів України земельної ділянки площею 0,15 га з кадастровим номером 3210946200:01:040:0048 вартістю 45 165 грн, є обґрунтованими.

При цьому, судом враховано, що зайняття спірної земельної ділянки з порушенням положень ЗК України та ЛК України треба розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади. У такому разі позовну вимогу про зобов`язання повернути земельну ділянку слід розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки (п. 71 постанови Великої Палати Верховного Суду від 28.11.2018 р. у справі № 504/2864/13-ц, п. 96 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018 р. у справі № 653/1096/16-ц, п. 81 постанови Великої Палати Верховного Суд від 12.06.2019 р. у справі № 487/10128/14-ц). Власник земельної ділянки лісогосподарського призначення може вимагати усунення порушення його права власності на цю ділянку, зокрема оспорюючи відповідні рішення органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, договори або інші правочини та вимагаючи повернути таку ділянку.

Приписами ч. 4 ст. 236 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Поряд з цим, відповідачем у даній справі було подано заяву про застосування до вимог прокурора наслідків спливу строку позовної давності, яка мотивована тим, що прокурор та позивач були обізнані про порушення інтересів держави після прийняття радою рішення про передачу громадянам у т.ч. спірної земельної ділянки.

Відповідно до ст. 256 Цивільного кодексу України, позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки ст. 257 ЦК України.

Згідно ч. 1 ст. 261 ЦК України, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

У відповідності до ч.ч. 3, 4 ст. 267 ЦК України, позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Повернення земельної ділянки лісового призначення державі слід розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж всього часу тривання порушення прав законного володільця цієї ділянки (подібні висновки вкладено у п. 90 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.06.2019 р. у справі № 487/10128/14-ц, п. 71 постанови Великої Палати Верховного Суду від 28.11.2018 р. у справі № 504/2864/13-ц, п. 96 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018 р. у справі № 653/1096/16-ц, а також п. 81 постанови Великої Палати Верховного Суд від 12.06.2019 р. у справі № 487/10128/14-ц; п. 8.15 постанов Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 04.02.2020 р. у справі № 911/3311/17, № 911/3577/17, № 911/3579/17, п. 6.38 постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 04.02.2020 р. у справі № 911/3738/17, п. 30 постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 04.02.2020 у справі № 911/3574/17).

Оскільки, як вже зазначалось раніше, відповідно до ст. 236 ГПК України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду, то враховуючи вищевикладене, у суду відсутні підстави для задоволення заяви відповідача про застосування до вимог прокурора наслідків спливу строку позовної давності у даній справі.

Крім того, судом відхиляються твердження відповідача про те, що позов у даній справі подано прокурором без достатніх повноважень.

Так, звертаючись до суду з даним позовом в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, прокурор мотивував порушення інтересів держави незаконним вибуттям спірної земельної ділянки, яка належала на момент відчуження до земель лісового фонду, без згоди Кабінету Міністрів України та передачею цієї ділянки у приватну власність.

Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Перший протокол, Конвенція) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Предметом безпосереднього регулювання статті 1 Першого протоколу є втручання держави в право на мирне володіння майном, зокрема й позбавлення особи права власності на майно шляхом його витребування.

Перший протокол ратифікований Законом України від 17.07.1997 № 475/97-ВР і з огляду на положення частини першої статті 9 Конституції України, статті 10 ЦК України застосовується судами України як частина національного законодавства. При цьому розуміння змісту норм Конвенції та Першого протоколу, їх практичне застосування відбувається через практику (рішення) Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), яка згідно зі ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" застосовується українськими судами як джерело права.

Відповідно до сталої практики ЄСПЛ (рішення від 23.09.1982 у справі "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції", рішення від 21.02.1986 у справі "Джеймс та інші проти Сполученого Королівства") положення статті 1 Першого протоколу містить три правила: перше правило має загальний характер і проголошує принцип мирного володіння майном; друге стосується позбавлення майна і визначає певні умови для визнання правомірним втручання у право на мирне володіння майном; третє визнає за державами право контролювати використання майна за наявності певних умов для цього. Зазначені правила не застосовуються окремо, вони мають тлумачитися у світлі загального принципу першого правила, але друге та третє правило стосуються трьох найважливіших суверенних повноважень держави: права вилучати власність у суспільних інтересах, регулювати використання власності та встановлювати систему оподаткування.

Відповідно до сталої практики ЄСПЛ (серед багатьох інших, рішення ЄСПЛ у справах "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції" від 23.09.1982 р., "Джеймс та інші проти Сполученого Королівства" від 21.02.1986 р., "Щокін проти України" від 14.10.2010 р., "Сєрков проти України" від 07.07.2011 р., "Колишній король Греції та інші проти Греції" від 23.11.2000 р., "Булвес" АД проти Болгарії" від 22.01.2009 р., "Трегубенко проти України" від 02.11.2004 р., "East/West Alliance Limited" проти України" від 23.01.2014 р.) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно "суспільний", "публічний" інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право.

Втручання держави у право власності повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними.

Якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів.

Втручання держави в право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення "суспільного", "публічного" інтересу, при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися "значною свободою (полем) розсуду". Втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.

Як визначено ст.ст. 13,14 Конституції України, земля, водні ресурси є об`єктом права власності Українського народу, від імені якого права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Прийняття рішення про передачу у приватну власність землі державної чи комунальної власності позбавляє Український народ загалом (стаття 13 Конституції України) або конкретну територіальну громаду правомочностей власника землі в тому обсязі, який дозволяє її статус як землі, відповідно, державної чи комунальної власності.

Отже, правовідносини, пов`язані з вибуттям земель із державної чи комунальної власності, становлять "суспільний", "публічний" інтерес, а незаконність рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, на підставі якого земельна ділянка вибула з державної чи комунальної власності, такому суспільному інтересу не відповідає.

Отже, "суспільним", "публічним" інтересом звернення прокурора з вимогою про витребування спірної земельної ділянки із власності відповідача є задоволення суспільної потреби у відновленні законності під час вирішенні суспільно важливого та соціально значущого питання - зміни цільового призначення земель лісового фонду та безоплатної передачі у власність громадянам земельних ділянок і лісів із державного власності, а також захист суспільних інтересів загалом, права власності на землю Українського народу, лісів - національного багатства України та лісів, як джерела задоволення потреб суспільства в лісових ресурсах. "Суспільний", "публічний" інтерес полягає у відновленні правового порядку в частині визначення меж компетенції органів державної влади та місцевого самоврядування, відновленні становища, яке існувало до порушення права власності Українського народу на землі лісогосподарського призначення, захист такого права шляхом повернення в державну власність земель лісогосподарського призначення, що незаконно вибули з такої власності.

В питаннях оцінки "пропорційності" ЄСПЛ, як і в питаннях наявності "суспільного", "публічного" інтересу, також визнає за державою достатньо широку "сферу розсуду", за виключенням випадків, коли такий "розсуд" не ґрунтується на розумних підставах (рішення в справах "Спорронґ і Льоннорт проти Швеції", "Булвес" АД проти Болгарії").

Отже, стосовно землі лісогосподарського призначення закон установлює пріоритет державної, комунальної власності на землю над приватною і, крім того, прямо забороняє органам місцевого самоврядування та органам виконавчої влади передавати в приватну власність ліси та землю відповідного цільового призначення поза складом угідь селянських, фермерських та інших господарств, або й у складі цих угідь, якщо площа ділянки більше, ніж 5 га.

Звернення про повернення земельної ділянки позивачу відповідає критерію законності: воно здійснюється у зв`язку з порушенням органом місцевого самоврядування вимог ЛК України та ЗК України, які відповідають вимогам доступності, чіткості, передбачуваності, офіційні тексти зазначених нормативно-правових актів в актуальному стані є публічними та загальнодоступними.

Відповідних висновків дійшов Верховний Суд, переглядаючи судові рішення у справах № 911/3311/17, № 911/3577/17, № 911/3579/17, № 911/3738/17, № 911/3574/17 та ін.

З урахуванням вищевикладеного суд дійшов висновку про задоволення позовної вимоги про витребування з незаконного володіння Товариства з обмеженою відповідальністю "ГРІНБУДІНВЕСТ" на користь держави в особі Кабінету Міністрів України земельної ділянки площею 0,15 га з кадастровим номером 3210946200:01:040:0048 вартістю 45 165 грн у повному обсязі.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів сторін та їх відображення у судовому рішенні, суд спирається на висновки, яких дійшов Європейський суд з прав людини у рішенні від 18.07.2006 р. у справі "Проніна проти України", в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

Поряд з цим, за змістом п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень та висновків Європейського суду з прав людини, викладених у рішеннях у справах "Трофимчук проти України", "Серявін та інші проти України" обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Витрати по сплаті судового збору, відповідно до статті 129 ГПК України, покладаються судом на відповідача.

Керуючись ст.ст. 129, 233, 237-239, 240 ГПК України, суд

УХВАЛИВ:

1. Позовні вимоги Першого заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України до Товариства з обмеженою відповідальністю "ГРІНБУДІНВЕСТ" за участю третьої особи 1, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача - Міністерства енергетики України та за участю третьої особи 2, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача - Національного природного парку "Голосіївський" про витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння задовольнити повністю.

2. Витребувати з незаконного володіння Товариства з обмеженою відповідальністю "ГРІНБУДІНВЕСТ" (08200, Київська обл., м. Ірпінь, вул. Покровська (Дзержинського), буд. 1-Є; ідентифікаційний код 40021445) на користь держави в особі Кабінету Міністрів України (01008, м. Київ, вул. Грушевського, 12/2) земельну ділянку площею 0,15 га з кадастровим номером 3210946200:01:040:0048 вартістю 45 165 (сорок п`ять тисяч сто шістдесят п`ять гривень) 00 коп.

3. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "ГРІНБУДІНВЕСТ" (08200, Київська обл., м. Ірпінь, вул. Покровська (Дзержинського), буд. 1-Є; ідентифікаційний код 40021445) на користь Київської обласної прокуратури (01601, місто Київ, бульвар Лесі Українки, буд. 27/2; ідентифікаційний код 02909996) 1 762 (одну тисячу сімсот шістдесят дві гривні) 00 коп. судового збору.

Накази видати після набрання рішенням суду законної сили.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів, а на ухвалу суду - протягом десяти днів з дня його (її) проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Апеляційна скарга на рішення суду подається учасниками справи до Північного апеляційного господарського суду або через Господарський суд Київської області до Північного апеляційного господарського суду.

Повне рішення складено: 28.09.2020.

Суддя П.В.Горбасенко